Поняття класичних та некласичних соціальних спільностей.

На відміну від соціальних інститутів, які були утворені свідомо для проведення спільної діяльності людей, здійснення в суспільстві регулятивної функції та функції соціального контролю, соціальні спільності виникли в процесі історичного розвитку людської цивілізації і поява їх зумовлена об'єктивною необхідністю.

Соціальна спільність — група людей, яка склалася об'єктивно в процесі історичного розвитку, реально існує, практично фіксується, характеризується відносною історичною сталістю.

Якщо соціальні інститути виконують в суспільстві функцію стабілізатора соціальних відносин, то соціальні спільності забезпечують функцію соціального прогресу. Справді, важко переоцінити роль етносів та націй в утворені держав, роль класів у зміні соціально-економічних формацій. Соціальні спільності є дуже важливою складовою суспільства, тому що всі соціальні системи та соціальні інститути базуються на соціальних спільностях. Особливостями соціальних спільностей є:

• вони утворюються в процесі історичної необхідності;

• спільні інтереси переважної частини індивідів, що до неї входять;

• можливість організовувати соціальні інститути та соціальні системи;

• безпосередня близькість членів спільності, яка передбачає можливість безпосереднього їх контакту.

Так само як інститути, соціальні спільності відзначаються великою різноманітністю. Вони можуть існувати декілька десятків хвилин (пасажири тролейбуса під час його руху по маршруту) до декількох сотень і навіть тисяч років (етноси, класи), від двох осіб до десятків мільйонів.

У сучасній соціології прийнято виділяти такі найважливіші види соціальних спільностей:

• етнічні — спільності, що ґрунтуються на спорідненості в мові, культурі, звичаях, традиціях, психологічних особливостях своїх членів (українці, французи, татари, цигани);

демографічні - відрізняються за статтю, віком, расою, місцем народження (жінки, чоловіки, молодь);

• професійні — характеризуються за приналежністю індивідів, що їх складають до тієї чи іншої професії (юристи, будівельники, педагоги);

• територіальні — ті, що визначаються за територією проживання своїх членів (міські і сільські жителі);

• спільності, що відрізняються за соціальним статусом — (одружені, безробітні, громадяни України);

• малі соціальні групи — (сім'я, виробничі колективи, друзі).

Отже, спільності формуються у якості певних соціальних груп, у яких індивіди об'єднанні спільними зразками поведінки, територією проживання, традиціями, професійними та багатьма іншими ознаками. Український соціолог В. Гродяненко поділяє спільноти на масові та групові. Масові (некласичні) спільноти — це групи, що об'єднують індивідів зі схожими поглядами, прихильностями смаками. Такі спільноти передбачають суто формальний контакт між їхніми представниками. До масових спільнот можна віднести скажімо футбольних вболівальників чи рух антифашистів. Групова (класична) соціальна спільнота — сукупність індивідів, що фіксується емпірично, тобто реально існує. Також соціальні спільності поділяють на масові або нефіксовані, де зв'язки між членами існують лише формально, та групові або фіксовані, що характеризуються цілісністю і вищою організованістю.

Таким чином, соціальна спільність — це група людей, об'єднана більш менш стійкими зв'язками і близькістю інтересів своїх членів. їх соціальне призначення полягає в тому що вони є основою створення інших соціальних об'єднань — інститутів чи організацій, саме спільноти забезпечують соціальний прогрес. Соціальні спільності, як і соціальні інститути та організації, є важливим фактором утвердження і розвитку соціальних відносин.

10. Класифікація суб'єктів масової поведінки та їх характеристика.
Распространенное отождествление массового социального поведения с какими-либо потрясениями методологически неверно. Это прежде всего образ жизни и действий миллионов людей, которые не участвуют ни в войнах, ни в революциях, ни в уличных беспорядках.
Категория “поведение” с трудом поддается определению. Это тончайшая смесь самоограничения и импульса, идеализма и эгоизма, руководимое перспективной целью, с одной стороны, и навязанное повседневным давлением, с другой. Поведение – процесс взаимодействия живых существ с окружающей средой, опосредованный их внешней (двигательной) и внутренней (психической) активностью.
Массовое социальное поведение – это образ жизни и действий большого количества людей, оказывающий существенное влияние на социальную жизнь и стабильность общества. К субъектам массового социального поведения обычно относят массы, толпу, публику и отдельных индивидов, а также их микрообъединения (семью, микрогруппы, круги межличностного общения).
Термин “массы” употребляется тогда, когда мы имеем дело с людьми, которых в силу их количества, либо равнодушия, либо сочетания обоих этих факторов нельзя объединить ни в какую организацию, основанную на общем интересе: политические партии, профессиональные и иные организации. Массы в таком понимании существуют в каждой стране. Они состоят из тех огромных количеств нейтральных, политически равнодушных людей, которые никогда не присоединятся ни к одной партии, ни к одному социальному движению, а также в большинстве своем не ходят к избирательным урнам. В социологии чаще всего употребляется термин “народные массы”. Народные массы – это социологическая категория, означающая наличие в обществе трудящегося большинства населения как решающей силы социального прогресса.
Толпа – контактная, внешне не организованная общность, отличающаяся высшей степенью конформизма (т.е. приспособленчества, пассивного принятия господствующих мнений) составляющих ее индивидов, связанных сходным эмоциональным состоянием и общим объектом внимания. Это понятие количественное и видимое. Если масса инертна по своей сути, то толпа всегда активна.
Выделяют несколько разновидностей толпы: случайная, экспрессивная, конвенциональная, действующая. Случайную толпу составляют зеваки, собравшиеся около места уличного происшествия. Экспрессивная толпа представляет собой группу людей, совместно выражающих радость или горе, гнев или протест, либо поддержку какому-либо лицу или группе лиц. Под конвенциональной толпой понимается группа людей, поведение которых укладывается в установленные для данных ситуаций нормы, но выходит за рамки обычного поведения. Например, неиствующие болельщики на стадионе. Действующая толпа – это группа людей, осуществляющая активные действия в отношении конкретного объекта. Действующая толпа подразделяется на агрессивную, спасающуюся, стяжательскую и экспрессивную. Агрессивной обычно называется толпа погромщиков. Спасающаяся толпа объединяет людей, находящихся в паническом состоянии. Стяжательская – это мародерствующая, грабящая толпа, а экстатическая – доведенная до исступления в результате каких-либо религиозных ритуалов. В этот вид толпы может превратиться и молодежная аудитория в ходе концертов рок-групп.
Под термином “публика” понимается большая группа людей, складывающаяся на основе общих интересов, без какой-либо организации, но обязательно при наличии ситуации, которая затрагивает эти интересы. Публика возникает вместе с появлением предмета общего внимания. Им может быть событие, личность, научное открытие, предмет искусства и т.д. Г.Тард называл публикой читателей одной газеты. В отличие от толпы у публики возможны элементы рациональной дискуссии, критики и борьбы мнений.
Субъектами массового социального поведения являются и индивиды. Это объясняется тем, что их действия, формально не согласованные во времени и пространстве, приводят к серьезным социальным последствиям. Например, решение отдельных семей по поводу того, иметь или не иметь детей, может привести к демографическому взрыву или катастрофе. Решение вкладчиков о доверии или недоверии банкам неизбежно отразится на состоянии финансовой системы государства. Единичный поведенческий акт может и не быть предметом изучения социологии. Однако если такие действия принимают массовый характер, то речь идет о массовой поведенческой реакции.

11. Феномен масової свідомості.
В останні роки термін "масова свідомість" отримав досить широке розповсюдження як в буденному, так і в науковому вживанні. Спочатку активний інтерес дослідників щодо розробки поняття "масова свідомість" поєднувався з досить невизначеним та суперечливим уявленням про суб'єкта цієї свідомості – "масу". Найчастіше термін "маса" використовувався в політико-орієнтовному контексті і набував скоріше статистичного значення. В одних випадках суб'єктами – носіями масової свідомості – оголошувалися великі соціальні групи, класи, нації (Андрєєва Г., Ділігенський Г., Люмінарский І., Улєдов А. та інші); в іншому – народні маси; часто маса представлялася "як маса членів суспільства" (Ділігенський Г., Догалаков А.). Деякі автори бачили сутність масової свідомості в її практичному характері (Баталов Е.), інші ототожнювали з буденною свідомістю (Догалаков А., Чудінов І.), а дехто аналізував її функціонування на рівні суспільної думки (Грушин Б.).
Аналізуючи природу масової свідомості, частина дослідників здебільшого виходила не з характеристик суб'єкта-носія цієї свідомості, а через співставлення абстрактної "масової свідомості" зі структурними елементами суспільної та груповою свідомостями. Цей шлях досліджень був пов'язаний переважно з невизначеністю самого терміну "маса". Так, у вітчизняній історії суспільної думки радянського періоду проблеми маси та масової свідомості розглядалися як периферійні та альтернативні в теоретичному
та ідеологічному контексті поняттям "клас", "класова свідомість", а в працях деяких авторів взагалі ставилось під сумнів право їх існування в науковому обігу (Шаронов В.В., Гірш Г., Форвєрг М.).
Можна зазначити, що практично до кінця XX ст. у вітчизняному суспільствознавстві масова свідомість розглядалася або як певний тип суспільної свідомості, або оголошується як "перетворена", "особлива", "трансформована" форма суспільної, групової, індивідуальної свідомості. Так, в одному із розповсюджених сучасних визначень так і зазначається, що "масова свідомість – це один з видів суспільної свідомості, найбільш реальна форма її практичного існування та втілення". І далі: "це особливий, специфічний вид суспільної свідомості, який властивий неструктурованим спільностям людей ("масам")". Тобто, якщо масова свідомість все ще розглядається як вид суспільної свідомості, то носій цієї свідомості вже зазначається не просто як група, клас, суспільство, більшість, а виводиться ще одна соціальна спільність, головною особливістю якої, в першу чергу, є її "неструктурованість".

Вперше у вітчизняному суспільствознавстві подібну спільність спробував виокремити Б. Грушин. Він виокремлює наступні ознаки, які б дозволили виокремити цю спільність від інших соціальних спільностей (груп, класів): ситуативність існування, гетерогенність, аморфність, неструктурованість. Саме ці ознаки й характеризують масу як некласичну соціальну спільність. Маса не протистоїть групам, вона існує поруч із ними і проявляє себе тоді, коли в певних ситуаціях соціальні межі груп виявляються або зруйнованими, або на даний момент неважливими. Відповідні характеристики має і масова свідомість. Так, з його
точки зору "масова свідомість "руйнує" межі всіх існуючих в суспільстві класів, прошарків, груп населення, які були виокремленні на підґрунті їх об'єктивного положення, тобто виступає як свідомість "ексгрупова".
Б. Грушин підкреслює, що приставка "екс" має розумітися не як синонім "поза" або "над", а саме як "проміж": тобто ексгрупове дорівнює міжгруповому.
На базі виокремлених характеристик маси та масової свідомості Грушин Б. підкреслює головну характеристику маси: такій спільності властивий єдиний спосіб поведінки та свідомості. Ця остання характеристика по-новому висвітлює місце феномену масової свідомості як в історії людства, так і в контексті його наукового дослідження.
Отже, сформувавшись в первісному суспільстві як перша форма відображення дійсності та регуляції поведінки, масова свідомість не зникає і на наступних етапах становлення людства. Власно кажучи, і міфологія, і релігія, а зрештою й ідеологія (причому будь-яка) як раз і спрямовані на підтримку функціонування елементів масової свідомості та періодичного перетворення окремих індивідів на масу. Знов таки підкреслимо, що "маса" нами розуміється як певна соціальна спільність (кількісний показник тут немає значення), якій властиві специфічні соціально-психологічні характеристики. Маса виникає в результаті такої взаємодії індивідів, в ході якої виникає тимчасова єдність характеристик духовної та практичної активності, нівелюються соціальні та індивідуально-особистісні розбіжності, що є результатом дії ефекту масового співпереживання. До речі цей ефект і пов'язують з існування масової свідомості. Хоча, якщо бути точним, насправді масова свідомість (особливо її функціонування та прояв у сучасної людини) має бути замінений більш адекватним терміном, а саме "масовою психологією".
Таким чином, масова свідомість (масова психологія) не являє собою ані новоутворення індустріального суспільства, не є також і частиною (видом, типом, формою) суспільної свідомості. Масова свідомість – це відносно автономне утворення, яке окремо існує та функціонує поруч з іншими видами свідомості – суспільної, групової тощо. Проявляється масова свідомість тоді, коли індивід стає частиною маси, причому поведінка, яку демонструє
людина в цих умовах (надзвичайна жорстокість, або неадекватний альтруїзм чи захоплення) не залежить від того, носієм якої суспільної чи групової свідомості вона є: масова поведінка детермінується виключно масовою, а не якоюсь іншою, психологією. Звідси, масова свідомість, яка ховається в надрах психології кожної людини, може розглядатися як певний (найстаріший) рівень психічного відображення та регуляції, і яка проявляє себе тоді, коли людина стає частиною маси – натовпу, аудиторії, публіки. Отже, масова свідомість (масова психологія) – це є найстаріший, психологічно-особливий рівень відображення дійсності та регуляції поведінки людини.
Масова свідомість (масова психологія) має аналізуватися як специфічний рівень індивідуального відображення дійсності та індивідуальної регуляції поведінки. В масовій свідомості головною складовою є емоційна компонента, і вона є основним регулятором прояву масової психології та масової поведінки особистості.

13.Поняття еліти та її роль у розвитку сусп-ва.
Владні відносини передбачають наявність двох сторін: керуючих і керованих. Взаємовідносини між ними характеризуються асиметричністю: кількісна нечисленна керуюча група здійснює суттєвий вплив на спосіб життя значної за кількістю групи пересічних громадян. Ця керуюча меншість називається "елітою".

Термін "еліта" (від фр. elite - кращий, відбірний) ввійшов у наукову термінологію на рубежі ХІХ-ХХ ст. У широкому соціологічному контексті ним позначається вищий, відносно замкнутий за чисельністю прошарок суспільства, контролюючий його основні економічні, політичні і культурні ресурси.

При розгляді еліти стосовно до сфери політики вчені оперують двома близькими, але не ідентичними термінами: "політична еліта" і "володарююча еліта". Найбільш містким є поняття "володарююча еліта": це всі групи, які можуть і реально здійснюють вплив на владу.

Володарюючи еліта складається з таких елементів:

економічна еліта - група людей, яка контролює головні економічні ресурси суспільства: великі власники, можновладці і провідні менеджери фінансово-промислових корпорацій тощо. Вони виступають найбільш відчутною групою тиску на владу, використовуючи для цього як безпосередні контакти з політиками, так і підконтрольні собі ЗМІ і гроші, направлені на фінансування партій і виборчих компаній;
військова еліта - генералітет і вище офіцерство. Вплив на владу визначається концентрацією в її руках значної кількості засобів знищення і людей, готових за першим наказом їх використати, а також мірою мілітаризму самого суспільства;
бюрократична еліта - чиновники державного апарату, їх роль і вплив обумовлюється участю в процесі підготовки і реалізації важливих політичних рішень;
ідеологічна еліта - видатні діячі культури, науки, представники мас-медіа, що формують ідеологію суспільства і свідомість мас;
власне політична еліта - включає в себе керівників держави, членів уряду, депутатів законодавчого органу, тобто тих, хто безпосередньо приймає політичні рішення на державному рівні. У більш широких трактуваннях до неї відносять і політичні фігури середньої ланки, значущі для регіональної політики.

Виходячи з трактування політичної еліти як одного з елементів володарюючої еліти, їй можна дати таке визначення: це певна група суспільства, яка концентрує у своїх руках державну владу і відповідає за вироблення стратегії розвитку всієї системи.

Сутність еліти викликає значні суперечки серед учених. Перші трактування були дані ще в стародавні часи. Конфуцій, Платон, Аристотель заклали основи ціннісного підходу до розуміння еліти. Згідно з цією версією, еліта включає кращих з кращих, тобто тих, хто володіє такою доброчесністю, як мудрість і справедливість.
Залежно від методів володарювання В.Парето виділив два типи еліт:

Еліта лисиць, в якій володіє "інстинкт комбінацій": здатність лавірувати, переконувати, обманювати. Прихід цієї еліти в систему управління втілює суспільну тенденцію до зміни.
Еліта левів. Для цього типу еліти характерна ставка на силові методи впливу і нездатність до укладання компромісів. Леви виражають консерватизм, тенденцію до стабільних форм організації суспільного життя.

14. Теорія елітизму
Наприкінці XIX — на початку XX ст. в історії політичної думки склався ше один важливий напрям — елітизм. Теорія еліт виникла під певним впливом марксизму як критична переоцінка досвіду представницького правління й ліберально-демократичних цінностей в умовах подальшої централізації і бюрократизації політичного життя. Однак якщо критичне ставлення марксизму до ліберальної демократії вилилося у його вимогу насильницької революції, то творці теорії еліт дійшли інших висновків.

Суть елітизму полягає у визнанні того, що суспільством завжди править вибрана меншість — еліта. Безпосередніми творцями теорії еліт були, італійські соціологи Гаетано Моска (1858- 1941) і Вільфредо Парето (1848-1923). Свої погляди на еліту Г. Моска виклав у праці «Основи політичної науки» (1896), яка була перекладена англійською мовою й видана під назвою «Пануючий клас» (1939). Головна ідея цієї праці полягає в тому, що в усіх суспільствах існують два класи: клас, який управляє, і клас, яким управляють. Перший клас завжди складає незначну меншість суспільства. Він здійснює всі політичні функції, монополізує владу й користується притаманними їй привілеями, тоді як другий клас — значно численніший — управляється й регулюється першим.

Влада, стверджував Г. Моска, завжди перебувала й повинна перебувати в руках меншості — політичного класу. Коли вона переходить з одних рук в інші, то завжди переходить від однієї меншості до іншої, але ніколи — від меншості до більшості. Вчений проаналізував особливості формування політичного класу і його специфічні властивості. Він вважав, що найважливішими з них є здатність цього класу до управління іншими людьми, а також матеріальне, моральне та інтелектуальне переважання над ними.

Г. Моска виокремив дві тенденції у розвитку політичного класу, який пізніше назвав елітою: аристократичну й демократичну. Перша з них проявляється у прагненні політичного класу стати спадковим якщо не юридично, то фактично — шляхом відтворення на власній основі. Суть другої тенденції полягає в оновленні складу політичного класу за рахунок найбільш здібних до управління, активних представників нижчих верств суспільства. Переважання аристократичної тенденції веде до «закриття і кристалізації» політичного класу, його виродження, що, в свою чергу, призводить до суспільного застою та активізує боротьбу нових соціальних сил за здобуття панівних позицій у суспільстві. Переважання демократичної тенденції, навпаки, упереджує дегенерацію пануючого класу, робить його здатним до ефективного керівництва суспільством. Найбільш бажаною для суспільства є рівновага між аристократичною і демократичною тенденціями, бо вона забезпечує як наступництво і стабільність у керівництві суспільством, так і якісне оновлення самого керівництва.

Незалежно від Г. Моски і майже в той самий час теорію політичних еліт розробляв В. Парето. Свої погляди з цього питання він виклав головним чином у праці «Трактат із загальної соціології» (1916). Як і Г. Моска, В. Парето виходив з того, що суспільством завжди правила й повинна

правити вибрана, наділена особливими соціальними та психологічними властивостями меншість — еліта. її складають індивіди, які вирізняються високими показниками в тій чи іншій сфері діяльності, посідають найвище місце на шкалі таких соціальних цінностей, як-то влада, багатство чи знання.

В. Парето поділяє еліту на правлячу і неправлячу — контреліту. Правляча еліта — це всі ті, хто прямо чи опосередковано бере участь в управлінні суспільством. Контреліта — це люди, які наділені характерними для еліти психологічними властивостями, але внаслідок свого соціального статусу і різного роду бар'єрів не мають доступу до управління. Соціальна рівновага потребує постійного оновлення складу правлячої еліти шляхом введення до неї індивідів з елітарними властивостями з нижчих верств суспільства і вилучення тих, хто таких властивостей не має. Однак це не відбувається, оскільки правляча еліта прагне зберегти свої привілеї і передати їх у спадок особам з неелітарними індивідуальними властивостями. У результаті і погіршується якісний склад правлячої еліти, вона вироджується, що спонукає кількісно зростаючу контреліту до боротьби за владу. Остання скидає правлячу еліту і встановлює власне панування. Так відбувається зміна правлячих еліт, яку В. Парето назвав «законом циркуляції еліт».

За В. Парето, існують два головних типи еліт, які послідовно змінюють один одного: еліта «левів» та еліта «лисів». Першу характеризують крайній консерватизм, силові методи правління. Друга, навпаки, динамічна, її складають майстри обману й політичних комбінацій. Стабільна політична система характеризується переважанням еліти «левів», а нестабільна, яка вимагає творчо мислячих, енергійних діячів, новаторів, — еліти «лисів».

Кожен тип еліти має певні переваги на тому чи іншому етапі суспільного розвитку. Та з часом вони перестають відповідати потребам керівництва суспільством. Еліта вироджується й відповідно до закону циркуляції еліт поступається місцем контреліті, яка за допомогою мобілізованих нею невдоволених мас установлює своє політичне панування. Маси від такої зміни еліт нічого не виграють і залишаються об'єктом панування та експлуатації. Звідси В. Парето робив песимістичні висновки як щодо «масової циркуляції еліти або просто революції», так і стосовно демократії.

Близькими до цих висновків були погляди третього відомого творця класичної теорії політичних еліт — німецького соціолога Роберта Міхельса (1876—1936). Погоджуючись в основному з тлумаченням Г. Москою причин елітарності, він особливо виокремлював організаційні структури суспільства, які стимулюють елітарність і вивищують керівну меншість. Учений стверджував, що сама організація суспільства вимагає елітарності й закономірно відтворює її.

У своїй основній праці «До соціології партійності в сучасній демократії» (1911) Р. Міхельс на прикладі німецької соціал-демократії доводив, що суспільство не може функціонувати без великих організацій. Керівництво такими організаціями не можуть здійснювати всі їхні члени, більшість яких є некомпетеРоботи Г.Моска і Р.Міхельса склали основу макіавеллівського підходу до аналізу еліти. Для цього підходу характерний розгляд еліт як правлячого класу, незважаючи на моральні чи інші якості людей, що входять до її складу. Головний акцент робиться на ролі еліти у суспільстві, на параметрах групової згуртованості (зокрема, досліджується роль елітарної свідомості і дотримання установлених "правил гри"), на механізмі функціонування (зміна еліти, внутрішньо елітарна боротьба).

Для цієї школи елітології характерно також:

визнання невідворотності елітарності будь-якого суспільства;
розгляд еліти як групи осіб, що володіють певними ресурсами і отримують матеріальні і нематеріальні цінності у максимальному розмірі. Так, у трактуванні американського політолога Г.Лассуела, еліта - це ті, хто отримує більшість з того, що варто отримувати.

На противагу макіавеллістській традиції в XX ст. виявилися й інші теоретичні підходи до розуміння еліти.

Прибічники ціннісного підходу розвивають ідею В.Парето про те, що еліту складають люди, які володіють особливими якостями. Еліта трактується як прошарок суспільства, згуртований на основі турботи про спільне благо. В еліту входять видатні особистості, які довели своїм умінням ставити суспільне вище особистого, що володіють особливими моральними і інтелектуальними якостями. Так, наприклад, відомий іспанський філософ Х.Ортега-і-Гассет головною властивістю еліти вважав найвище відчуття відповідальності, а французький соціолог О.Конт - раціональність. Еліта будується не за принципом "блакитної крові", а за принципом результативності і висувається самим суспільством, яке зайняте постійним удосконаленням своїх керівників.

Але більшість сучасних політологів віддають перевагу структурно-функціональному підходу у поясненні феномену політичної еліти. З цієї точки зору, еліта розташовується на вершині суспільної пірамід через важливість функцій управління. При цьому визнається, що фактор компетентності і професіоналізму людей, які приймають політичні рішення, мають серйозні наслідки для суспільства.

Стосовно сучасного суспільства ставиться питання про необхідність надати право вирішення економічних і соціальних проблем еліті експертів. Політична влада, таким чином, трансформується в експертократію.нтними, пасивними й байдужими як до повсякденної діяльності організацій, так і до політики в цілому.

15. Роль та функції еліти у суспільстві
Теорія еліт відстоює соціологічну концепцію, згідно з якою суспільство поділяється на вибрану меншість - активну керуючу творчу верхівку з формальних і неформальних лідерів і пасивнішу масу. Розрізняють політичну, економічну, адміністративну, військову, духовну, технічну, бізнесову та ін. еліту. Виникнення елітарної верхівки пояснюється різними факторами - політичною владою (В. Парето, Р.Міхельс), технічним і технологічним розвитком (Дж.Берхнем), природною обдарованістю людей, які складають еліту (С.Дарлінгтон, Й.Шумпетер). Степан Вовканич, академік Папської академії соціальних наук (Ватикан) виділяє такі основні функції еліти:
гарант вертикального (з покоління в покоління) передання нагромадженого людством і нацією інформації, що забезпечує ідентичність народу;
носій і генератор нової інформації (примноження знань і соціального інтелекту, наукового потенціалу тощо), необхідної для здобуття більш високого рівня розвитку;
творець розумної суспільної опозиції, регулятор адаптаційних суспільних процесів і провідник нації на шляху поступу, розвою;
ініціатор поширення вітчизняного досвіду і знань, їх інтеграції до світового інформаційного простору;
головний репрезентант нації, народу в системі світового співтовариства.

Крім того, всередині країни, еліта покликана виконувати роль вирівнювача рівнів окремих регіонів щодо державних і духовних цінностей, національної свідомості, історичної пам'яті, традицій, а також роль консолідатора нації в політичному, регіональному, мовно-культурному аспектах. За елітою, звичайно, залишається функція керівництва державою (а при її відсутності функція керівника боротьби народу за свою державність). Вельми важливою є також функція самовідтворення еліти. В розвинутих країнах формування національної еліти починається з дитячих елітарних садочків (або аналогів), шкіл, гімназій, ліцеїв тощо, елітарних вищих шкіл, факультетів, кафедр.

Вельми важливо розуміти, що сама адміністративна, службова, наукова чи інша посада ще не є гарантом приналежності особи, що її посідає, до еліти. Для цього "суспільного інтелекту" характерна новаторська роль у своїй галузі, авторитет і популярність, визнаний неформальний статус лідера. Особливо цінною якістю для "обраних" є їх відкритість, спрямованість їх діяльності на максимальний суспільний результат (навіть офіруючи своїми особистими інтересами). Якщо є тенденція до звуження цих інтересів, кола зацікавленості, кола дій, впливу того чи іншого лідера, а ще гірше - ознаки сектанства в його діяльності, то частіше всього маємо справу з псевдолідером, псевдоелітою. Навпаки, розширення горизонтів діяльності і впливу попри всі обставини, виявляє справжнього лідера, його приналежність до еліти.

Отже, основною ознакою, відрізняючою еліту є, напевно, інтегральне поняття впливу на колектив, населення, народ, людство, вплив на розвиток науки, культури, техніки тощо. Власне по цьому ступеню впливу можна, очевидно, виділити еліту місцеву, регіональну, загальнонаціональну, еліту людства. Зрозуміло, що це доволі умовний поділ, який більше стосується окремих інтелектуалів чи керівників. Бо так чи інакше регіональну еліту складають не тільки діячи регіонального рівня, але й вся сума місцевої еліти даного регіону. Аналогічно загальнонаціональну еліту складають яскраві особистості, таланти національного рівня плюс вся сума регіональних еліт тощо.

Звичайно, еліта кожного народу не етнічно чистою, а багатонаціональною. Вона служить як потребам народу, нації, так і людства в цілому. Без еліти народ, нація втрачає своє майбутнє, досить швидко асимілює, деградує, вкорінюється синдром меншовартості, підпорядкованості сильнішому народу, етносу. Знаючи це, завойовники всіх часів намагалися в першу чергу знищити "обраних", тобто верхівку, провідників, еліту нації, що є обов'язковою умовою підкорення останньої.

15. Роль та функції еліти у суспільстві
Теорія еліт відстоює соціологічну концепцію, згідно з якою суспільство поділяється на вибрану меншість - активну керуючу творчу верхівку з формальних і неформальних лідерів і пасивнішу масу. Розрізняють політичну, економічну, адміністративну, військову, духовну, технічну, бізнесову та ін. еліту. Виникнення елітарної верхівки пояснюється різними факторами - політичною владою (В. Парето, Р.Міхельс), технічним і технологічним розвитком (Дж.Берхнем), природною обдарованістю людей, які складають еліту (С.Дарлінгтон, Й.Шумпетер). Степан Вовканич, академік Папської академії соціальних наук (Ватикан) виділяє такі основні функції еліти:
гарант вертикального (з покоління в покоління) передання нагромадженого людством і нацією інформації, що забезпечує ідентичність народу;
носій і генератор нової інформації (примноження знань і соціального інтелекту, наукового потенціалу тощо), необхідної для здобуття більш високого рівня розвитку;
творець розумної суспільної опозиції, регулятор адаптаційних суспільних процесів і провідник нації на шляху поступу, розвою;
ініціатор поширення вітчизняного досвіду і знань, їх інтеграції до світового інформаційного простору;
головний репрезентант нації, народу в системі світового співтовариства.

Крім того, всередині країни, еліта покликана виконувати роль вирівнювача рівнів окремих регіонів щодо державних і духовних цінностей, національної свідомості, історичної пам'яті, традицій, а також роль консолідатора нації в політичному, регіональному, мовно-культурному аспектах. За елітою, звичайно, залишається функція керівництва державою (а при її відсутності функція керівника боротьби народу за свою державність). Вельми важливою є також функція самовідтворення еліти. В розвинутих країнах формування національної еліти починається з дитячих елітарних садочків (або аналогів), шкіл, гімназій, ліцеїв тощо, елітарних вищих шкіл, факультетів, кафедр.

Вельми важливо розуміти, що сама адміністративна, службова, наукова чи інша посада ще не є гарантом приналежності особи, що її посідає, до еліти. Для цього "суспільного інтелекту" характерна новаторська роль у своїй галузі, авторитет і популярність, визнаний неформальний статус лідера. Особливо цінною якістю для "обраних" є їх відкритість, спрямованість їх діяльності на максимальний суспільний результат (навіть офіруючи своїми особистими інтересами). Якщо є тенденція до звуження цих інтересів, кола зацікавленості, кола дій, впливу того чи іншого лідера, а ще гірше - ознаки сектанства в його діяльності, то частіше всього маємо справу з псевдолідером, псевдоелітою. Навпаки, розширення горизонтів діяльності і впливу попри всі обставини, виявляє справжнього лідера, його приналежність до еліти.

Отже, основною ознакою, відрізняючою еліту є, напевно, інтегральне поняття впливу на колектив, населення, народ, людство, вплив на розвиток науки, культури, техніки тощо. Власне по цьому ступеню впливу можна, очевидно, виділити еліту місцеву, регіональну, загальнонаціональну, еліту людства. Зрозуміло, що це доволі умовний поділ, який більше стосується окремих інтелектуалів чи керівників. Бо так чи інакше регіональну еліту складають не тільки діячи регіонального рівня, але й вся сума місцевої еліти даного регіону. Аналогічно загальнонаціональну еліту складають яскраві особистості, таланти національного рівня плюс вся сума регіональних еліт тощо.

Звичайно, еліта кожного народу не етнічно чистою, а багатонаціональною. Вона служить як потребам народу, нації, так і людства в цілому. Без еліти народ, нація втрачає своє майбутнє, досить швидко асимілює, деградує, вкорінюється синдром меншовартості, підпорядкованості сильнішому народу, етносу. Знаючи це, завойовники всіх часів намагалися в першу чергу знищити "обраних", тобто верхівку, провідників, еліту нації, що є обов'язковою умовою підкорення останньої.

16. Особливості впливу лідерів на масу
Лідерство - універсальний за своєю природою феномен суспільного життя. Воно існує скрізь - у великих і малих організаціях, в бізнесі і в релігії, в компаніях і університетах, в неформальних організаціях, у вуличних зграях і масових демонстраціях. Лідерство властиво будь-якій сфері людської діяльності, для існування і процесу якої потрібне виділення керівників і відомих, лідерів і послідовників.Під лідерством розуміється механізм взаємодії лідерів і відомих.
Основними аспектами лідерства є:
-здатність лідера точно оцінити ситуацію, знайти оптимальне рішення проблем, що стоять, мобілізувати людей на виконання рішень;
-ухвалення відомими ідей лідера, готовність свідомо і добровільно підкорятися йому.
Існують різні теорії, що пояснюють феномен лідерства.
Теорія рис. Її прихильники надають основну увагу видатним індивідуальним рисам людини. Виділяються такі якості, розвинений інтелект, сила волі, як уміння передбачати, енергійність, здатність привертати увагу, такт і ін.
У ряді випадків питання про становлення лідера пояснюється суто психологічними аспектами взаємодії лідера і груп. Або, наприклад, політичний погляд, курс обумовлюється темпераментом, складом характеру людини і іншими суб'єктивними моментами. Так, вважається, що холерики схильні до авторитарного способу управління, сангвініки - до опортунізму, флегматики сповнені пошана до демократичних свобод, індиферентні до політичної боротьби і т.д.
>Ситуаційна концепція схильна вважати, що лідер своїм «народженням» багато в чому зобов'язаний ситуації. Наприклад, «потрібна людина» виявилася в потрібний час» в потрібному місці». Тобто зумів оцінити ситуацію і не упустив свій шанс. Але тут необхідно, щоб і сам потенційний лідер «дозрів» для виниклої ситуації.
Теорія визначальної ролі послідовників акцентує увагу на відносинах лідера з відомими (активістами, послідовниками, виборцями, що підтримують даного лідера). Згідно цієї теорії, лідер повинен орієнтуватися на інтереси і потреби тієї групи, тих соціальних прошарків, які готові його підтримати, які і роблять з нього лідера.
Психоаналітичні концепції лідерства можна умовно розділити на три основні напрями. Згідно першого - в «масовій людині» живе потреба в авторитеті і покровителі. Відсутність лідера - героя для багатьох людей стає мало не трагедією. І такі люди посилено шукають собі кумирів і інколи створюють героїв навіть з посередніх людей (З.Фрейд).
Другий напрям поділяє народ на лідерів і масу. Значення лідерів у суспільному житті він сильно перебільшує, а роль натовпу, навпаки – недооцінює. На його думку, лідери можуть все, достатньо тільки їм навчитися володіти психологією маси. Натовп завжди шукає вождя і сам прагне до підпорядкування (Г.Лебон).
Третій напрям психологічної концепції пояснює феномен лідерства існуванням певного типу осіб, схильних до авторитаризму і постійно прагнучих до влади. Нерідко ці люди мають певні комплекси неповноцінності і щоб якось їх компенсувати, прагнуть проявити себе, підносячись над іншими (Е.Фромм).

Особливості поведінки маси, її сила, залежить від психологічних якостей та індивідуальності лідерів.Натовп має схильність до крайнощів, збуджують його лише сильні подразники. Почуття маси завжди дуже прості та надмірні. Відповідно тому, хто бажає впливати на масу, не потрібна перевірка логічності та послідовності своєї аргументації, йому потрібно перебільшувати та постійно повторювати теж саме. Від вожака натовп вимагає сили, навіть насилля, доброта ж сприймається, як різновид слабкості. Вождь повинен мати сильну волю та бути фанатично відданим ідеї, яку намагається донести до інших, саме це дає йому можливість впливати на масу. До жахливих наслідків може привести надання влади людині, що наділена привабливістю у поєднанні з твердими переконаннями та вузькістю розуму. Така людина легко може перетворити натовп із аморфної маси у руйнівну матеріальну силу.

Дата добавления: 2015-11-16