Судовий прецедент, його ознаки і співвідношення з іншими формами права.

В загальних рисах прецедент можна визначити як попереднє судове рішення, процедура тощо, що вживається як норма при розгляді наступних подібних справ. (New Webster’s Dictionary, 1993). Cуд при розгляді конкретної cправи виносить рішення, яке виступає актом правозастосування для сторін цієї справи, породжуючи разом з тим загальну норму (перш за все для судів нижчого рівня). Слід відзначити, що ступінь обов’язковості прецеденту перш за все залежить від місця суду, що виносить рішення в судовій системі.

Сама доктрина прецеденту – stare decіsіs (слідувати встановленому) – загалом полягає в тому, що рішення апеляційних судів обов’язкові в подальшому для судів нижчого рівня, а також для самих апеляційних судів.

Обов’язковим є не все рішення суду, а лише суть правової позиції судді, на якому ґрунтується рішення або вирок. Саме ця частина називається ratio decidendi. Тоді як докази і висновки, не обов’язкові для висновків суду в цій справі, належать до obiter dicta (супутньо сказане). У висновках судді по справі прецедент утворює лише його правова аргументація; в більшості випадків питання права в судовому рішенні не оспорюються, мова йде лише про факти, про те, яким чином інтерпретувати наявну фактичну сторону справи, як кваліфікувати певні дії.

Саме суддя визначає, наскільки факти по даній справі відповідають фактам прецеденту, або знаходить аналогію, коли факти, на перший погляд, розбіжні. Таким чином виявляються дискреційні повноваження суду. На суддю покладається обов’язок вирішити, що для обставин конкретної справи складатиме ratio, а що – obiter. З сформульованих ним правоположень ratio decidendi утворюютьтільки ті, які він вважає безпосередньо значимими для свого рішення, решта складатиме obiter dictum.

Коли у відповідності з доктриною stare decisis, суддя зобов’язаний слідувати прецеденту, він застосовує ratio decidendi цього прецеденту, навіть якщо він повністю не згоден з ним, крім випадків, коли справи, на його думку, є “розумно відмінними” (лорд Рей­да). Частина рішення dictum, якої також дотримуються, має лише силу “переконуючого” прецеденту і вона не зв’язує суддю безумовно. Однак суддя зобов’язаний враховувати ratio de­cidendi попередньо винесеного рішення, що становить переконуючий прецедент, якщо тільки не матиме переконливих підстав не робити цього.

Нерідко сам прецедент переживає норму, встановлену судовими рішеннями, або доктрину, на основі якої він створювався. Згодом суди можуть використати як окремі аргументи, що містяться в прецеденті, так і (що трапляється більш часто) твердження з obiter dicta.

Одну із значних проблем прецедентного права становить розрізнення між ratio decidendi та obiter dictum в тексті судового рішення. Більше того, можна сказати, що пошуки ratio decidendi — це основна особливість судового процесу в країнах, чиї правові системи походять від англійської.

Судова практика виробила низку принципів і правил подібного пошуку, серед яких основними є такі:

- судові рішення потрібно тлумачити з урахуванням обставин, в зв’язку з якими прийнято ці рішення;

- кожне судове рішення повинне бути прочитане в світлі рішень по іншим справам;

- при розрізненні ratio decidendi і obiter dictum слід враховувати форму викладення суддями своїх думок.

Однак ці принципи все ще залишають значну долю невизначеності, саме тому існує низка інших методів, спрямованих на досягнення цієї цілі (метод Уембо, метод Гудхарта) однак жоден з них не дає автоматичного рішення.

Підкреслимо, що obiter dictum мають різну ступінь переконливості.На практиці dicta найвищого ступеня переконливості часто не можна відрізнити від висловлювань, які можна прийняти за ratio decidendi.

6. Прецедент і законодавство.

На системи джерел права країн англосаксонської правової сім’ї значною мірою вплинула конкуренція між законом і прецедентом за свій пріоритет, характерна для епохи становлення загального права в Англії. Вона послужила удосконаленню та розвитку як статутного права, так і прецедентного права.

Відносини між судовим прецедентом і законом неоднозначні. Прецедент, як джерело права, підпорядковується законодавству в тому сенсі, що закон може скасувати дію судового рішення, а суди вважають себе зобов’язаними визнавати силу законодавчого акту, якщо вважають його прийнятим у належному порядку. Серед науковців точаться суперечки з приводу того, чи можуть суди взяти на себе перевірку правильності видання закону, тоді як в судах ці питання піднімаються вкрай рідко. Одна з позицій стверджує: “Суд має право лише на те, щоб ознайомитися з парламентським протоколом. Якщо виявиться, що законопроект успішно пройшов через обидві палати й одержав королівське схвалення, жоден суд не може запитувати, яким чином цей законопроект з’явився в Парламенті, чи що цьому передувало, або як він просувався на різних стадіях розгляду в обох палатах Парламенту”.

В англійській юриспруденції висловлювалася думка, що закон не стає законом доти, поки суди його не інтерпретували (Джон Чипмэн Грей), однак більш прийнятною і незмінною в середовищі англійських юристів є точка зору, згідно якої будь-який закон вважається таким з моменту набуття ним чинності. Саме тому визнається, що закони повинні регулювати права громадян ще до того, як щодо цих прав буде відбуватися судовий процес. Величезна кількість законів судами так ніколи і не розглядається, але жодна особа не заперечує, що значний обсяг англійського права складається саме з цих законів.

Прецедентне право впливає на зако­нодавство завдяки покладеному на суддів обов’язку тлумачити закони. Рішенням суду, не відміняючи закон, може значно змінити його зміст як шляхом тлумачення, так і внаслідок відповідної прецедентної практики. Саме в цьому проявляється залежність закону від прецеденту: нормативний припис після тлумачення судом набуває того змісту, якого йому надано судовим рішенням.

В англо-американській юриспруденції розрізняється чотири можливих варіанти відношення судів до появи нового закону (Роскоу Паунд). Суди можуть:

1) повністю включити його в сукупність правових норм, маючи можливість застосовувати його не лише як норму, але і як принцип, яким вона була обґрунтована, і визнати його в якості найостаннішого і найбільш прямого вираження загальної волі – вищого джерела норм прецедентного права з даного питання і найкращої, порівняно з ними, підстави для застосування аналогії;

2) повністю включити його в сукупність правових норм як підставу для застосування аналогії щодо тієї чи іншої норми права, розглядаючи його в якості рівного чи паралельного нормам прецедентного права джерела з даного питання;

3) не включати його в сукупність правових норм і надавати йому чинність тільки для безпосереднього застосування; не застосовувати його при міркуванні за аналогією, однак дати йому довільну інтерпретацію, що цілком підходить для всіх необхідних випадків;

4) не тільки відмовитися застосовувати його за аналогією чи безпосередньо, але і витлумачити його в такому жорсткому і вузькому значенні, щоб він стосувався суто і винятково лише тих справа, що безпосередньо під нього підпадають.

Саме таким чином, через тісний взаємозв’язок закону і прецеденту, англійське право надало можливість пошуку права і формулювання норм права не лише законодавцю, але й суду. Суд в англо-американській системі отримує можливість своєрідного контролю і прихованого корегування законодавця, тоді як сам законодавець визначає основні напрямки розвитку системи джерел права.

Дата добавления: 2015-11-14