Розвиток сучасної екології: тенденції і перспективи

Цей період розвитку екології пов’язують з формуванням глобальної екології і виділенням в її рамках антропоекології (екології людини) – сьомий етап розвитку екології. Початком даного етапу вважається період 70-х рр. ХХ ст. і продовжується він в даний час. На даному етапі розвитку екологія вийшла за межі біології і перестала сприйматись, як один з її підрозділів, вона виокремилась в окрему, інтегровану, міждисциплінарну науку.

Потужний науковий внесок у розвиток екології здійснив канадський еколог П’єр Дансеро (1911 - 2011 рр.), який вважається одним із “батьків екології”. Працював над методологією і методикою екологічної географії рослинності. В 1957 році П. Дансеро сформулював закони динаміки системи “природа-людина”:

закон оборотності біосфери – біосфера після припинення впливу на її компоненти антропогенних факторів прагне відновити свій стан, тобто зберегти свою екологічну рівновагу і стійкість;

закон незворотності взаємодії в системі природа-людина – частина відновлюваних природних ресурсів при нераціональному використанні може стати невідновлюваною;

закон зворотного зв’язку взаємодії в системі природа-людина – будь-яка зміна в природному середовищі, викликана господарською діяльністю людини, бумерангом повертається до людини і має небажані наслідки, що впливають на економіку, соціальне життя і здоров’я людей.

У другій половині ХХ ст. в рамках екології сформувався самостійний напрям фізіології, присвячений дослідженню механізмів адаптації, з якого в подальшому виокремились “фізіологічна” і “еволюційна” екологія. Паралельно із згаданими розвивалися географічний і геологічний напрями екології, а саме ландшафтна екологія і динамічна геологія – система наук про взаємодію геосфер Землі і про вплив на них антропогенних чинників.

В 1954 р. в Чикаго вийшла об’ємна монографія “Розподіл і чисельність тварин” австралійських зоологів та екологів Герберта Андревоти (1907-1992 рр.) і Льюіса Бьорча (1918 - 2009 рр.). В цій книзі ними була запропонована і описана гіпотеза лімітування чисельності популяцій, а праця являла собою приклад стохастизму (основна увага приділялась чинникам, які характеризувались випадковим впливом, або, точніше, випадково розподілялись в часі і в просторі) в інтерпретації популяційної динаміки. Через 30 років вони розвинули ці уявлення в монографії “Екологічна мережа: іще про розподіл і чисельність тварин” (1984). Відповідно до цієї гіпотези чисельність природних популяцій лімітується:

коротким періодом, протягом якого швидкість росту популяції зберігає позитивне значення;

виснаженням або недоступністю харчових ресурсів;

умовами розмноження (швидкість росту чисельності популяції стає максимальною при оптимальному поєднанні основних екологічних факторів і відсутності конкуренції між популяціями).

Леонід Родін (1907 - 1990 рр.) – радянський ботанік, географ, геоботанік. Основні праці в галузі ботаніки і ботанічної географії аридних районів. Л. Родін стояв біля витоків робіт з вивчення біологічної продуктивності наземних угруповань в СРСР, та й, мабуть, у всьому світі. В період 60-70-х рр. тісно співпрацює з грунтознавцем Н. Базилевич (перші спільні публікації з проблем біопродуктивності відносяться ще до 1954 р.), разом з якою створюються перше в світі зведення “Динаміка органічної речовини і біологічний кругообіг зольних елементів і азоту в основних типах рослинності земної кулі” (1965) і “Методичні вказівки до вивчення динаміки і біологічного кругообігу речовин у фітоценозах” (1968).

Станіслав Шварц (1919 - 1976 рр.) – радянський зоолог та еколог, один з основоположників популяційної та еволюційної екології. В 1965 р. С. Шварц створює перший в Радянському Союзі академічний Інститут екології рослин і тварин. Логічним підтвердженням зростання авторитету нового Інституту стало видання під його редакцією з 1970 р. журналу “Екологія”. Найбільше С. Шварца приваблювала Субарктика – унікальні природні умови і відносна простота північних екосистем були прекрасною “природною лабораторією” для перевірки його різноманітних гіпотез. Ці роботи були узагальнені ним у 1963 р. у монографії “Шляхи пристосування наземних хребетних тварин до умов існування в Субарктиці”. Розроблений С. Шварцом метод морфофізіологічних індикаторів у поєднанні з вивченням біохімічної специфіки організмів дозволили йому підійти до вирішення одного з центральних питань еволюційного вчення – поєднання мікро- і макроеволюції. Результати були узагальнені в книзі “Еволюційна екологія тварин” (1969), яка одночасно була зведенням з популяційної екології. У цій праці була сформульована відкрита ним закономірність, яку звели в ранг екологічного правила Шварца: видоутворення є виразним етапом адаптації, формуванням нового, енергетично більш економного пристосування, ніж спеціалізовані внутрішньовидові форми. До останніх днів життя С. Шварц готував нове видання цієї роботи, але вона – “Екологічні закономірності еволюції” – була завершена його учнями і вийшла лише в 1980 р.

Меркурій Гіляров (1912 - 1985 рр.) – радянський зоолог, ентомолог, основоположник грунтової зоології, біолог-еволюціоніст. М. Гіляров розвинув уявлення про екологічні шляхи еволюції наземних безхребетних, з’ясував закономірності пристосування членистоногих до життя на суші, досліджував грунтотвірну діяльність тварин та їх вплив на родючість грунтів, розробив методи діагностики грунтів за комплексами тварин, які мешкають в них. Опублікував близько 500 наукових робіт. Під його керівництвом великий колектив авторів створив єдиний у світі “Визначник личинок комах, які мешкають у грунті” і “Визначник кліщів, які мешкають в грунті”.

Роберт Макінтош (р.н. 1924) – один з найбільш авторитетних представників сучасної екології в її “англомовному” варіанті, учень Дж. Кертіса. Став широко відомим у колах екологів в 1958 р. з виходом його статті “Рослинні угруповання”, а в 1967 р. він став ініціатором дискусії з проблем безперервності рослинного покриву, яка відіграла помітну роль у зміцненні уявлень про безперервність, як однієї з основних властивостей екосистем. Потім було багато інших робіт, які поставили Р. Макінтоша в ряд найвидатніших сучасних екологів. Особливо слід відзначити його книгу “Фон екології. Концепція і теорія” (1985) – за неї у тому числі в 1998 р. він був відзначений найвищою нагородою Американського екологічного товариства. За своїм завданням – молодим дослідникам корисно знати, “... що відбувалося в науці до них і до їхніх вчителів і в стороні від їх безпосередніх дослідницьких інтересів” (Макінтош, 1985). Макінтош вважає, що за своїми джерелами екологія скоріше “чагарник”, ніж “дерево” і в першому розділі “Попередники екології” веде відлік екологічних ідей від античних філософів. Другий період – період формування “ядра” екології припадає на XIX і початок ХХ століть; тут він розглядає ідеї та роботи Е. Вармінга, Ф. Клементса, Ж. Браун-Бланке та інших дослідників природи. Він докладно аналізує різні аспекти динамічної, кількісної, популяційної, системної (він називає системну екологію “... гібридом екології та інженерії і шлюбом під дулом рушниці”), теоретичної та математичної екології (в останньому випадку Макінтош приходить до досить песимістичного висновку – “… настав час домогтися кращого взаєморозуміння, якщо не симпатії, між представниками “теоретичної екології” і “системної теорії”. Його книга змушує поміркувати разом з автором над складнощами розвитку сучасної екології і застерігає від поспішних висновків.

На початку 70-х років ХХ сторіччя стало можливим ефективно реалізовувати методологію системного підходу до вивчення екосистем, оскільки в розпорядження екологів поступили могутні ЕОМ і були розроблені методи моделювання динамічних систем, які в сукупності з експериментами і спостереженнями отримали назву системного аналізу.

Помітний внесок у становлення методології сучасної екології внесли роботи американського дослідника Роберта Макартура (1930 - 1972 рр.), що вдало поєднував в собі таланти математика і біолога-натураліста. Р. Макартур досліджував закономірності співвідношення чисельності різних видів, що входять в одне угруповання, вибір хижаком найбільш оптимальної жертви, залежність числа видів, що населяють острів, від його розміру і віддаленості від материка, ступінь допустимого перекривання екологічних ніш співіснуючих видів і ряд інших завдань. Констатуючи наявність в природі якоїсь регулярності (“патерну”), що повторюється, Р. Макартур пропонував одну або декілька альтернативних гіпотез, що пояснюють механізм виникнення даної регулярності, будував відповідні математичні моделі, а потім зіставляв їх з емпіричними даними. Свою точку зору Р. Макартур дуже чітко сформулював в книзі “Географічна екологія” (1972), написаною ним, коли він був невиліковно хворий, за декілька місяців до своєї передчасної кончини.

Мілан Страшкраба (1931 - 2000 рр.) – чеський гідроеколог, фахівець з моделювання процесів евтрофікації водойм. Отримав наукове визнання ще в 1963 р. за виконання екологічного порівняння ряду південно-богемських водойм. У 1985 р. спільно з німецьким математиком А. Гнауком він видав англійською мовою фундаментальну працю “Прісноводні екосистеми. Математичне моделювання”. Автори написали цю книгу, вважаючи, що математичне моделювання екологічних систем вже пройшло через період палких дискусій щодо тенденцій його подальшого розвитку і вступило в новий етап, який передбачає використання методів теорії систем. Існує, принаймні, три підходи до моделювання екосистем:

1. Стохастичний метод чорного ящика (застосування класичної теорії систем).

2. Детерміністський імітаційний метод (використання класичних теоретичних методів для вивчення екосистем).

3. Кібернетичний метод (підхід до екосистеми як до самостійно оптимізованої системі).

В книзі М. Страшкраби і А. Гнаука також прослідковується тенденція, пов’язана з використанням законів термодинаміки необоротних процесів і застосуванням цієї теорії для вивчення екосистем. У пропонованій книзі зроблена спроба покінчити з автономністю зазначених методів і об’єднати їх з метою використання для математичного моделювання прісноводних екосистем. На думку авторів загальна тенденція екологічного моделювання більше спрямована в бік розробки нових методологій, ніж створення нових теорій екосистем.

Підхід, який розвивали Р. Макартур і його послідовники, був орієнтований перш за все на з’ясування загальних принципів улаштування (структури) будь-яких угруповань. Проте, в рамках підходу, що набув поширення дещо пізніше, в 1980-х рр., основна увага була перенесена на процеси і механізми, в результаті яких відбувалося формування цієї структури. Наприклад, при вивченні конкурентного витіснення одного виду іншим, екологи почали цікавитися перш за все механізмами цього витіснення і тими особливостями видів, які зумовлюють результат їх взаємодії. З’ясувалося, наприклад, що при конкуренції різних видів рослин за елементи мінерального живлення (азот або фосфор) переможцем часто виявляється не той вид, який в принципі (за відсутності дефіциту ресурсів) може рости швидше, а той, який здатний підтримувати хоч би мінімальне зростання при нижчій концентрації в середовищі цього елементу.

В подальшому особливу увагу дослідники почали приділяти еволюції життєвого циклу і різним стратегіям виживання. Оскільки можливості організмів завжди обмежені, а за кожне еволюційне надбання організмам доводиться чимось розплачуватися, то між окремими ознаками неминуче виникають чітко виражені негативні кореляції (так звані “трейдофи”). Не можна, наприклад, рослині дуже швидко рости і в той же час утворювати надійні засоби захисту від травоїдних тварин. Вивчення подібних кореляцій дозволяє з’ясувати, як в принципі досягається сама можливість існування організмів в тих або інших умовах.

Успіхи у вивченні і моделюванні екосистем, особливо реалізація проектів в рамках міжнародної співпраці, сприяли остаточному затвердженню в другій половині ХХ сторіччя екосистемної концепції як основи сучасної екології.

В період 70-90-х рр. XX ст. питанням екології були присвячені роботи відомих вітчизняних і закордонних науковців: Р. Дажо (Основи екології, 1975), Р. Ріклефс (Основи загальної екології, 1979), Ю. Одум (Основи екології, 1975; Екологія, 1986), М. Будико (Глобальна екологія, 1977), Ф. Рамад (Основи прикладної екології, 1981), В. Тішлер (Сільськогосподарська екологія, 1971), С. Спурр, Б. Барнес (Лісова екологія, 1984), В. Радкевич (Екологія, 1983, 1997), Ю. Ізраель (Екологія і контроль природного середовища, 1984), В. Ковда (Біогеохімія ґрунтового покриву, 1985), Дж. Андерсон (Екологія і науки про навколишнє середовище: біосфера, екосистеми, людина, 1985), М. Реймерс (Природокористування, 1990; Екологія, 1994), Г. Тишкевич (Екологія і агрономія, 1991), О. Степановських (Загальна екологія, 1996, 2000; Екологія, 1997; Охорона навколишнього середовища, 1998, 2000) і ін.

Роберт Уіттекер (1920 - 1980 рр.) – видатний американський еколог і фітоценолог, один з найбільш відомих екологів у світі. Коло його наукових інтересів було досить широким і присвячувалось наступним науковим напрямкам: класифікації та ординації рослинності та екосистем (1962, 1967, 1973), концепції клімаксу та іншим аспектам динаміки екосистем (1951, 1953, 1974), аллелохімічній взаємодії (1970, 1971), співвідношенню екологічних ніш, екотопу і місцеіснування (1973), оцінці первинної продукції біосфери (1973), популяційній демографії (1979), проблемам видової різноманітності (1977), обгрунтуванню поділу організмів на п’ять царств (1969), методам екологічних досліджень. Узагальнюючою його наукові уявлення стала книга “Угруповання та екосистеми”, що вийшла 2-м виданням в 1975 р. Ця книга цікава насамперед тим, що на відміну від багатьох екологічних монографій вона написана ботаніком і основний нахил у ній зроблено на дослідження автотрофної складової екосистем. Визначаючи поняття “природне угруповання”, Р. Уіттекер розрізняє бактерії і гриби в якості окремих компонентів. Особливий інтерес представляє розділ “Угруповання і довкілля”, в якому даються відповіді на питання: як розподілені популяції видів вздовж градієнтів середовища в межах угруповання, як розподілені за градієнтами типи угруповань, які найкращі методи класифікації і ординації екосистем, як можна інтерпретувати залежність угруповання від середовища в глобальному (планетарному) масштабі. Усі ці теоретичні міркування і побудови Уіттекера є істотним внеском у теоретичну екологію.

Роберт Ріклефс (р.н. 1943) – американський орнітолог і еколог. Зробив великий внесок у розвиток острівної біогеографії і вивчення екологічних угруповань. Основні напрямки досліджень: екосистеми на різних рівнях організації; еволюційна дивергенція птахів, у тому числі особливості старіння, фізіологічні та експериментальні дослідження росту і розвитку; вивчення чинників, що прискорюють дивергенцію, таких як селекція, видоутворення, а також дослідження співіснування видів. У 1973 р. Р. Ріклефс публікує першу книгу “Екологія”, яка отримала великий успіх. Наступні його роботи також були високо оцінені і мали особливий авторський нахил. Особливої уваги заслуговують слова Р.Ріклефса, наведені на суперобкладинці перекладу книги “Основи загальної екології”: “Якщо ми хочемо досягти якоїсь згоди з Природою, то нам в більшості випадків доведеться приймати її умови...” (Ріклефс, 1976). Цікавим є той факт, що у книзі “Основи загальної екології” особливу увагу Р. Ріклефс приділив різним аспектам стійкості екосистем. Автор стверджує: “Стійкість являє собою кульмінаційну точку всіх екологічних взаємозалежностей; це сума всіх компонентів і взаємодій, складових угруповання, – синтез усіх властивостей нижчого порядку, що проявляються на рівні угруповання, популяції і організму. Щоб зрозуміти сутність стійкості, ми повинні розуміти екологічні та еволюційні реакції і взаємозв’язки на всіх рівнях” (Ріклефс, 1979). За його словами, екологія стала настільки популярною, що під її рубрику підводять все що завгодно: будівництво очисних споруд, регіональне планування землекористування, вторинну переробку паперу та вирощування овочів на одних лише органічних добривах. Вся ця діяльність, нехай необхідна, здебільшого являє собою просто спроби пом’якшити той удар, який завдасть нам Природа своїм вироком за наше кричуще порушення її законів – небажання вести гру з дотриманням старих і випробуваних правил, – і прагнення хоч трохи відстрочити відплату. Абсолютно ясно, що ніяких очевидних способів виправити завдану природі шкоду не існує, та й звинувачення, яке пред’являється людині за її обурливе ставлення до середовища, слід будувати не лише на таких очевидних фактах, як скидання в річки стічних вод, обприскування посівів пестицидами, рушниці і гарпуни мисливців, вихлопні гази автомобілів. Людині слід пред’явити звинувачення в тому, що вона не зуміла поставитися з належною увагою до законів, які лежать в основі економіки природи” (Ріклефс, 1979).

Неоціненна наукова спадщина всесвітньовідомого американського еколога Юджина Одума (1913 - 2002 рр.). В 1954 році Ю. Одум опублікував підручник-монографію “Основи екології”, яка багаторазово перевидавалась з урахуванням сучасних екологічних уявлень. Відома також книга Ю. Одума “Екологія”. В 1998 році побачила світ остання монографія Ю. Одума “Екологія. Міст між наукою і суспільством”. В цій праці автор стає до лав “енвайронменталістів”. За Ю. Одумом “ … екологія – інтегруюча наука, що має величезний потенціал для створення мосту між наукою і суспільством, що й підкреслював новий підзаголовок”. Одум пояснює свій інтерес до цієї проблематики впливом книги Чарльза Сноу (1959) “Дві культури” і прагненням запропонувати екологію в якості кандидата на роль “третьої культури” для зв’язку не лише природничих і соціальних наук, а й більш широкого – науки і суспільства в цілому.

Говард Одум (1924 - 2002 рр.) американський еколог. Став відомим за свою новаторску роботу в області екології екосистем. Також відомий за свої спірні роботи у галузі теорії систем. Г. Одум був піонером в області вивчення потоків енергії в екосистемах, використовуючи принципи, викладені в інших областях науки. Він був ініціатором використання термодинаміки і принципів потоків енергії в екосистемах для вирішення енергетичних проблем людства (1971). Г. Одум залишив велику наукову спадщину в багатьох областях, пов’язаних з екологією, системами і енергетикою. Він займався вивченням екосистем в усьому світ. Одум опублікував одну із перших значних праць в кожній зі слідуючих областей: екологічне моделювання (1960), екологічна інженерія (1963), екологічна економіка (1971), тропічна екологія екосистем (1970), загальна теорія систем. Г. Одум також вніс доробок у радіаційну екологію, екологію систем, розвиток мікрокосму. Він був одним з перших, хто обговорював використання екосистем для забезпечення життєвої функції в косміних подорожах.

Микола Реймерс (1931 - 1993 рр.) видатний радянський вчений, зоолог, еколог, один з головних учасників становлення заповідної справи в СРСР, вклав значний внесок до вивчення взаємин людини і природи, соціально-економічних аспектів екології і природи. Автор книг: “Азбука природи (мікроенциклопедія біосфери)” (1980); “Словник термінів і понять, пов’язаних з охороною природи” (спільно з О. Яблоковим, 1982); Природокористування: Словник-довідник (1990); “Популярний біологічний словник” (1991); “Охорона природи і середовище, яке оточує людину” (1992) і ін. Він зумів підняти цей своєрідний “жанр наукової літератури” на новий щабель. Особливе місце в його творчості зайняла остання праця – “Екологія (теорія, закони, правила, принципи і гіпотези)” (1994), яка по праву може вважатися одним із перших великих узагальнень з теоретичної екології (точніше, з теоретичних конструкцій в екології). У ній повною мірою проявилися й сміливість, і енциклопедичність знань, і особливий аналітичний талант М. Реймерса – зібрати в одне ціле і створити систему теоретичних конструкцій, які розгалужені у різних екологічних джерелах, під силу не кожному.

Микита Моісеєв (1917 - 2000 рр.), доктор фізико-математичних наук, академік, відомий вчений зі світовим ім’ям. В області екології і природокористування основними напрямами його наукової діяльності було: методи оптимізації природокористування; математичні моделі динаміки біосфери; методологічні питання взаємовідносин біосфери і суспільства; моделі стабільності біосфери в умовах антропогенного впливу.

Помітний внесок у розвиток екології вніс американський біолог і еколог Баррі Коммонер (1917 р.н.). Б. Коммонера часто називають “батьком-засновником” сучасного енвайронменталізму. І істотну роль у цьому відіграли його книги “Замкнуте коло. Природа, людина і технологія”, що вийшла в 1971 р., і “Технологія прибутку” (вийшла у Римі в 1973 р.). Можна сміливо сказати, що екологічною класикою стали чотири закони-афоризми Б. Коммонера:

1. Все пов’язано з усім – про екосистеми і біосферу.

2. Все повинно кудись діватися – про господарську діяльність людини, відходи від якої неминучі, і тому потрібно думати про їх зменшення та способи поховання.

3. За все потрібно платити – про раціональне природокористування, тобто за комфортабельне життя в містах потрібно платити забрудненням атмосфери, за одержання високих урожаїв – добривами, за погіршення здоров'я населення – санаторіями та ліками і т.д.

4. Природа знає краще – найважливіший закон природокористування; природу не можна підкорювати, можна тільки співпрацювати з нею, виправляючи наслідки господарської діяльності і сприяючи збереженню природної рівноваги.

Спроби вироблення методів вивчення і аналізу біосферних процесів породжували чимало нових наукових роздумів. В 1971 р. Джеймс Лавлок (р.н. 1919) – британський вчений, незалежний дослідник, хімік-винахідник, еколог – запропонував уявлення про біологічний “контроль” на біосферному рівні факторів абіотичного середовища і існування складної, живої, саморегульованої системи підтримки на Землі умов сприятливих для життя, яке назвав Гіпотеза Геї. Згідно цієї гіпотези, атмосфера Землі, що створює стабільні і сприятливі умови для життя, сама перебуває у вкрай нестійкому стані з точки зору законів хімічної рівноваги: її рівновага підтримується самим життям, яке раніше створило сучасну атмосферу.

Розглядаючи гіпотезу Геї з біологічної точки зору, американський мікробіолог Лінн Маргуліс (1938 - 2011 рр.) припустила, що життя на Землі являє собою “мережу зворотних зв’язків”, що дозволяють планеті виступати в якості саморегульованої і самовідтворювальної системи. Особлива роль при цьому відводиться процесам симбіозу організмів. Найімовірніше, що саме організми відігравали основну роль у розвитку та регуляції геохімічного середовища, сприятливого для них. Дж. Лавлок і Л. Маргуліс розглядають складну мережу мікроорганізмів як тонку регулюючу систему, що функціонує за принципом Хемостат і трохи нагадує систему кондиціонування, яка підтримує придатні для життя умови в хмарочосі. Ця регулююча система (“Гея”) робить Землю складною, але єдиною кібернетичною системою. Дж. Лавлок погоджується, що “пошуки Геї” можуть бути довгими і важкими, оскільки в інтегрованому механізмі регулювання такого масштабу повинні брати участь сотні різних процесів.

В 70-х рр. ХХ ст. відбулось зародження системної динаміки і спеціально розробленої мови програмування, що заслужено пов’язують з ім’ям Джея Форрестера (р.н. 1918) – американський інженер. Його книга “Світова динаміка” (1971) дала перший порівняно непомітним поштовх, який породив лавину досліджень, що одержали згодом назву “глобальне екологічне моделювання”. Щоправда книга Дж. Форрестера залишилась непомітною широкому загалу. Відомою стала праця його учня Денніса Медоуза (р.н. 1942) – американський вчений, заслужений професор в галузі управління системами. Книга Д. Медоуза зі співавторами (Донелла Медоуз, Йорген Рандерс та Вільям Беренс III.) “Межі зростання” (1972) стала бестселером. У ній були представлені результати моделювання наслідків швидкого зростання населення планети при обмежених природних ресурсах. У дослідженні використовувалась модель “World3” для моделювання наслідків взаємодії двох систем: Землі і людей. Доповідь нагадала деякі з загроз і передбачень Т. Мальтуса, розглянуті в його книзі “Досвід закону про народонаселення» 1798 року. Кінцевою метою дослідження було не конкретне передбачення подій, а опис загальних наслідків взаємодії експоненціально-зростаючого населення з обмеженими ресурсами планети. Оскільки розмір усіх ресурсів планети не відомий, досліджувалася тільки загальна поведінка системи. Дж. Форрестер сформулював основні гіпотези моделі динаміки біосфери, які були детально розроблені в подальшому групою Д. Медоуза. В ході дискусій щодо результатів глобального моделювання народжувались все нові і нові проекти, що дозволяли модельно описувати та аналізувати різні шляхи розвитку цивілізації. У 1992 р. та ж “команда Д. Медоуза” випустила книгу “За межами зростання”, в якій дала оцінку прогностичної здатності своєї моделі. В передмові до цієї книги за словами Нобелівського лауреата з економіки Яна Тінбергена сказано, що “... людство у своєму розвитку загрожує навіть перевищити задані авторами межі”. В 2004 році вийшла праця “Межі зростання. 30 років потому”. Зміст книги аналізує останні 30 років ХХ століття. За цей період відбулося велике культурне зрушення у свідомості людей про глобальні процеси. У 1972 році більшість людей не могло навіть уявити, що фізичний вплив діяльності людства може стати настільки великим, що може змінити основні природні процеси на Землі. Але тепер ми регулярно спостерігаємо обговорення проблем озонової діри, наслідків морського рибальства, зміни клімату та інші глобальні проблеми. У праці “Межі зростання” автори рекомендували сфокусуватися на уповільненні зростання населення планети. У праці “Межі зростання. 30 років потому” основна теза змінюється, автори намагаються навчити людей, як керувати зниженням своєї діяльності до рівнів поновлюваних ресурсів Землі, не чекати чергових мудрих рішень від своїх урядів, а самим обирати необхідні превентивні заходи”.

У квітні 1968 р. у Римі за ініціативою підприємця – одного з економічних директорів компанії “Фіат” – Ауреліо Печчеї (1908 - 1984 рр.) – італійський вчений, менеджер і громадський діяч – зібралася група з 30 фахівців (природознавці, математики, економісти, соціологи, промисловці) з десяти країн з метою виробити стратегію людства щодо запобігання глобальній еколого-економічній кризі. Ця група отримала назву “Римський клуб”. Методологічною основою побудови прогнозів у глобальному масштабі стали методи математичного моделювання і, насамперед, методи системної динаміки Дж. Форрестера. Тільки за перші роки роботи “Римського клубу” були опубліковані наступні доповіді:

1972 – Д. Медоуз, Д. Медоуз, Дж. Рендерс, В. Бехренс. “Межі зростання” (зроблено висновок, що збереження сучасних темпів промислового виробництва приведе людство до порогу загибелі вже наприкінці століття).

1974 – М. Месарович, Е. Пестель. “Людство біля поворотного пункту” (результат аналізу – необхідність “обмеженого зростання”).

1977 – Я. Тінберген (редактор). “РІО – перебудова міжнародного порядку” (необхідність узгодження локальних і глобальних цілей).

1977 – Е. Ласло. “Цілі для глобального суспільства” (намічаються шляхи досягнення глобальних цілей і солідарності всіх народів світу перед обличчям еколого-економічних катастроф).

1978 – Д. Габор, В. Колумбо, А. Кінг, Р. Галлі. “Відходи без віку”.

1979 – Т. де Монтбрайл. “Енергія: рахунок у зворотному напрямку”.

1980 – Б. Хеврилушін. “Шлях до майбутнього: до більш ефективних суспільств” (про проблеми оптимізації організації суспільства).

1980 – О. Гайерайні. “Діалог про багатство і добробут: альтернативна картина капіталістичного світу” (про шляхи досягнення достатку і загального добробуту).

1980 – Дж. Боткін, М. Елмендьяр, М. Мейлітж. “Немає меж навчанню: наведення мостів через прірву, яка розділяє людей”.

За словами Е. Ласло: “Головним чином завдяки зусиллям Римського клубу швидко зросла міжнародна обізнаність щодо світових проблем. Якщо продовжити аналогію з медициною, то можна сказати, що Клуб першим перейшов від постановки діагнозу (Д. Медоуз, М. Месарович, Е. Пестель) до припису певних засобів (Я. Тінберген, Е. Ласло)...”. Але й сам Печчеї в 1977 р. видав книгу “Людські якості”, яка одразу поставила його в один ряд з європейськими гуманістами першої величини, починаючи з Еразма Роттердамського і закінчуючи П’єром Тейяр де Шарденом.

Михайло Будико (1920 - 2001 рр.) – радянський вчений, геофізик, один з найавторитетніших кліматологів ХХ ст. Основні його наукові праці – “Тепловий баланс земної поверхні” (1956), “Клімат і життя” (1971), “Зміна клімату” (1974), “Клімат в минулому і майбутньому” (1980). На сьогодні найбільшою популярністю користується “радіаційний індекс сухості” М. Будико. Він являє собою відношення між радіаційним балансом території та річною сумою опадів, виражених в калоріях прихованої теплоти випаровування. Цей коефіцієнт відображає можливість вологонакопичення за даних радіаційних умовах. У різних кліматичних поясах спостерігається повторення радіаційного індексу сухості, що дозволило А. Григор’єву і М. Будико висловити ідею “періодичного закону географічної зональності”: у різних кліматичних поясах є зони – аналоги з близькими величинами радіаційного коефіцієнта сухості і, отже, подібні за структурою угруповання. Величина індексу близько одиниці відповідає як зоні широколистяних лісів в помірному поясі, так і певних територій в субтропічному і екваторіальному. Ще один напрямок досліджень М. Будико – екологічний. Якому присвячені такі його роботи, як “Глобальна екологія” (1977) і “Еволюція біосфери” (1984). За словами М. Будико, глобальна екологія вивчає біосферу в цілому, тобто екологічну систему, що охоплює всю земну кулю. Ця система регулюється зв’язками між живими організмами та середовищем, яке їх оточує. Для глобальних екологічних процесів особливе значення має взаємодія організмів з атмосферою, де створені організмами зміни навколишнього середовища часто поширюються на всю планету. Тісний зв’язок живої природи з атмосферою виражається в тому, що атмосфера значною мірою створена живими організмами і робить на них вплив, який у багатьох випадках визначає їх діяльність.

Ігор Шилов (1921 - 2001 рр.) – російський вчений-еколог і біолог, один з найбільших у Росії теоретиків популяційної екології, один із засновників екологічної фізіології, концепції “просторово-етологічної організації” і функціонування популяційних систем хребетних. Займався також зоологією хребетних тварин. Важливою і своєчасною подією став вихід в 1998 р. його підручника з екології. Надаючи перевагу осмисленню основних механізмів і закономірностей існування біологічних систем різного рівня в умовах складного та динамічного середовища, І. Шилов заповнив у той час порожню нішу навчальної біоекологічної літератури. Дещо несподівано першою частиною підручника є “Біосфера” – зазвичай така глава завершує підручники з екології. Хоча в загальному контексті роботи це виглядає виправданим: у цій частині І. Шилов розглядає біосферу як специфічну оболонку Землі, обговорює проблеми системності життя і аналізує біогеохімічні цикли. Розділ “Популяційна екологія” може бути віднесений до числа його удач. Він зумів майстерно пройти між Сциллою – “науковості” і Харибдою – “популяризаторства” і дуже доступно і аргументовано донести до читача-студента уявлення про популяцію як біологічну систему, просторові і динамічні особливості структури популяцій, продемонструвати механізми підтримки їх гомеостазу. Підручник І. Шилова дає цінну інформацію (особливо у розділах аут- і демекологія) і змушує мислити. І в той же час можна констатувати, що “досконалий підручник” з екології ще не створений: для його написання необхідно співпраця авторів зоологів і ботаніків, фахівців з аут-, дем- і синекології і, найголовніше, прагнення осмислити і запропонувати в деякій системі сучасні уявлення про науку, яка претендує стати провідною на початку третього тисячоліття.

Іон Дедю (р.н. 1934) – молдавський біолог, який спеціалізується в області екології. Автор понад 400 наукових робіт, в том числі 20 монографій із загальної екології, гідробіології, зоології, охорони довкілля, наукових публікацій тощо. Винайшов і сформулював принцип (закон) взаємного виключення комплексів водної біоти різного біогеографічного походження, автор декількох екологічних термінів і понять. Однією з найвизначніших праць цього науковця є “Екологічний енциклопедичний словник” (1990), який є підсумком багаторічної клопіткої творчої роботи І. Дедю, праця якого з вдячністю і захопленням прийнята науковою громадськістю та культурної частиною світового суспільства.

Юрій Ізраель (р.н. 1930) – російський геофізик. Коло наукових інтересів Ю. Ізраеля дуже широке – фізика атмосфери, ядерна геофізика, екологія, географія. Особливий інтерес представляє створена ним концепція моніторингу навколишнього природного середовища. Він автор цілого ряду монографій: “Екологія та контроль стану природного середовища” (1979; 1984), “Антропогенна екологія океану” (1989 р., спільно з А. Цибань), “Кислотні дощі” (1989, зі співавторами) та ін. Ім’я Ю. Ізраеля тісно пов’язане з поняттям “моніторинг”, у розвиток концепції якого він зробив великий внесок: “Сам термін “моніторинг”, мабуть, з’явився (на початку 70-х років) на противагу (або в доповнення) терміну “контроль”, у трактування якого включалося не тільки спостереження і отримання інформації, але й елементи активних дій, елементи управління” (Ізраель, 1984). Таким чином, організація системи моніторингу становить основу оптимального управління відносинами Людини і Природи.

Олексій Гіляров (р.н. 1943) – російський гідробіолог і еколог. Основні наукові інтереси пов’язані з проблемами загальної та популяційної екології, історією і методологією науки, гідробіологією; результати узагальнені в монографії “Динаміка чисельності прісноводних планктонних ракоподібних” (1987). Помітним явищем став вихід навчального посібника О. Гілярова “Популяційна екологія”: “Серед безлічі підходів, які виділяються в екології, ми докладно зупинимося тільки на двох: “екосистемному” і “популяційному”. У сукупності вони охоплюють всю екологію, але, як зрозуміло вже з назви, перший в центр уваги ставить екосистему, а другий – популяцію... Популяційний підхід концентрує свою увагу на окремих видах. Найчастіше – це види, що мають важливе господарське значення.., але іноді це і просто масові види або види рідкісні, що потребують охорони” (Гіляров, 1990).

Олександр Яншин (1911 - 1999 рр.) – видатний радянський і російський натураліст, вчений-геолог, головним напрямком наукової діяльності якого стало порівняльно-тектонічне вивчення молодих платформ і створення оглядових тектонічних карт материків і частин світу. Великі заслуги О. Яншина і в регіональних геологічних дослідженнях, що призвели до практичних досягнень у пошуках родовищ різних корисних копалин. Ще в 1937 р. О. Яншин активно включився в боротьбу за захист навколишнього природного середовища. Пізніше взяв активну участь у створенні Російської екологічної академії і керівництві нею. Варто перерахувати найбільші “екологічних діянь” О. Яншина:

різко негативна та мотивована аргументація недоцільності перекидання на південь частини стоку північних і сибірських річок;

обгрунтування урядового рішення про заборону будівництва Ржевського водосховища, неприпустимість розширення Ігналінської АЕС у Литві, заборона видобутку нафти біля Курської коси;

боротьба проти будівництва каналу “Волга-Чограй”, який погрожував засоленням ґрунтів на значній території Калмикії;

негативні експертні висновки щодо будівництва Ленінградської дамби, Іштугановского (Башкирського) водосховища, перевищення проектної висоти греблі Рагунской ГЕС на річці Вахш (Таджикистан) та ін.

Рамон Маргалеф (1919 - 2004 рр.) – видатний іспанський вчений, належить до числа найбільших екологів нашого часу. Головна область його наукових інтересів – це екологія моря і питання загальної екології. Світову славу йому принесла брошура на 111 сторінках “Перспективи теорії екології”, що вийшла в Чикаго в 1968 р. Він стверджував, що екологія – це вивчення систем на тому рівні, на якому індивіди (організми) розглядаються як елементи, що взаємодіють між собою або з навколишнім середовищем. Системи такого рівня називаються екосистемами, і екологія є ніщо інше, як біологія таких систем. Надалі він публікує цілий ряд істотно великих за обсягом монографій: “Екологія” (1974), “Біосфера між термодинамікою та управлінням” (1980), “Лімнологія” (1983). У 1992 р. у видавництві “Наука” виходить книга Р. Маргалефа “Образ біосфери”. Автор у вступі пише: “Ця робота є викладом власного і, отже, вельми суб’єктивного погляду на біосферу. Основна увага в ній приділена самоорганізації... Але я вперто продовжую вірити у визначальну роль різноманітності і сукцесії в еволюції організації. Ці концепції, корисність яких часом викликає сумніви у деяких читачів, продовжують обговорюватись як визначальні...” (Р. Маргалеф, 1992). Цікава й така думка Р. Маргалефа: “Ентропія вивчається ззовні. Еволюція та інформація проявляються зсередини. Життя і еволюція працюють для накопичення інформації і, як все істинно цінне, непередбачувані і вільні, тому що життя або відсутність життя незначно відрізняються від фізичного Всесвіту. Наша прив’язаність до життя робить нас дуже поганими експертами під час обговорення таких питань. Упереджені ми і при вивченні вимірювань, віддаючи перевагу передбачуваним речам і вважаючи непередбачуване ірраціональним. Але в більш широкому сенсі непередбачувані події “роблять історію”, представляючи собою “справжні рішення”.

Джон Харпер (1925 - 2009 рр.) – британський біолог і еколог. Стояв у витоків становлення і розвитку популяційної екології (демографії) рослин. Книга Дж. Харпера “Популяційна біологія рослин” – основне керівництво з вивчення демографії рослин, яка вийшла в 1977 р. і була стереотипно перевидана в 1981 р. Вона містить величезний фактичний матеріал і велике число сформульованих на його основі гіпотез про структуру і динаміку популяцій рослин. Автор приділяє велику увагу біології насіння. Докладно, з великою кількістю прикладів обговорюються процеси поширення насіння, залежності їх числа від відстані до материнської рослини, механізми перенесення, спокій насіння та інші аспекти цієї проблеми. Спеціальний розділ “Ефекти сусідства” присвячений аналізу поведінки як одновидових популяцій, так і опису експериментів (а Дж. Харпер відомий як один з найбільших фахівців-експериментаторів і його експерименти з дослідження одновидових і змішаних посівів прийнято вважати класичними) з дво- і багатовидовими угрупованнями. Ці глави, мабуть, найцікавіші в монографії. Тут же він пропонує називати ефектом Сукачова зниження чисельності дерев на одиниці площі в міру поліпшення умов зростання. Третій розділ книги “виводить” її з розряду “популяційної екології рослин” на більш широкий рівень просто “популяційної екології” – розглянуто різні аспекти впливу тварин на структуру і динаміку популяцій рослин, дається пояснення деяких явищ, наприклад, спалахів чисельності деяких видів шкідників, стійких коливань системи “рослина - шкідник” і т.д. Завершують монографію два розділи про динаміку (флуктуації, сукцесії) і еволюцію популяцій рослин і рослинності. В кінці 80-х років ХХ ст. Дж. Харпер став співавтором одного з найбільш вдалих узагальнень сучасної екології “Екологія. Особини, популяції і угруповання”(Бігон та ін., 1989).

У останні десятиліття ХХ ст увага політичних діячів різних країн була привернута до екологічних проблем завдяки роботам Міжнародного Інституту Життя і виступам ряду видатних вчених, зокрема, океанолога Жак-Іва Кусто, економіста-еколога Моріса Стронга, прем’єр-міністра Норвегії Гро Брундтланд.

Жак-Ів Кусто (1910 - 1997 рр.) – французький дослідник Світового океану, фотограф, режисер, винахідник, автор великої кількості книг і фільмів, першовідкривач. У 1943 р. спільно з інженером Емілем Ганьяном він винаходить автономний скафандр з аквалангом, який відкрив перед людством нову еру – еру освоєння океану. В цей же час Ж.-І. Кусто створює групу підводних досліджень ВМФ, в 1950 р. переобладнує старий мінний тральщик у науково-дослідне океанографічне судно “Каліпсо”, на борту якого і проводить численні експедиції. Після виходу у відставку в 1957 р. Ж.-І. Кусто обирається директором океанографічного музею в Монако. Під час експедицій ним знято понад 50 “підводних фільмів”, які отримали широке визнання, і, зокрема, телевізійний серіал “Підводна одіссея команди “Кусто”. Як ніхто інший, Ж.-І. Кусто розумів, що океан сьогодні – це резервуар різноманітних забруднень і він у смертельній небезпеці. В одному з інтерв’ю 1984 р. Ж.-І. Кусто сказав: “Головним своїм завданням вважаю активну боротьбу за збереження на планеті життя в будь-яких його проявах. Можна, звичайно, говорити красиві слова про охорону навколишнього середовища. Але ж потрібно діяти.” І він діяв на планеті, яку справедливо можна було б назвати “Планетою Океан”.

Моріс Стронг (р.н. 1929) – канадський підприємець, колишній заступник, а зараз спеціальний радник Генерального секретаря ООН і старший радник президента Світового банку. Він був Генеральним секретарем Конференції ООН з навколишнього середовища (1970-1972 рр.). На цій конференції він отримав своє почесне звання “Голова Ради Землі”. Займав посаду першого виконавчого директора ЮНЕП (1973-1975 рр.). Після цього знову йшов у бізнес – і повертався до громадської діяльності – виконавчий директор Відділу ООН з надзвичайної діяльності в Африці (985-1986 рр.). Є дійсним членом Міжнародної комісії з навколишнього середовища і розвитку (МКНСР). У своїй заяві в якості Генерального секретаря на церемонії відкриття Конференції ООН з навколишнього середовища і розвитку в Ріо-де-Жанейро (1992 р.) М. Стронг зазначив, що “... центральними питаннями проблеми, якою нам належить займатися є: характер виробництва та споживання в промислово розвиненій частині світу, який підриває системи, що підтримують життя на Землі; вибухонебезпечне зростання населення, переважно в частині світу, яка розвивається, що зростає щорічно на чверть мільйона людей; поглиблюється нерівність між багатими і бідними, яке штовхає 75 відсотків людства в боротьбу за виживання, і, нарешті, економічна система, яка не враховує екологічні цінності і збиток, – система, яка розглядає необмежене зростання як прогрес... Така модель розвитку і відповідний їй характер виробництва і споживання не є стійкими для багатих і не можуть бути повторені бідними... Або буде врятований увесь світ, або загине вся цивілізація”.

Гро Брундтланд (р.н. 1939) – асоційований директор служби охорони здоров’я (Осло, 1968-1974 рр.), міністр з питань охорони навколишнього середовища (1974-1979 рр.), член парламенту (з 1977 р.), Парламентський лідер Робочої партії Норвегії (1981-1986 рр.) і прем’єр-міністр Норвегії. Очолювала Комісію ООН з навколишнього середовища і розвитку (МКНСР). Виняткове значення мала доповідь цієї Комісії “Наше спільне майбутнє”.

Конференція ООН з навколишнього середовища і розвитку в Ріо-де-Жанейро висунула екологічні проблеми людства на перше місце на “порядку денному” ХХІ століття. В якості центральних ідей Ріо-92 постулювала:

неминучість компромісів і жертв, особливо з боку розвинених країн, на шляху до справедливішого світу і стійкого розвитку;

неможливість руху країн, що розвиваються, по шляху, яким пришли до свого благополуччя розвинені країни;

необхідність переходу світової спільноти на рейки стійкого довготривалого розвитку;

вимога до всіх прошарків суспільства у всіх країнах усвідомити безумовну необхідність такого переходу і всіляко йому сприяти.

На конференції було прийнято декілька важливих документів. Серед них:

Декларація Ріо з навколишнього середовища і розвитку.

Заява про принципи глобального консенсусу щодо управління, збереження і стійкого розвитку всіх видів лісів.

Порядок денний на ХХІ століття – документ, орієнтований на підготовку світової спільноти до вирішення еколого-економічних і соціально-економічних проблем близького майбутнього.

Крім того, в рамках Конференції були підготовлені Рамкова конвенція про зміну клімату і Конвенція про біологічне різноманіття. Всі документи Ріо-92 пронизує концепція стійкого розвитку.

Декларація Ріо-92 закликає всі держави прийняти відповідальність за всі форми діяльності, що завдають збитку навколишньому середовищу в інших країнах, інформувати інші країни про потенційно можливі і досконалі техногенні і природні катастрофи, нарощувати ефективність природоохоронного законодавства, не допускати перенесення на територію інших держав джерел екологічної небезпеки.

У документах Ріо-92 звертається увага на обов’язок держав виключити зі своєї практики моделі виробництва і споживання, не сприяючих стійкому розвитку, а також на те, що різні держави різною мірою відповідальні за вичерпання планетарних ресурсів і забруднення середовища. За цим слідує визнання того факту, що розвинені країни спочатку досягли високого економічного рівня за рахунок безоглядної експлуатації як власних, так і таких, що належать іншим країнам природних ресурсів, і тільки тоді привернули накопичений капітал для поліпшення охорони навколишнього середовища. Цей шлях зараз вже неприйнятний ні для країн, що розвиваються, ні для людства в цілому, оскільки глобальний ресурс стійкості навколишнього середовища знаходиться на критичному рівні.

Розвиток сучасної екології безпосередньо пов’язаний з формуванням екологічного мислення, що стає необхідним для вирішення найвагоміших прикладних завдань нашого життя. У міжнародній сфері працюють спеціальні комісії ЮНЕСКО, ЮНЕП і інші організації, завданням яких є пропаганда і впровадження екологічних підходів в різні сфери практичної діяльності людини. Варто погодитися з твердженням Ф. Дрьо: “Екологія – наука майбутнього і, можливо, саме існування людини на нашій планеті залежатиме від її прогресу”.

Зростання суспільного інтересу до екологічних проблем зробило глибокий вплив на академічну екологію. До 1970 р. на неї дивилися, головним чином, як на один з розділів біології. Хоча і зараз екологія йде своїм корінням в біологію, вона вийшла за її рамки, переросла в нову інтегровану дисципліну, що пов’язує природні, технічні і суспільні науки. У деяких крупних університетах розвинених країн введені міждисциплінарні кваліфікаційні ступені з екології. Все більшого визнання набувають погляди на екологію як науку не тільки про природні, але і створені людиною екосистеми.

Сучасна екологія не тільки вивчає закони функціонування природних і антропогенних екосистем, але і шукає оптимальні форми взаємовідносин природи і людського суспільства.

Ця точка зору стала домінантною в сучасному суспільстві, яке усвідомило небезпеку екологічної кризи, катастрофічних перетворень планетарної системи. Запобігти руйнуванню біосфери можна тільки на основі екологічних знань, які допомагають раціонально експлуатувати природні ресурси, управляти природними, аграрними, техногенними і соціальними системами відповідно до об’єктивних законів природи. “І немає сили на Землі, – писав В. Вернадський (1940), – яка могла б утримати людський Розум в його устремлінні”. Він вірив, що перебіг подій майбутнього може бути визначений волею і розумом людини, планета вступить в новий етап еволюції – ноосферу – еру, керовану людським розумом, що гарантує прогресивний розвиток на основі екологічно грамотного використання і примноження природних ресурсів. “Все людство, взяте разом, представляє нікчемну частку маси планети. Потужність його пов’язана не з матерією, а з його розумом. В історії біосфери перед людством відкривається величезне майбутнє, якщо воно не використовуватиме свій розум і працю на самознищення”.

Основне завдання сучасної екології – знайти шляхи збереження біосфери і управління природними, антропогенними системами і людським суспільством відповідно до законів природи, а не всупереч ним, знайти гармонію між економічними і екологічними інтересами людини.

У сучасній екології як і раніше зберігають свою актуальність деякі проблеми, що мають вже давню історію досліджень: наприклад, встановлення загальних закономірностей динаміки великої кількості організмів, оцінка ролі різних чинників, що обмежують зростання популяцій, з’ясування причин циклічних (регулярних) коливань чисельності. У цій області досягнутий значний прогрес – для багатьох конкретних популяцій виявлені механізми регуляції їх чисельності, у тому числі і тих, які породжують циклічні зміни чисельності. Продовжуються і дослідження взаємин типу “хижак-жертва”, конкуренція, а також взаємовигідної співпраці різних видів – мутуалізм.

Новим напрямом останніх років є так звана макроекологія – порівняльне вивчення різних видів в масштабах великих просторів (зіставних з розмірами континентів).

Також сьогодні широко використовується математичне моделювання біосферних і екосистемних процесів. Отримані результати досліджень на створених моделях слугують основою для визначення поведінки досліджуваних об’єктів в різних умовах в різний часовий проміжок, дозволяють виконувати різнострокові прогнози і можуть перевірятись у природних умовах.

Величезний прогрес в кінці ХХ ст. – на початку ХХІ ст. досягнутий у вивченні кругообігу речовин і потоку енергії. Перш за все це пов’язано з вдосконаленням кількісних методів оцінки інтенсивності тих або інших процесів, а також із зростаючими можливостями широкомасштабного застосування цих методів. Прикладом може бути дистанційне (із супутників) визначення вмісту хлорофілу в поверхневих водах морів, що дозволяє скласти карти розподілу фітопланктону для всього Світового океану і оцінити сезонні зміни його продукції.

В даний час екологія є розгалуженою системою наук, яка поділяється на теоретичну і практичну (прикладну) частини.

Ми прослідкували історичні етапи розвитку екології: природну описову історію, вивчення окремих видів, угруповань і екосистем, біосфери, і, нарешті, людини в біосфері. Останній етап найбільш органічний і природний для людини, оскільки біосфера замикає еволюційний цикл і відновлює природну роль і значення людини, а саме її органічний нерозривний зв’язок з біосферою.

Дата добавления: 2015-11-14