Витяг з «Історії польської» Я.В.Рудавського

[…] Хмельницький […] наступного листа надіслав Калиновському. «Хмельницький Калиновському, гетьман гетьману, козак поляку надсилає вітання. Не хочу таїтися перед Вашою милістю, що зухвалий син мій Тимофій, зібравши кілька тисяч війська, летить спонукати до шлюбу доньку господаря волоського. Остерігаю вашу милість, щоб відступив з військом до польських кордонів й залишив прикордоння волоське, яке займаєш; син мій, охоплений молодечим запалом, на Вашій голові може спробувати вчинити першу спробу свого військового щастя».

Сміявся Калиновський з викруту Хмельницького, вважаючи за неславу собі і Речі Посполитій слухати наказав безчесного бунтівного козака, відразу ж до бою почав готуватися, маючи під рукою 20 000 війська і обрав місце назване Батів (Батіг – В.С.), замкнуте тісними ярами, а з тилу лісом. Тут укріпитися наказав сину свому, що виконував обов’язки обозного, котрий вибрав для обозу рівнину довжиною понад милю.^[2] Коли ж його Пшиємський, полковник німецького війська, запитав, для чого такий розлогий простір відміряв? Відповів, як говорять, що для того, аби польські підкріплення, що надходили, звідусіль безпечно могли сюди дістатися. Багато полковників виступало проти цього плану гетьмана, однак він вперто дотримувався цього згубного помислу. Коли так у безмежжі розташовувалося польське військо, повідомили Калиновському, що здалека показалися юрмиська козаків і татар, ніби дощових хмар, які мали ринути на його голову і найбільшу небезпеку накликати на Річ Посполиту.

Першого червня, в суботу, в день Найсвятішої Пані, перед полуднем показалися блукаючі купи татар, котрі, побачивши поляків, ніби на здобич злетілися, викликаючи поляків через окопи на битву. Прийняли виклик поляки і цього дня відігнали татар, маючи за гасло жовнірське Марія, аж Калиновський, побоюючись засідки, наказав протрубіти відхід назад для тих, хто на милю загнався від обозу за ворогом, так що ледве увечері повернулися до обозу. Вже уявляло собі військо, що щастить, і волало про битву наступного дня з козаками, котрі надходили, котрі на недуже віддаленій горі засіли, маючи випробувати долю битви під проводом нового вождя – сина Хмельницького. Калиновський вихваляв дух жовнірський і богатирство шляхти і відповідав, що надумає, як чинити доведеться, сам же сильно роздумав над тим, що завтра вирішить Пан Бог. Так тоді щасливо завершився день Найсвятішої Пані для поляків, котрі поважали її як матір.

Проте було це щастя жертв, коли побачили зловісну плеяду Кастора (?) і Поллюкса (?). Наступного дня з’явився Тиміш Хмельницький з 20 000 козаків і 20 000 татар, аби помститися, як говорив, за погром татар. Прямо рухався на військо польське, пустивши наперед татар, які нападали на Калиновського і до битви викликали, сам же, обтяжений здобиччю, поволі завис над польським обозом.

[..] Бачачи сотні тисяч ворогів, котрі кругом розташувалися, Калиновський рішуче забороняє виходити з обозу. На хижих конях під’їжджали татари і викликали з окопів до битви, але поляки були глухими до цих закликів. Тим часом Хмельницький, розташувавшись поблизу обозу, послав до батька гінця по наказ, що має вчинити і чи має помститися за поразку завдану татарам? Вражені незліченним зборищем хлопства, поляки впали духом, а багато з них почали звинувачувати Калиновського, для чого перекрив дорогу неприятелю, котрий просувався, якщо не мав для цього сил? Для чого шалено наважився на битву з ворогом, яким уже давно був переможений? Чому не обрав більш укріпленого місця? Спочатку нарікали, пізніше почали про це відкрито говорити, а знайшлися і такі заколотники, котрі радили закувати Калиновського в пута і видати татарам, аби їх перепросити. Повідомили Калиновського про небезпеку, а він приголомшений нечуваним випадком прояву жовнірської волі до себе, хотів їх переконати, але не слухали ні його слів, ні його наказів, а почали готувати коней до втечі. Коли спостеріг Калиновський, що збирається на рокош жовнірський, що для великого нещастя є звичаєм у поляків, як про це промовляє цецорська поразка в 1619 р.^[3] під проводом Станіслава Жолкевського, збирає знову жовнірів і відізвався до них словами, породженими біллю і соромом: «До якого часу ваше безумство керуватиме найулюбленішими братами і товаришами моїми по зброї; утікаєте перед битвою і задумуєте зрадити мене – брата і товариша вашого. О, сам пожертвував би цією сивиною, коли б міг кров’ю своєю викупити ваші помилки! Робіть, що хочете, я другий Курціуш (?) – жертва Вітчизни, в’яжіть мене, нехай згину.» Сказавши це, пішов до німецьких шеренг, котрі у лічбі кількох тисяч залишалися під командуванням Зигмунда Пшиємського, генерала артилерії після померлого Арцішевського і писаря польного. Так гетьман польський, котрого помилував татарський кинджал, ледь у польському таборі не був замордований.

Лише увійшов до німців, коли син повідомив йому, що поляки приглядаються звідусіль до втечі і цієї ж ночі хочуть її вчинити. Обурений Калиновський наказав німцям витягнути зброю і вдарити на поляків, аби у такий спосіб надати сміливості тхорам. «Коли не побачать, – сказав, – жодної надії на втечу, змушені будуть битися». Так і трапилося. Німці випустили густий град куль більше для постраху, ніж для враження, чим так ошелешені були жовніри польські, що відразу і видихнути, і рушити не посміли. Потім почали шукати пояснення, допитуватися причини, обурюватися і проклинати, а з неперервних пострілів німецьких збагнули, що намір втечі і залишення піших жовнірів викрито, дійшли до оскаженіння й пустили коней на німецьке військо, щоб не полягти безкарно.

Тим часом козацькі і татарські шики дивилися здивовано на це видовище чи то остерігаючись ночі, що надходила, чи якоїсь ворожої пастки. Залишалося тільки дві години до початку ночі, коли козаки довідалися від утікачів про розбрат поляків з німцями, який дійшов до найвищої затятості. Користуючись з часу і побоюючись аби ніч не поєднала тих, хто посварився, вдарили разом на тих, хто бився з переду, з заду і з боків. Легко було знести їх; упродовж однієї години упень витято, над усякі сподівання, польське військо, за винятком невеликої жменьки, яка потрапила ворогу до неволі. До 20 000 поляків і німців полягло під Батовим. Не в’язано в’язнів, не спродовано їх, як це звикли чинити татари, лише очікували на них шибениці, вогонь і ножі. Сам Калиновський загнався у ліс на три стаї^**, поліг від стріли татарина, котрий, коли наступного дня приніс гетьману Хмельницькому його голову, отримав від нього у нагороду один злотий. Так витято під Батовим військо польське і німецьке; так дешево купив Хмельницький Калиновського голову. Пшиємський, Калиновський – син гетьмана, Марек Собеський граф, староста красноставський були приведені до Хмельницького й полягли під кривавим ножем палача. Пшиємський, котрий дуже умовляв Хмельницького припинити проливання крові християнської, був заколений повільними ударами^[4]. Як часто одна мить перевертає всі справи! Яку зміну для поляків принесло кілька годин! Історики по-різному будуть описувати цю битву батовську; я сам маю суперечливі про неї реляції, проте прийняв ту, яку вважаю за найправдивішу і яку маю з листа біскупа краківського ксьондза северського до ксьондза Островського написаного у ті ж червневі дні.

(Rudawski J.W. Historia Polska. – Petersburg, 1855. – T.I. – S. 187-191)

№ 10

Дата добавления: 2015-11-14