Фактор людський і фактор гумусний 6 страница

Я вже казав: з науково обґрунтованої теорії Ф. Кене марксизм жодним чином вирости не міг. Більше того: як тільки К. Маркс повернувся до теорії фізіократів, він одразу ж перетворився на антимарксиста. Таким він виглядає на останніх сторінках «Капіталу» — йдеться буквально про останні фрази IV тому, де розглядаються джерела додаткової вартості. Хоч це й вельми дивно, але тут Маркс доходить висновку: абсолютна додаткова вартість виникає із природної родючості землі, тоді як відносна додаткова вартість поро­джується розвитком суспільних продуктивних сил.

Як бачимо, наприкінці життя К. Маркс зрікається самого себе (себе попереднього) і водночас покидає трудову тео­рію, запозичену в А. Сміта. В розмовах із старшими чи­нами КДБ (а їх у мене було доволі) мені доводилося чути: мовляв, у партійних колах визнають, що мені вдалося вста­новити протиріччя в працях К. Маркса. Я й справді про це багато писав до ЦК. Приємно було чути, що мене таки справді зрозуміли. Але ж який блискучий «гонорар» я отримав — 12 років неволі! Навіть дружину засудили на 5 років таборів суворого режиму й 5 років заслання за те, що вона передруковувала мої твори й поширювала їх у «самвидаві».

Та чи слід звинувачувати А. Сміта в тім, що на його світ­лому й духовно чистому творі виросли отруйні мухомори марксизму? Принаймні сьогодні мені цього робити не хочеться, хоч раніше подекуди я кидав таке звинувачення. Та нині я вжився в духовну й інтелектуальну атмосферу Смітової книги — отож добре бачу: якщо поводитися з нею чесно, беручи її повністю, а не вибірково (тобто за принципом: беру тільки те, що мені підходить), то вона й сьогодні здатна бути добрим порадником. Для прикладу дозволю собі зацитувати того Сміта, якого у всі часи не полюбляли державні чиновники:

«Великі народи ніколи не бідніють від марнотратства й нерозумної поведінки приватних осіб, але вони бідніють часом від марнотратства своїх урядів. У більшій частині держав увесь суспільний доход іде на утримання непродуктивних людей. Такими є: всі особи, що складають багаточисельний і блискучий двір, духовенство, масивний флот і великі армії в мирний час... Всі ці люди нічого не виробляють і утримуються повністю за рахунок праці інших. Тому якщо вони розмножу­ються більше, ніж скільки їх треба, то можуть впродовж одного року спожити таку велику частину продукту країни, що його не вистачить на утримання робітників, котрі могли б відтворити його для наступного року» (203).

Так мужньо й безсторонньо міг писати лише великий гро­мадянин планети, котрий щиро переймався долею людства. Гадаю, українському урядові також належало б зробити практичні висновки з цих зауважень Сміта. І не тільки уря­дові, а й Верховній Раді. Тут справді А. Сміт сприймається, ніби наш сучасник. Та й не тільки тут — можна наводити немало рядків, у яких Сміт постає перед нами безсмертним другом і порадником.

Цікаво, що наведені тут думки були невдовзі прокоменто­вані вже знайомим нам А. Бланкі: «Ця надто різка відмінність поміж продуктивною й непродуктивною працею визнається тепер поважною помилкою». Написано це в сороковому році XIX століття. А. Бланкі, вдаючись до софістики, намагається довести, що всяку корисну працю слід вважати продуктивною. Чи варто сперечатися, що корисність і продуктивність — поняття не тотожні? Коли ми говоримо про продуктивні сили суспільства, то завжди йдеться про матеріальне виробництво. До того ж Сміт не заперечує корисність державної служби взагалі, а лише застерігає від надмірного розростання апарату управління (якщо вони розмножуються більше, ніж скільки їх треба»).

Московський видавець А. Сміта, підтримуючи його погля­ди, запитує: «Чи не варто визнати, згідно з твердженням Сміта, що політична економія має справу лише з матеріаль­ними цінностями?» (198). Як бачимо, намагання якось обійти закони природи, усунути з дороги вчених, котрі нагадують про їхню невідворотну дію, існувало стільки, скільки існує економічна наука.

Слід зауважити, що в цій своїй боротьбі Адам Сміт є послідовником фізіократів. Тут не можна не погодитися з тим, що писав про про А. Сміта автор передмови Курсель Сеньоль: «Цей безсумнівний вплив енциклопедистів й фран­цузьких економістів не зрозуміли сучасники Адама Сміта при появі його “Дослідження про багатство народів”» (IX). Не буде зайвим додати: цього не зрозуміли й досі — ні в нас, ні на Заході.

А ось уже важко навіть розрізнити, ким це написано — Смітом чи фізіократами: «Кількість добутих продуктів зрос­тає разом з тим, як збільшується використання на культуру землі капіталу... Протилежні обставини, тобто зменшення покращень землі, погана культура... діють на зменшення ренти з землі, на скорочення дійсного добробуту землероба» (131). Можна сказати, це є головна тема моїх економічних дослі­джень — отож приємно, що я в цьому разі маю підтримку не лише від Кене, але й від Сміта, якого прийнято йому протиставляти.

І все ж нерідко доводиться казати про непослідовність А. Сміта, його просування серед фраз і абзаців буцімто на­осліп. Тут чи там на сторінках славетної книги наштовхуєшся на незрілість думки й доволі спрощені судження, науковість яких виглядає сумнівно. Здебільшого це трапляється там, де діють сили, зумовлені розвитком землеробства. Ось, на­приклад, він розмірковує про походження розподілу праці. На перше місце в нього виступають людська воля й здібності, а не історичні причини, зумовлені законами виробництва:

«...Прагнення до обміну викликало початково й розподіл праці. Так, скажімо, якщо серед якогось мисливського племені або ж племені пастухів з’явиться людина, що вміє виготовляти луки й стріли так швидко й майстерно, як ніхто із його співплемінників, то він легко обміняє цю зброю на м’ясо й дичину і швидко зрозуміє, що таким робом зможе придбати більше м’яса й дичини, ніж якби сам ходив на полювання» (23).

Тут нібито все правильно (так воно й було насправді), але, як частенько трапляється в Сміта, хоча й правильно, та недо­статньо. При цьому недостатньо такою мірою, що тут уже йдеться не про наукові судження, а радше про побутові. Проте це не тенденційно висмикнуто нами із контексту — А. Сміт усюди виводить появу обміну продуктами праці із суб’єктивних, а не об’єктивних причин, продиктованих зако­нами природи. «Прагнення до обміну й торгу» (26), за Смітом, належить виводити із самої людини, її внутрішньої природи, а не зовнішніх сил, котрі підштовхують її до цього.

Навіть сам розподіл праці, на думку А. Сміта, є наслідком «...обумовленого, вродженого у всіх людей прагнення, що під­штовхує їх до торгу, до взаємного обміну одного предмета на другий, без всякого упередженого розрахунку стосовно очікува­ного від того зиску» (20).

Правду кажучи, мені важко повірити в торгівлю без всяко­го зиску. Та, мабуть, не лише мені. А проте в даному разі йдеться про дещо поважніше — закони природи, котрих А. Сміт не бачить, не знає або свідомо їх іґнорує. Чомусь він бере свої приклади або з мисливського, або з пастушого життя — тобто з таких загублених часів і куточків землі, куди ще не прийшла цивілізація. Ми ж бо знаємо: якщо вона так-таки й не прийде, то луки й стріли залишаються на сто­ліття, їх мінятимуть на м’ясо — і цим обмежиться розвиток «товарообміну». Почавши, по суті, з дикунства, А. Сміт не дозволяє собі зазирнути далі.

А далі, власне, мають бути збудовані великі міста, без яких цивілізація взагалі неможлива. Та чи можна їх побудувати на такому забезпеченні продовольством, як полювання на диких кіз, бобрів тощо? Так ми підходимо до неминучості землероб­ства, з якого й починається справжнє товарне господарство. Тут обмін товарами не може бути аматорським, як він виглядає у Сміта, тут діють невідворотні потреби: селянин зобов’язаний взути й зодягнути свою сім’ю, а робітник — нагодувати свою.

Зрозуміла річ: ні перший, ні другий ухилитися від цього не можуть, якщо навіть не відчувають внутрішнього прагнен­ня до обміну й торгу чи, навпаки, — відчувають до них від­разу.

Отож як тільки з’явилося на своєму місці землеробство, уже немає потреби вдаватися до суб’єктивного ідеалізму, аби якось пояснити виникнення торгівлі — вона виникає із самої природи, як і все на земній кулі. Власне, я не проти ідеалізму як такого, але не в економічних теоріях. Слід пам’ятати: еко­номічне тотожне фізичному, а не метафізичному. Ньютон, як відомо, був великим фізиком і водночас філософом-мета­фізиком. Але він ніколи не плутав фізики з метафізикою й навіть закликав своїх колег: «фізики, бійтеся метафізики!» Само по собі законне те й те, але протизаконне їхнє взаємозаміщення.

Якщо погортати записника, то можна знайти й інші свід­чення непослідовності, що властива А. Смітові. Він був учнем Франсуа Кене й до кінця життя залишався тільки учнем, а не соратником чи продовжувачем його справи, як, скажімо, Тюрго. А проте А. Сміт розробляв ту частину політичної еко­номії, якої цуралися фізіократи, за що й поплатилися нерозу­мінням і забуттям. Я кажу про відносну вартість, котра приходить уже не безпосередньо із Космосу, від Сонця, а з’являється виключно внаслідок людської праці. Джерелом її походження є енерґія проґресу. Але продуценти відносної вартості контактуються з енерґією проґресу лише через їжу. П’ючи молоко, вони ще пам’ятають про корову, а до сонця їхня думка вже не сягає.

При визначенні відносної вартості йдеться про те, про що А. Сміт пише: «Що складає природну винагороду за працю, й заробітну платню, то це — витвори самої праці» (74). Так не можна сказати про пшеницю чи кукурудзу, бо тут людина не стільки творить, як спрямовує сили природи, виборює вигідні умови для сонячного творення. А коваль, скажімо, творить самотужки від початку й до кінця. Тесля має справу з со­нячним матеріалом — деревом, але його стосунок й до мате­ріалу, й до праці такий самий, як і в кузні, — до Сонця і коваль, і тесля прив’язані тільки їжею, але не характером праці. Сонце потрібне хіба що для їхніх очей — і не більше того.

Але ж ось у чому справа: сьогодні це не просто переважна більшість земного людства — це, можна сказати, все людство, за винятком 3—4% фермерського населення, коли казати про Захід. Та й у країнах СНД сільським господарством займа­ється менше людей, ніж промисловістю, торгівлею тощо. Із власного досвіду знаю, як важко їм пояснити, що це Сонце їхніми руками розбудовує земні міста, заводи й фабрики, бо таки ж воно їх годує. А понад Сонцем є вищі щаблі космічної ієрархії — ті щаблі, де, за нашими уявленнями, належить бачити Бога...

Звичайно, це вже виходить за межі економічної теорії. Проте в її межах лишається та істина, що кожна людська праця, як і саме життя, мають бути забезпечені відповідними порціями сонячної енерґії, законсервованої в їжі. Отож кожна річ, виготовлена людськими руками, несе в собі чи на собі відображення певної кількості сонячної енерґії, котру було витрачено на її виготовлення. Саме це і є основою її вартості.

Таким чином, гроші є вимірювальним інструментом, що призначений відповідати на питання: скільки сонячної енерґії, витраченої в праці, варта одна або друга річ? Це, власне, однаково, що відповісти на питання: скільки варта праця, вкладена у виготовлення тієї чи іншої речі?

Читач може зауважити: якщо правильно те й те, навіщо ж нам морочити голови? Відповім: бодай заради вірного, а не спотвореного світогляду. Звідси випливають практичні уяв­лення: якщо гроші є вимірювальним інструментом певної енерґії, то визначати ціни державним декретом — те ж саме, що на вольтметрі або амперметрі наглухо припаяти стрілку до цифри, котру ми вподобаємо. Абсурд? Безумовно. Але в такому абсурді ми жили десятиліттями й називали його нау­кою.

Цілком очевидно: якщо вартість є синонімом енерґії, то її потоки мають бути абсолютно вільні. Людина не думає, як їй належить переганяти власну кров із одного органу до іншого. Так само й уряд не повинен думати, як забезпечити електро­станції вугіллям, а селянські господарства соляркою. Це має відбуватися на основі саморуху й саморозвитку капіталу. А капітал, власне, і є саморухом сонячної енерґії в економічно­му організмі. Якщо на шляху енерґетичних потоків вини­кають тромби — це здатне породити гангрену, загнивання, смерть. Так я колись писав до ЦК, пророкуючи загибель радянської економічної системи.

На жаль, чимало від радянської економіки лишилося в сучасній Україні — передовсім колгоспи й громадське земле­користування. Фермерів поки що дуже мало, вони так при­чавлені податками, що ледве дихають. Зате розкошують справжні господарі колгоспів, які й досі ті ж самі, що й були. Доки ми не подолаємо це болото, із економічної кризи нам не видертися.

На завершення нашої праці поговоримо про співвідношен­ня капіталу абсолютного й капіталу відносного. Повторю: ка­пітал абсолютний базується на енерґії проґресу — тобто на тій частині нового врожаю, яка лишається в елеваторах як економічна база самого існування нації. Слід зауважити, що на інших сторінках я називав енерґією проґресу ту частину врожаю, яку селяни вивозять на ринок. Це так само правиль­но, але в цьому разі вивезена на ринок пшениця перебуває в якості енерґії проґресу короткий час — доки її не купили для того, аби змолоти й заїсти.

З’їдена пшениця в процесі людської праці здобуває іншу якість — перетворюється на фабричні й заводські вироби, що тепер замість абсолютної здобувають відносну вартість. Ця вартість є відносною бодай тому, що в разі ґлобального неврожаю заводські вироби взагалі здатні втратити будь-яку вартість.

Впродовж свого життя автор цих рядків пережив кілька повальних голодоморів. Особливо запам’ятався блокадний го­лодомор в Ленінграді: все там було, все необхідне для життя й високого комфорту — все, окрім хліба. За шматочок хліба, не більший від сірникової коробки, можна було придбати золото й діаманти, але ж не навпаки — за золото й діаманти не можна було придбати й крихти хліба. Отож гадаю, що зміст абсолютної й відносної вартості довго пояснювати немає потреби.

Слід сказати, що, засуджуючи в цілому теорію К. Маркса, останні рядки IV тому «Капіталу» я сприйняв цілком позитивно. Саме там я побачив істину: абсолютна додаткова вартість продукується землею, відносна — людською працею. Там це тільки фраза (остання фраза «Капіталу»!), але яка за нею трагедія! Життя Маркса прожите марно, бо правда лише в цій стислій фразі, а не в горах переписаного паперу, що принесли йому світову славу майже на рівні Бога. Тому він і спростував своє вчення майже пошепки — буквально крізь зуби.

До речі, праця С. Подолинського, котру я вже згадував («Людська праця і єдність сили»), викликала листування поміж К. Марксом і Ф. Енґельсом. Маркса вона вразила своїм глибоким змістом, змусила напружено думати. В цей час він поволі, сторінка за сторінкою, почав схилятися на бік фізіо­кратів, що виразно простежується в IV томі «Капіталу». Мож­на припустити, що С Подолинський, як мовиться, підлив масла у вогонь.

Енґельс почав рятувати становище — він переконував Маркса, що прив’язка людської праці до сонячної енерґії, по суті, нічого не міняє — все одно, мовляв, капітал виростає з експлуатації. І взагалі, мовляв, захоплення Подолинським повертає нас до фізіократів.

Та Маркса, мабуть, це вже не лякало: він зробив те, що ми знаходимо на останній сторінці «Капіталу», — справді повер­нувся до фізіократів. Енґельс побачив це лише після смерті К. Маркса, коли почав готувати IV том до видання. Є поважні свідчення, що він хотів зробити деякі купюри, але так-таки й не наважився на цей крок. Його вагання призвели до того, що IV том «Капіталу» так і не був виданий — в сучасно­му вигляді він вийшов з друку лише після смерті Сталіна. Видання Каутського до уваги не беру — його не можна назвати науковим. Отож у нас є підстави гадати, що С. Подолинський, якого досі по-справжньому не пошановано в Україні, своєю геніальною працею змусив Маркса пере­креслити власне життя, чого так довго не помічали. Та повер­німося до А. Сміта. Його й досі вважають злободенним, бо він є представником більшості людства — того людства, яке ви­робляє відносну вартість. Це, власне, і є наша цивілізація, бо фактично майже вся вона заснована на ентропійній енерґетиці. Ентропійна — отже, така, що майже всю здобуту від Сонця енерґію розсіює в космічному просторі, лишаючи в елеваторах непомірно малі запаси енерґії проґресу. Вугілля, нафта, газ спалюються в таких велетенських кількостях, що це загрожує планеті небезпечним потеплінням — через парни­ковий ефект.

Щоправда, майже 50% електроенерґії Україна виробляє на атомних електростанціях, а це вперше за всю історію людства енерґія суто земна — не сонячна. І все ж поки що вона коштує не так дешево, як нам би хотілося. Наші грошові витрати неминуче пов’язані з витратами сонячної енерґії — отже, з ентропією. Коли йдеться про АЕС, то це витрати людської праці на спорудження станцій, їхнє обслуговування, видобуток урану тощо. І все ж сьогодні, як відомо, це най­дешевша електроенерґія.

Коли йдеться про економічну науку, я свідомо не користуюся усталеним поняттям «політична економія» — не користуюся тому, що у фізіократів вона не політична, а фізична. Політичною економія стала тоді, коли перемогла тру­дова теорія. Все, що я написав протягом кількох десятиліть на економічні теми, є намаганням відродити фізичну еконо­мію, з якої, власне, й почалась економічна наука як така. Людство віддало перевагу Адамові Сміту, бо він виявився набагато зрозумілішим, ніж Франсуа Кене. Та що ж нам робити далі? Спрощення економічної теорії до її охлок­ратичного рівня — це, власне, і є так звана диктатура проле­таріату, з якою ми добре знайомі.

І все ж надзвичайна наочність трудового походження наших багатств (бодай на мить погодимося з А. Бланкі) зобов’язує рахуватися з видимістю явищ. До того ж це не просто видимість: Природа обдаровує тих, хто ревно працює. Звичайно, людина не створює качан кукурудзи, але від її праці й агрономічних знань залежить, яким той качан ви­росте — багатим на зерно чи бідним. Фактично людина всту­пає у співпрацю з Космосом. Але не слід забувати, що в кожному разі енерґія злаків приходить із Космосу. Стверджу­вати так, як це робили Сміт і Маркс (мовляв, родить не земля, а наша праця), ми не маємо жодного права: тут ми й космічне, сонячне приписуємо виключно собі. Доки ж маємо бути сліпими?..

В економіці, як добре відомо, є тактичні і є стратегічні масштаби. Для вирішення тактичних проблем не обов’язково прокручувати справу на сепараторі двох теорій у їхній єднос­ті, як про це була мова раніше (Кене — Сміт). Інколи досить опиратися лише на трудову теорію. Але з трудовою теорією можна погоджуватися доти, доки вона не суперечить природознавчим істинам. Це доволі широкий економічний діапазон — принаймні все те, що ми приписуємо до відносно­го капіталу. Мабуть, 90% усього, що нині вважається капіта­лом, — адже поділ його на абсолютний і відносний поки що не вийшов за межі даної теорії.

І справді, чи варто воювати з вітряками, коли трудова теорія в принципі нікому не шкодить, а її творець Адам Сміт такий наочний і переконливий? Ну, звичайно, казкові хмаро­чоси Мангеттена виросли із праці землян — який у цьому може бути сумнів? Той незаперечний факт, що на їхнє спо­рудження використано велику кількість сонячної енерґії, ми просто запишемо в природознавчому зошиті — там, де йдеть­ся не про Сміта, а про В. І. Вернадського.

Але ж тоді, коли ми вирішуємо, якою належить бути Україні (аграрно-промисловою чи промислово-аграрною?), ми одразу ж вступаємо в економічну стратегію світового мас­штабу. Аби упоратися з цим завданням, слід передовсім зважити потенційні можливості наших чорноземів. Ми не маємо права їх занедбати заради металургійних та машинобудівельних монстрів — не гіганти індустрії зроблять нас бага­тими, а найкращі в світі чорноземи.

Мені інколи показують на Японію, Швецію, Англію та деякі інші країни, де обмаль орної землі, і з докором запитують: звідки ж взялося їхнє багатство — хіба не з промисловості? Так, з промисловості, але вони свою про­мисловість вписали у світовий фотосинтез. Простіше кажучи, продають промислові вироби і купують хліб. Та чи розумно нам ставати на цей шлях? Неминуче настане час, коли сві­товий фотосинтез не витримає надмірного навантаження. І взагалі дико, аморально простягати руку до чужого хліба, коли власний втоптуємо в багно.

Це не означає, що промисловість нам не потрібна, але ж ось питання: яка саме промисловість? І головне: чи маємо ми право виснажувати землеробство й тваринництво, аби їхнім коштом вдихнути життя в змертвілі гіганти, що колись працювали на так звану оборону? На жаль, ми це робили и робимо, не розуміючи, що працюємо не на збагачення, а на збіднення України. Тобто знов-таки на ентропію. Багатою вона стане лише тоді, коли кожен гектар її землі родитиме по 80-100 центнерів добірного збіжжя. Не раніше, але и не пізніше.

Листопад, 1997

ҐЛОБАЛІЗАЦІЯ І УКРАЇНА

Сьогодні ми хочемо бачити

Україну світовою державою,

включеною в процеси ґлобалізації.

Дата добавления: 2015-11-16