Фактор людський і фактор гумусний 2 страница

Саме тут починається справжня економічна наука. Саме тут, а не в демагогічній класифікації К. Маркса, до якої, без­умовно, А. Сміт не причетний — він створив лише перед­умови, розпочавши економічне стеження від м’язів, а не від шлунку. Шлунок А. Сміт залишив поза увагою — а разом з тим лишилися поза увагою цілі колонізовані материки, які виробляли сільськогосподарську продукцію, щоб англійська промисловість запанувала над цивілізованим світом. Вона й справді запанувала. І тоді вчення А. Сміта випливло на по­верхню інтелектуального життя, а вчення Ф. Кене пішло на дно, де й пролежало ось уже два з половиною століття. Ми кажемо: годі йому там лежати — ніщо сьогодні так не потріб­не людству, як це велике вчення.

Сучасна демографія, екологія, рільництво змушують нас уважніше вивчити початкову й завершальну протилежність цих двох економічних шкіл. А також наслідки цієї протилеж­ності. Зрештою, у нас є цілковите право сказати: неґативний наслідок експерименту — це також вельми великий здобуток для науки. Часом він буває вартіснішим від позитивного наслідку. Позитивний економічний наслідок належить капіта­лістичному світові, котрий навіть не знає, що він роз­вивається за законами, відкритими Ф. Кене. Капіталізмові й не треба було цього знати — він просто не вдавався до жодних експериментів, а йшов методично, впевнено тим шляхом, яким його вела сама природа.

Соціалістичний світ, як запевняють його лідери, вирушив у дорогу, керуючись вченням К. Маркса й В. Леніна. Мені приємно, що видавництво «Сучасність» зрозуміло парадок­сальне на перший погляд протиставлення ленінського еконо­мічного вчення марксизмові. Це протиставлення в «Еконо­мічних монологах» виникло не випадково: Ленін справді був першою людиною, котра збагнула непридатність «старих книг» (так він називав «Капітал») для побудови соціалізму. І через те його соціалізм (неп) зробився дуже близьким родичем капіталізму. Що з ним, таким соціалізмом, мало статися при нормальному економічному розвиткові — цього ми не знаємо, бо неп було зруйновано через п’ять років по смерті Леніна. Найлогічніше припустити, що мав, зрештою, перемогти вельми наочний закон природи, про який ми вже згадували: не можна бути трішки вагітною...

Як же має завершитися соціальний експеримент М. Ґорбачова — перемогою чи поразкою?..

Проте Ґорбачов жодних експериментів не ставить — на­впаки, він прагне врятувати імперію від неґативних наслідків експерименту, на який її з жорстокою легковажністю штовх­нули більшовики. Але занадто пізно — ось у чому справа! І через те зусилля Ґорбачова, на жаль, не зможуть навіть пом’якшити державного падіння.

Зарадити лихові сьогодні можна було б хіба що радикаль­ною реформою в сільському господарстві. Такою реформою, яка безумовно й безкомпромісно повернула б землю на ліку­вання — тобто у повну, з переходом у спадок, узаконену найвищими ґарантіями власність селянства.

Можливо, дещо пом’якшить падіння ширша передача землі в оренду. Але від падіння не врятує. Бо все одно це ліки ненадійні: сьогодні орне поле Радянського Союзу — мало не чверть орного поля планети! — перебуває в такому виснаже­ному стані, що йому потрібні не орендарі, а реаніматори. Реаніматорами є лише фермери-землевласники. В орендаря мета протилежна: не вкласти капітал у землю, а видобути його із землі. А далі хоч і полин не рости. І лише фермер-землевласник та його законні спадкоємці є лікарями-реаніма­торами, які здатні повернути напівживій землі те, що з неї випито сталінським тоталітаризмом — життєдайну енерґію Сонця. Хлібну Основу, як вона називається в Біблії.

Поки що не видно, щоб Ґорбачв і його оточення зважились на такий шлях — він рівнозначний самоусунен­ню комуністичної партократії від влади. Ні Югославія, ні Угорщина як приклад нам не годяться: там збирають в се­редньому по 60—65 центнерів зерна з гектара. Тобто в 5—6 разів більше, ніж у Радянському Союзі. А якщо й брати їх за приклад, то він знов-таки дасть неґативний досвід: ось, бач, і врожайність висока, а країни такі далекі від економічного процвітання, ніби це Азія, не Європа. Або Латинська Амери­ка, що сьогодні захлинулась у фінансових боргах. В чому ж тут справа?..

Відповідь однозначна: в тоталітарності й авторитарності цих держав. Знов-таки слід повернутися до формули Д. Скота: Бог є Абсолютна Свобода. Якщо й виникає на шляху Абсо­лютної Свободи економічна нерівність поміж окремими інди­відами, то вона перекривається іншими вигодами: свободою творчості. Творцем належить бачити не лише майстра пера або пензля — творцем є також фермер. І, можливо, передусім він, фермер, виконуючи повеління Господнє, творить справді живе, а не лише відображення живого на полотні чи в глині. Творцем належить бачити також капіталіста: хіба його мистецтво фінансової гри стоїть нижче від гри шахових ко­ролів?..

Якщо ми продовжимо розгляд, кого належить уважати творцем і кому вельми потрібна творча свобода, то нам до­ведеться згадати й кухаря, і механіка, і кравця, і навіть хлопчика-водоноса десь на південному базарі. Ніхто із людей, що трудяться за власним покликанням, не залишається поза переліком. І тоді ми зрозуміємо, чому в концтаборах Радян­ського Союзу так багато кримінальних в’язнів: не маючи змоги вільно розвинути закладені в них природою здібності, ці люди живуть так, мов корінці дерева, що наштовхувалися на ґранітну скелю, — вони намагаються всіляко її обійти. Але обходити заборонено законом. Той, хто за капіталістичних умов міг би стати найкориснішою людиною, стає тюремним покручем. Він уже ніколи не повернеться до нормального життя, — бо те, для чого він народився, виявилося заборо­неним.

Що ж до капіталістичної нерівності, то слід зауважити: ця нерівність ніколи не досягає абсолютного характеру. Ніхто не з’їсть одразу трьох обідів, не видудлить відро вина, не залізе у два авто, не засне одночасно в кількох кімнатах тощо.

І врешті-решт ніхто з тих, хто вміє вигравати на арені справді вільного світу, не забирає свої багатства на той світ, – усі вони залишаються на землі, серед смертних людей у вигляді нових надбань християнської цивілізації. І в цьому – саме в цьому! – належить бачити найвищу справедливість. Гадаю, такої справедливості цілком досить, бо вона вста­новлена не людьми, а Богом. Чим кінчаються намагання її «удосконалити», добре видно з трагічного досвіду Радянсько­го Союзу.

Мюнхен. 16 12. 1987 – 16. 01 1988 р.р.

СТАТТІ

ФОРМУЛА ЕНЕРҐІЇ ПРОҐРЕСУ

ЯК СВІТОВА КОНСТАНТА

Де шукати порятунку?

Минуло чверть століття відтоді, як було написано першу сторінку «Енерґії проґресу». За цей час я не лише встиг насьорбатися в’язничної баланди, але й сподобився пожити в західному світі, де теорія Ф. Кене не просто забута (при цьому давно забута), а викликає іронічну посмішку. Переміг Адам Сміт, що зумів утвердити теорію трудової вартості, котра, власне, й породила марксизм. На фізіократичній теорії чистого продукту Маркс не міг би виробити вчення про диктатуру пролетаріату — вчення, котре обійшлося людству в десятки мільйонів замучених у катівнях та виморених голо­дом від України геть до розтерзаної Камбоджі.

Зрештою ми, дякуючи Господу, дожили до того, що з марксизмом у нашій країні покінчено. З цього приводу можна було б і порадіти, якби не думка: а що ж прийшло натомість? Та, власне, нічого не прийшло — залишилася порожнеча. На Заході, бач, довели, що не обов’язково сушити мозок всі­лякими теоріями — цілком досить успішної практики. Отож і ми повинні дихати в потилицю Заходові — він виведе нас куди треба. Що ж, це правда: західно-європейський і американ­ський досвід не вельми завдає клопоту економістам-теоретикам — там більше в шані практичні поради. Фунда­ментальне питання стосовно витоків додаткової вартості мало кого цікавить. Досить того, що додаткова вартість існує, а звідки вона походить — не так уже й важливо.

Та ми в себе привчені жити за наукою — і раптом опинилися без неї. До того ж бачимо: ніби й робимо все, що нам підказує Захід, а додаткова вартість не продукується. Коли ж і звідки вона почне з’являтися?

Щоправда, якщо виводити додаткову вартість з експлуата­ції праці (тобто за Марксом), то таке явище ми вже маємо. Але країна в цілому не лише не підіймається вгору, а спус­кається все нижче й нижче. Особливо занепадає сільське гос­подарство — ми дожилися до того, що збираємо на своїх найбагатших у світі ланах 24—26 млн. тонн збіжжя, хоч маємо змогу брати по 100 млн. тонн чи навіть більше. Що з нами діється? Де шукати порятунку?

На жаль, у наших книжкових крамницях не можна купити наукових праць Ф. Кене й Сергія Подолинського, які (і тільки вони) здатні відповісти на це болісне питання. Сучасний Захід нам не відповість — там цього не знають. Їм просто поталанило: свого часу вони міцно стали на капіталістичні рейки й без особливих пригод просуваються все вперед і вперед. Навіть перетворені на суцільні руїни Німеччина і Японія за якихось десяток років опанували світовий ринок. А марксистська держава (держава, що виграла Другу світову війну), опинилася в економічній безодні і зрештою розпалася. Ну то й слава Богу — Україна з цього приводу не вельми шкодує.

Сьогодні ми віримо: фінансова допомога Америки нас по­рятує так само, як вона порятувала Західну Європу по війні. Ми розраховуємо на приватизацію. Останнім часом наші уря­довці навіть заговорили про ринок землі. Що ж, це пра­вильний напрямок — принаймні він породжує надію. Але ж приватна власність на засоби виробництва і зокрема на землю іще не є ґарантією економічного видужання. Єдиною ґаран­тією може стати лише Знання — повне, всеосяжне знання, звідки виростає багатство нації.

Те, що багатство народжується із праці, як нас навчали Адам Сміт і Карл Маркс, — постулат хибний. Ось я нарешті отримав твір Сергія Подолинського «Людська праця і єдність сили». Цей твір виданий не окремо — його вмонтував у свою книгу доктор економічних наук Степан Миколайович Злупко. Твір починається твердженням, яке ба­гатьох здивує: «...Нічого не може бути створене працею... її мета і корисність полягає лиш у перетворенні певної кількості сил»1. І далі С. Подолинський розвиває думку: тільки та праця корисна, яка зв’язує у фотосинтезі сонячну енерґію і тим самим затримує її на планеті. Та ж праця, котра розсіює її в космічному просторі (породжує ентропію), неминуче є шкід­ливою.

Я питаю: чи здатні ми оволодіти космічною свідомістю, коли обговорюємо економічні проблеми? Якщо не здатні, ми ніколи не зрозуміємо ні Ф. Кене, ні С. Подолинського. Треба завжди мислити потребами Всесвіту — і вже потім власними потребами. Ми не самі від себе — людство є діючим органом Всесвіту. Саме так його бачив Сковорода. Так бачить і С. Подолинський. І лише тоді, коли ми працюємо на Всесвіт, ми працюємо на себе. Отож і корисність чи шкідливість нашої праці вимірюється саме цим, а не нашими побутовими уявлен­нями про працю.

Відомо, що сонячну енерґію нагромаджує на планеті лише сільське господарство. Промисловість цілком і повністю пра­цює на ентропію: спалює вугілля, газ, нафту. Ф. Кене називає промисловість безплідною, часом навіть шкідливою. Сергій Подолинський підходить до цих проблем не стільки з боку економіки, як передовсім з боку виживання нашої планети. Його підхід не монетарний, як у Кене, а суто енерґетичний. Зрозуміла річ: лише збагачуючи землю сонячною енерґією, можна продовжити її життя до безміру. З огляду на це С. Подолинський каже: «Строго беручи, тільки людське ріль­ництво вповні оправдує нашу дефініцію праці»2.

І ось два зовсім не схожі підходи (один монетарний, другий енерґетичний) з різницею понад сто років породжують абсо­лютно однакові висновки. То що ж нам робити з промисло­вістю — винищити її? Звичайно, ні! Але доконечно треба, щоб не сільське господарство працювало на промисловість — треба, щоб вона, промисловість, визначала свою працю тим, якою мірою це корисно для розвитку сільського господарства. Там, де діється навпаки (а саме так жив Радянський Союз і так досі живе Україна), ніщо не здатне відвернути катастро­фу. Ось що з цього приводу казав Франсуа Кене: якщо «...дана нація перебуває в стані занепаду, занепаду, що проґресує із року в рік, то, коли відомий напрямок руху, можна визначити за допомогою розрахунку момент повної катаст­рофи»3.

Я вирішив не гратися в скромність — це надто дорого коштує народові. Отож поділюся гірким досвідом: починаючи з 1963 року, я методично писав до ЦК КПУ й ЦК КПРС про те, що стан нашої економіки катастрофічний — ми посу­ваємося до загибелі. Іще вітрини наших крамниць були зава­лені ковбасами, шинкою й іншими наїдками, а я вже бачив попереду розвал економіки й голод. Тоді я нічого не знав про Ф. Кене й С. Подолинського — я самотужки прийшов до того ж самого, що й вони. І вже коли моя власна економічна теорія була готова, я несподівано побачив, що відкрив давно відкрите — відкрите іще за часів біблійних та старокитайських. Відтак прийшло й розуміння Ф. Кене та С. Подолин­ського.

У своїх попередніх економічних творах я не раз згадував про «Книгу Великої Таємниці» та деякі сторінки Біблії. Отже, в мене вже була теоретична база для пророцтв. Я шарпав працівників ЦК, вони відбивалися від мене — і зрештою викликали дружину, аби вона подбала про моє лікування. Три роки я терпів її вперте намагання влаштувати мене в психіатричну лікарню — і зрештою не витримав, сім’я розпа­лася. Сталося це 30 років тому.

Тут не місце, аби деталізувати цю драматичну історію — я написав спогади, де розповідаю її детально. А згадав про це лише для того, аби сказати читачеві: вчення про додаткову вартість в його фізіократичному варіанті дозволяє бачити на­перед — бачити так ясно, що ти переживаєш майбутні ката­строфи на кілька десятиліть раніше. Самозрозуміло, що ці гіркі знання не здатні зробити людину щасливою. Хіба міг почуватися щасливим Ф. Кене, коли писав зацитоване? А ось іще: «Фонд багатств, що вживаються в обробітку й становлять первісні видатки, зазнає погіршень, котрі вимагають постійного відновлення, абсолютно необхідного, аби цей важливий фонд не рухався до повного знищення; останнє зруйнувало б землеробство, отже й відтворення, а також багатства держави, й зрештою привело б до знищення населення»4.

Мушу признатися, що мені моторошно цитувати ці рядки, бо я бачу: ми сьогодні підійшли буквально до останньої межі в цьому згубному процесі. Але фізіократ є анатомом еконо­мічного організму, йому належить виховати в собі неабияку мужність. Син царського камергера Сергій Подолинський в сорок років помер у Київській психіатричній лікарні. Чи можна уявити міру терзань цього генія, котрого так-таки ніхто й не зрозумів за життя? Не набагато глибше зрозуміли і його великого попередника Ф. Кене. Допоки ж триватиме це вкрай небезпечне нерозуміння?

2. Монетарне й енерґетичне

Читач, мабуть, помітив, що в цій моїй праці, як у жодній із попередніх, чимало цитат із Кене й Подолинського. Це й справді так: уперше в житті я маю на робочому столі книгу Ф. Кене — ту єдину книгу, яка була видана в СРСР 1960 року тиражем 4 тис. примірників. Більше ніколи твори «справж­нього батька політекономії», як називав Кене творець «науко­вого» комунізму К. Маркс, в Радянському Союзі не видава­лися. Зате із видань самого Маркса можна скласти паперовий Еверест. Щодо С. Подолинського, то він взагалі не видавався ні разу, — я вже писав, де роздобув його працю. Отож тоді, коли я почав писати «Енерґію проґресу», друзі-москвичі при­силали мені сторінки з книги Кене, передруковані на машин­ці — так званий «самвидав». Та й сам я працював для «самвидаву». Аби розібратися у вченні Кене, мені цих сторінок вистачило, але стався неприємний конфуз дещо іншого харак­теру. Двома фразами про це не скажеш, отож відкладемо цю розмову на наступні сторінки, а тут поговоримо про інше.

Гадаю, вчення фізіократів не знаходило повного розуміння тому, що воно цілих два століття проіснувало тільки в монетарному образі, — чомусь ніхто не наважився підняти його до рівня сучасного природознавства. Це міг би зробити С. Подолинський, але він надто рано згорів на космічному полум’ї. Здавалося б, усе просто: треба побачити вартість як енерґію фотосинтезу — і фізіократичні «забобони» (саме так висловлювалися «поважні» люди) одразу ж перетворяться на справжню науку. Отож зробимо те, що належало зробити 100 років тому: схрестимо фізіократію з енерґетичним вчен­ням С. Подолинського — останнє цілком готове до такої опе­рації.

Про те, що С. Подолинський був повним однодумцем Ф. Кене й міг плідно продовжити його справу, свідчить багато рядків із його праці. От, скажімо, він цитує Кене: «Ми не займаємось формальною стороною продукції, як це, наприк­лад, роблять ремісники, оброблюючи матеріал, — лиш реаль­ною продукцією багатства. Я говорю: реальна продукція тому, що не хочу замовчувати того факту, що праця ремісника надає сирому матеріалові певну додаткову вартість, але не треба змішувати звичайного додавання товарів з їхньою реальною продукцією».

Далі Подолинський пише від себе: «Ми тепер можемо пояснити сі суперечності так, що праця дійсно не витворює ніякої матерії і що продуктивність праці може полягати лише в тому, що щось — теж не створене працею, прибуває до певного предмету. Се «щось», на нашу думку, — власне, енерґія»5.

Справді геніальний аналіз! Адже ж вартість будь-яких то­варів ґрунтується на тому, скільки сонячної енерґії, отриманої з їжі, витрачено на їхнє виготовлення. Якщо це ясно, тоді ясно також те, де належить шукати справжню продукцію. Щось коштує лише сонячна енерґія, котру ми витратили в праці, а не сама праця. Нам можуть сказати: працюють двоє — швець і талановитий художник. Поснідавши, вони прийняли в себе однакову кількість сонячної енерґії. Але швець до обіду пошив один черевик, а художник створив шедевр, якому ціни немає. Як же тут вимірювати працю їжею? Таке зауваження буде нібито й справедливе, але треба пам’ятати: економічна наука має усереднювати явища, не беручи до уваги винятки. Бо інакше вона, ця наука, взагалі стане неможливою — ми опинимося в хаосі. Доводиться брати середньостатистичні величини й мислити масштабами цілої нації або навіть цілого людства.

Не слід думати, що Кене або Подолинський принижували роль людської праці. Саме праця (особливо в рільництві) створює умови для максимального нагромадження сонячної енерґії на планеті. Сонячна енерґія прибуває у формі зерна, соломи та диких трав. І це вже не монетарне розуміння про­дукції, як маємо у Кене, — це вже розуміння енерґетичне. Шкода, що так мало сучасних економістів вийшли на цей рівень! Тут же все просто: кидаємо в землю зернятко куку­рудзи, а отримуємо скільки? Може, навіть сотню. Краще по­працюємо в полі — отримаємо більше, гірше попрацюємо — отримаємо менше.

Ми своєю діяльністю вписані в закони природи і передо­всім у всеосяжний закон збереження й перетворення енерґії. Саме на цьому законі стоїть «Економічна таблиця» Ф. Кене в кожному своєму елементі — і через те вона справедлива, якщо не казати про окремі неточності. Про ці неточності ми ще поговоримо, а тут мені хотілося б іще зацитувати Ф. Кене, доки маю змогу користуватися його книгою. Ось як Ф. Кене пояснює причини занепаду землеробства:

«...Це може статися в доволі короткий час внаслідок восьми головних причин:

1) Нерозумної форми оподаткування.

2) Надмірного гніту податків через високі видатки на їх збирання.

3) Надмірності витрат на всілякі прикраси.

4) Надмірних судових витрат.

5) Відсутності торгівлі продуктами землі.

6) Відсутності свободи у внутрішній торгівлі.

7) Особистої несвободи мешканців села.

8) Неповернення чистого продукту класові виробників»6.

Хіба це не про нас писано майже 250 років тому? Впро­довж багатьох десятиліть наших затурканих виробників мор­довано всіма цими надмірностями, особливо трьома остан­німи. Тепер нам треба все це виправляти. Що може бути тяжчим від цього завдання? Та нам буде ще тяжче, якщо ми не знатимемо, що належить робити. Отож починати слід з видання творів Ф. Кене, С. Подолинського та інших фізіократів — без них ми залишимося сліпими. І не варто слухати всіляких снобів, що це, мовляв, повернення ледь не в середньовіччя — треба пам’ятати, що Всесвіт існує в одно­му примірнику. І якщо хтось його правильно пояснив у середньовіччі або навіть раніше, не варто відкидати ста­ровинну модель, а натомість шукати модних теорій тіль­ки через те, що вони сучасні. Отак же колись і за Маркса ми вхопилися лише тому, що він став модним. Утверджуючи долю України, не модою слід керуватися, а тільки Істиною.

Проте слід застерегти читача: повертаючись до Ф. Кене, не можна застосовувати його теорію буквально; особливо це стосується його геніальної «Таблиці». Змінилося з десяток людських поколінь відтоді, як її було створено. Давно вже з надр землі піднято й широко впроваджено в життя сонячну енерґію попередніх епох — нафту, газ, вугілля. Монетарно ця енерґія змішується з енерґією сучасного фотосинтезу: бензин, газ і продукти харчування ми купуємо за ті ж самі гроші. Світове вирування різнорідних енерґій в друзки розламує «Таблицю». Отож «Економічна таблиця» Ф. Кене в її феодаль­ному вигляді не спроможна адекватно віддзеркалити сучасних економічних відносин. Та звідси не випливає, що все в ній загинуло. Її космічні принципи і навіть її складові елементи цілком придатні для створення новітнього наукового апарату, про що буде мова далі.

3. Виправлення помилок

І тут належить авторові цих рядків самокритикуватися. Я вже згадував, у яких умовах мені доводилося працювати, — особливо це стосується «Економічних монологів» (1974—1975 роки). Моє листування перлюструвалося, багато листів до мене взагалі не доходило — їх просто крали гебісти. Крім того, вони часто навідувалися з обшуками й вигрібали з помешкання все написане мною, ба навіть не мною. Ось чому я не отримав від московських друзів розділу із книги Кене, де мовиться про те, що він створив два варіанти «Таблиці» — один у 1758 і другий 1766 роках. При цьому другий варіант значно відрізняється від першого, хоч Маркс і його послі­довники цього не визнавали. Маркс користувався другим ва­ріантом — в першому не можна було приписати дві неіснуючі продуктивні одиниці безплідному класові. В другому варіанті він мав змогу це зробити й справді зробив: з його тлумачень виходить, що в «Таблиці» діють не п’ять рівновеликих одиниць сукупного продукту, а сім — п’ять на боці про­дуктивного класу й дві на боці безплідного. З цього, мовляв, треба виснувати: безплідний клас не є безплідним, він має право стати гегемоном. Саме на цьому й вибудувана теорія пролетарської диктатури.

Все це доволі широко висвітлено в другій частині «Еконо­мічних монологів», де я детально викладаю своє розуміння «Таблиці» Кене. (Ж. «Вітчизна», 1992. – №№ 11—12).

Нині я старанно вивчив написане понад два десятиліття тому й дійшов висновку, що мені нічого додати до цих сторі­нок. Краще я вже не напишу — це було б лише сіреньке повторення.

Я не раз чув, що вони, ці розділи (як і сама «Таблиця») вельми важко піддаються розумінню. Але це, на мій погляд, залежить від причин світоглядного характеру — не від склад­ності самої «Таблиці». За нею стоїть таємниця П’яти Пальців Космосу, а її розгадати не просто. Я вже не раз писав: вона спільна і для фізичної економії, і для релігії.

У чому ж полягає моя помилка? В тому, що другий варіант «Таблиці» разом з двома по-шахрайському приписаними про­дуктивними одиницями я також додав до провини Маркса. Насправді ж цей варіант створив сам Кене, а Маркс лише спритно ним скористався.

Отже, у Ф. Кене є два варіанти «Таблиці». Хто уважно читав «Економічні монологи», той бачив: про перший варіант я писав з непідробним захопленням, а другим, який я помил­ково приписав К. Марксові, був надзвичайно невдоволений. То що ж тепер, коли я побачив помилку, — бити відбій і переглядати свою оцінку? Скажу чесно: я був би радий це зробити, якби другий варіант своєю помилковістю не містив у собі великої загрози для людства.

Справа ось у чому. Перший варіант надзвичайно гармо­нійний і вельми близький до істини, проте в ньому криється загадка: кому дістається п’ята одиниця, котру земля повертає (попередні вкладення землеробів)? Її в «Таблиці» ніде не видно — про неї лишень є згадка під «Таблицею». Було б добре, якби вона лишалася в землеробів: тоді за її рахунок змогла б нарощуватися енерґія проґресу. Та як свідчить сама історія Франції, ця продуктивна одиниця діставалася не зем­леробам — і через те енерґія гумусу грабувалася, земля зане­падала. Є свідчення, що наприкінці XVIII століття у Франції не могли отримати більших урожаїв, ніж по 9 центнерів з гектара, — народ голодував. Зрозуміла річ, саме це й стало причиною революції.

З усього видно: Ф. Кене був невдоволений невизначеністю щодо п’ятої одиниці — він прагнув якось усунути цю неузго­дженість. Так у 1766 році з’явився другий варіант «Таблиці», де долю п’ятої одиниці було вирішено: її оголошено сиро­виною, що надходить безплідному класові. Отже, безплідний клас отримав від виробників дві продуктивні одиниці: одна у вигляді харчів і друга у вигляді сировини. Якщо згадати, що одна продуктивна одиниця дісталася власникам у вигляді продуктів харчування, то підсумок
ЕКОНОМІЧНА ТАБЛИЦЯ ФРАНСУА КЕНЕ

такий: у виробників ли­шилися натурою дві продуктивні одиниці, а три перейшли до власників землі й промисловців7. Отже, склалася та катастро­фічна ситуація, проти якої повставав сам Ф. Кене, що всюди повчав: якщо виробники отримуватимуть менше, ніж 3/5 су­купного продукту, земля проґресивно виснажуватиметься. Таким чином, бажаючи захистити землю, Кене узаконив її руйнування.

А проте сам Кене цього не бачив: він оперував лише гро­шима (мільярдами ліврів), а не енерґетичними одиницями, якими володіють злаки. Що саме ховається під машкарою отих мільярдів, для Кене лишалося таємницею. Саме так і сталася ця помилка, котрої досі ніхто не помічав. Та її й не можна помітити, якщо тобі властивий монетарний, а не енерґетичний погляд на економіку.

Слід сказати кілька слів на користь Ф. Кене: формули, за якою 3/5 сукупного продукту має належати виробникам, він буцімто й не зрадив. Але справа в тому, що виробники в нього отримують 3 мільярди грошима та промисловими виробами, і лише 2 мільярди натурою. Грошей не їдять ні тварини, ні люди. Отже, тут запрограмована ситуація, коли селяни та їхні родини мають їздити по харчі до міста — як це відбувалося в Радянському Союзі. Та й досі не перевелося. А ще гірше те, що в такій програмі немає змоги розвивати тваринництво — отже, й промисловість не отримуватиме сировини у вигляді шкіри, вовни тощо.

А проте я, здається, поквапився заявити, що ніхто не помі­чав помилки Ф. Кене: в 1968 році цю помилку було помічено у відділі кібернетики економічного факультету Московсько­го університету І. І. Коваленком. Дослідивши математично другий варіант «Таблиці», І. І. Коваленко написав: «На внут­рішні потреби цього класу (виробників. — М. Р.) сільськогос­подарських продуктів не лишається»8. Щоправда, І. І. Ковален­ко вслід за Марксом продовжує вихваляти цей варіант, але ми не схильні до нього приєднуватися: ми, на жаль, тут бачи­мо пастку.

4. Що належить робити?

Пишучи «Енерґію проґресу», я ще всього цього не бачив, але в «Економічних монологах» уже піддав другий варіант таблиці суворій критиці. В «Монологах» це детально розгля­дається. Повторю цей розгляд тут.

ЕКОНОМІЧНА ТАБЛИЦЯ Ф. КЕНЕ (1766)

Це Марксом вписані 2 млрд. під безплідним класом — сам Ф. Кене за безплідним класом вбачає лише 1 млрд. — тобто сировину. Щодо продуктів харчування, то вони повністю поглинаються, отже, в процес відтворення включатися не мо­жуть. Я тут передаю погляд Кене, але це не означає, що я з ним згоден. Крім того, слід пам’ятати, що Кене виходить з 5 продуктивних одиниць, а Маркс їх нараховує сім, що не відповідає дійсності. Стисло пояснимо, що відбувається в цій арифметичній схемі.

До початку процесу обігу клас фермерів сплачує класові землевласників ренту в сумі 2 млрд. ліврів. Сам обіг скла­дається з п’яти актів: 1. Клас землевласників купує у виробників продуктів харчування на 1 млрд. ліврів і 1/5 річ­ного продукту виходить з обігу. 2. Клас землевласників на другий мільярд, отриманий від виробників, купує промтовари в безплідного класу. 3. Клас безплідний на 1 млрд., отриманий від землевласників, купує у класу фермерів продукти харчу­вання. Таким чином до класу фермерів повертається другий мільярд і 2/5 продукту виходить з обігу. 4. Клас фермерів купує у безплідного класу на 1 млрд. ліврів промислових виробів для відновлення засобів праці. 5. Клас безплідний на цей мільярд ліврів купує сировину в класу фермерів. Кругообіг грошей і товарів завершився, а сумнівів не поменшало.

Виникає запитання: як же функціонувала промисловість за першим варіантом «Таблиці», де п’ятий акт був фактично відсутній, і чи справді Ф. Кене мав право 1/5 національного продукту перетворити на сировину для безплідного класу? Адже всі закономірності «Таблиці» засновані на енерґетичній природі злаків, і тільки злаків: зерно + солома. Саме в такому вигляді посувалася ця інформація з глибокої давнини. Щодо інших сільськогосподарських культур, то вони не можуть ста­новити самостійної енерґетичної одиниці; їх, як і трави, слід зараховувати до двох одиниць, що належать соломі. Інакше ми ніде не знайдемо продуктивної одиниці для нарощування енерґії проґресу. А це породжує катастрофічну помилку — помилку, що призводить до виснаження землі й проґресивного руйнування самого землеробства. Між іншим, на на­шому боці солідний математичний аналіз, проведений в Мос­ковському університеті. Гадаю, такому свідченню належить довіряти.

Дата добавления: 2015-11-16