Не заглядаючи в святці 2 страница

Тепер нехай читач сам робить висновок, потрібна вона у со­ціалістичному суспільстві чи ні. І нічого при цьому посилатися на Маркса: він з цього приводу не сказав ані слова, спра­ведливо вважаючи, що нащадкам також слід щось залишити для пошуків Істини. Що стосується Леніна, то він дав нам тео­рію непу. І дав не на чотири роки, як це вийшло у Сталіна.

Отже, абсолютна виробнича енерґія — це є енерґія фото­синтезу. Сонячна енерґія, що перетворюється у живу речо­вину. Енерґія самого життя. І при цьому вся сукупно, а не тільки та її частина, що стає енерґією проґресу. Про останню необхідна окрема розмова: у її фізико-математичному від­критті й полягає мета даного дослідження.

Відносна виробнича енерґія

Це, можна сказати, енерґія техногенна. Енерґія всіх без винятку електростанцій — ГЕС, ГРЕС, АЕС. А також енерґія заводів, що виробляють трактори, автомобілі і т. ін. — тобто енерґія промисловості у цілому. Металеве життя, що почало розвиватися у надрах біосфери і намагається замінити її собою. Та діяльність, яку Ф. Кене називає безплідною. А він же має слушність: якщо завтра помре наше поле, від цієї діяльності залишиться лише перерита земля — і нічого біль­ше. Щось подібне на земній кулі вже траплялося не один раз.

До останнього часу всіма видами енерґії нас забезпечувало Сонце. Сьогодні відносну суспільну енерґію навчилися виробляти люди. Я маю на увазі атомну енерґію. Її можна назвати суспільною, бо вона — породження людського розу­му. Проте не слід зазнаватися: ми не вміємо без допомоги природи відносну виробничу енерґію перетворювати в абсо­лютну. І ніколи не навчимося: це є священна монополія са­мого Життя.

Людину не можна підключити до електромережі, щоб вона живилася за комп’ютерним меню. До того ж справа не лише у живленні, а в якості самого життєвого середовища. У со­лов’їних трелях, шумі лісів і ранковому плюскотінні сріб­лястих риб. Це не просто поезія, що також немало, — це єдине біополе планети. Вирвана із нього людина здатна жити деякий час, але не все своє життя. Навіть отримуючи необ­хідне (наприклад, у космічному кораблі) вона занепадатиме через відсутність материнських імпульсів земного життя. Ось чому ми зобов’язані чітко бачити неперехідну грань між від­носним та абсолютним.

Убуваюча виробнича енерґія

Державність виникла й існувала впродовж тисячоліть кош­том абсолютної виробничої енерґії. Інші види енерґії (в тому числі й енерґія проґресу) почали з’являтися тільки після винаходу парової машини. Та перш ніж вони з’явилися і почали накопичуватись, виник той вид енерґії, яку ми від­носимо до убуваючої. Йдеться, звичайно, про енерґію вугілля, нафти, газу.

Тут навряд чи потрібні розлогі роз’яснення. Хіба що слід відзначити, що час уже нам припинити спалювання цих най­цінніших продуктів сонячної діяльності — адже це якщо не жива, то принаймні органічна речовина. Та речовина, з якої вже сьогодні люди навчилися виготовляти для себе безліч корисних речей — від одягу до їжі і лікарських препаратів. Звичайно, нафтою харчуватися неможливо, зате нею харчу­ються бактерії, які потім перетворюються у чистий харчовий білок. Тому убуваючу енерґію в багатьох відношеннях ми маємо право прирівняти до абсолютної. Спалюючи її, ми завдяки цьому умертвляємо планету, позбавляючи наших на­щадків елементарних життєвих умов.

Дехто каже: нехай горить — нас виручить атомна енерґетика. При цьому люди не розуміють різниці між відносною і абсолютною енерґіями. Від електрики до органічної речовини (та ще в ґлобальних кількостях!) шлях дуже довгий і надто важкий. Ось чому я вважаю позитивним явищем те, що у нас прискореними темпами розвивається атомна енерґетика. Але чи правильно, що заради хліба щоденного ми маємо намір надто довго спалювати сибірський газ якщо не в Моск­ві, то в Бонні й Парижі? Я б не висловлював сумніву, якби він використовувався там з іншою промисловою метою. І гіркоти у мене не було б, якби ми його туди перекачували не заради хліба.

Кажуть: рука того, хто дає, не збідніє. Але при цьому слід розрізнювати, що ми даємо і що отримуємо навзаєм. Хліб приходить з Космосу — треба тільки навчитися його брати. Приходить у будь-якій кількості, бо можливості злаків прак­тично невичерпні. А чи можна отримувати з Космосу нафту, газ, золото, алмази? Ось чому той, хто вимушений купувати хліб, неухильно посувається до зубожіння. Боронь, Боже, нам призвичаїтися до цього стану — призвичаїтися такою мірою, що він видаватиметься нормальним. Значно розумніше (і без­печніше!) налаштуватися на таку думку: якщо наблизимося до цього прикрого рубежу, слід нам готуватися до докорінної перебудови. Задля цієї мети і пишуться ці рядки: не можна розпочинати перебудову, не розуміючи світу, в якому живемо.

Енерґія проґресу

Абсолютна виробнича енерґія існувала завжди, а енерґія проґресу, що є немовби її дочкою, з’явилася тільки разом з капіталом. Власне, вона і є капітал, бо це не що інше, як фізичний аналог абсолютної додаткової вартості, про що вже говорилося раніше.

Розглядаючи убуваючу суспільну енерґію, ми не згадали про ту енерґію, що закладена в гумусному шарі планети. Не згадали тому, що вона здатна і убувати, і зростати — в залеж­ності від того, як ми ведемо наше господарство.

Вернадський вважав земне життя явищем антиентропійним: життя акумулює сонячну енерґію, не дозволяючи їй розсіятись у космічному просторі. Але як назвати те життя, що знищує родючість землі, накопичену за багато мільйонів років? Адже це і є ентропія! Досить вказати на такий факт: щоб утворився сантиметровий шар гумусу, фотосинтез має попрацювати не менше тисячі років. А знищити його можна за одне десятиріччя. На жаль, це відбувається у нас на тися­чах і сотнях тисяч гектарів. Як же можна називати даний вид суспільного життя — невже антижиттям?..

Не хочеться продовжувати цю думку — у ній занадто ба­гато гіркоти та печалі. І навіть є щось таке, чого без древньої метафізики нам не збагнути.

Щоб рухатися далі без непорозумінь, треба, мабуть, повні­ше розібратися в тому, що таке додаткова вартість. Дивна річ: у нашій країні не піддається остракізмові рентабельність і прибуток, а от додаткова вартість на думку деяких політекономів, — це щось таке, чого слід всіляко уникати. І не просто уникати, а обрушувати на це «вороже» щось увесь запас класової ненависті.

Продовжимо розмову про додатковий продукт, який, як відомо, вже відновили в правах. Ніхто не стане заперечувати таке: все, що радянські люди виробляють на суботниках, — це, безумовно, додатковий продукт у його найчистішому вигляді. І ось ЦСУ, зовсім не зважаючи на підручник політ­економії, оголошує: додаткового продукту вироблено на стіль­ки-то мільйонів карбованців. То що ж це, як не додаткова вартість? Чи ми повертаємось до капіталістичної термінології тільки під час суботників? Але ж рента і прибуток — це синоніми тієї ж таки додаткової вартості. На якій же підставі ми для них запалили зелені світлофори?..

Де ти є, справжня економічна наука, — відгукнись! Невже ти не тільки свій науковий апарат, але й саму Істину розмі­няла на мідяки бюрократичної демагогії? Невже ти не помі­чаєш, що життя рухається за своїми природними законами і через вікно, разом з чистим повітрям, повертає те, що бюро­крати і начотчики виганяють крізь двері?..

Постараюся заспокоїти тих, хто занадто стурбований тим, щоб радянську економіку, боронь Боже, не звинуватили у таємному поверненні до капіталізму: ніякого капіталізму у нас немає, бо немає капіталу. Доказ простий: ми змушені купувати хліб за кордоном. І це при тому, що володіємо майже четвертою частиною орного поля планети. Нам би слід годувати півтора мільярда людей, а ми не в змозі прогодувати самих себе. Звідси випливає, що наше хліборобство не виробляє абсолютної додаткової вартості. А капітал — це і є її виробництво. І ніщо інше! Той капітал, що базується на відносній додатковій вартості, є, звичайно, відносний капітал. А це майже те ж саме, що його немає взагалі.

Промисловість виробляє відносну додаткову вартість, але не абсолютну. До такого висновку приходить Маркс у завершаль­ному розділі четвертого тому «Капіталу». З цим, звичайно, не можна не погодитися. Відносна додаткова вартість — це, власне, вартість облікова, фінансова. Або, простіше кажучи, бухгал­терська. А на ній далеко не заїдеш.

Мені можуть заперечити: адже не тільки наша країна купує хліб в Америці — купують Англія, Японія та інші країни. То що ж—у них також відсутній капітал?

На це можна відповісти: економіка цих країн органічно включена в світовий капітал, а ми ж від нього ізольовані! І в цьому справа. Тому навряд чи потрібно радіти, що у нас немає капіталу: адже капітал може бути не тільки капіталістичним, але й комуністичним, на що неодноразово вказував Ленін.

Тут ми знову бачимо схрещення двох наук, двох сутностей додаткової вартості — політичної й фізичної. Своєю полі­тичною стороною додаткова вартість для соціалізму справді не підходить, бо вона знеславлена експлуатацією праці. Я не жив при капіталізмі, але чому я не повинен вірити Максиму Горькому чи, припустимо, Ептону Сінклеру? Однак фізична сторона додаткової вартості не тільки нам не може зашко­дити, а навіть навпаки: без неї не існує самого виробництва.

До речі, у строго науковому сенсі виробництвом іменується тільки виробництво додаткового продукту та додаткової вар­тості. Або ж капітал. Всі інші види праці не є продуктивними, що, звичайно, не слід сприймати як щось образливе. Але хто ж із наших людей, вирушаючи на роботу в колгосп, бодай раз у житті заявив, що він вирушає на виробництво? Все навпаки: виробництвом у нас іменується промислове підприємство. Цей приклад свідчить про те, як глибоко вкоренились хибні економічні погляди. Справа ж не в тому, як ми називаємо той чи інший об’єкт, — справа в правильній чи неправильній моделі світу, тобто у нашому світогляді. Адже помилковий світогляд — явище зовсім не безневинне. Звідси, власне, і починається злочинне ставлення до землі, яка «нічого не коштує». Сформувався тип людини, свідомість якої докорінно відрізняється від свідомості наших батьків і дідів. А чи це на краще — ось питання!..

Отже: енерґія проґресу є фізичний аналог абсолютної до­даткової вартості. Якщо відсутнє її виробництво — держава зі всією неминучістю посувається до своєї загибелі. І тим швидше, чим інтенсивніше розвивається промисловість. Це згубне прискорення пояснюється тим, що за законом збере­ження і перетворення енерґії родючість землі (абсолютна суспільна енерґія) переливається в енерґію промислових підприємств (відносну суспільну енерґію).

Економіка володіє кібернетичними властивостями: як вона запрограмована в процесі становлення, так і продовжує діяти, доки інша програма не переводить її на нові рейки. Спроби часткових вдосконалень, заміни одних деталей іншими, як правило, нічого не дають — можна змінити тільки увесь ме­ханізм в цілому. Той, хто вміє бачити, — бачить!..

ХЛІБ І ГРОШІ

Уявімо таке: керівник великомасштабного енерґетичного відомства видав наказ, щоб повсюди, де вимірюється елект­рика, стрілки вольтметрів були припаяні до числа 250. Читач уже, звичайно, приготував запитання: ну і як він, бідний, — одужав після лікування?..

Справді: навіщо ж тоді вимірювальні прилади, якщо їм наперед диктується, які результати вони зобов’язані показу­вати?

З допомогою вольтметрів вимірюється відносна суспільна енерґія. А чи існують прилади, що вимірюють абсолютну? У даному випадку необхідна ще більша точність, бо це енерґія самого життя.

Так, прилади такі існують, але виглядають вони інакше: це гроші. До приладу входять також людські пальці, але не дер­жавні органи — останнім тут нічого робити.

Те, що гроші є вимірювальним приладом, декому може видатися метафорою. Проте усвідомлювати це слід у найбуквальнішому розумінні — наприклад, так, як сприймається метр, що є приладом для вимірювання простору. Або при­строєм — адже ми сперечаємось не про слова, а про сутність. З допомогою грошей суспільство вимірює, скільки в даному місці протекло біологічної енерґії чи то в її натуральному вигляді (продовольство), чи у вигляді предметів, на виготов­лення яких її витрачено.

Немає і не може бути більш досконалої кібернетичної машини, ніж ринок. Він ніколи не помиляється. Йому завжди відомо, у якому стані перебуває ґрунт, скільки з нього вибуло і скільки додалося родючості. Всі його ціноутворювальні орга­ни містяться на Сонці — вони виглядають вихороподібними плямами. Це також не метафора. Ще в середині минулого сторіччя американський професор Джевонс висловив думку, що капіталістичні кризи якимось чином зв’язані із циклічною діяльністю Сонця. Подальші спостереження підтвердили його гіпотезу — і це допомогло західним країнам уникати криз перевиробництва.

Сучасне безробіття — це явище іншого роду: воно відбиває рівень автоматизації. Закони рентабельності обов’язково припускають резерв не зайнятої працею робочої сили. Тут важливо інше: як живе безробітний? Чи є у нього кошти для життя, чи він їх не має?..

Американці мені розповідали, що вони також планують своє економічне життя, але планують через фотосинтез. Якщо припускається падіння попиту на зерно, власті закупо­вують у фермерів якусь частину майбутнього врожаю ще до того, як насіння кинуте у ґрунт. Закуповують з умовою, що ці землі взагалі не будуть засіяні. Тоді фермери засівають їх азотистими травами і щедро підживлюють мінеральними добривами. Так нарощується родючість землі і водночас попе­реджається перевиробництво зерна.

Подальший механізм зрозумілий: вартість усіх інших то­варів визначається вартістю зерна. По суті ми носимо у гаманцях мішки із зерном. А не помічаємо цього тільки тому, що навчилися виробляти їх товарний еквівалент у вигляді грошових знаків.

Ще Кене і Тюрґо вчили: перевиробництво продуктів сіль­ського господарства так само шкідливе, як і дефіцит. Рівень цін на продтовари повинен дещо перевищувати рівень цін на товари промислові. Цим підтримується активність ділового життя. Суспільству в цілому так само шкідливо нарощувати зайвий жир, як і окремій людині. В кінцевому підсумку це стверджує чільне становище хліборобства стосовно інших сфер.

Тепер подивимось на інший економічний механізм: оскіль­ки земля «нічого не коштує», у нашій країні найдешевший товар — це хліб. Його вартість визначена державою на багато років незалежно від того, поганий урожай чи добрий, були стихійні лиха чи не були. Звичайно, все це виглядає дуже гуманно, але як же бути із законом збереження та перетво­рення енерґії, якому підкоряються навіть зірки й галактики? Доводиться зауважити: гуманність може залишитися тільки гаслом, якщо ми умертвимо землю. А ми, на жаль, у цьому вже досягли значних успіхів.

Сьогодні нерідко можна почути заклики відносно науково­го ціноутворення. На це може бути одна відповідь: ціноутво­рення є істинно науковим тільки тоді, коли ним займається сама Природа. Вимога, щоб наші комітети, комісії і т. д. навчилися встановлювати держмонопольні ціни «строго нау­ково» — вже є акт антинауковий за самою своєю суттю. Це підрубує економічну науку під корінь, не залишаючи від неї живого місця. Ми, звичайно, можемо продовжувати це занят­тя, але тоді навряд чи варто скаржитися, що економічної науки у нас, по суті, немає. І навряд чи це можна назвати соціалістичною цивілізованістю. Чи якось інакше...

Слід вважати законом: абсолютна суспільна енерґія повинна володіти настільки ж вільним рухом — без обривів, без вузьких місць, — як і енерґія відносна. Або ж кров у нашому організмі. Останній приклад навіть кращий. Природа не визнала мож­ливим покласти на людський мозок таку турботу: взяти кров, наприклад, з великого пальця лівої ноги і перекачати її у праве вухо. Серце цим займається без участі мозку.

Таким серцем в економіці є ринок. Кібернетична машина, в якій роль електронів виконують самі люди. А там, де ця кібернетика зруйнована, де обов’язки ринку переймає на себе державний мозок, зі всією неминучістю виникають численні закупорки та тромби, які загрожують невиліковною гангре­ною. «Так ось де таїлась загибель моя», — похмуро проспіває наш нащадок, презирливо дивлячись на держпланівські рахівниці.

«ЕКОНОМІЧНА ТАБЛИЦЯ» Ф. КЕНЕ – НАЙҐРАНДІОЗНІШИЙ

З УСІХ ЗАКОНІВ ПРИРОДИ

Сподіваюсь, читач уже хоч би поглянув, як стрибають одиниці у тій таємничій головоломці, яку К. Маркс вважає найгеніальнішим з усіх відкриттів людського розуму. Я не стану тут зображати «Таблицю» в іншому вигляді — нехай вона поки що залишається такою, як її зобразив К. Маркс у четвертому томі «Капіталу». Так, її можна зобразити по-різ­ному — в залежності від того, які її властивості ми виводимо на перший план. Щоб описати всі її властивості, мало і цілого тому. Скажу головне: у фізичній економії вона відіграє таку ж роль, як і Періодична таблиця Менделєєва в хімії та фізиці.

Та якщо це справді так, чому ж люди досі не розуміють, як їм потрібно жити і будувати свої держави? Здійснивши велике відкриття, Ф. Кене був упевнений, що люди негайно його зрозуміють і перебудують життя у відповідності із Зако­ном Природи, який він урочисто називав Законом Творця. Кене особливо покладав великі надії на освіченого монарха. Але зрозумів його лише міністр фінансів (Тюрго), а не ко­роль, за що останній і наклав власною головою. І заслужено: коли настає час Великих Знаків, нерозуміння їх смертельне!..

А втім, навряд чи Людовик XVI був спроможний зрозуміти «Економічну таблицю». Ми вже згадували, що Ф. Кене випередив свій час більше, ніж на два сторіччя. Тільки в наше сторіччя природознавство дозріло для того, щоб дослідити і пояснити всі її глибинні закономірності.

«Таблиця» Ф. Кене онтологічна за самою своєю суттю. Ми зобов’язані бачити себе, всю свою діяльність немовби з боку самої Світобудови — тобто побачити себе у ролі мікрокосму. В статиці (тобто ніби в непорушному фотографічному зобра­женні) ми у даному разі будемо нагадувати найдрібніші за­лізні ошурки, що лежать на білому папері, під яким сховано магніт. Відомо: залізний пил при цьому розміститься за силовими лініями магніту. Люди також розташовуються за силовими лініями сфер-класів, що і відбиває «Таблиця». Природно, людей так приваблює можливість отримання їжі та інших життєвих благ.

У динаміці ця модель ще складніша. Щоб отримати зоровий образ, уявімо собі фантастичний кулепідшипник, який складається із шести кульок. Точніше, він мав би скла­датися з шести, але місця у ньому заготовлені тільки для п’яти. Всі кульки живі — кожна з них прагне зайняти своє місце. Одна кулька зобов’язана перебувати десь за межа­ми системи — ніби тут працює невидимий жонглер. Затишно їм живется тільки всередині системи: за межами системи — морок, і холод, і голод, і скрегіт зубовий. Але якщо невидимий жонглер проґавив, шоста кулька також вривається всередину — і тоді всі вони починають перемелювати одна одну, перетворюючись у вогняне місиво. Система розвалю­ється...

Ясно, це не кульки, а люди. Політичні класи, народи, етноси. Це кров і згарища, смерть і людські муки...

Тепер повідомлю, це відкриття вже не один раз відвідувало Землю. Далекі предки, які пережили крах державних систем, передавали його нащадкам або у вигляді таємничих поетич­них образів (китайська «Книга Великої Таємниці»), або у вигляді релігійних міфів (Біблія).

«Книга Великої Таємниці» (яка назва!) у чудових філо­софських віршах зображує модель Світобудови:

Світи і країни, царства й домівки

В троїстому розвитку знаходять звершення1

Затим іде яскравий опис процесу, що його ми сьогодні називаємо фотосинтезом. На переконання авторів «Книги Великої Таємниці», Єдине Світло стоїть над усім розвитком:

...Все суще набуває тілесності через Нього,

І сотні злаків своєчасно достигають.

Далі ми знаходимо саме те, що потрібне:

Світло покладає п’ять благословінь —

Вони належать до піднесення.

Прошу згадати п’ять складників сукупного продукту у «Таблиці» Ф. Кене — тобто п’ять квантів абсолютної суспіль­ної енерґії, які, без сумніву, «належать до піднесення».

І, нарешті, у «Книзі Великої Таємниці» ми бачимо те, що стає причиною суспільних катаклізмів:

Пітьма приховує в собі шість крайностей,

Котрі належать до занепаду.

...Шоста куля вривається до системи, де є місце всього лише для п’яти. Вона виконує роль апокаліптичного звіра. Зрештою, це він сам і є. Нагадаємо, що в Апокаліпсисі звір виступає у вигляді числа 666 — «числа імені його». А Бог, за твердженням євангелістів, має п’ять хлібин, якими можна нагодувати п’ять тисяч людей — і при цьому залишиться набагато більше хліба, ніж було спочатку. П’ять тисяч людей за біблійних часів — це дуже багато...

Чи можна сумніватися, що тут ми маємо той самий, як каже Ф. Кене, Закон Творця? Я називаю його Законом Природи. Нехай же цей тривожний перегук через віки допо­може читачеві уявити його ґрандіозність.

ЧОМУ ТРИ І П’ЯТЬ?..

Троїстість розвитку (тріада, трійця) — заповіт усіх філософ­ських систем та всіх релігій світу. Є своя тріада і в марксизмі (закон заперечення заперечень): теза, антитеза, синтез.

Г. Галілей бачив сутність тріади у тривимірності простору. При цьому він посилався на Арістотеля, який вважав Світо­будову досконалою саме тому, що вона тривимірна.

Причини фізичної трикласовості, на мою думку, коріняться у глибинах тієї ж субстанції. Чи краще сказати просто: в субстанції. Коли ми намагаємося створити модель світу, суб­станція може бути тільки одна. І вона, звичайно, з погляду наших чуттів є не що інше, як сам простір (вакуум). І похідне від нього — ґравітація. Справді, хіба не в двобій з ґравіта­ційними силами щороку вступає людина, витрачаючи соняч­ну енерґію, отриману з їжі? Хіба не ґравітація стоїть в основі ентропії? Ми навіть маємо право сказати так: життя — процес антиґравітаційний. Так само, як казали антиентропійний...

До першої половини двадцятого сторіччя земна цивілізація лишалася двовимірною — люди пересувалися тільки по поверхні планети, висоти атмосфери та космосу їм були недосяж­ні. Третім виміром простору (висотою) ми оволоділи завдяки промисловості — мабуть, саме в цьому її вселенський сенс.

Що ж стосується держави...

Якщо держава розумна, Влада і Логос виступають в єди­ному образі. З точки зору матеріальної це є сфера, що спожи­ває, — вона не виробляє навіть форми, як це робить промисловість. Природою їй призначено виробляти правопо­рядок, наукову думку та духовні цінності. Тобто саме те, що давні називали Логосом. На жаль, далеко не завжди дер­жавний устрій буває розумним. І тоді п’яти каналів не виста­чає — шоста куля (Звір-Люцифер) починає свердлити для себе особливий канал. З П’яти Хлібин люди намагаються виготовити шість. Хліба стає дедалі менше, хліборобство за­непадає. Починається перманентний голод... Решту можна не пояснювати.

Чому ж рівновеликих одиниць абсолютної суспільної енерґії ми маємо п’ять — не більше і не менше?..

Звернемо увагу на такий історичний факт. Кочові народи створювали нестійкі держави. Міст було мало або взагалі не було — міська культура почала розвиватися разом із розвит­ком хліборобства. Щоб могло існувати кочове плем’я, на кож­ного його члена повинно припадати близько десятка голів худоби — інакше відчуватиметься недостача в їжі. Так, на­приклад, 1913 року в Монголії налічувалося близько мільйо­на жителів і 10 мільйонів голів худоби.

(Принагідно слід зауважити: з погляду природи є своя необхідність у кочовому скотарстві. Далеко не всі землі можна орати — немало таких земель, які легко перетворити на пустелі. Коли етнос гармонійно співіснує з ландшафтом, виробники самі вирішують, як провадити господарство — орати землю чи використовувати її як пасовища. Там, де орати не можна, сивоголові мудреці передають з покоління в покоління: не смійте, правовірні, ворушити землю навіть нос­ками свого взуття. І як символ цього заповіту нащадки з віку у вік носять взуття із загнутими догори носками.

Та коли в незахищений від ерозії степ вривається наддер­жава, яка діє способом проб і помилок...

Не критимусь: я натякаю на Казахстан. Боюся, що немала небезпека підстерігає також Монголію, яка вже піднімає свою цілину. І, можливо, цим небезпечним шляхом вирушать деякі африканські країни. Але це вже інша тема).

У будь-якому випадку ми існуємо коштом сонячної енерґії, зв’язаної у фотосинтезі. В кочовому господарстві це відбувається таким чином: десяток жуйних істот день і ніч пере­робляють малокалорійний корм, щоб забезпечити їжею одну людину. Прошу зауважити: тут людина будує своє господар­ство на дуже низькій енерґетичній основі — на траві, у якої є лише хирляві стебла і немає колосся з зерном. Саме тому кочові народи не мають можливості створювати розвинуті міста: їх додатковий продукт занадто слабкий. Або його немає взагалі.

У порівнянні з кочовим скотарством хліборобство, зви­чайно, незмірно багатше енерґією. Засіяна злаками нива має стебла (солому) і зерно. Енерґетичне співвідношення між зер­ном та соломою таке:

солома — 2;

зерно — 3.

Звичайно, йдеться про усереднене співвідношення. Воно тут виражене в абстрактних одиницях — достоту за «Книгою Великої Таємниці», де сказано:

Світло й Пітьма стоять поряд,

Як два і три.

Пітьма, звичайно, зафіксована у соломі, придатній лише для худоби як грубий корм. Якщо навіть вона не викорис­товується в корм (вистачає зерна та сіна), а стає підстилкою, ми все одно повинні її враховувати: солома допомагає наро­щувати кількість гною.

У зерні ми бачимо відображення Єдиного Світла, що у християнстві виступає як Єдиний Бог у трьох особах — Свята Трійця. Не випадково Церква оголошує хліб тілом Бога, а вино — Його кров’ю. Л. Толстой у «Воскресінні» марно повстав проти обряду, що виник на даній основі, — у ньому приховано великий зміст. Наші предки передають нам тривожну інформацію з давніх часів. Вони зрозуміли, чому загинула Римська імперія. Вони не бажають, щоб це сталося і з нами.

Цікавий факт: автор передмови до книги Щуцького «Ки­тайська класична “Книга Змін”» зазначає: як радянські, так і зарубіжні сходознавці зовсім не розуміють «Книгу Великої Таємниці» — її цифрова символіка не піддається розшифру­ванню. Чи не дивно: займаючись цілком іншою проблемою, ми водночас розшифрували «Книгу Великої Таємниці». Але чи зрозуміють нас учені-сходознавці? А втім, на мій погляд, прихована у «Книзі» воістину Велика Таємниця належить до іншої галузі знань — до фізичної економїї. І ще раз: який же ґрандіозний цей Закон!..

ЧОМУ ГИНУТЬ ІМПЕРІЇ?

Чому все-таки загинула Римська імперія? (Відомо: десь у IV ст. нашої ери римляни вже не тільки не могли утримувати армію, але голодувала вся країна). Відповісти на це можна так: мабуть, римляни вміли тільки руйнувати родючість ґрунту, але не вміли її нарощувати.

І все ж ця відповідь не може нас задовольнити. Що ж тут, власне, вміти? Вивозь вдосталь гною — і земля виснажу­ватися не буде. Люди знали це споконвічно. І навіть краще, ніж знають сьогодні. Отже, першопричина руйнування при­родної родючості в чомусь іншому. В чому ж саме?..

Ніхто не стане заперечувати: є в природі якісь сили, що породили життя. І вони, мабуть, володіють власною страте­гією. Природі потрібне не просто життя як стихійна гра світла й пітьми — їй необхідне таке життя, на яке можна покласти величезні вселенські турботи. А все, що не відповідає цьому завданню, — повинно загинути. Ось чому природа виробила складну і надто приховану від нашого ока систему, яку ми щойно розглянули. Виявляється, природа здатна дати вічне життя тільки такій економічній системі, в якій люди трудять­ся не з примусу, а на поклик серця. Багатства виробляє Свобода — і тільки вона одна! Жодними іншими хитрощами держава розбагатіти не може. Там, де виробник не почуває себе господарем плодів своєї праці — незалежно від того, як ця формація іменується, — економічна система повинна зруй­нуватися.

Як же це відбувається конкретно? Господар власного поля спочатку нагодує землю, відтак нагодує худобу — і лише потім прикидає, що лишилося для нього і членів його родини. Добре, якщо є надлишки, — він відвезе їх на ринок, щоб оновити інвентар та одежу. А якщо надлишків немає, потріб­но сподіватися на майбутні врожаї. Але земля у будь-якому випадку не постраждає — вона обов’язково буде нагодована. І буде нагодована худоба: вона є виробником гною, без якого не можна нагодувати землю. Гній виробляється дуже дбай­ливо: з осені до весни його не вигрібають — підкидають усе нову й нову підстилку. До весни гною натоптується стільки, що доводиться кликати на толоку сусідів, щоб гуртом вивезти його в поле.

Так було споконвіку. Але так було у натуральному спів­житті людини з природою. Коли ж виникає наддержава з її величезним військом, владною бюрократією та деспотич­ною ідеологією, природні взаємозв’язки, що існували тисячоліттями між виробником і гумусом, неухильно руйнують­ся. Держава не купує, а забирає силою — просто грабує виробника. Або ж вдає, що купує — сама призначає ціни. Виробник свої біди перекладає насамперед на худобу — її кількість різко скорочується. Харчуватися вона може лише коштом соломи — зерна не вистачає навіть для людей. Земля отримує все менше гною, врожаї падають, а податки зроста­ють...

Так утворюється зачароване коло, з якого немає виходу, окрім перебудови самої державної машини. Проте досі не спостерігалося, щоб держава зайнялася самоперебудовою. Це трапилося лише один раз за всю історію людства — при Олександрові II у Росії. А скільки бродила по власній крові голодуюча Європа, щоб зайняти відведені природою канали у Вселенському Кулепідшипнику! Франції, наприклад, потріб­но було для цього понад сто років безперервних крово­пролить.

Дата добавления: 2015-11-16