Стан дослідження проблеми ресоціалізації чоловіків, які перебувають у пенітенціарних закладах

В сучасній Україні існує низка проблем, таких як соціальна дезадаптація, зростання масштабів бідності, поширення серед вузького кола осіб відчуття безкарності, обмеження можливостей гідних легальних заробітків, а також зростання числа осіб, які ведуть антисуспільний спосіб життя тощо. В таких умовах цілком логічним (але ніяк не прийнятним) є загострення криміногенної ситуації. Підтвердженням гостроти даної проблеми є той факт, що за роки незалежності в Україні за вчинення злочинів було засуджено майже 2,5 млн. осіб, серед них понад 1,1 млн. – до покарання у вигляді позбавлення волі [1]. Отже, кожного року до установ пенітенціарної системи потрапляє близько 60 тис. осіб або 0,2 % від всього населення у віці від 15 до 64 років. І на перший погляд, це не так багато, але ж фактично кількість людей, причетних до цього, значно більша, якщо враховувати не тільки ув’язнених, а і членів їх сімей, а також родичів, друзів, колег.

Проблема ресоціалізації ув’язнених вивчалася з різних позицій – кримінального та кримінально-виконавчого права, психології, пенітенціарної педагогіки та у працях соціологів, однак досі не вироблено єдиної точки зору щодо змісту соціальної роботи з ресоціалізації чоловіків, які перебувають у пенітенціарних закладах. Проблеми розвитку пенітенціарної системи України вивчалися в рамках робіт низки вітчизняних науковців. О. М. Неживець визначила трудові та кваліфікаційні заходи щодо реабілітації осіб, які звільнилися з місць позбавлення волі [20, с. 6]; Д. В. Ягунов удосконалив механізми ресоціалізації засуджених у межах державного управління [32, с. 15]. Попри це, проблема ресоціалізації засуджених, а також сама пенітенціарна система залишаються відкритими та актуальними питаннями на сьогодні, а кількість досліджень та публікацій з цього приводу зростає.

Певний внесок у дослідження проблем виправлення і ресоціалізації засуджених зробили такі вчені: В. А. Бадира, М. І. Бажанов, І. Г. Богатирьов та О. І. Богатирьова, Ю. В. Баранов, Т. П. Бутенко, М. Я. Гуцуляк, А. В. Губенко, С. Х. Шамсунов, І. С. Яковець, В. О. Меркулова, А. Х. Степанюк, М. С. Рибак, І. Б. Ускачова, Т. А. Денисова та ін. Слід також відзначити вагомий внесок у розробку проблем пенітенціарної педагогіки та питань ресоціалізації засуджених таких відомих вітчизняних учених, як В. М. Синьов, В. І. Кривуша, О. В. Беца, а також Г. О. Радов. На сьогодні саме за результатами їх досліджень фактично й будується діяльність установ виконання покарань нашої держави щодо розв’язання завдань виправлення та ресоціалізації засуджених [26, с. 181].

На думку вітчизняного вченого А. Х. Степанюка, ресоціалізація є складною соціально-правовою категорією, яка охоплює різні сторони оновлення соціальних зв’язків як під час відбування покарання, так і після цього. Відповідно, ресоціалізація поділяється на пенітенціарну та постпенітенціарну. Пенітенціарна ресоціалізація – це вироблення в засудженого законослухняної поведінки в установі виконання покарань, а постпенітенціарна – комплекс заходів із трудового та побутового влаштування і встановлення зв’язків у звільненого з метою його подальшої соціальної реабілітації після звільнення, внаслідок чого забезпечується відновлення засудженого в соціальному статусі та повернення до законослухняного життя [27, с. 242]. У цьому контексті слід зазначити позицію ряду науковців (І. В. Шмаров та інші), які розглядають ресоціалізацію винятково як постпенітенціарну діяльність. На нашу думку, зведення пенітенціарної ресоціалізації до формування лише законослухняної поведінки засудженого є явно недостатнім та характерним для кримінально-виконавчого трактування цього поняття. Законослухняна поведінка в такому випадку виступає лише першоосновою. Дієва ресоціалізація засудженого, який відбуває покарання в установі пенітенціарної системи, можлива лише за умови змін у його ментальності, побудованій на соціально значимих цінностях. Д. В. Ягунов із позиції науки державного управління вважає, що саме термін «ресоціалізація» найповніше відображає процеси, які відбуваються із засудженим у в’язниці й після ув’язнення. При цьому, на його думку, ресоціалізацію доцільно трактувати як напрям державної соціальної політики, спрямований на надання комплексу соціальних послуг засудженим, які відбули чи відбувають покарання, та особам, для яких ув’язнення обрано як запобіжний захід задля їх повернення до суспільства і включення як здорових і повноцінних його членів. Механізмом реалізації цього напряму соціальної політики має бути взаємодія пенітенціарних установ, спеціалізованих державних агенцій, на які покладений обов’язок надання засудженим й ув’язненим соціальних послуг та громадськими інституціями [33, с. 116].

Слід також зазначити, що важливими є фундаментальні положення юридичної психології про соціально-психологічні закономірності злочинної поведінки, про особливості формування позитивних змін особистості засуджених за допомогою соціально-психологічних тренінгів та ін. [8, с. 124].

Проведений аналіз дає підставу стверджувати, що, незважаючи на деякі відмінності в підходах певних наук (право, педагогіка, психологія тощо) та баченнях учених, виправлення та ресоціалізація засуджених у місцях позбавлення волі за своєю суттю є, передусім, виховними й соціальними процесами, пов’язаними з педагогічними аспектами цілеспрямованого впливу на особистість та інтеграцією суспільно-виховних зусиль у цьому напрямі. У будь-якому випадку в основі цих соціально-педагогічних процесів лежить механізм взаємодії, регулювання та корекції відносин суспільства й особистості в процесі її розвитку, передачі та засвоєння цінностей, норм, установок і зразків поведінки. Інакше кажучи, процеси виправлення та ресоціалізація засуджених відображають взаємодію середовища й окремої людини під час її соціального виховання та соціалізації. На соціально-педагогічний зміст цих понять вказує і те, що результат та спрямованість процесів виправлення й ресоціалізації засуджених має винятково гуманістичний характер, що полягає в розвитку особистості, її самореалізації, підтримці особи, яка перебуває в несприятливих життєвих обставинах, попередженні та мінімізації негативного впливу факторів тривалої ізоляції від суспільства на особистість тощо.

Таким чином, теоретична база з окресленої теми досить вагома і представлена роботами вітчизняних та зарубіжних науковців, які розглядають дане питання з різних сторін. Однак, в той же час, стан та розвиток пенітенціарної системи та зокрема ресоціалізація засуджених залишаються актуальними та потребують подальшого дослідження та опрацювання. Ресоціалізація ув’язнених та робота пенітенціарних закладів в цій сфері є досить болючим питанням, яке, не дивлячись на функціонування виправних установ, потребує детальнішого розгляду та удосконалення, а також контролю за належним його виконанням на місцях.

1.2. Характеристика головних понять: «технології соціальної роботи», «ресоціалізація», «пенітенціарна система», «засуджений»

Технології соціальної роботи- це одна із галузей соціальних технологій, що орієнтована на соціальне обслуговування, допомогу і підтримку громадян, які знаходяться у важкій життєвій ситуації. Технологія соціальної роботи - це алгоритм діяльності, у результаті якої досягається певна соціальна мета і перетворюєть­ся об'єкт впливу. Ця діяльність не зводиться до одноразового акту, а являє собою процес, який характеризується зміною змісту, форм, методів, які циклічно повторюються при вирі­шенні кожного нового завдання в соціальній сфері. У сукуп­ності зміст такого циклу від виникнення завдання до його по­вного вирішення складає технологічний процес [36, с. 456].

Ресоціалізація є відносно новим поняттям, саме тому, насамперед, потрібно визначити його сутність. Так, наприклад, в Кримінально-виконавчому кодексі України ресоціалізацію визначено як «свідоме відновлення засудженого в соціальному статусі повноправного члена суспільства; повернення його до самостійного загальноприйнятого соціально-нормативного життя в суспільстві», тобто акцентується увага на тому, що необхідно повернути колишніх ув’язнених до «нормального життя» [12].

Науковці пропонують власні тлумачення даного поняття. Д. Ягунов визначає ресоціалізацію як «напрямок державної соціальної політики, спрямований на надання комплексу соціальних послуг засудженим, які відбули чи відбувають покарання, та особам, для яких ув’язнення обрано як запобіжний захід, з метою їх повернення до суспільства і включення як здорових і повноцінних його членів» [32, с. 14]. Це визначення звужує коло його суб’єктів, оскільки, відповідно до частини 1 статті 25 Кримінально-виконавчого кодексу України, «участь у соціалізації засуджених і проведенні соціально-виховної роботи з ними можуть брати також і об’єднання громадян, релігійні організації, благодійні організації, окремі особи» [12].

Фахівці з пенітенціарної психології та педагогіки розуміють під ресоціалізацією «процес виправлення засудженого, формування в нього правослухняної поведінки, стимулювання становлення особи на таку життєву позицію, яка відповідає соціальним нормам» [23, с. 7]. Тобто, робиться наголос на тому, що необхідно спонукати в’язнів змінити спосіб життя, але, в той же час, не конкретизується, хто саме має займатися цим, а також, що має бути стимулом.

Н. Греса визначає ресоціалізацію як «організований соціально-психолого-педагогічний процес відновлення соціального статусу, втрачених або несформованих соціальних навичок у засуджених, переорієнтації їх соціальних установок і референтних орієнтацій за рахунок включення у нові позитивно орієнтовані відносини» [7, с. 8]. Слід зауважити, що в даному визначенні вірно сформульовані цілі ресоціалізації, але відсутнє окреслення суб’єктів, що мають її проводити.

Таким чином, аналіз публікацій стосовно даної проблеми свідчить про відсутність сталого визначення цього поняття. Більшість науковців визначає ресоціалізацію як процес, який направлений на адаптацію колишніх в’язнів до суспільно корисного способу життя завдяки використанню відповідних методів і засобів впливу. Важливим елементом ресоціалізації засуджених є комплексна програма їх підготовки до життя на волі. Складовими такої програми виступають правовий аспект (полягає у правовій регламентації процесу підготовки до звільнення з місць позбавлення волі), психологічний аспект (урахування психологічних особливостей особи засуджених), соціальний аспект (побудова позитивних модулів розв'язання соціальних проблем після звільнення), професійний аспект (можливість одержати спеціальність за допомогою навчання в умовах відбування покарання), освітній аспект (можливість підвищувати свій освітній рівень), медичний аспект (передбачає збереження здоров'я шляхом певних профілактичних заходів), фізкультурно-оздоровчий аспект (можливість займатися фізкультурою і спортом) [10, с. 95]

Пенітенціарну систему держави можна визначити як сукупність органів державної влади і громадських інституцій, що об'єднані на інтегрально-функціональних засадах навколо центрального органу пенітенціарного управління, на який покладена реалізація єдиної державної політики у сфері виконання кримінальних покарань. У цій системі органи і інституції взаємодіють у напрямку забезпечення соціальної безпеки шляхом ресоціалізації осіб, які відбувають і відбули кримінальні покарання. До функцій пенітенціарної системи можна віднести:

‒ охоронну – забезпечує захист суспільства від злочинних посягань шляхом реалізації соціальних заходів у процесі і після виконання покарань;

‒ попереджувальну – полягає у превентивному впливі як на засуджених, так і на інших осіб з метою недопущення скоєння ними злочинів;

‒ правоохоронну – забезпечує охорону прав та законних інтересів осіб, які відбувають чи відбули кримінальні покарання, та осіб, які працюють в інституціях пенітенціарної системи;

‒ соціальну – полягає у реалізації заходів соціальної допомоги засудженим як у процесі відбування покарання, так і після його завершення;

‒ нейтралізаційну – сприяє нейтралізації негативних наслідків діяльності пенітенціарних установ та недопущенню соціального виключення засуджених шляхом проведення комплексу соціально спрямованих заходів;

‒ стимулюючу – сприяє мобілізації внутрішніх сил особистості злочинця для його повернення до суспільства шляхом створення відповідних для цього соціальних, правових та організаційних умов;

‒ інтегральну – полягає в тому, що всі суб’єкти пенітенціарної системи в процесі реалізації пенітенціарної функції держави виступають як єдина цілісна система;

‒ координаційну – полягає у відведенні пенітенціарному відомству головного місця при реалізації пенітенціарної функції держави і в забезпеченні цим відомством взаємодії всіх інших суб'єктів пенітенціарної системи;

‒ інформаційну – полягає у створенні прозорого інформаційного простору навколо діяльності всіх суб'єктів пенітенціарної системи [32, с. 26].

У Мінімальних стандартних правилах поводження з ув'язненими, прийнятих на першому Конгресі Організації Об'єднаних Націй з профілактики злочинності і поводження з правопорушниками в 1955 р., зазначається, що метою і виправданням вироку до позбавлення свободи є, в кінцевому рахунку, захист суспільства і попередження злочинів, що загрожують. Цієї мети можна досягти тільки в тому випадку, коли після відбуття терміну ув'язнення і повернення до нормального життя в суспільстві правопорушник виявляється не тільки готовим, а й здатним підкоритися закону та забезпечити своє існування. Ув’язнення та інші заходи, які ізолюють правопорушника від навколишнього світу, завдають йому страждань уже тим, що вони позбавляють свободи. Тому тюремна система не повинна завдавати ув’язненим додаткових страждань [17].

Пенітенціарна система – необхідна частина державного організму. Основна причина її низької якості криється в тому, що пенітенціарні проблеми не розглядаються належним чином. Нагальними проблемами вітчизняної пенітенціарної системи є:

‒ високий рівень захворюваності та смертності ув’язнених;

‒ обмеження прав і свобод ув’язнених;

‒ велика кількість репресивно-каральних заходів;

‒ фізичне, психічне і сексуальне насильство ув’язнених;

‒ обмеження матеріально-побутового характеру.

Усе це зумовило виправну неефективність пенітенціарних закладів. Система орієнтована на формування ідеального ув’язненого, а не на його ресоціалізацію. По суті, основним критерієм ефективності пенітенціарної системи є кількість осіб, які виправилися та не мають рецидивів. Утім, практика свідчить, що більшість звільнених через певний відрізок часу знову скоюють злочин і потрапляють за грати. Рецидивна злочинність в Україні є високою, високим є і відсоток ув’язнених. Так, на 100 тис. мешканців в Україні припадає 415 засуджених, цей показник є одним із найбільш високих у Європі (більший коефіцієнт у Росії – 685, та Білорусії – 505). Для прикладу, в Угорщині цей коефіцієнт складає 135, в Греції – 50, в Швеції – 60, у Великобританії – 125 [15, с. 69]. Ці показники відображають не лише стан злочинності в різних країнах, але й гостроту проблеми ресоціалізації засуджених для України, адже пенітенціарна система має за завдання полегшити соціальну реабілітацію засуджених після звільнення, створити умови для попередження повторного скоєння злочинів. Ігнорування цієї проблеми веде до збільшення кількості правопорушень та рецидивів, що негативно впливає на суспільство в цілому.

Кримінально-виконавчий кодекс України в статті 43 визначає засудженого як «обвинуваченого, обвинувачувальний вирок суду щодо якого набрав законної сили» [12]. Конституція України в статті 63 додає, що «засуджений користується всіма правами людини і громадянина, за винятком обмежень, які визначені законом і встановлені вироком суду» [11]. В даному випадку кількість обмежень прав людини і громадянина залежить від міри покарання, до якої засуджено особу. Однак, у всіх випадках слід враховувати той факт, що ув’язнення, а також інші заходи, які ізолюють правопорушника від навколишнього світу та суспільства, завдають йому страждань самі по собі. Тому пенітенціарна система не повинна поглиблювати страждання, які випливають з такого становища [17].

Згідно з Основними принципами поводження з в'язнями, прийнятими резолюцією Генеральної Асамблеї ООН від 14 грудня 1990 р., та Зводом принципів захисту всіх осіб, підданих затриманню чи ув'язненню в будь-якій формі, затвердженим резолюцією Генеральної Асамблеї ООН від 9 грудня 1988 р.:

‒ ув'язнені користуються повагою, бо у них є гідність і значимість як людей;

‒ ніякі обставини не можуть слугувати виправданням застосування щодо ув'язнених тортур чи інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження чи покарання;

‒ ув'язнений має право, з розумними обмеженнями, на побачення з членами сім'ї та на листування з ними;

‒ ув'язнений має право просити про його переведення в місце ув'язнення, що знаходиться якомога ближче до його звичайного місця проживання [22];

‒ забороняється зловживати становищем ув'язненого з метою примушення його до показань проти самого себе чи іншої особи;

‒ жодний ув'язнений, навіть за його згодою, не може бути підданий медичним чи науковим дослідам, які можуть пошкодити його здоров'я;

‒ медичне обслуговування і лікування ув'язнених має бути безплатним;

‒ ув'язнений має право отримувати в розумній кількості навчальні, художні та інформаційні матеріали;

‒ ув'язнений має право бути вислуханим до накладення на нього дисциплінарного стягнення і оскаржити таке стягнення вищій владі тощо [9].

На жаль, не всі вказані принципи знайшли відображення в національному законодавстві України, що ж стосується практики, то тут, частіше за все, дані принципи застосовуються рідко.

Отже, авторка дала визначення основним, на її думку, термінам, які є своєрідним понятійно-категоріальним апаратом з даної теми. Було визначено, що ресоціалізація є досить новим поняттям, яке на сьогодні розглядається науковцями з різних сторін, саме тому досі немає єдиного сталого тлумачення цього поняття. Було також окреслені проблеми національної пенітенціарної системи, вирішення яких є надзвичайно важливим, оскільки функціонування останньої є необхідною частиною державного організму в цілому. Опрацювання законодавства України стосовно засуджених осіб дало підстави зробити висновок, що стан ув’язнених, а також забезпечення можливості їм користуватися своїми правами є ще одним слабким місцем пенітенціарної системи.

Дата добавления: 2015-11-14