Соціально-економічний розвиток

Почате в ХІV ст. формування шляхетського стану завершилося у ХVI ст. Головний обов’язок шляхти – військова служба за власний кошт і оплата невеликого грошового збору. Натомість їй надавалися широкі права й привілеї. Шляхта завоювала собі право свободи, недоторканості особи й окремого суду. Виробився своєрідний кодекс шляхетської честі. Слово шляхтича в суді прирівнювалося до незаперечного доказу. За порушення кодексу честі шляхтича могли позбавити “честі” і “привілею шляхетського”. Виняткові політичні і особисті права виробили у шляхти високе почуття власної гідності і зневажливе ставлення до нижчих за себе (слова “хлоп”, “хам” все частіше вживалися шляхтою стосовно селян, міщан, купців). Умовно шляхту можна поділити на 3 соціальні групи: дрібна шляхта, середня і магнати. Українські магнати не тільки багатіли, а й поступово окатоличувалися та ополячувалися.

Впливовим станом в Україні було духовенство. Православне духовенство справляло значний вплив на консолідацію українського народу навколо православної церкви. Після Брестської церковної унії 1596 року панівною ідеологічною силою стало католицьке і уніатське духовенство, що відіграло неоднозначну роль. З одного боку, воно здійснювало денаціоналізацію українського народу, насаджуючи католицизм, з іншого – зробило помітний внесок у національну культуру України.

Духовенство кожної конфесії мало свою матеріальну базу у вигляді феодальних маєтностей. Але перерозподіл матеріальних благ на користь католиків і уніатів до краю загострив конфесійну обстановку в Україні.

Одним з важливіших наслідків Люблінської унії для українського народу було те, що українські землі - i тi, що належали пе­ред тим до Литви (Київщина з Задніпрянщиною, Волинь i Поділля) i ті, що належали вже до Польщі (Галичина з Холмщиною), опинилися тепер разом в одній державі i, не зважаючи на певну різницю в політичному і соціальному устрої, могли знову тісніше зблизитись i взаємно впливати, перш за все в сфері духовної культури. Ослаблений матеріально, український елемент західно-українських областей все ж таки зберіг свої національні традиції й, спираючись на моральну й матеріальну підтримку східно-українських областей, за дуже короткий час після об’єднання встиг розвинути у себе живий культурно-національний рух, який повів до загально-національного відродження українського народу.

Абсолютну більшість українського народу становило селянство. Феодальна залежність селян поступово переростала у залежність кріпосну. Вона проявлялася у дедалі більшому обмеженні особистої свободи хлібороба і прикріпленні його до землі. Важливим кроком у закріпаченні селян став “Судебник” 1468 р., за яким посилювалося покарання за непослух, а суд міг вершити сам поміщик. На початку ХVI ст. селянинові було заборонено скаржитися на свого пана. Закони першого та другого литовських статутів (1529 р. і 1566 р.) обмежили право власності селян на землю та не дозволяли залежному селянинові при відході до іншого хазяїна забирати з собою майно, худобу, тощо. За третім Литовським статутом 1588 р. відхід від пана був обумовлений такими обмеженнями, що навіть особисто вільний (“похожий”) селянин не міг змінити місця проживання, перетворюючись на кріпака. Отже, селяни юридично остаточно закріпачувалися.

Населення українських міст поділялося на різні соціальні групи. Патриціат складався з найбільших багатіїв, що фактично зосереджували у своїх руках всю владу. Друга група, бюргерство - цехові майстри й торгівці середньої заможності. Внизу ієрархічних сходинок перебував міський плебс – прості ремісники, дрібні торгівці та селяни, що й несли основний податковий тягар. Міщани платили натуральні податки, працювали на панських ланах, ремонтували дороги, чистили ставки, будували греблі, сплачували церковну десятину.

У ХІV ст. на підвладних Польщі українських землях почала складатися фільваркова система господарювання, яка базувалася на експлуатації залежної робочої сили. Щоб поширити фільваркову систему, у 1557 р. була проведена аграрна реформа, відома під назвою “Устава на волоки”. Землі перемірялися і ділились на так звані “волоки” (ділянки землі 16 – 21 га). Під фільварок (панська земля) відводилися кращі землі й в одному місці. Селянам виділялися три смуги землі (волоки) на різних полях. Володільник волоки мав відробляти два дні на тиждень у фільварку, платити щорічно грошовий чинш у розмірі 12 грошів та данину продуктами у розмірі 18 грошів. Таким чином, “Устава на волоки” остаточно ліквідовувала залишки прав власності вільних селян на землю і перетворювала їх на володільників панських наділів. В той же час використання праці залежного селянина, забезпеченого тягловою силою й сільськогосподарським реманентом, супроводжувалося піднесенням фільваркового господарства. Помірна панщина й фільварок перетворили Україну в другій половині ХVI ст. на годувальницю всієї Європи.

Дата добавления: 2015-11-16