Джон IX

Кобила тихенько заіржала, коли Джон Сніговій підтягнув попругу.

— Тихше, моя люба, — прошепотів він, заспокійливо пестячи її.

По стайні гуляв вітерець, дихаючи смертним холодом в обличчя, та Джон не зважав. Він так-сяк припнув клумака з речами до сідла негнучкими, незграбними пальцями.

— Привиде! — покликав він тихо. — До мене!

І вовк миттю з’явився з бурштиновим блиском у очах.

— Джоне, прошу тебе. Не роби цього.

Він скочив у сідло, міцно тримаючи повід, і розвернув коня, аби їхати в ніч. У дверях стайні стояв Семвел Тарлі, з-за плеча якого визирав повний місяць. Від Сема падала величезна чорна тінь.

— Забирайся з дороги, Семе.

— Джоне, тобі не можна, — мовив Сем. — Я тобі не дозволю.

— Я не хочу тобі зашкодити, — відповів Джон. — Відійди, Семе, бо переїду.

— Не переїдеш. Ти маєш мене вислухати. Прошу тебе…

Джон увігнав остроги у кінські боки, і кобила ринула до дверей. Якусь мить Сем уперто стояв на шляху, світячи круглим блідим обличчям незгірш від місяця позаду себе і роззявивши рота у мовчазному «О» від подиву. В останню мить, просто перед конем та вершником, він таки стрибнув убік, як Джон і сподівався. Сем запнувся і впав, а кобила перескочила через нього і зникла у темряві.

Джон натяг на голову каптура свого важкого кобеняка і відпустив повід. Замок Чорний стояв мовчазний, поки вони з Привидом вибиралися геть. Він знав, що позаду на Стіні чатують вартові, але їхні очі дивилися на північ, а не на південь. Ніхто не бачив його втечі, окрім Сема Тарлі, що намагався зіп’ястися на ноги серед пилюки старої стайні. Він сподівався, що падіння не зашкодило Семові, адже той, важкий та незграбний, легко звихнув би собі гомілку чи зламав руку.

— Я попереджав, — проказав Джон уголос. — Зрештою, то не його клопіт.

По дорозі він стискав і розтискав пальці спеченої руки. Біль ще мучив його, та все ж без перев’язок було краще.

Місячне сяйво висріблило пагорби, якими звивалася стрічка королівського гостинця. Він мав забратися якомога далі від Стіни, поки не виявили його зникнення. Вранці він залишить гостинець і поїде навпростець полями та лісами, через кущі та струмки, щоб заплутати погоню, але на разі швидкість була важливіша за хитрощі. Зрештою, не така то вже таємниця, куди і до кого саме він намірився.

Старий Ведмідь звик прокидатися з першим світлом дня, тому Джон мав час до світанку, аби залишити між собою та Стіною якомога більше верств шляху… якщо Сем Тарлі не зрадить його. Товстун поважав статути і легко лякався, та все ж любив Джона, мов брата. Викликаний на допит, Сем напевне скаже правду, але Джон не міг уявити його посеред ночі перед вартою Король-Башти з вимогою розбудити князя-воєводу.

Коли Джон не з’явиться до Старого Ведмедя вранці зі сніданком з кухні, то найперше перевірять його келію, а там знайдуть на ліжку Пазура. Важко було залишати меча, та Джон ще не настільки втратив честь, аби забрати його з собою. Навіть Джораг Мормонт так не вчинив, коли з ганьбою тікав з дому. Певно, воєвода Мормонт знайде когось більш вартого цього клинка. Джон почувався зле, думаючи про старого. Він знав, що його втеча сипне солі на досі ще не зцілену рану воєводи, завдану власним сином. Недобра відплата за добро та довіру, але що ж поробиш. Який шлях не обери, а когось на ньому доведеться зрадити.

Він і досі не був певний, що чинить по совісті. Південникам було легше. Вони мали септонів, які вміли пояснити людям божу волю, допомагали відрізнити добре від поганого. Але Старки вклонялися старим богам без імен; якщо серце-дерева і чули людей, то ніколи їм не відповідали.

Коли позаду зникли останні вогні замку Чорного, Джон стишив крок кобили. Попереду лежала довга подорож, а коняка була лише одна. Далі на південь уздовж гостинця лежали городці, села та хутори, де кобилу можна буде обміняти на свіжу, але ж не в тому разі, якщо вона пораниться чи запалиться.

Скоро він муситиме знайти нову одежину. Певніше за все, її доведеться вкрасти. Він був одягнений у чорне з голови до ніг: високі верхові чоботи, груботкані штани та сорочку, шкіряну камізелю без рукавів та важкий вовняний кобеняк. Меч-півторак та кинджал були вкладені у піхви з чорної замші; кольчуга та мисюрка з бармицею в саквах також були вороновані дочорна. Будь-яка з цих речей проказувала йому смертний вирок. На північ від Перешийку людина, вдягнена у чорне, викликала холодну підозру в кожному селі чи городці. Скоро за ним почнуть стежити, вишукувати. Щойно круки маестра Аемона злетять у повітря, Джон більше не знайде безпечної криївки. Навіть у Зимосічі. Хай Бран і зголосився б прийняти брата в себе, але ж маестер Лювин має більше здорового глузду. Він зачинить перед Джоном браму і прожене його геть, як вимагає закон. Краще й не потикатися туди.

І все ж замок стояв у нього перед очима, наче він виїхав звідти тільки учора: високі гранітні мури, велика трапезна палата з пахощами диму, собак та смаженого м’яса, батькова світлиця, кімнатка у башті, що правила Джонові за опочивальню. У глибині душі він нічого так не бажав, як знову почути Бранів сміх, повечеряти Гейджевим пирогом з м’ясом та шкварками, послухати оповідки Старої Мамки про дітей лісу та Флоріана-Дурня.

Але ж не за тим він залишив Стіну. Він поїхав, бо був сином свого батька і братом Робба. Подарований меч, навіть незрівнянний Пазур, ще не робив його Мормонтом. Не був він і Аемоном Таргарієном. Тричі старий мусив робити вибір, і тричі він обирав честь, але ж то було його життя, а не Джонове. Джон досі не вирішив для себе, чи маестер лишився у Варті тому, що був слабкий та боягузливий, а чи тому, що був сильний та вірний. Але цілком розумів те, що маестер говорив йому про муки вибору. Надто добре розумів.

Тиріон Ланістер казав, що більшість людей радше заперечуватимуть важку правду, аніж визнають її. Та Джон не бажав більше нічого заперечувати. Він був самим собою: Джоном Сніговієм, байстрюком та кривоприсяжцем, без матері, без друзів, проклятим і приреченим. Решту свого життя — довгого чи короткого — він муситиме прожити як вигнанець, у тіні та мовчанці, не сміючи вимовити свого справжнього імені. Де б він не опинився у Семицарстві, він буде змушений жити у брехні, аби проти нього не піднялася рука кожної чесної людини. Та йому було байдуже, аби тільки дожити до того, щоб стати поруч з братом і помститися за смерть батька.

Він згадав, як востаннє бачив Робба. Той стояв у дворі, й сніг танув у його рудо-брунатному волоссі. Джон міг би з’явитися до нього таємно, під іншою личиною. Він спробував уявити собі обличчя Робба, коли відкриється йому. Напевне, брат хитне головою, посміхнеться і скаже… скаже…

Але побачити посмішку Джон не зміг. Намагався, але не зміг. У голові спливла думка про втікача, якого батько стратив того дня, коли знайшлися лютововки.

— Ти проказав присягу, — мовив тоді князь Едард. — Ти наклав на себе обітницю перед своїми братами, перед старими богами та новими.

Десмонд і Товстун Том потягли втікача до пенька. Бранові очі стали більшими за тарілки, і Джонові довелося нагадати йому добре тримати конячку. Джон згадав вираз обличчя батька, коли той приймав Лід від Теона Грейджоя, струмінь крові на снігу, і як Теон пхнув ногою голову, що підкотилася йому під ноги.

Він спитав себе, що зробив би князь Едард, якби втікачем виявився його брат Бенджен замість отого змарнілого незнайомця. Чи вийшло б усе інакше? Напевне, вийшло б, напевне… і Робб напевне привітав би його в себе. Мусив би привітати, бо інакше…

Про таке важко було навіть думати. Пальці стиснули повід, і глибоко всередині озвався біль. Джон вдарив кобилу острогами і пішов учвал королівським гостинцем, немовби намагаючись втекти від своїх сумнівів. Він не боявся смерті, лише не бажав померти саме так: зв’язаним, на колінах, як пересічний харцизяка. Якщо вже гинути, то з мечем у руці, в бою проти убивць батька. Він не був справжнім Старком, не вродився… але міг хоча б померти ним. Хай люди кажуть, що Едард Старк породив чотирьох синів, а не трьох.

Привид тримався біч-о-біч десь із верству, звісивши з рота червоного язика. Схиливши голову до вуха кобили, вершник вмовляв її додати швидкості. Вовк стишив крок, зупинився, роздивився, жевріючи червоними вуглинами очей у місячному сяйві. Скоро він зник позаду, але Джон знав, що вовк рушить слідом, коли сам вважатиме за потрібне.

По обидва боки дороги крізь дерева заблимали розкидані вогники. То було селище під назвою Кротовина. На Джона загавкав собака, з якогось стійла гучно заревів мул, але загалом селище не прокинулося від сну. Тут і там крізь зачинені дерев’яні віконниці жеврів вогонь з коминів; втім, таких було небагато.

Насправді Кротовина була більшою, ніж здавалася, бо три чверті її розташувалися під землею — в глибоких теплих печерках, з’єднаних плутаниною прокопаних ходів. Навіть бурдей — і той запхали під землю, лишивши нагорі тільки дерев’яну хатку завбільшки з нужник з червоним ліхтарем над дверима. На Стіні Джон чував, як хлопці кликали хвойд «підземним скарбом»; зараз він спитав себе, чи не шукає собі тих скарбів хтось із його чорних братчиків цієї самої ночі. Вважалося, що то порушення обітниці, та ніхто не зважав.

Джон знову стишив крок, тільки коли залишив Кротовину позаду на чималій відстані. До тієї миті й він сам, і його кобила вкрилися потом. Тремтячи, він зліз на землю; обпечена рука палала болем. Під деревами лежала латка не розталого іще снігу, блищала під місяцем, стікала водою в невеличкі калюжі. Джон присів навпочіпки, склав долоні, ловлячи талу воду. Вона була холодна, як лід. Джон напився, плюхнув у обличчя, аж щоки закололо. Пальці боліли гірше, ніж у попередні дні; в голові гупало. «Я все роблю правильно», мовив він до себе, «то чому ж на серці так гидко?».

Кобила уся вкрилася піною, тому Джон узяв повід і провів її трохи кроком. Дорога вшир ледве дозволяла роз’їхатися двом вершникам, була порізана струмочками та захаращена камінням. Ганяти нею навмання — це майже напевне зламати собі шию. Джон сам здивувався, яку дурницю вчинив. Швидкої смерті захотів, абощо?

Десь далеко, за деревами зойкнула якась перелякана тварина, і Джон підняв очі догори. Кобила неспокійно заїржала. Чи це не його вовк уполював якусь здобич? Він склав долоні трубою навколо вуст і гукнув:

— Привиде! Привиде, до мене!

У відповідь ззаду шурхнули крила — у повітря здійнялася сова.

Джон скривився і рушив далі. Він вів кобилу десь із півгодини, поки вона не просохла. Привид не з’являвся. Джон бажав скоріше скочити в сідло та їхати далі верхи, але непокоївся про вовка.

— Привиде! — загукав він знову. — Де ти є? До мене! Привиде!

У цих лісах ніщо не могло загрожувати лютововкові, навіть напівдорослому вовченяті, якщо тільки… ні, Привидові вистачило б розуму не чіпати ведмедя, а якби поблизу опинилася зграя вовків, то Джон напевне почув би їхнє виття.

«Треба попоїсти», вирішив Джон. Воно і собі веселіше, і вовк матиме більше часу надолужити шлях. Небезпеки поки що не було — замок Чорний ще не прокинувся. У саквах він розшукав сухого коржика, шматок твердого сиру, мале зморшкувате яблуко. Ще він мав солонину та шмат сала, які поцупив з кухні, але вирішив зберегти їх на потім. Як вони скінчаться, то доведеться полювати, а це зайві затримки у дорозі.

Джон сів під деревом і з’їв коржика з сиром, поки кобила паслася уздовж королівського гостинця. Яблуко він зберіг наостанок. Воно трохи зім’якло, та все ж лишилося терпким і соковитим. Джон встиг догризти до серединки, коли почув стукіт копит з півночі. Він негайно скочив на ноги і кинувся до кобили. Чи зможе він зараз втекти від них? Ні, вершники вже близько, вони напевне його почують, а якщо це погоня з замку Чорного…

Він звів кобилу геть з дороги за щільний запліт сіро-зелених вартових дерев.

— Тихше! — мовив він глухим голосом, пригинаючись і визираючи з-під гілля. Якщо боги зглянуться, вершники проїдуть мимо. Може, то люд з Кротовини чи селяни їдуть у своїх справах. Хоча що їм тут робити посеред ночі…

Стукіт копит ставав усе гучніший. Вершники наближалися королівським гостинцем прудкою ристю. Їх було щонайменше п’ятеро чи шестеро, скільки Джон міг розібрати на слух. Голоси відлунювали поміж дерев.

— …певний, що він рушив у цей бік?

— Я ні в чому не певний.

— То він міг податися і на схід. Як ми знаємо? Або ж зійти з гостинця і рушити навпростець крізь ліс. Я б так і вчинив.

— У темряві? То й тупак. Якби не звалився з коня і не зламав шию, то заблукав би і на світанку знову вперся б рогами у Стіну.

— От і ні. — Грен, здається, образився. — Я б їхав собі на південь, його видно по зірках.

— А якщо на небі хмари? — спитав Пип.

— Тоді б не поїхав.

Втрутився інший голос.

— А знаєте, куди б я поїхав? До Кротовини шукати підземних скарбів.

Пронизливий сміх Ропуха рознісся поміж дерев. Джонова кобила пирхнула.

— Ану всі замовкніть, — наказав Гальдер. — Здається, я щось почув.

— Де? Я нічого не чув.

Коні зупинилися.

— Та ти власний пердь не почуєш.

— Почую, — наполягав Грен.

— Ану тихо!

Усі замовкли й прислухалися.

Джон затамував подих. «Сем», подумав він. Той не пішов до Старого Ведмедя, але й спати не пішов, а натомість підняв інших хлопців. От вражі діти! Якщо настане світанок, а їх не буде в ліжку, то вони теж стануть втікачами. Що вони собі думали?

Тиша, здавалося, не скінчиться ніколи. Звідти, де пригнувся Джон, він бачив ноги коней крізь гілля. Нарешті Пип заговорив:

— То що ти чув?

— Не знаю, — зізнався Гальдер. — Якийсь звук. Може, кінь, але…

— Тут нікого нема.

Краєм ока Джон помітив бліду тінь, що рухалася поміж дерев. Зашурхотіло листя, і з тіні зненацька вискочив Привид. Джонова кобила сахнулася і заїржала.

— Онде! — загукав Гальдер.

— Я теж чув!

— Зрадник, — мовив Джон до лютововка, стрибаючи в сідло. Він повернув кобилу так, щоб тихо вислизнути крізь дерева, та переслідувачі налетіли, як він іще й двох сажнів не подолав.

— Джоне! — заволав слідом Пип.

— Стій! — наказав Грен. — Ти не зможеш втекти від усіх нас.

Джон розвернувся і став обличчям до них, витягаючи меча.

— Їдьте геть. Я не хочу вас кривдити, але якщо примусите, то не завагаюся.

— Що, один супроти семи? — Гальдер махнув рукою, і хлопці роз’їхалися віялом, оточуючи Джона.

— Чого вам треба? — вигукнув Джон.

— Повернути тебе туди, де твоє місце, — відповів Пип.

— Моє місце — коло мого брата.

— Тепер ми — твої брати, — мовив Грен.

— Тобі зітнуть голову, якщо впіймають. Та ти й сам знаєш, — всунувся Ропух з нервовим смішком. — Таку дурню міг вчинити хіба що Биця.

— Нізащо, — заперечив Грен. — Я не порушую обітниці. Я проказав присягу і дотримаюся її.

— Я теж, — відповів Джон. — Хіба ви не розумієте? Мого батька вбито. Почалася війна, і мій брат Робб б’ється на смерть у річковому краю…

— Ми знаємо, — ствердив Пип. — Сем нам усе розповів.

— Нам шкода твого батька, — мовив Грен, — але то байдуже. Як хто присягнув Варті, то піти з неї вже не може, хай там що робиться в світі.

— Але я мушу!.. — гарячково заперечив Джон.

— Ти проказав обітницю, — нагадав йому Пип. — «Починається моя варта», ось як ти сказав. «Що скінчиться з моєю смертю.»

— «Я житиму і помру на своїй варті», — киваючи головою, додав Грен.

— Не треба мені нагадувати присягу, я її знаю незгірше вас усіх!

От зараз Джон розлютився. Чому вони не дадуть йому спокій? З-за них усе тільки ускладнилося.

— «Я — меч у темряві», — проспівав Гальдер.

— «Вартовий на мурах», — пропищав Ропух.

Джон кинув їм прокльони просто у обличчя. Та ніхто не зважав. Пип острогами підігнав коня ближче, виспівуючи:

— Я — вогонь, що розганяє холод. Світло, що приносить ранок. Ріг, що пробуджує сплячих. Щит, що боронить царину людей.

— Не наближайтеся, — попередив Джон, вимахуючи мечем. — Я не жартую, Пипе.

Ніхто з них не мав на собі обладунку. Він би порубав їх на шматки, якби схотів.

Матар об’їхав його ззаду і приєднався до хору:

— «Я віддаю своє життя і честь Нічній Варті».

Джон пхнув ногою Матарову кобилу, крутнувши її на місці. Але хлопці оточили його з усіх боків, звужуючи коло.

— «На цю ніч…» — Гальдер ристю наближався зліва.

— «…і всі наступні ночі світу», — закінчив Пип і схопив Джонів повід. — А тепер вибирай: убити мене або повернутися разом зі мною.

Джон підняв меча… і безпорадно опустив його.

— Лихо б вас ухопило, — лайнувся він. — Усіх вас.

— Тобі руки зв’язати, чи даси слово, що повернешся з нами, не опираючись? — запитав Гальдер.

— Я не тікатиму, якщо ви про це.

З-під дерев виник Привид, і Джон витріщився на нього.

— Отака з тебе поміч, — докорив йому юнак, а вовк у відповідь кинув проникливий погляд темно-червоних очей.

— Треба поспішати, — зазначив Пип. — Не повернемося до світанку, то Старий Ведмідь нам усім зітне голови.

Про зворотній шлях Джон Сніговій майже нічого не пам’ятав. Він видався йому коротшим за подорож на південь. Можливо, тому, що думки блукали деінде. Крок задавав Пип. Він то мчав учвал, то ледве тягнувся, то йшов ристю, а то знову кидався учвал. З’явилася і пролетіла мимо Кротовина, де червоний ліхтар над бурдеєм давно загасили. Загін встиг більше ніж вчасно: до світанку лишалася ще добра година, коли Джон побачив попереду башти замку Чорного, темні на велетенському блідому тлі Стіни. Цього разу домівкою замок йому не видався.

«Забрали назад, то й нехай», думав собі Джон, «але залишитися все одно не примусите». Війна не скінчиться ані завтра, ані післязавтра, а друзі не зможуть його вартувати цілодобово. Дочекатися, щоб у його намір лишитися на Стіні повірили… а тоді хай тільки втратять пильність, і він знову втече. Але тепер уникатиме королівського гостинця. Можна рушити уздовж Стіни на схід — може, й до самого моря. Цей шлях довший, зате певніший. А можна й на захід, у гори, а тоді на південь перевалами. Так ходили дичаки: їхня дорога була важка і небезпечна, зате туди за ним ніхто не поткнеться. А за якихось п’ять сотень верст від Зимосічі та королівського гостинця він не заблукає.

Семвел Тарлі чекав на них у старих стайнях. Занадто схвильований, аби спати, він сидів на землі, спершись на копицю сіна. Побачивши товаришів, він підвівся та обтрусився.

— Я… радий, що тебе знайшли, Джоне.

— А я ні, — відповів Джон, злізаючи з сідла.

Пип зіскочив з коня і скривився, зиркнувши на небо, що вже світлішало.

— Будь ласкавий, допоможи з конями, Семе, — попрохав коротун. — Попереду довгий важкий день, а спати нам вже часу не лишилося, дякуючи Снігові-воєводі.

На світанку Джон пішов до кухні, як робив кожного ранку. Трипалий Гоб не сказав нічого, лише віддав йому сніданок Старого Ведмедя: три варених яйця, підсмажений хліб, шмат шинки, миску зморшкуватих слив. Джон поніс їжу до Король-Башти, де й знайшов Мормонта на лаві коло вікна. Воєвода щось писав, а крук ходив туди-сюди по його плечах і бурмотів: «Зерна, зерна, зерна». Побачивши Джона, птах заверещав.

— Постав сніданок на стіл, — мовив Старий Ведмідь, піднявши очі від письма. — Я вип’ю пива.

Джон прочинив віконниці, узяв глек пива з зовнішнього підвіконня та наповнив ріг. Гоб дав йому лимона — ще холодного, з-під Стіни. Джон стиснув його в кулаку; поміж пальців потік кислий сік. Мормонт вимагав додавати лимон собі у пиво щоранку і казав, що саме тому досі має в роті власні зуби.

— Ти любив свого батька, хто б сумнівався, — мовив Мормонт, коли отримав від Джона свій ріг. — Але саме те, що ми любимо, знищує нас. Пам’ятаєш, як я казав тобі, хлопче?

— Пам’ятаю, — набурмосився Джон. Він не бажав говорити про смерть батька навіть з Мормонтом.

— То дивися, щоб не забув. Саме тяжку правду ми повинні засвоювати найміцніше. Принеси-но мені тарілку. Знову шинка? Та нехай. Якийсь ти на вид втомлений. Нелегко ганяти верхи під місяцем, га?

Джонові пересохло у горлі.

— То ви знаєте?

— Знаєте, — підхопив крук з Мормонтового плеча. — Знаєте.

Старий Ведмідь пирхнув.

— Ти гадаєш, Сніговію, що воєводами Нічної Варти обирають глухих та дурних? Аемон сказав мені, що ти напевне втечеш. А я відповів йому, що так само напевне ти повернешся. Я знаю своїх вояків… і своїх хлопчаків також. Честь спонукала тебе виїхати на королівський гостинець… і честь повернула назад.

— Мене повернули друзі, а не честь, — заперечив Джон.

— Хіба я сказав, що твоя честь? — Мормонт роздивлявся тарілку.

— Мого батька підло замордували. Ви гадали, я нічого не робитиму?

— Правду кажучи, ми гадали, що ти зробиш саме те, що зробив.

Мормонт скуштував сливу, виплюнув кісточку.

— Я наказав, щоб за тобою стежили. Твій від’їзд бачили. Якби тебе не повернули друзі, то перестрів би на шляху дехто менш дружній. Якщо, звичайно, ти не маєш коня з крилами. Чи маєш?

— Ні. — Джон почувався цілковитим дурнем.

— Шкода. Нам такий кінь не завадив би.

Джон випростався. Він казав собі, що помре гідно, і цього права в нього ніхто не відбере.

— Я знаю покарання за втечу з Варти, пане воєводо. Я не боюся померти.

— Померти! — заверещав крук.

— Сподіваюся, що й жити не боїшся, — мовив Мормонт, нарізаючи шинку кинджалом і даючи шматочок птахові. — Але ти не втік з Варти — поки що. Осьде ти переді мною. Якби ми стинали голови усім хлопчакам, що вночі тікають до Кротовини, то Стіну давно б стерегли самі привиди. Але, може, ти сподіваєшся втекти знову назавтра, а може, через кілька тижнів. А й справді, хлопче, сподіваєшся чи ні?

Джон змовчав.

— Я так і гадав. — Мормонт почистив варене яйце від шкаралупи. — Твій батько мертвий, синку. Чи ти маєш змогу повернути його до життя?

— Ні, — похмуро буркнув Джон.

— От і добре, — зазначив Мормонт. — Ми з тобою вже бачили, як повертаються мертві. Хай боги збавлять побачити знову.

Він з’їв яйце за два укуси і виколупав шматочок шкаралупи з-поміж зубів.

— Твій брат вивів у поле всю силу півночі. Будь-хто з його значкових панів має під рукою більше клинків, аніж знайдеться в усій Нічній Варті. Навіщо їм здалася твоя допомога? Чи ти такий могутній воїн? Чи, може, ховаєш у кишені якогось мамуна, щоб зачаклував тобі меча?

Джон не мав відповіді. Крук тим часом дзьобав яйце, роздлубуючи шкаралупу. Потім просунув дзьоба в дірку і витяг нитки білка та жовтяка.

Старий Ведмідь зітхнув.

— Не одного тебе торкнулася ця війна. Напевне, моя сестра теж зараз їде під корогвами твого брата. Ще й зі своїми дочками, вбраними у чоловічу броню. Правду кажучи, стара Маега — вперта, запальна і норовлива, мов чугайстер. Ми ніколи не мирили з тією клятою відьмою. Але моя любов до неї не менша, аніж твоя — до твоїх сестер.

Мормонт скривився, вхопив останнє яйце і стиснув у кулаку, хряснувши шкаралупою.

— Ну, нехай і менша. Так чи інакше, якщо її вб’ють, я тужитиму. Але не тікатиму з Варти. Я проказав обітницю — так само, як і ти. Моє місце тепер тут… а де твоє, хлопче?

«Мені немає місця ніде», хотів відповісти Джон. «Я — байстрюк. Я не маю ані спадщини, ані імені, ані матері, а тепер ще й батька не маю.» Та слова не йшли з язика.

— Я не знаю.

— Зате я знаю, — відповів князь-воєвода Мормонт. — Здіймаються холодні вітри, Сніговію. За Стіною видовжуються тіні. Котер Пайк пише про величезні стада лосів, які тікають на південь та схід, до моря. А з ними й мамонти. Він повідомляє, що один з його людей знайшов здоровезні, химерних обрисів сліди ніг за якихось п’ятнадцять верст від Східної Варти. Розвідники з Тіньової Вежі знаходять села, залишені людьми. Пан Денис пише, що вночі вони бачать багаття у горах. Величезні багаття, що палають від вечора до світанку. Кворин Піврукий узяв полоненого у глибинах Кугави, і той побожився, що Манс-Розбишака знайшов якесь нове таємне укріплення і збирає в ньому всіх людей з-за Стіни, а навіщо — про те відають самі боги. Як гадаєш, твій дядько Бенджен — єдиний розвідник, якого ми втратили цього року?

— Бен-Джен, — каркнув крук і нахилив голову, зронюючи шматочки яйця з дзьоба. — Бен-Джен. Бен-Джен.

— Ні, — відповів Джон. Були й інші. Забагато.

— Ти гадаєш, війна твого брата важливіша, ніж наша? — гримнув старий.

Джон прикусив губу. Крук заплескав крилами на нього.

— Війна, війна, війна, — заспівав він.

— Ні, не важливіша, — сам собі відповів Мормонт. — Ласка божа, ти ж не сліпий і не дурний. Коли вночі по наші душі приходять упирі, гадаєш, нам не байдуже, хто сидить на Залізному Троні?

— Байдуже. — Раніше Джонові таке якось не спадало на думку.

— Твій вельможний батько відіслав тебе до нас. А навіщо, хто може сказати?

— Навіщо! Навіщо! — загукав крук.

— Я знаю тільки те, що у жилах Старків тече кров першолюдей. Першолюди побудували Стіну. Дехто каже, що вони пам’ятають таке, про що решта забула. А твій звір… він привів нас до упирів, попередив про мерця на сходах. Пан Яремія сказав би, що то збіг обставин, але пан Яремія мертвий, а я — живий.

Воєвода Мормонт підчепив шматочок шинки вістрям кинджала.

— Гадаю, сама доля привела тебе сюди. Я хочу, аби ти і твій вовк були з нами, коли ми вийдемо за Стіну.

Від цих слів спиною Джона побігли мурашки.

— За Стіну?!

— Ти не глухий. Я бажаю знайти Бена Старка, живого чи мертвого. — Він пожував і ковтнув. — І не бажаю заростати тут мохом, чекаючи на сніги та крижані віхоли. Треба знати, що відбувається. Нічна Варта виступить міцним загоном проти Короля-за-Стіною, Інших і всякого дідька, який трапиться назустріч. Похід очолю я сам.

Воєвода тицьнув кинджалом Джонові у груди.

— За звичаєм, той із шафарів, хто служить князеві-воєводі, є також його зброєносцем… та я не хочу кожен день прокидатися на світанку і гадати, чи ти знову не втік. Отож я питаю тебе, Снігу-воєводо, і вимагаю негайної відповіді. Ти є братчиком Нічної Варти або малим байстрюком, який досі не награвся у війну?

Джон Сніговій випростався і глибоко вдихнув. «Пробачте мені, батьку. Роббе, Ар’є, Бране… пробачте мені, я не зможу вам допомогти. Князь-воєвода має рацію. Моє місце тут.»

— Я… з вами, пане воєводо. Я служитиму чесно. Присягаюся. Більше я не тікатиму.

Старий Ведмідь пирхнув.

— Отож-бо. Добре. То йди та причепи меча до пояса.

Дата добавления: 2015-07-12