Міф як культурна універсалія. Взаємодія літературознавства та міфології. Міфологічна школа та архетипна школа у літературознавстві.

Міф завжди притягував до себе дослідників. Якщо говорити про інтерпретацію міфа, то вона існувала ще в Давній Греції. Так, наприклад, Піфагор доводив, що в міфах відображувалося філософсько-алегоричне сприйняття природи, а Евгемер бачив у героях міфів обожнених героїв, які колись реально існували. Новий інтерес до міфів зріс в епоху Відродження. У ХУІІ-ХУІІІ ст. високу культурну цінність міфа відзначали Б.Фонтенель, Дж.Віко, І.Гердер. Б.Фонтенель шукав основу міфів у первісній відсталості інтелекту, у філософському невігластві і вважав міф продуктом першої, "дитячої" стадії в розвитку людства. Під міфом ми розуміємо культурну універсалію, сутність та існування якої обумовлені особливостями людської свідомості й мислення. Він представляє собою певним чином структуровану й подану інформацію. Акцентуємо: дана універсалія має позачасовий і позапростірний характер. Міф, міфосвідомість, міфотворчість не обмежуються конкретним часом, суспільством і культурою. Людина живе міфом. Це не тільки історично перша форма суспільної свідомості, духовна основа організації особистого й громадського життя давньої людини, але й невід’ємна частина людського буття, свідомості й культури, специфічна форма сприйняття й конструювання внутрішнього й зовнішнього світу, що характеризується єдністю суб’єкта й об’єкта, раціонального й ірраціонального, реального й ідеального, профанного й божественного. Буквально міф означає розповідь, переказ, сказання. Це продукт народної фантазії, сказання про богів, обожнених або пов’язаних з богами своїм походженням героїв, про першопредків, які прямо або опосередковано беруть участь у створенні світу, спроба узагальнення й пояснення різних явищ природи й суспільства. На наш погляд, це не просто усний або письмовий твір, а ціла комунікативна система, що включає людину в навколишній світ, пояснює принципи його функціонування, пропонує зразковий приклад соціальної поведінки й порядку, забезпечує психологічну стійкість і емоційну рефлексію, надає життю свідомість і повноцінність. Таким чином, міф нерозривно пов’язаний з ідентифікацією людини в макро- і мікрокосмосі. Міфологія як наука про міфи має багату і тривалу історію. Перші спроби переосмислення міфологічного матеріалу були зроблені ще в античності. Вивченням міфів в різні періоди часу займалися: Евгемер, Віко, Шеллінг, Мюллер, Афанасьєв, Потебня, Фрейзер, Леві-Строс, Малиновський, Леві-Брюль, Кассірер,Фрейд, Юнг, Лосєв, Топоров, Мелетинський, Фрейденберг, Еліаде та багато інших. Але до теперішнього часу так і не оформилося єдиного загальноприйнятої думки про міф. Безумовно, у працях дослідників існують і точки дотику. Відштовхуючись саме від цих точок, нам представляється можливим виділити основні властивості і ознаки міфу. Народна міфологія є основою драматичних творів та поем О. Олеся «На зелених горах», «Над Дніпром», «Ніч на полонині», а також книга оповідань М. Івченка «Шуми весняні», тому літературознавство і міфологія мають тісний зв’язок між собою, оскільки, літературознавство досліджує міф. Міф про схід і захід сонця як його пожирання вовком опрацьований у поезії П. Тичини «Ми кажемо». Слов´янська міфологія стала основою сучасної української химерної прози 70-х років, зокрема творів В. Земляка «Лебедина зграя», «Зелені млини»; В. Дрозда — повістей «Ирій», «Самотній вовк», новел «Сонце», «Три чарівні перлини», «Білий кінь Шептало», роману «Листя землі»; Вал. Шевчука «Три листки.за вікном», друга частина роману «Дім на горі» — «Голос трави» містить ряд оповідань з народної демонології: «Відьма», «Перелесник», «Свічення», «Перевізник», «Чорна куля» та ін. З белетризацією літератури і зародженням новітньої української літератури елементи магії та міфології проникають в сучасні жанри. Так вони широко представлені в «Енеїді» І. Котляревського, зокрема в картинах різноманітних ворожінь, у стилізаціях проклять, заклинань, повір´їв тощо. Немало прикладів цих жанрів є у творчості Г. Квітки-Основ´яненка (оповіданнях «От тобі й скарб», «Мертвецький великдень», повісті «Конотопська відьма» та ін.).

Міфологічна школа — напрям у фольклористиці та літературознавстві початку XIX ст., запроваджений німецькими романтиками: гейдельберзькими (Л. Арнім, К. Брентано, Й. Геррес та ін.), єнськими (брати А. та Ф. Шлегелі), які спиралися на естетику Ф.-В.-Й. Шеллінга («Філософія мистецтва», 1802—1803), на уявлення про міф як універсальне значення, «природну релігію», необхідну умову існування мистецтва, достеменну основу поезії, намагалися віднайти генетичне праджерело міфотворення.

Ці тенденції передбачив ще Дж. Віко у «Новій науці» (1725), який вважав метафору чи метонімію «маленьким міфом». Й.-Г. Гердер був схильний розглядати міфи з позиції національної своєрідності.

Філософські засади міфологічної школи оформилися після видання «Німецької міфології» (1835) братів Я. та В. Грімм, що сприяло усвідомленню сутності народної душі не тільки давніх греків і римлян, а й іранців, германців, кельтів, слов'ян. Автори дослідження були переконані, що фольклор, втілюючи колективну несвідому душу, має божественне походження, що з міфу при його занепаді неминуче виникають казка, епос, легенда тощо. Брати Грімм використовували принципи порівняльно-історичного мовознавства, на цій підставі віднаходили спільні ознаки в уснопоетичній творчості багатьох народів, тому за аналогією з прамовою висували гіпотезу спільного праміфу.

Розвивалося два відгалуження Міфологічної школи:

· представники етимологічного (А. Кун, Німеччина; М. Мюллер, Англія; Ф. Буслаєв, О. Міллер, Росія) пропонували здійснювати лінгвістичну реконструкцію міфу за допомогою палеонтологічної методології;

· прихильники демонологічного (В. Шварц, В. Маннгардт, Німеччина) порівнювали схожі за змістом міфи.

А. Кун у працях «Сходження вогню та божественного трунку» (1859), «Про стадії міфотворення» (1873) тлумачив міфічні образи шляхом семантичного зближення імен зі словами санскриту, досліджував «Веди», обстоював «метеорологічну теорію» міфів. Аналогічні операції здійснив засновник «порівняльної міфології» М. Мюллер («Досліди з порівняльної міфології», 1856; «Читання про науку про мову», 1861—1864), який виводив давні міфи з первісних мов, розробив методику лінгвопалеонтології(двотомний «Внесок у науку про міфологію», 1897), запропонував «солярну теорію», що спиралася на практику обожнення небесних світил.

Найповніше «солярно-метеорологічна теорія» потрактована у праці «Порівняльно-критичні спостереження над шаровим складом російського епосу. Ілля Муромець та богатирство Київське» (1869) О. Міллера. Ф. Буслаєв вважав, що фольклорні жанри постали за епічної доби з міфу. Свої спостереження вчений підтверджував доказами версії про виникнення назв річок, зокрема Дунаю, велетів на зразок Святогора тощо. В. Шварц («Походження міфології […]», 1860; «Поетичний погляд на природу греків, римлян та германців […]», 1864—1979), В. Маннгардт («Демони жита», 1868; «Лісові та польові культури», 1875—77; «Міфологічні дослідження» 1884) джерелом появи міфів вважали не обожнення небесних тіл, а поклоніння демонічним істотам. О. Афанасьєв у працях «Дідусь домовий» (1850), «Відун та Відьма» (1851), «Поетичні погляди слов'ян на природу» (1865—1869) прагнув синтезувати розмаїті теоретичні спрямування міфологічної школи її концепції позначилися на становленні як науковців О. Пипіна, О. Веселовського, які невдовзі переглянули ці положення, виявили недоліки, запропонували інші шляхи вивчення міфу, зокрема з позиції міграційної теорії та теорії зустрічних течій. Свій варіант подолання кризи міфологічної школи формулювала антропологічна школа.

У сучасному літературознавстві виник окремий напрям, так звана архетипна критика, засновник якої — літературознавець Н.Фрай. В її основі — ідея літератури як «перетвореної міфології», тому історія літератури розглядається не у загальноісторичному контексті, а як форма внутрішнього саморуху — «тотальної історії літератури» — особливостей видозміни міфологічних засад на різних етапах розвитку літератури. Відображення у літературному творі давніх міфологічних уявлень часто опосередковане через трансформовані форми поетичного переосмислення, зокрема через символ.

Проблемою міфологізму в літературі займалась українська символічна школа міфологів, а згодом О.Потебня, який створив психолінгвістичну концепцію теорії літератури, в її підґрунті — ідея спорідненості психологічних основ творення слова, міфу й літературного твору. У сучасній літературі риси міфологізму знаходимо в латиноамериканському романі (Габріель Гарсія Маркес, Х. Гастуріас), українському химерному романі 70-х (В. Земляк, П. Загребельний, В. Дрозд, О. Ільченко), у баладі (І. Драч, П. Мовчан, М. Воробйов, І. Калинець).

Дата добавления: 2015-07-12