І.Кант – основоположник класичної німецької філософії.

Іммануїл Кант (1724–1804) – основоположник німецької класичної філософії. Його діяльність тісно пов’язана з Кенігсберзьким університетом, де він був спочатку доцентом, а потім професором і ректором. Філософське вчення Канта склалося напередодні Великої Французької революції і відобразило ставлення

економічно і політично відсталої німецької буржуазії до антифеодального революційного руху. У його філософській діяльності можна виділити два періоди: докритичний (1746–1770) і критичний (1770–1804). У працях докритичного періоду важливе місце посідають твори, присвячені питанням природознавства та філософії природи. Значення цих праць полягає в тому, що в них поставлено питання про розвиток у природі. Спираючись на механістичну філософію природи Ньютона, Кант зробив спробу застосувати принципи сучасного йому природознавства, щоб пояснити не тільки будову Сонячної системи, а й її виникнення та розвиток. Другий період (критичний) починається з початку 70%х років. Кант стає на позиції апріоризму і агностицизму, намагається обмежити розум, щоб дати місце вірі, обґрунтовує буття Бога, свободи волі, безсмертя душі, без яких, на його думку, неможлива мораль з її основним законом – категоричним імперативом. Вчення, яке склалося в цей період, сам Кант назвав «критикою розуму». Кант розумів, що його вчення обмежує розум, оскільки відмовляє йому у здатності пізнання сутності речей, залишаючи за ним пізнання тільки явищ. Кант гадав, що таке обмеження розуму пізнанням одних лише явищ необхідне для розвитку

науки, бо дає підстави для всілякого роду «доказів» існування потойбічного світу. Кант все ж таки вважав, що вірити в Бога не тільки можна, але й необхідно, бо без віри не можна примирити вимоги моральної свідомості з існуванням зла. Критична філософія Канта викладена у працях «Критика

чистого розуму» (1781), «Критика практичного розуму» (1788), «Критика здатності судження» (1790). У першій з них Кант виклав своє вчення про пізнання, у другій – етику, у третій – естетику. Основна риса «критичної філософії» Канта – спроба примирити матеріалізм та ідеалізм – агностицизм.

Кант розглядає розум як здатність до умовиводу, яка призводить до виникнення «ідей». Згідно з Кантом, ідеї – це поняття про безумовне, а оскільки все, що не дане досвіду, є обумовленим, то предметом ідеї є те, що ніколи не може бути сприйняте почуттями в досвіді. Згідно з Кантом, розум утворює три ідеї:

1) ідею про душу як про безумовну сукупність всіх психічних явищ;

2) ідею про світ як безумовну цілісність низки причинно-обумовлених явищ;

3) ідею про Бога як безумовну причину всіх обумовлених явищ.

Оцінюючи філософські надбання Канта, слід сказати, що його теорія пізнання стає ядром раціональної метафізики і дає нам фундаментальні передумови знання, без яких неможливе в тому числі і емпіричне знання. Це система апріорних знань, своєрідна максимальна межа, і в цій іпостасі вона виступає як

мета, до якої прагне людське пізнання. Критичні ідеї Канта в плані онтологічних підходів минулого підготували основу для більш обгрунтованих онтологічних систем.

Дата добавления: 2015-11-16