Фактор людський і фактор гумусний 5 страница

А ось іще свідчення Курселя Сеньоля:

«Сміт не раз заявляв, що система політичної економії Кене, незважаючи на всі її недоліки, була з усіх теорій цієї важливої науки найближчою до істини» (там же).

Але в тлумаченні цієї проблеми (Кене — Сміт) перемогли не такі щирі й порядні коментатори, як щойно процитований, а такі, як А. Бланкі, що жив і працював у першій половині XIX століття. Ось як він висвітлював цю тему:

«Адам Сміт різко відрізняє своє вчення від вчення... фізіократів, які не бажали визнати іншого джерела багатства, окрім землеробства... Таку ж помилку зробили й послідовники меркантильної школи, визнавши саму лише торгівлю... Адам Сміт відкрив нову еру політичної економії й показав істинне джерело всіх наших доходів» (6).

З перших сторінок я звалив на голови читачів цілу купу цитат, але ж так, мабуть, легше зрозуміти, що теорії Кене й Сміта вступають у протиріччя лише тоді, коли цього вперто домагаються вчені мужі типу А. Бланкі. Я й сам упродовж кількох десятиліть переписав чимало паперу, аби побачити з повною ясністю природні можливості їхнього синтезу. Гадаю, це неминуче: рано чи пізно із двох буцімто несумісних теорій повинна народитися єдина економічна теорія, де спершу мають розглядатися витоки абсолютної додаткової вартості, а відтак здобуває свої права відносна (трудова) вартість, бо остання народжується з надр абсолютної. Так це вигля­дає в самій природі, і саме це я й спробую довести даною працею.

Коли з’явилися щойно написані рядки, у мене перехопило подих від зухвалої парадоксальності їхнього змісту. Ні сам я, ні хтось інший на земній кулі не припускали раніше, що така комбінація в принципі можлива. Та й взагалі уже понад двісті років економічна наука не висувала якихось фундамен­тальних ідей, котрі б допомагали вивчити справжні витоки й субстанційну природу додаткової вартості. В підвалинах еко­номічної науки назавжди залишаться Ф. Кене й А. Сміт, хоч вони й видаються нам вельми різними — різними майже до протилежності. І так само, на перший погляд, протилежно витлумачується в них природа додаткової вартості. Гадаю, це належить до хитрих жартів діалектики, котра майже завжди спершу приводить до роздвоєння єдиного, а в синтезі неминуче з’єднує їх на вищому рівні. Замість прийняття цієї доволі відомої догми чекаю звинувачень в еклектизмі — чекаю чого завгодно, але до всього готовий, бо переконаний у своїй пра­воті.

Заради заглиблення в тему уважніше вивчимо захоплення книгою А. Сміта — ті вкрай безграмотні захоплення, якими заповнив книгу Сміта уже згаданий нами коментатор А. Блан­кі. Можна б цього й не робити, якби вони, оті захоплення, не були типовими. І це, даруйте, почалося від появи книги Сміта й, на жаль, триває аж донині! Підтримують традицію вічні, незнищенні обивателі з дипломами, котрі з двох теорій завжди обирають саме ту, яка зручно й комфортно, без жодних зусиль лягає на їхні ледачі мізки. Мовляв, що ж тут такого складного? Людина попрацювала — їй треба запла­тити. Оце й уся премудрість. Потім з’являться паперові цеглини, з яких можна спорудити новітні хмарочоси — бага­томільйонні видання класиків марксизму. Забудуть лише перевидати невелику книжечку, котра підводить наукову базу під марксизм. Ринкові проповіді Адама Сміта, на думку марксистів, можна відкинути геть — важливо те, що мірилом вартості він зробив кількість витраченої праці. Це авторові «Капіталу» підійшло якнайліпше. А що з того вийшло по­тім — пояснювати не варто: добре відомо, як було XX століт­тя засноване колючими дротами, поза якими конали жертви трудової теорії.

Уже тільки цей приклад — приклад титанічно-страхіт­ливий! — мусить нам підказати, що у вченні А. Сміта бракує чогось істотного, якщо його можна було так апокаліптично використати. Вчення Кене в жодному разі не надається до таких нищівних експериментів.

А проте я тут маю на увазі не буквально те, що зроблено Ф. Кене в далекі часи феодалізму, а ті підвалини й навіть конкретні елементи його дивовижного відкриття, що скромно називається «Економічна таблиця». Екстраполюючи ці здо­бутки Великого Доктора на сучасне природознавство, можна підняти його ідеї до рівня Космічної ери. Що ж до вчення А. Сміта, то воно може знайти місце в цій синтетичній теорії як важлива частина загального. І це тому, що Кене створив фундамент теорії абсолютної додаткової вартості (енерґії проґресу), а Сміт, можна сказати, створив доволі викінчену теорію відносної додаткової вартості. Проте друга без першої не спроможна не лише функціонувати, але й народитися.

Та повернімося до розгляду коментарів А. Бланкі. Автор книги «Про багатство народів» (дозволимо собі скоротити назву) був добре знайомий з Франсуа Кене. Сміт майже на тридцять років молодший від королівського лікаря, що жив у Версалі, під одним дахом з французьким монархом. Кене й Сміт багато годин провели у вчених бесідах, котрі, власне, й сформували А. Сміта як економіста сусідньої держави. Можна з певністю сказати: Англія без француза Кене не мала б свого класика економічної науки, яким ось уже два століття вона пишається.

Сміт з багатьох причин не прийняв головної ідеї Ф. Кене, що полягала ось у чому: лише землеробство продукує абсо­лютну додаткову вартість; промисловість за самою своєю природою здатна виробляти хіба що відносну вартість, поглинаючи при цьому енерґію проґресу — тобто енерґію, котра у вигляді харчів прибуває від землеробства. Для прозо­рості ідеї фізіократів я тут осучаснив термінологію, але це не порушує суті. Назва «енерґія проґресу» (у фізіократів чистий продукт) стосується тієї частини сільськогосподарських продуктів, які село не споживає, а вивозить на міський ринок. Повторюю: енерґію проґресу можна також називати абсолютною додатковою вартістю — це та ж сама економічна категорія. За рахунок цієї енерґії (а вона є не що інше, як енерґія Сонця!) розростаються міста, розбудовується про­мисловість, забезпечується держава, розвиваються наука й мистецтво.

Кене був громадянином аграрної країни, до того ж за фахом лікар. Це дозволило йому цілком точно побачити, де міститься орган, котрий забезпечує людський організм енерґією — самозрозуміло, що то є шлунок. Якщо шлунок порож­ній, будь-яка праця стає неможливою. Отож Великий Доктор починає не з праці, а з енерґії, котру людина отримує з їжі. Фактично він відкрив те саме, що потім, через сто років після нього, відкриє Юліус-Роберт Майєр, досліджуючи кругообіг сонячної енерґії в організмі окремої людини. Йдеться, звичайно, про всеосяжний закон збереження й перетворен­ня енерґії. До речі, Майєр також був лікарем. Його не зрозу­міли — кинули до психіатричної лікарні, де він і помер. Відкриття збагнули й належно поцінували лише після його смерті.

Ф. Кене на ціле століття раніше відкрив той самий закон на сонячній енерґетиці нації, навіть цілого людства. І тут його зрозуміти було набагато важче, ніж у випадку з Майєром. Смію запевнити, що Ф. Кене ще й досі не зрозуміли — пере­важна більшість західних економістів і сьогодні ставить його нижче Сміта. Про наших економістів помовчу. То скажіть, панове, чи доречно дорікати викладачеві літератури А. Смітові за те, що він далеко не все второпав із надміру складних пояснень природознавця-вчителя? Але Сміт інтуїтивно відчу­вав: істина дружить з доктором Кене значно ближче й повні­ше, ніж з іншими економістами. Отож неправда, що Сміт різко протиставляв себе фізіократам — він до кінця життя схилявся перед Великим Доктором.

І вже по-справжньому мене обурило, що А. Бланкі віднай­шов місце для фізіократів в одній компанії з меркантилістами. Яка ж низька економічна освіта у людей, котрі наважуються поціновувати безсмертну діяльність геніїв! І це чомусь стало традицією, котра передається через століття. Окремо дове­деться зосередити увагу на твердженні А. Бланкі, що А. Сміт буцімто «показав істинне джерело всіх (!) наших доходів». Це вкрай хибне твердження належить розглянути ширше й пов­ніше, бо воно, на жаль, вельми поширене й досі.

Саме тут ми й повинні поговорити про так звану ньютонівську модель світу — поняття, котре до Ньютона не має жодного стосунку. Сам Ньютон був справжнім філософом, він добре розумів, що небесні тіла, рух яких визначали відкриті ним закони, — це ще не Всесвіт у його повноті, з його просторовою тканиною, котра не є й не може бути мертвою порожнечею. Ньютон відкрив і пояснив те, що спромігся відкрити й пояснити, — те, що відкрила космічна пелена самої епохи. Він виявився на вершині наукових знань, але то були знання про відносне. В галузі економічних наук те ж саме можна сказати про А. Сміта. Обидва вони є діти того ж самого століття — через те не спромоглися зробити й сказати більше, ніж дозволило їхнє століття.

Отож коли впродовж двох століть Всесвіт був схожий на механізм годинника — в цьому винен не Ньютон, а його коментатори. І так само винен не А. Сміт, що йому приписали відкриття «істинного джерела всіх наших доходів» у вигляді праці як мірила вартості.

Аби побачити хибність такого судження, нам доведеться вжитися думкою в категорію субстанції. Це поняття вводять тоді, коли ми доходимо самої суті якогось природного яви­ща — сягаємо таких глибин, що далі заглиблюватись нікуди. Так, скажімо, субстанцією вартості К. Маркс називає працю. Хай навіть суспільну працю — це не дуже міняє справу. Зрозуміла річ, тут ми не бачимо розходжень з економічною системою А. Сміта. І ось ми питаємо себе: а чи дійшли ми в цьому визначенні єдино можливої суті? Де там! Справжньої суті ми не досягнемо навіть тоді, коли запитаємо: «А що є субстанцією праці?» Таке запитання цілком законне, бо ми добре знаємо: людські м’язи наповнюються необхідною для праці енерґією лише тоді, коли людина добре харчується. Отже, субстанцією людської праці доведеться визнати харчові продукти, котрі ніде більше не продукуються, окрім сільсько­го господарства й рибальства.

Та насправді й це ще не субстанція, бо можна поставити чергове запитання: «А що є субстанцією людської їжі?» Гра­мотна відповідь буде така: сонячне проміння, що вловлюється злаками та іншими рослинами в процесі фотосинтезу. Отже, наша їжа є не що інше, як законсервоване проміння Сонця.

Лише тепер ми знаємо, хто наш хлібодавець, — і через те лише в цьому разі ми відкриваємо для себе «істинне джерело всіх наших доходів». Щоправда, Сонце також є дитиною Всесвіту, а Всесвіт як Ціле належить бачити єдиним живим організмом, що віддзеркалює себе в Людині. Людина відтво­рює Всесвіт у мікросвіті. Хіба ж це не почесна місія? І що може бути почеснішим? Існує прямий зв’язок між Всесвітом як Цілим і земною Людиною, а хто цього не відчуває — той іще не став Людиною в повному розумінні цього слова.

В одній із своїх економічних праць я написав таке: «Лише тоді, коли ми працюємо на Всесвіт, ми працюємо на самих себе». Як це зрозуміти? Всесвіт як конечний організм (ґрандіозний, та все ж конечний) мусить дбати і дбає про власну захищеність від ентропії. Це, безумовно, стосується кожної планети й кожної живої істоти зокрема. Роль ентропії в ста­рінні й загибелі цивілізацій найглибше із усіх земних людей розумів Сергій Подолинський, що започаткував цю тему в геніальному творі, котрий має назву «Людська праця і єдність сили». Тут уперше в історії людства висловлено думку, що на ремісницькі й промислові вироби витрачається сонячна енерґія, котра вливається в економіку лише через землеробство — і ніяк інакше. Отже, із усіх видів людської діяльності тіль­ки землеробство компенсує ентропійні втрати земної циві­лізації, а решта суспільних сфер повністю працюють на ентро­пію.

Доведеться дещо пояснити. Ентропія — то є розсіювання енерґії у світовому просторі. Закони природи складаються так, що всі види енерґії, зрештою, перетворюються на теплову, а остання безслідно й безвідплатно поглинається світовим простором. Отож не тільки домовласник мусить дбати, щоб вікна взимку були заклеєні, — про збереження отриманої від Сонця енерґії повинні дбати всі земні держави. Найбільш ентропійною є промисловість — вона випалює поклади вугіл­ля, нафти й газу, котрі є сонячною енерґією, законсервованою в попередні геологічні епохи. Та й сама робоча сила не про­дукує нічого, що б збагачувало земну кулю сонячною енерґією, — навпаки: десятки, сотні мільйонів промисловців по­глинають сонячну енерґію в їжі, котру продукує землеробст­во. Те ж саме належить сказати про військовиків та дер­жавних чиновників.

Ласкаво прошу зрозуміти мене правильно: я пишу ці рядки не для того, аби звеличити сільську працю й затаврувати працю в промисловості або на державній службі. Я займаюся фізіологією суспільного організму, як це робив Франсуа Кене, котрому багато хто й досі не може пробачити, що він промисловий клас оголосив безплідним. Йдеться про безплід­ність космічно-енерґетичну, а не якусь іншу. Ні машини, ні люди не володіють здатністю до фотосинтезу — цю функцію виконують лише рослини. Саме вони й збагачують землю енерґією Сонця. То чим же винні робітники або державні службовці, що природа не увінчала їх замість волосся зеленим листям?

Проте нам конче треба знати, де саме панує ентропія, бо в ній ховається виснаження й смерть земної цивілізації. Як можна їх уникнути, я досліджую в двох попередніх працях: перша називається «Формула енерґії проґресу як світова кон­станта», друга — «Рівновага багатства абсолютного й багатст­ва відносного». А в творі, над яким я сьогодні працюю, в нас дещо інша тема.

Хочу звернути увагу ось на що: в часи Франсуа Кене земна наука нічого не знала ні про фотосинтез, ні про ентропію та всеосяжність закону збереження й перетворення енерґії — всі ці знання прийшли набагато пізніше. Кене і його друзі фізіо­крати поставили в підвалини своєї теорії дуже прості знання:

ЗЕМЛЯ ЗДАТНА РОДИТИ, ЗАБЕЗПЕЧУВАТИ ЛЮД­СТВО ЇЖЕЮ, А ЇЖА ВІДРОДЖУЄ СИЛИ, ПОТРІБНІ ДЛЯ ПРАЦІ.

В центрі нашої уваги належить бачити сільську продукцію, що потрапляє на міський ринок, — це саме вона є рушійною силою проґресу. А. Сміт у своїй книзі згадує про неї, але вона, на його думку, так само виникає із людської праці, як і будь-які інші товари — скажімо, цвяхи, сокири тощо. Ф. Кене називав її чистим продуктом або навіть даром природи. І справді ж бо: ця частина врожаю є надлишком продукції: по­треби селянської родини в їжі повністю задоволені, всі ситі, а на ринок потрапляє тільки те, без чого селянський двір не відчує нужди. Йдеться, звичайно, про типове, бо випадки, коли селянин-бідняк відриває від власного рота, аби прогоду­вати й узути дітей, існували завжди. Економіст у своїх дослі­дженнях мусить виходити лише з типового — інакше не мож­на вибудувати наукову систему.

Слід зауважити, що економічна система Ф. Кене сьогодні справедлива лише в загальних принципах. Його геніальна «Економічна таблиця» — перестала бути живим дзеркалом економічних взаємодій суспільства відтоді, як із надр почали підіймати законсервовану енерґію попередніх епох — спершу вугілля, а відтак нафту й газ. Вся динаміка «Таблиці» засно­вана на енерґії сучасного фотосинтезу — тобто на енерґії зем­леробства. Велетенські вливання в економіку сонячної енерґії з підземних покладів зруйнували закономірності «Таблиці», бо тонна пшениці й тонна нафти коштують майже однаково. Але чорні нафтові потоки перевершують енерґетику сучасного фотосинтезу — і це розламує «Економічну таблицю» Ф. Кене. Та слід пам’ятати головне: з підземних джерел ми не отримуємо абсолютної додаткової вартості — земна куля в цьому разі не збагачується сонячною енерґією, а проґресивно збіднюється. Отже, ми тут маємо не енерґію проґресу, а проґресивне нарощування ентропії.

Що ж до «Економічної таблиці» Ф. Кене, то її базові зако­номірності, як виявилося, ті ж самі, що у моїй формулі енерґії проґресу. А проте ці закономірності були відомі всім поперед­нім цивілізаціям — від стародавнього Китаю до давньоалександрійських гностиків. Про все це я детально розповідаю в праці, до якої вже адресував читача, — вона має назву «Фор­мула енерґії проґресу як світова константа».

І ось ми, зрештою, підходимо туди, де має бути цілком ясно й недвозначно сказано, — в якій взаємозалежності мусять перебувати теорія фізіократів і трудова теорія англійських класиків. Повторимо: одна з них започаткована Ф. Кене, дру­га — А. Смітом. Понад двісті років вони сприймалися як не­сумісні. перша виводила додаткову вартість із природи, дру­га—з людської праці.

Розглянемо арґументи, що діють на користь фізіократів. Ось ми кинули в землю зернятко кукурудзи. Восени отримали добірний качан, у якому нарахували близько сотні зерен. Звичайно, нам довелося добряче попрацювати. Та хіба менше працює коваль? Але ж від його праці не прибуває матерії — скільки б він не кував залізо, його вага не збіль­шується. А вага зернятка кукурудзи після нового врожаю збільшилася в десятки разів. Ці самоочевидні закономірності можна легко поширити на все землеробство й усю промисло­вість.

Кукурудза, пшениця, овес тощо — то є жива енерґія Сонця. Залізо — земний мінерал. Скільки б ми його не обробляли, воно залишиться все тим же земним мінералом, форма його зміниться, а суть залишиться та ж сама. То що ж ми виробляємо в промисловості — невже тільки саму форму? Так, тільки форму. Матерію можна виробляти лише в земле­робстві — й ніде більше.

Згадаймо суперечку Платона й Арістотеля: один утверджував ідею, другий — форму. А по суті йшлося про те ж саме — тут різниця лише в назвах: адже слово «ідея» можна пере­класти як образ. Тобто відображення чогось, його форма. Лише форма — не матерія.

І саме тому фізіократи тільки землеробство називали ви­робництвом, бо лише тут виробляється нова, додаткова ма­терія. Частину продуктів споживають сам виробник і його родина, але ж земля й сонце так потужно винагороджують працю землероба, що залишається вельми значний додаток. Саме він і перетворюється на абсолютну додаткову вартість або енерґію проґресу. Вона абсолютна тому, що абсолютно нова для планети — щойно прибула із Сонця. А чи є абсолют­но новим залізо, з якого виготовлено плуг? В жодному разі не є й ніколи не може бути. Тоді чому ж ми за нього так дорого платимо?..

І тут нам доведеться від філософії повернутися до земної очевидності, на якій, власне, й виросла трудова теорія Адама Сміта. Я вже казав: спростувати її неможливо, бо навіть дитині ясно, звідки батьки приносять гроші — безумовно, з роботи. І, ясна річ, їх заплатили за виконану роботу. Отож цілком справедлива також головна формула А. Сміта: вартість товару вимірюється кількістю праці, вкладеної в його виго­товлення. Або не виготовлення, а добування, як, скажімо, при добуванні золота, алмазів тощо Так само формується ціноут­ворення у мисливстві. А. Сміт пише: «Наприклад, якщо в на­роду-звіролова зазвичай вважалося, що забити бобра вдвоє трудніше, аніж дику козу, то, зрозуміла річ, один бобер міг обмінюватися на дві кози або міг коштувати стільки, скільки коштують дві кози. Вельми зрозуміло, що будь-який витвір, що вартий дводенної або двогодинної праці, поцінову­вався вдвоє дорожче від того, котрий вимагав одноденної праці» (59).

Мабуть, не варто збільшувати кількість цитат, аби зрозу­міти гранично просту економічну систему Сміта. Саме через оту свою зрозумілість вона й витіснила на 200 років нелегку для розуміння теорію Ф. Кене. Хай мені пробачить уважний читач, але через оте спрощення проблеми вартості мені інколи соромно за нашу сучасну цивілізацію. Особливо гірко від того, як вона повелася з Ю. Р. Майєром і С. Подолинським, котрі за свої геніальні відкриття поплатилися життям, що увірвалося в психушках. Майєр таки здобув світове ви­знання бодай по смерті, а Подолинського поки що зна­ють здебільшого за те, що він листувався з Марксом. Тут Україна все ще нагадує шевченківську сирітку: «А я в попа обідала...»

Що ж великого зробив С. Подолинський — такого великого, що його місце належить бачити серед економічних геніїв світу? У праці, яку я називав, він ускладнив предмет, котрий досліджував А. Сміт, — ускладнив такою мірою, що цього ось уже понад сто років не бажають зрозуміти не лише чужоземці, але й співвітчизники С. Подолинського.

Про що ж тут ідеться? А йдеться про те, що Сміт дослі­джував не лише вторинне й відносне, а й сам метод йо­го досліджень сьогодні виглядає доволі поверхово. Для С. Подолинського метод Сміта виглядав поверхово понад сто років тому — й він писав про це, спираючись на Ф. Кене. Праця С. Подолинського, про яку я згадував, дуже коротка, але вона варта сотень томів, якими й досі рясніють полиці наших бібліотек.

Ось С. Подолинський розглядає деякі судження Ф. Кене. Мабуть, Кене мав на увазі саме молодого Сміта, чиї погля­ди йому були добре відомі, коли писав з приводу праці ремісників — мовляв, самозрозуміло, що в цьому разі до вар­тості сирого матеріалу справді долучається вартість праці. Можна погодитися, що остання є додатковою вартістю. Але ж тут Ф. Кене не бачить для себе нічого цікавого: в згаданому процесі лише один товар додається до другого. Адже праця ремісника є товаром так само, як і необхідний для виробників сирий матеріал. Суспільство в цьому разі не збагачується, бо цілком відсутній приріст матерії, як це має місце в земле­робстві.

Далі С. Подолинський роздумує: а що, власне, додається до сирого матеріалу, коли ремісник завершує працю? І понад сто років тому цілком сучасною мовою відповідає: те «щось» є енерґія! З контексту добре видно, що йдеться про сонячну енерґію.

Ні, не жандарми кинули С. Подолинського в київську психушку, звідки його на сорок першому році життя винесли в труні. Його туди кинули нерозуміння й цілковита байду­жість людей, котрих прийнято називати вченими. То невже й сьогодні так важко зрозуміти, що в цій короткій фразі С. Подолинського маємо наукову теорію, котру український геній не встиг розвинути?...

Спробую стисло пояснити, чого саме бракувало А. Смітові і що так ясно побачив С. Подолинський. Я вже писав, що вбачати в праці субстанцію вартості — це однаково, що в трансформаторній будці шукати джерело електроенерґії.

Люди й справді є біологічні трансформатори сонячної енерґії. Закон збереження й перетворення енерґії однозначно диктує: скільки прийнято енерґії на вході, стільки ж її отримано на виході. Людина як біотрансформатор віддає одержану від Сонця енерґію в праці чи навіть у розвагах — але віддає.

Можуть з’явитися закиди, що я буцімто занадто «механі­зую» людину. Але ж людина за своїм природним призначен­ням дуже багато виконує суто механічної роботи. Виконує навіть тоді, коли не рубає вугілля в забої, а просто ходить, грає в теніс чи гольф, займається спортом тощо. Отже, людина справді трансформує енерґію Сонця в інші види енерґії. Це неминуче, й для нас у цьому процесі нічого приниз­ливого немає.

Саме тут і з’являється можливість побудувати енерґетичну модель нашої цивілізації в тому вигляді, в якому вона існує в живій реальності. Земні споруди (будинки, залізниці, шосейні дороги тощо) так дорого коштують тому, що на них витрачено дуже багато сонячної енерґії в праці. Це так звана уречевлева праця, котра вже не володіє сонячною енерґією (вона цілком віддана ентропії), від неї лишився тільки спогад у вигляді нової форми, якої під її орудою набули земні мате­ріали. Отож коли ми купуємо будинок, ми фактично платимо за енерґію-спогад. Це стосується енерґії як сучасного, так і давноминулого фотосинтезу — тобто хліба й нафти майже рівною мірою.

Сказане вище можна поширити буквально на всю земну цивілізацію — на столиці з їхніми хмарочосами, на банки й музеї, на метрополітени й театри. На все, що прийнято вва­жати багатством нації. Усе воно, оте багатство, засноване на тій енерґії, котру вже пожерла ентропія, — колишня сонячна енерґія й справді перетворилася тільки в спогад. А банки тим часом продовжують обраховувати вартість усіх названих ба­гатств у сотнях мільярдів доларів. З таким же успіхом можна обраховувати вартість повітряних замків у якій завгодно кіль­кості.

Під уречевленою працею (або відносною вартістю, від­носним капіталом) непорушним фундаментом обов’язково має стояти вартість щорічного врожаю та елеваторних запасів з попередніх років. Саме тут у цих запасах ми й бачимо абсо­лютний капітал. Або просто капітал, бо з’їдений хліб не є жодним капіталом так само, як і спалений бензин. Якщо раптом вчинилося стихійне лихо (скажімо, багатолітня посуха або великі повені) і в нас нічим нагодувати народ, всі доро­гоцінності втрачають вартість і обмінюються на шматок хліба.

На наше щастя, таке лихо поки що не буває планетарним — воно, як правило, падає на окремий реґіон, усі континенти поспішають на допомогу.

Але заради теорії ми маємо право уявити, що раптом ґло­бально увірвався фотосинтез, — що станеться з золотом, діа­мантами, розкішними віллами й мільярдами доларів, котрими сьогодні пишаються окремі особи? Відповідь дуже проста: все перетвориться на сміття, окрім хліба. Звідси висновок: абсо­лютним капіталом належить вважати запаси продовольства, котрих не встигла поглинути ентропія. Що ж до тієї сонячної енерґії, котру було витрачено на розбудову міст і цивілізації взагалі, то вся вона володіє лише відносною вартістю. Та це, звичайно, не повинно нас ображати: неминуче мусимо визнати, що найвищі здобутки рук людських поступаються перед колоском пшениці, бо то ж таки Боже — основа життя нашого.

Які ж висновки випливають із виміру людської праці кіль­кістю сонячної енерґії, спожитої в їжі? Це передовсім під­носить із забуття теорію фізіократів, хоч вони й не виводили свою теорію в Космос — обмежувалися землею. Але те, як вони розуміли землеробство, зобов’язує нас не комусь іншо­му, а саме їм віддати пальму першості в реальному зв’язку земної економіки з космічними силами. Так звана «суспільна субстанція», на якій заснована філософія марксизму-ленініз­му, в цьому разі перетворюється на кабінетні марення кри­вавих утопістів, що мріяли про світове панування. Ідеологія атеїзму втрачає свої головні козирі, бо суспільна «незалеж­ність» від Всесвіту виявляється обманом — ми свій хліб отримуємо із Космосу. Та й сама земля (як гумусний шар планети) народжена Космосом. Те, що ми прив’язані до Сонця, — тільки наша адреса у Всесвіті. Навіть Марк Аврелій умів бачити Всесвіт як Єдине Ціле — тобто живий, одухотво­рений організм, часткою якого є наша маленька планета. А хіба Сковорода інакше пояснював Бога?..

Практичні висновки також зовсім інші, ніж це випливає із трудової теорії. Так, скажімо, є величезною помилкою те, що в країнах СНД економічні реформи розпочалися не з сіль­ського господарства, а з промисловості. Саме це й стало причиною багатолітніх злиднів. На жаль, ще й досі, через шість років після розпаду СРСР, реформи в сільському господарстві не привели до ринкових відносин у землеволо­дінні — отже, російські й українські злидні пануватимуть доти, доки не вимруть ідеологи й захисники колгоспної системи.

Іще в 1975 році я закликав радянських урядовців до еко­номічних реформ, котрі належить розпочинати з розпуску колгоспів та передачі продуктивних земель у власність виробників. В «Економічних монологах» це виписано доволі детально. Але ж рукопис цієї книги був конфіскований КДБ й став основним доказом моєї антирадянської діяльності: я був засуджений на 7 років таборів суворого режиму та 5 років заслання. І все ж мене втішало бодай те, що мене почули. Почули також в Америці — «Економічні монологи» були там видані в 1978 році, коли я перебував у концтаборі. А через десять років у Детройті оприлюднено мою працю, в якій я критикував реформи М. Ґорбачова за те, що вони починають­ся не з сільського господарства, а з промисловості. Я назвав цю книгу «Шлях до хаосу». В ній я передбачив провал ґорбачовських реформ і неминуче падіння радянської економіч­ної системи.

А проте останнє передбачення, по суті, було першим: про неминучий крах радянської економіки я почав писати в ЦК з 1963 року. Спершу мене оголосили психічно хворим. Київські психіатри цього не підтвердили, що робить їм честь. Відтак мене виключили з партії, а також із Спілки письменників. Та це мене не зупинило. Що сталося далі, я вже казав: концтабори, заслання, еміґрація.

А власне, за що? За те, що я був цілком певен у своїх пророцтвах. А вони, в свою чергу, базувалися на знаннях, котрі я прагну викласти читачеві, якщо такого пошле мені доля. Все ж бо, що я тут розповідаю, і належить вважати моїм економічним експериментом, котрий триває ось уже 34 роки. Що він ставиться не вельми академічно, не повинно нас розчаровувати: на жаль, так було завжди. Така доля обмину­ла хіба що Адама Сміта, який здобув світову славу майже одразу по оприлюдненні своєї знаменитої книги — вона виявилася напрочуд зрозумілою й через те надзвичайно попу­лярною.

Мушу визнати, що я й сам перебуваю під її чарами, хоч мені добре відома недовершеність трудової теорії — належало б її розпочинати не з праці, а з їжі, як того вимагає закон збереження й перетворення енерґії. Щоправда, тоді ми неминуче прийшли б до Ф. Кене. Ну то й що? Ні Ф. Кене, ні С. Подолинський ніколи не применшували значення суспіль­но корисної праці. Просто їх більше цікавило нагромадження на планеті живої матерії — або, простіше кажучи, органічної речовини, народженої Сонцем. Це, власне, і є людська або тваринна їжа — передумова будь-якої праці. І то є найбільше земне багатство — абсолютний капітал.

Якщо про це пам’ятати, то А. Сміта читати корисно й приємно, бо він не лише великий економіст, а й талановитий письменник. Тут є лише одна прикрість: це саме з нього народилася кривава утопія К. Маркса. Але для того, щоб від­булась така страхітлива метаморфоза, потрібно було неабияк препарувати вчення А. Сміта. Маркс із теорії Сміта взяв лише два елементи: смітівську класовість капіталістичного суспіль­ства й абсолютизовану працю, що, по суті, була поставлена ним над природою («суспільна субстанція»). Тобто Маркс взяв у А. Сміта лише те, що не володіло поважною науковою аргументованістю, а базувалося лише на так званому здоро­вому глузді.

Дата добавления: 2015-11-16