Тип солей кисневих кислот 4 страница

3 Головні типи метаморфічних порід

Класифікація метаморфічних порід проводиться у відповідності з головними типами метаморфізму, тобто будується за генетичним принципом. Відповідно всі метаморфічні породи, діляться на регіонально-метаморфічні, контактово-метаморфічні, динамометаморфічні та породи пневматолітового та гідротермального метаморфізмів, характеристика яких наведена в таблиці 1.

3.1 Породи регіонального метаморфізму

В залежності від складу і структури вихідних порід при регіональному метаморфізмі виникають певні види метаморфічних порід, які при збільшенні температури і тиску зазнають закономірної зміни складу, структури і текстури. При цьому формуються характерні ряди порід, які являють собою послідовні етапи перетворення вихідної породи. До таких порід відносяться філіти, кристалічні сланці, мармури, кварцит та ін.

Філіти утворюються при регіональному низькотемпературному метаморфізмі глинистих сланців і аргілітів і на відміну від них не мають глинистих мінералів. Це повнокристалічна тонкосланцювата порода, складена кварцом, серицитом, кальцитом, доломітом та ін. Переважають в основному кварц і серицит. Колір породи зеленувато-сірий, чорний. Блиск на площинах сланцюватості шовковистий.

Кристалічні сланці – повнокристалічні, виразносланцюваті, часто плойчаті породи. Найбільш розповсюджені серед кристалічних сланців слюдяні сланці, складені слюдою і кварцом. Крім слюд, в кристалічних сланцях може бути гранат, амфібол, дистен та ін.

Мармур – зерниста метаморфічна порода складена кальцитом. Утворюються при перекристалізації вапняків і доломітів. Чисті різновидності мармуру білі. Домішки графіту, тальку, слюди надають йому сірого, голубуватого, рожевого забарвлення та ін.

Кварцит – щільна, дрібнозерниста, рідше сланцювата порода білого, сірого, буровато-червоного і темно-сірого забарвлення. Утворюється при метаморфізмі кварцових пісків і пісковиків. Кварцит, збагачений гематитом і магнетитом, називається залізистим кварцитом, часто використовується як залізна руда.

Гнейс – глибокометаморфізована порода, складена в основному кварцом, польовими шпатами, біотитом та іншими мінералами. За мінеральним складом гнейси близькі до гранітів, але утворюються в результаті метаморфізму магматичних і осадових порід. Між гнейсами і гранітами існують взаємні переходи, особливо це стосується граніто-гнейсів.

3.2 Породи контактового метаморфізму

При контактовому метаморфізмі утворюються в основному роговики.

Роговики – дуже міцні дрібнозернисті породи масивної структури, в яких іноді зустрічаються крупні кристали окремих мінералів. Піщано-глинисті породи переходять в біотитові роговики, складені кварцом і біотитом, а також польовими шпатами, магнетитом, гранатом та ін. Основні і середні породи на контакті з гранітними інтрузіями перетворюються в амфіболові роговики (складені амфіболом і плагіоклазом). Карбонатні породи перетворюються у вапняково-силікатні роговики. Вони містять гранат, піроксен, плагіоклаз та ін. Карбонатні породи можуть переходити також в мармур, якщо метаморфізм проходить без поступлення іншої речовини. Колір роговиків визначається забарвленням породоутворюючих мінералів. Переважно вони сірі, чорні або темно - зелені.

Таблиця 1 - Основні типи метаморфічних гірських порід і їх характеристика

Мінеральний склад	Текстура	Будова і зовнішній вигляд	Назва
Серицит, хлорит, кварц	Сланцювата, іноді плойчаста	Зелена, світло - або темно-сіра, мікролускувата порода; кварц помітний слабо, слабкий шовковистий блиск	Філіт
Біотит, мусковіт, кварц, іноді гранат, графіт та ін.	Така ж	Середньо- або крупнолускувата порода з великою кількістю слюди; кварц помітний погано	Слюдяний сланець
Кварц і слюди (біотит, мусковіт)	Така ж	Світлозабарвлена міцна порода з шовковистим блиском на площинах сланцюватості, нерідко плитчаста	Слюдяно-кварцевий сланець
Хлорит, актиноліт, альбіт, епідот	Така ж	Дрібнозерниста зелена досить масивна порода із шовковистим блиском	Зелений сланець
Тальк	Така ж	Лускувата маса тальку	Тальковий сланець
Серпентин, магнетит	Масивна або сланцювата	Тонко лускувата сіро-зелена порода з плямами темно-зеленого, білого, чорного кольору і гладкими дзеркальними поверхнями	Змієвик (серпенти-ніт)
Продовження таблиці 1
Рогова обманка	Така ж	Зернисто-кристалічна темно-зелена або чорна порода, іноді тонкосмугаста, часто помітний білий плагіоклаз	Амфіболіт
Кварц, мікроклін, біотит, іноді рогова обманка, піроксен, гранат	Масивна, гнейсова	Зернисто-кристалічна сіра або жовтувата порода, іноді із смугастою, очковою або сланцюватою структурою	Мікроклі-новий гнейс
Плагіоклаз, кварц, рогова обманка, біотит, піроксен	Така ж	Те ж, що у мікроклінового гнейсу, але колір частіше сірий, більш темний	Плагіокла-зовий гнейс
Кварц	Масивна	Дрібнозерниста, іноді зливна (окремі зерна неможливо розрізнити), біла, жовта, червонувата порода, блискуча на зламі, іноді сланцювата, плитчаста	Кварцит
Кальцит, рідше доломіт, іноді домішки графіту	Така ж	Зернисто-кристалічна, біла світло-сіра, рідше червонувата або жовто-бура порода, рідко з сланцюватою або неясно-хвилястою, смугастою текстурою	Мармур
Кварц, біотит, магнетит, іноді польовий шпат, гранат	Масивна без-порядкова	Дрібнозерниста сіра, буровато-сіра, іноді рожево-сіра порода	Біотито-вий роговик
Плагіоклаз, амфібол, піроксен	Така ж	Дрібнозерниста, дуже міцна темно-сіра, темно-зелена або чорна порода	Амфібо-ловий роговик
Гранат, піроксен, плагіоклаз, епідот, карбонат, рудні мінерали, актиноліт	Така ж	Зовнішній вигляд дуже різноманітний. Структура від дрібно – до крупнокристалічної, часто нерівномірнозерниста	Скарн
Кварц, світла слюда, іноді турмалін	Така ж	Крупнокристалічна біла або світло-сіра порода	Грейзен

3.3 Породи динамічного метаморфізму

При динамічному метаморфізмі, обумовленому механічним руйнуванням гірських порід, в зонах зім’яття і розломів, утворюються брекчії і мілоніти.

Тектонічні брекчії утворені кутоватими і лінзовидними уламками подрібнених первинних порід найрізноманітнішої величини. Зцементовані вони дрібнозернистим матеріалом тих же порід. Для них характерна відсутність шаруватості та одноманітність складу уламків. В більшості випадків брекчії мають масивну текстуру.

Мілоніти являють собою тонкоподрібнену масу, яка утворює породу сланцюватої або лінзовидно-смугастої текстур. Породи, які зазнали після роздрібнення перекристалізації називаються бластомілонітами.

3.4 Породи пневматолітового і гідротермального метаморфізму

При цьому типі метаморфізму формуються скарни і грейзени.

Скарни виникають на контакті карбонатних інтрузивних порід в результаті контактно-метасоматичних процесів, які проходять під дією післямагматичних розчинів. Головні породоутворюючі мінерали високотемпературних скарнів – піроксени, плагіоклази і гранати, а низькотемпературних – епідот, карбонат і рудні мінерали. Із скарнами пов’язані родовища заліза, міді, свинцю, олова, вольфраму та ін.

Грейзени – метасоматичні гірські породи, складені мусковітом, кварцом, турмаліном, флюоритом, та іншими мінералами. Пов’язані вони із пізніми стадіями формування гранітних інтрузій. Часто вміщують берил, молібденіт, вольфраміт та інші рудні мінерали. В більшості випадків вони мають кристалічну структуру.

Визначення метаморфічних гірських порід необхідно починати із встановлення їх мінерального складу. Другою важливою ознакою є текстура. Важливе значення також мають структура і колір. При дослідженні метаморфічних порід необхідно встановити, що являла собою порода до метаморфізму, і які явища обумовили метаморфізм. Для повного і впевненого вирішення цих питань необхідно вияснити умови залягання порід і їх співвідношення з навколишніми породами, тобто вивчити породи в природних умовах.

Опис метаморфічних порід проводиться за таким планом, як і магматичних: 1) назва; 2) колір, структура і текстура; 3) мінеральний склад; 4) жили і прожилки мінералів, які зустрічаються в породі; 5) вторинні включення і вкраплення. В кінці опису додатково вказується тип метаморфізму і назва вихідної породи.

4 Лабораторні приладдя і реактиви

Для виконання цієї лабораторної роботи необхідне наступне приладдя, реактиви та взірці:

1. Колекція метаморфічних гірських порід із найбільш характерними їх різновидностями та морфологічними типами.

2. Молоток і ковадло для подрібнення порід, відбивання окремих шматків породи.

3. Бінокулярна лупа для дослідження породи при невеликому збільшенні.

4. Магніт для випробування порід на магнітність.

5. Радіометр для дослідження порід на радіоактивність.

6. Хімічні реактиви: соляна 10% і сірчана концентрована кислота, азотна кислота, концентрована, для визначення ступеню розкладання окремих порід.

7. Капельниця для нанесення рідинних реактивів па поверхню породи.

8. Пробірка для визначення ступеню розчинення породи.

9. Пінцет для внесення в пробірку шматків породи.

5 Звіт по лабораторній роботі

Після виконання лабораторної роботи робиться звіт, який складається з:

1. Титульного листа.

2. Вступу, де вказуються основні завдання виконання лабораторної роботи.

3. Порядку виконання лабораторної роботи.

4. Короткого опису одержаних результатів.

5. Основні висновки по лабораторній роботі.

Робота виконується індивідуально кожним студентом і пред’являється до зарахування на наступному лабораторному занятті.

6 Список літератури

1. Лапинская Т.А., Прошляков Б.К. Основы петрографии: Учеб. пособие для вузов. – М.: Недра, 1981.- 232с.

2. Пособие к лабораторным занятиям по общей геологии: Учеб. пособие для вузов /В.Н.Павлинов, А.Е.Михайлов, Д.С.Кизевальтер и др. – М.: Недра, 1988.- 149с.

Лабораторна робота №6

Форми залягання гірських порід і їх визначення

Вступ

В результаті різноманітних геологічних процесів, які проходять як у надрах Землі, так і на її поверхні, формуються різні типи гірських порід -–магматичні, осадові, метаморфічні.

Поряд з генетичними особливостями, кожний із виділених типів порід характеризується своїм мінеральним складом, структурою, і текстурою, а також формами залягання, що в сукупності складає ті особливості, які властиві будові земної кори у цілому.

Знання основних форм залягання гірських порід має виключно важливе значення для цілеспрямованого ведення пошуково-розвідувальних робіт на нафту і газ та інші корисні копалини, вибору систем розробки родовищ, буріння свердловин, охорони навколишнього середовища та раціонального використання природних ресурсів.

Таким чином, виконання цієї лабораторної роботи ставить перед собою за мету навчити студентів основним прийомам визначення структурних форм залягання різноманітних гірських форм у земній корі і, особливо, осадових, які є основними колекторами нафти і газу.

2 Обґрунтування і методика виконання роботи

Для освоєння і виконання цієї лабораторної роботи рекомендується наступна послідовність:

2.1. Форми залягання магматичних гірських порід.

2.1.1. Неузгодженні тіла.

2.1.2. Узгоджені тіла.

2.2. Форми залягання осадових і метаморфічних гірських порід.

2.2.1. Шар (пласт), його параметри і способи визначення.

2.2.2. Основні типи залягання порід.

- горизонтальне залягання;

- плікативні порушення (дислокації);

- диз’юнктивні порушення (дислокації).

2.3. Просторове розміщення геологічних тіл та методика їх визначення.

2.4. Елементи залягання геологічних тіл: батоліта, інтрузії, штока, дайки, жили, шару, їх контактів та інше.

2.5. Гірничий компас: його будова та особливості роботи з ним.

3 Форми залягання магматичних гірських порід

Серед магматичних гірських порід за місцем їх формування розрізняють ефузивні і інтрузивні породи.

Інтрузивні гірські породи формуються при кристалізації магми в земній корі на певних глибинах. В залежності від співвідношення із вміщуючими породами серед них виділяють неузгоджені і узгоджені тіла.

3.1 Неузгоджені тіла

До неузгоджених відносяться батоліти, інтрузії, штоки, дайки, жили та ін.

Батоліт – надзвичайно велике інтрузивне тіло. Його площа може досягати сотень і тисяч квадратних кілометрів. Довжина батоліта іноді досягає сотень і більше кілометрів. У плані форма батоліта витягнута, покрівля куполоподібна, краї круті, простягаються на сотні кілометрів.

Інтрузія – інтрузивне тіло, переважно неузгоджене, розміром в декілька десятків, а іноді до сотень кілометрів, в довжину, і десятки кілометрів в ширину, яке круто опускається на тисячі метрів в глибину. Часто є відхилення.

Шток – інтрузивне тіло, близьке в перерізі до циліндричної форми, з крутопадаючими або вертикальними краями. Площа поперечного перерізу не перевищує сотень км².

Дайка і жила – це плитоподібні тіла, товщиною від декількох метрів (жила) до декількох десятків і сотень (дайка) метрів і довжиною від десятків до тисяч метрів. Нахил стінок може бути різноманітним.

3.2 Узгоджені тіла

До узгоджених інтрузивних тіл відносяться лаколіти, лополіти, сіли і факоліти.

Лаколіт – інтрузивне тіло, яке має плоску основу і кулеподібне склепіння. В плані форма лаколіта близька до заокруглення. Розміри коливаються в межах декількох кілометрів і рідше десятків кілометрів.

Лополіт – чашоподібне інтрузивне тіло, верхня частина якого вигнута, розміри його, як правило, незначні.

Сіл – пластоподібне тіло, яке сформувалося в результаті вторгнення магми по площинах напластування шарів. Їх товщина коливається в межах декількох десятків, рідше сотень метрів при порівняно великій площі.

Факоліт – лінзоподібне інтрузивне тіло, яке сформувалося у ядрі складок. Розміри факолітів невеликі. Їх формування проходить одночасно із формуванням складок.

Ефузивні гірськіпороди переважно формуються на денній поверхні в результаті застигання лави або осідання викинутих в атмосферу різних твердих уламків.

При застиганні вилитої на поверхню лави найбільш розповсюдженими формами є лавові покриви і лавові потоки. Їх форма відзначається рельєфом ложа, в якому застигає вилита лава. Розміри покровів і потоків залежать від інтенсивності та тривалості діяльності окремих вулканів і можуть коливатися від десятків до декількох сотень кілометрів по площі, та від кількох метрів до декількох сотень метрів товщиною. При викиданні з вулканів твердих продуктів переважно формуються конуси різних типів, а також шари аналогічні шарам осадових порід.

Визначення форм і особливостей залягання як інтрузивних, так і ефузивних гірських порід при виконанні даної лабораторної роботи проводиться на відповідних об’ємних моделях.

4 Форми залягання осадових і метаморфічних гірських порід

4.1 Шар, його параметри і способи визначення

Осадові та метаморфічні породи, які сформувалися в земній корі, переважно виражені більш або менш однорідними первинно осадовими або метаморфізованими пластами, обмеженими поверхнями напластування, які носять назву “шару” (пласта).

Так шари, як правило, мають постійну товщину і займають значну площу. Поверхня, яка обмежує шар знизу, називається підошвою, зверху – покрівлею. Потужність пласта називається товщиною. При вивченні товщини пласта в польових умовах виділяють: дійсну товщину – найкоротшу відстань між покрівлею і підошвою, горизонтальну – відстань по горизонталі від любої точки покрівлі до підошви, вертикальну – відстань по горизонталі від любої точки покрівлі до підошви та видиму – відстань від покрівлі до підошви на поверхні землі. Шари можуть залягати горизонтально, вертикально та похило і, відповідно, методи визначення їх потужностей не однакові.

Визначення товщини горизонтально залягаючого шару проводиться наступними методами: 1) безпосереднім заміром; 2) за топографічними відмітками; 3) вирахуванням, тобто рішенням простої геометричної задачі.

4.1.1 При безпосередньому замірі товщина шару визначається:

а) заміром довжини керну, одержаного при бурінні свердловини перпендикулярно до шару або заміром за виходом шару у відслоненні при умові, якщо лінія поверхні проходить по лінії дійсної товщини, тобто перпендикулярно.

4.1.2 Визначення товщини шару згідно топографічних відміток проводиться в тих випадках, коли пласт повністю відслонюється на пересічній поверхні з добре розвинутою тріангуляційною сіткою. При цьому необхідною умовою є інструментальна прив’язка до відповідних тріангуляційних положень покрівлі і підошви шару.

4.1.3 Визначення товщини за допомогою рішення простої тригонометричної задачі проводиться за формулою:

Т_д = Т_в sinβ

де Т_д – дійсна товщина;

Т_в – видима товщина;

sinβ – кут нахилу поверхні рельєфу.

Для рішення цієї задачі необхідно, по-перше, визначити видиму товщину (Т_в ) на відслоненій поверхні і, по-друге, заміряти кут нахилу цієї поверхні (β).

4.2. Основні типи залягання шарів і їх визначення

За характером залягання осадових і метаморфічних гірських порід в земній корі пласти можуть залягати в горизонтальному положенні або у відхиленому від початкового сформованого горизонтального положення (похилому або вертикальному), а також у вигляді різних дислокацій, серед яких виділяють два основних типи: 1) плікативні (складчасті) і диз’юнктивні (розривні).

Горизонтальне залягання шарів характеризується загальним горизонтальним або близьким до нього (не більше 1-35º) розташуванням поверхні напластувань. При горизонтальному заляганні абсолютні висоти будь-якої поверхні напластування приблизно однакові. Це встановлюється наступним чином: при нанесенні на топографічні карти (з рельєфом, зображеним за допомогою горизонталей) виходів на денну поверхню границь між окремими шарами. Ці границі суміщаються з горизонталями, що мають однакові топографічні відмітки. При вирівняному рельєфі один і той же шар може розповсюджуватися на великих територіях, повторюючи контури відповідної горизонталі.

Плікативні дислокації проявляються у переведенні шарів гірських порід із початкового горизонтального положення в похиле або вертикальне залягання з утворенням різних типів складок.

Кут нахилу шарів при похилому заляганні може змінюватися від 2-35º до 90º. Серед похилого залягання шарів виділяють моноклінальні та складчасті форми.

До моноклінальних форм відносяться шари, які в межах певної ділянки нахилені в одну сторону і мають постійний кут нахилу.

До складчастих форм залягання шарів відносяться шари, які зібрані у складки, являючи собою згини шарів гірських порід. Складка являє собою згин шару, який може мати різну орієнтацію (від вертикальної до горизонтальної) в просторі.

Кожна із складок має наступні елементи: крила, замок, ядро, вершину, осьову площину, шарнір і кут падіння (нахилу).

Крила – бокові пластоподібні частини складки, зігнуті під різним кутом нахилу.

Замок – місце переходу (перегину) одного крила складки в інше.

Ядро – внутрішня частина складки, що знаходиться між крилами і замком.

Вершина – точка максимуму перегину на поперечному розрізі замка складки.

Шарнір – слід від пересічення поверхні шару складки з осьовою площиною.

Кут падіння (нахилу) – кут між нахилом складки і горизонтальною площиною.

В залежності від характеру нахилу крил складок у просторі серед складок виділяють два основних типи: антиклінальні і синклінальні.

Антиклінальна складка характеризується тим, що вона завжди випукла і в ядрі знаходяться древніші за віком породи.

Синклінальна складка характеризується тим, що її крила завжди припідняті, а в ядрі знаходяться більш молоді за віком породи.

Серед синклінальних і антиклінальних складок за розташуванням крил виділяють наступні види складок: прямі, косі, нахилені, перевернуті і лежачі.

Пряма складка – осьова поверхня розташовується вертикально, а нахил обох крил має однаковий кут падіння.

Коса складка – осьова поверхня дуже похила, а падіння обох крил знаходиться під різними кутами.

Нахилена складка – осьова поверхня дуже похила, а обидва крила падають в одну сторону під різними кутами.

Лежача складка – осьова поверхня майже горизонтальна.

Перевернута складка -осьова поверхня припіднята вверх, а обидва крила перевернуті.

За формою згину крил серед складок виділяють три основних типи: коліноподібні, діапірові і скринеподібні складки.

Коліноподібні складки мають вигляд двох перегинів (антиклінального і синклінального) з горизонтальними або похилими крилами.

Скринеподібна (сундучна) складка являє собою поєднання двох коліноподібних згинів, спрямованих у протилежні сторони.

Серед скринеподібних складок форма розташування крил може відповідати як синкліналі, так і антикліналі.

Діапірова складка являє собою антикліналь, яка проткнута в своєму ядрі штоком пластичних гірських порід, таких як кам’яна сіль, гіпси, ангідрити, м’яка глина.

Диз’юнктивні дислокації – це порушення як первинно горизонтальнозалягаючих, так і зім’ятих у складки шарів гірських порід, а також магматичних тіл, які супроводжуються їх розривами. Переважно в гірських породах розриви дуже численні. Серед них виділяють тріщини і зони дроблення, вздовж яких проходить зміщення шарів чи блоків відносно інших.

Площина розриву, по якій проходить відносне переміщення гірських блоків називається зміщувачем. Примикаючі до зміщувача шари гірських порід називаються крилами. При похилому положенні зміщувача розрізняють висячі і лежачі крила. Величини відносного переміщення (крил, шарів, блоків) по зміщувачу називаються амплітудами зміщення, серед яких виділяють дійсну, вертикальну, горизонтальну і стратиграфічну амплітуди.

За характером, величиною, напрямком і кутом відносного переміщення виділяють скиди, підкиди, насуви і зсуви.

Скиди – розривні порушення, у яких зміщувач нахилений у сторону опущеного крила, чи блоку, а висяче крило чи блоки зміщені вниз по відношенню до лежачого.

Підкиди – розривні дислокації, у яких зміщувач нахилений в сторону піднятого крила чи блоку, а висяче крило (блок) по відношенню до лежачого крила (блоку) зміщений вверх.

Насуви – розривні порушення, в яких висяче крило (блок) насунуте на лежаче по похилому зміщувачу.

Похилі насуви з великою амплітудою (30-40км) називають шар’яжами.

Зсуви – розривні дислокації, крила (блоки) яких зміщуються в горизонтальному напрямку паралельно до простягання зміщувача.

Розривні порушення, утворені скидами або підкидами, центральні частини яких опущені, називаються грабенами.

Визначення горизонтально-, похило- і вертикальнозалягаючих пластів, а також плікативних і диз’юнктивних порушень в лабораторних умовах проводиться на відповідних масштабних моделях. При цьому визначення дійсної амплітуди зміщення пластів проводиться лінійкою з наступним переведенням одержаних величин через вказаний на моделі масштаб в дійсну величину. Визначення кута зміщення і кута нахилу пласта проводиться за допомогою інклінометра гірничого компасу.

5 Просторове розміщення геологічних тіл та методика його визначення

5.1 Елементи залягання геологічних тіл

Шари, та інші геологічні тіла, утворені як осадовими, так і метаморфічними гірськими породами, а також інтрузивні та ефузивні тіла переважно розповсюджуються на великі глибини і займають значні площі. Вони можуть залягати горизонтально, бути ускладненими як плікативними, так і диз’юнктивними порушеннями і розповсюджуватися на великі глибини.

Просторове положення окремих шарів осадових і метаморфічних гірських порід, інтрузивних і ефузивних тіл в земній корі визначається їх елементами залягання: простяганням, падінням, кутом падіння шару, окремого тіла або контакту.

Простягання – лінія перетину покрівлі, підошви шару або контакту з горизонтальною площиною. Положення цієї лінії, тобто лінії простягання відносно сторін світу визначається азимутом простягання.

Азимут простягання – це горизонтальний кут від північного напрямку географічного меридіану по ходу годинникової стрілки до лінії простягання. Азимут простягання змінюється від 0º до 360º.

Падіння – нахил шару або контакту до горизонтальної площини по лінії падіння. Просторове розміщення лінії падіння визначається азимутом падіння і кутом падіння.

Азимут падіння – це правий горизонтальний кут, відрахований від північного напрямку географічного меридіану до проекції лінії падіння на горизонтальну площину. Азимут лінії падіння завжди перпендикулярний до лінії простягання шару або контуру, тобто знаходиться під кутом 90º.

6 Гірничий компас, його будова та особливості роботи з ним

Визначення елементів залягання шарів і контактів проводиться гірничим компасом, який дещо відрізняється від звичайного.

Гірничий компас складається із магнітної стрілки, круглого лімбу з нанесеними градусами від 0º до 360º, який служить для заміру азимуту простягання і азимуту падіння, а також інклінометра для замірів кутів падіння.

Особливостями гірничого компасу є:

- напрям північ – південь завжди паралельний довгим його сторонам;

- поділки на градусній шкалі азимутів (від 0º до 360º) йдуть у напрямку, зворотному ходові годинникової стрілки;

- на голці гірничого компасу підвішений кутомір (клінометр), який має шкалу з поділками від 0º до 90º;

- за характером розташування кутоміра проводиться відлік кута падіння (нахилу).

Вимір елементів залягання шарів або контактів рекомендується проводити наступним чином:

- на очищеній ділянці покрівлі, підошви або нашарувань шару чи контакту визначається положення лінії простягання. Для цього прикладається компас, який знаходиться у вертикальному положенні, довшою стороною до покрівлі або контакту і, повертаючи його в право або вліво по показам інклінометра визначаємо лінію простягання (при 0º);

- для заміру азимуту простяганняшару або контакту компас приводимо в горизонтальне положення і суміщаємо його довшу сторону з лінією простягання. При цьому компас повинен мати таке положення, щоб північна відмітка розташовувалась від нас, південна - до нас, західна – справа, східна – зліва. Відлік азимуту простягання проводиться на лімбі за показами північного кінця магнітної стрілки;

Дата добавления: 2015-11-14