Розділ V. Відмежування прямого та непрямого умислу.

Підставою розмежування двох видів умислу є, те, що при прямому умислі винна особа бажає настання суспільно-небезпечних наслідків, а при непрямому -- виявляє байдужість до таких наслідків, не бажає, але свідомо допускає їх настання.

Згідно з законом (ст.24 КК) межа між прямим і побічним умислом полягає у вольовій сфері психічної діяльності: між бажанням (прямий умисел) і, допущенням, небажанням (побічний умисел) настання суспільно-небезпечних наслідків. Вольова сфера, психічної діяльності не вичерпується бажанням і небажанням. Відповідно до закону вольовий момент прямого умислу складає лише бажання. Все інше в вольовій сфері закон відносить до вольового моменту побічного умислу. Бажання, як вольовий момент прямого умислу, є лише тоді, коли наслідок постає як мета діяльності, є кінцевою метою діяльності суб'єкта. Інше не дає можливості відрізнити дії героя при самопожертвуванні від вчинку самогубця. Отже, з прямим умислом діяння чиниться лише тоді, коли злочинні наслідки (заподіяння шкоди об'єкту посягання) є метою злочинної дії (чи бездіяльності).

Труднощі встановлення психічного ставлення особи до діяння (передбачення, бажання) обумовлені відсутністю необхідних для цього критеріїв, а тому передбачення чи бажання винною особою злочинних наслідків не має можливості ні доказати, ні спростувати.

Побічний (евентуальний) умисел визначається законом (ст.24 КК), як таке психічне ставлення особи до діяння, при якому особа свідомо передбачала суспільне небезпечний характер своєї дії чи бездіяльності та їх наслідки і свідомо допускала настання цих наслідків.

В прямому і непрямому умислі інтелектуальний момент співпадають, а вольові відрізняються.

Прямий і побічний умисли відрізняються лише за ознаками вольового моменту. Вольовий момент прямого умислу утворює лише бажання винною особою тих наслідків, яких вона прагне досягти вчиненням злочину.

Інтелектуальному та вольовому ознакам умислу притаманний органічний зв'язок, бо воля не тільки взаємодіє зі свідомістю, випливає з нього, але й ґрунтується на свідомості. Інтелектуальні та вольові ознаки умислу пов'язані між собою, вони взаємодіють та у тому чи іншому складі містяться в умислі. Але їм притаманні специфічні розбіжності. Якщо інтелектуальні ознаки умислу відповідають на питання про те, які фактичні обставини, які відносяться до складу конкретного злочину, були усвідомлені (передбачені) особою, то вольова ознака умислу відповідає на питання про те, як ставилася особа до того, що нею було усвідомлено та передбачено.

Основні розбіжності між прямим та непрямим умислом проходять у вольовому моменті, в залежності від змісту вольового відношення особи до суспільно-небезпечних наслідків свого діяння. Вольовий початок формує певну спрямованість злочину на той чи інший об'єкт, визначає цілеспрямованість діяння. Прямий умисел завжди спрямований на скоєння певного злочину. Він присутній тоді, коли настання суспільно-небезпечного наслідку необхідно особі, яка скоїла злочин, в якості кінцевої або проміжної цілі.

Між прямим та непрямим умислом є суттєва різниця. Характеризуючи непрямий умисел, законодавець вказує на його тотожність з прямим умислом по інтелектуальному моменту (усвідомлення суспільно-небезпечного характеру дій та передбачення його суспільно-небезпечних наслідків) та підкреслює його розбіжності у вольовому моментах. Вольовий момент непрямого умислу - свідоме допущення, являючись пасивним відношенням особи до настання суспільно-небезпечних наслідків своїх дій, протиставляється вольовому елементу прямого умислу, котрий виявляється в активній направленості волі особи на досягнення злочинного результату та бажання його настання. Звідси виходить, що свідоме допущення характеризується насамперед небажанням суспільно-небезпечних наслідків своїх дій. При цьому вказівка на небажання настання цих наслідків при розкритті змісту вольового елемента непрямого умислу є важливим, дозволяючи зрозуміти сутність і природу цього виду умислу. При евентуальному умислі, наслідки, що настали - завжди побічний результат дій винного, направлених на іншу, бажану ним ціль. Воно не виходить з мотиву його дій, не потрібно йому. Прагнення досягнути поставленої цілі в цьому випадку настільки сильне, що усвідомлення настання побічних наслідків не утримує його від скоєння вій, від яких можуть настати ці, непотрібні йому наслідки. Свідоме допущення як вольовий момент непрямого умислу в деяких випадках може проявитися і в іншій формі - у байдужому відношенні особи до можливості настання суспільно-небезпечних наслідків своїх дій.

При злочинній самовпевненості винний передбачає суспільну небезпеку своїх дій, усвідомлює, що ставить у небезпеку охоронювані суспільні відносини, однак не бажає та не допускає можливості настання негативних наслідків. У випадку реальної загрози настання небезпечних наслідків він легковажно розраховує на їх відвернення. Однак йому не вдається попередити настання небезпечних наслідків своїх дій та вони настають.

При злочинній самовпевненості винний хоча і легковажно, але розраховує на будь-які обставини, котрі, на його думку, здібні не допустити настання злочинного наслідку. Такими обставинами можуть бути насамперед власні сили та здібності винного.

Злочинна самовпевненість, так само як умисел, характеризується двома моментами: інтелектуальним та вольовим. Інтелектуальний момент характеризується, як і при умислі, усвідомленням суспільно-небезпечного характеру своїх дій (чи бездіяльності) та передбаченням можливості настання суспільно-небезпечних наслідків. Вольовий момент відрізняє цю форму вини від умислу. При злочинній самовпевненості винний не бажає та не допускає можливості настання негативних наслідків та, більше того, сподівається (легковажно) попередити їх настання. При легковажному розрахунку на попередження небезпечного результату винний, хоча і не передбачає того, що заходи, на котрі він розраховує, не можуть мати успіху, але при більшій обачності він міг передбачити це.

Розподіл умислу на прямий та непрямий має суттєве значення для кваліфікації злочину. У статтях особливої частини не вказується вид умислу. Однак вимоги тільки прямого умислу для присутності в діях особи складу злочину вимагається законодавством завжди, коли у диспозиції певної статті особливої частини говориться про ціль скоєного злочину та коли така ціль передбачається.

Розподіл умислу на прямий та непрямий має значення важливо не тільки для вірної кваліфікації злочину, але й для оцінки ступеню суспільної небезпеки діяння та тим самим для призначення покарання.

У злочинах, які скоєні з прямим умислом, свідомість і воля особи безпосередньо направлені на їх скоєння, по цьому їх суспільна небезпека, як правило більша, ніж у злочинах, скоєних з прямим умислом. Однак ступень небезпечності злочину, скоєного з непрямим умислом, може бути не меншою, ніж ступень небезпечності аналогічного злочину, скоєного з прямим умислом, внаслідок грубого нехтування злочинцем інтересами багатьох осіб.

Точний та чіткий розподіл прямого умислу від непрямого є важливою теоретичною проблемою, яка має виключне практичне значення як для кваліфікації злочинів, так і для правильного визначення ступеню їх суспільної небезпеки Прямий умисел, його соціальний зміст завжди показує високий ступень аморальності та особистої деградації особи суб'єкта, а також про підвищену суспільну небезпеку самого діяння. При присутності прямого умислу, коли суб'єкт не тільки усвідомлює суспільну небезпеку свого діяння та передбачає його суспільно-небезпечні наслідки, але й бажає їх настання, простежується фактично максимальний правовий “конфлікт” суб'єкта з суспільством, який реалізується в злочині, оскільки суб'єкт прикладає усі з його точки зору необхідні вольові зусилля для негайного досягнення злочинної цілі.

В матеріальних складах злочинів свідомістю суб'єкта, який скоїв вмисний злочин, охоплюється як розуміння суспільно-небезпечного характеру свого діяння, так і передбачення настання суспільно-небезпечних наслідків. Передбачення не тільки звернено в майбутнє, але й простежує у повному, юридично значимому об'ємі причинний зв'язок та певні злочинні наслідки на рівні їх неминучості чи можливості настання.

Висновок

Суб'єктивна сторона злочину являє собою психологічний зміст злочину, його внутрішню (по відношенню до об'єктивної сторони) сторону. Вона нерозривно зв'язана з іншими елементами складу злочину, оскільки в психіці суб'єкта знаходять відображення усі об'єктивні якості злочинного діяння.

До ознак, які утворюють суб'єктивну сторону злочину, відносяться: вина, мотив, мета злочину та емоційний стан.

Вина - основна й обов'язкова ознака суб'єктивної сторони будь-якого злочину. Мотив і мета - це факультативні ознаки суб'єктивної сторони злочину. Вони вимагають свого встановлення лише у тих випадках, коли про це прямо зазначено у законі (в диспозиції статті Особливої частини КК) або коли вони однозначно випливають із змісту злочину.

У деяких випадках кримінальний закон вказує на особливий емоційний стан як ознаку суб'єктивної сторони.

Ступінь вини суб'єкта визначається:

· суспільною небезпечністю вчиненого діяння;

· особливостями психічного ставлення винного: формою вини, характером умислу або необережності;

· мотивом і метою злочину;

· обставинами, що характеризують особу винного;

· причинами злочину та умовами, що вплинули на формування злочинного умислу або на допущення особою необережності.

Умисел є найбільш поширеною формою вини: переважна більшість злочинів вчиняються умисно. Умисел поділяється на два види - прямий і непрямий.

Ознаки умислу:

· усвідомлення особою суспільної небезпеки свого діяння;

· передбачення його суспільно небезпечних наслідків;

· бажання настання таких наслідків або свідоме припущення їх настання.

Прямим є умисел, якщо особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяльності), передбачала його суспільно небезпечні наслідки і бажала їх настання.

Непрямим є умисел, якщо особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяльності), передбачала його суспільно небезпечні наслідки і хоча не бажала, але свідомо припускала їх настання.

Крім прямого та непрямого умислу виділяють інші види умислу, які при певних обставинах також можуть мати кримінальне правове значення. Так, за часом виникнення й формування відрізняють умисел заздалегідь обдуманий і такий, що виник раптово.

За ступенем визначеності, уявлення винного про суспільно небезпечні наслідки вчиненого ним діяння умисел ділиться на визначений, невизначений і альтернативний.

Необережність є особливою формою психічного ставлення винного до шкідливих наслідків вчиненого ним діяння. Переважна більшість складів необережних злочинів є матеріальними. При вчиненні необережних злочинів неможливі готування, замах та співучасть.

Існує два види необережності:

· злочинна самовпевненість;

· злочинна недбалість.

Необережність є злочинною самовпевненістю, якщо особа передбачала можливість настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння (дії або бездіяльності), але легковажно розраховувала на їх відвернення (ч. 2 ст. 25 КК).

Злочинна самовпевненість включає в себе дві ознаки - інтелектуальну та вольову.

Другою різновидністю необережної форми вини є злочинна недбалість. Необережність є злочинною недбалістю, якщо особа не передбачала можливості настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння (дії або бездіяльності), хоча повинна була й могла їх передбачити (ч. 3 ст. 25 КК).

Закон, передбачаючи вину у виді злочинної недбалості, не вказує, яким повинно бути ставлення особи до самого діяння, що призвело до настання суспільно небезпечних наслідків. Виходячи з того, що при злочинній недбалості особа не передбачає можливості настання суспільно небезпечних наслідків, необхідно зробити висновок, що винний не усвідомлює і суспільної небезпечності свого діяння, яке потягло шкідливі наслідки.

Дата добавления: 2015-11-14