Люди без ґрунту

Ця стаття, за підписом «А. Власт» і з редакційним надзаголовком «Ті, що відійшли від націоналізму», була друкована в тижневику «Шлях Перемоги», Мюнхен, рік І, чч. 35 і 36 з 24-го і 31-го жовтня 1954 року. Вона е немов продовженням статті В. Тесляра «Брак віри в патріотизм українця-націоналіста. – Відповідь на запити і завваги доц. Ю. Бобровського», її доповненням і дальшим висвітленням. Автор широко цитує листа Бобровського, виявляючи суперечність і непра­вильність його тверджень і закидів у бік націоналістично-визвольного руху.

*

У 36 і 37 числах двійкарського «Українського Самостійника» появилися статті, підписані ім'ям доц. Ю. Бобровського, сиґновані рівночасно в примітках автора ініціялами М. Ш. У 33 і 34 числах нашого часопису В. Тесляр відповів на деякі запити і завваги вельмишановного пана доцента. Але той виступ п. Ю. Бобров­ського, до особи якого ми ставилися з великою пошаною і довір'ям, є настільки сумним і симптоматичним, що вважаємо за потрібне присвятити йому більше уваги. При цьому хочемо не тільки дати відповідь на окремі твердження п. Ю. Бобровського, але й кинути жмут світла на зміну віх цього автора.

В першій статті п. Ю. Бобровський ставить запитання: «Чи «вербовка" членства до лав ЗЧ ОУН відбувалася в таборах ДП за його націоналістичним світоглядом, певними властивостями характеру, сильною волею, – а чи радше за його готовістю на при­людних зборах задеклярувати себе більшими націоналістами, як С. Бандера». Очевидно, що за критеріями, поданими в першій, а не в другій половині наведеного речення. Але цікаво, що це пи­тання ставить тепер п. Ю. Бобровський, який сам належить до тих, що вступили в ряди організованих націоналістів на еміграції в та­борах ДП. Ми не вважаємо, що сама обставина організаційного оформлення в когось на еміграції знецінює його світоглядові, ідейні та характерні прикмети. Тільки для перевірки їхньої правдивости, тривкости і сили в свобідніших еміґраційних умовах немає таких твердих проб життя, як у боротьбі на Рідних Землях. Але як тут, так і там ідейність, сила волі і характеру поодиноких членів є різних ступенів. У твердих пробах боротьби одні люди витримують і перемагають, а деякі заламлюються, відпадають, а навіть стають зрадниками. Крім того, світогляд, характер, ідейність, воля здіб­ності й інші прикмети людини не е незмінними, вони розвивають­ся, підносяться або підупадають, псуються. На це впливають не тільки обставини, вплив оточення, змісту і форм життя. Про за­стій, піднесення чи падіння прикмет людини вирішує передусім те, чи і наскільки вона сама працює над собою, старається підно­сити їх щораз вище, чи без внутрішнього спротиву скочується вниз. У пориваючому струмені нашого руху відбуваються ще й часткові й індивідуальні процеси, які своєю натугою, швидкістю та навіть напрямком не завжди однобіжні з цілим рухом. Революційно-виз­вольний рух ОУН є динамічним, а не статичним явищем, так само роля і вартість кожної окремої людини в ньому є ролею частини в струмі, в біологічному процесі, а не ролею цеглини в статичній будівлі.

Доц. Ю. Бобровський у статтейній формі поставив питання про вартість кадрів ЗЧ ОУН, організованих на чужині, та дав узагаль­нюючу неґативну відповідь. Ці самі питання і відповідь він поста­вив у живій формі, сам собою, своїм виступом. Повищі наші зав-важення не мають на меті вибілювати чорні плями, тільки засте­регти перед неправдивим і несправедливим узагальненням, щоб окремих, процентово і своїм впливом незначних випадків ідей­ного, політичного і морального падіння й відпаду окремих людей не відносити на рахунок цілости руху.

В своїй статті Ю. Бобровський пише таке: «Чи колишня табо­рова «УПА» – таборова адміністрація, що складалась на 90-95% з так зв. «симпатиків», взагалі чимось подібна до УПА в Краю?» Цим реченням автор дає вислів своєму озлобленому ставленню не тільки до «колишньої таборової адміністрації», з участю симпа­тиків, але рівночасно й до прибулих з Краю вояків УПА, що гур­тами жили в таборах у Німеччині.

Замість полемізувати з п. Бобровським, наведемо деякі уривки з його листа з 29. 11. 1949 р. на цю тему:

«В нашій Організації (особливо в низах) борються завзято про­ти «корита». Мають рацію, коли борються проти того, щоб наше членство стало «коритниками», але безглуздя тікати від платних посад і залишати їх КУКові. [23] Коли ми будемо тікати від опла­чуваних посад, то ми не зможемо провадити жодної організацій­ної роботи, бо поперше – ми тільки й матимемо в думці про хліб насушний, і подруге – не матимемо змоги рухатися... Візьмемо приклад з мене. По реформі [24], коли я перейшов мешкати до та­бору, наша таборова Рада дала мені посаду технічного секретаря у технічному відділі з платнею 100 марок. В таборовій Управі за­ведено опозицією так, що посідають посади з оплатою 150-300 ма­рок».

Як бачимо, дві наведені цитати віддзеркалюють два протилежні становища пана Бобровського до того ж самого питання.

У поміщених статтях в «УС» 5. і 12. вересня ц. р. п. Ю. Бобров­ський, як з грамофонного диску, переспівує оклепані відступни­ками від ОУН фрази та з їхньою тенденцією провокації і денун­ціації. Бо що ж інше може мати на меті таке речення:

«Комуністичне і фашистське підпілля в демократичному світі обумовлено їх боротьбою за повалення демократичного світу. Для чого потрібне для ЗЧ ОУН «підпілля» в демократичному світі?»

Висновок простий: «підпілля» ЗЧ ОУН призначене для бо­ротьби проти демократичного світу, поліція в різних країнах по­винна це мати на увазі. Ось так п. Бобровський в газетній статті виразно написав те, що його теперішні майстри подавали «куди слід» тільки довірочними доносами. Чи не перестарався п. доцент?

Перейшовши на бік двійкарської групи ЗП, п. Бобровський на­магається переконати читачів його статтей в тому, що розкол і ди­версія двійкарів є позитивною дією реорганізації та селекції «найпроґресивнішого» членства, а група монополістів у ЗП УГВР є найкращим і єдино правдивим речником української визвольної політики. При цьому він з упертістю присвоює собі вигадані й пов­торювані наклепи «опозиції», ті самі, що їх він сам розкривав, відкидав і засуджував, напр., на II. Надзвичайній Конференції ЗЧ ОУН. Робити біле з чорного і навпаки, відповідно до коньюнктурної догідности – це спільна характеристична риса для всіх такого типу зміновіхівців. П. Бобровський називає таких людей «найпроґресивнішими» й інтелігенцією. Особливий, як на доцента, спосіб арґументації. П. Бобровський інтелігенцією називає таких людей, для яких немає в житті непорушних засад, у яких правда підмінюється діялектикою, характер – безхребетністю, вірність – продажністю, у яких найвищим досягненням інтелекту є вміння на ґрунті внутрішнього нігілізму переконливо заступати, на зміну, протилежні погляди на одні й ті самі речі. Якщо так розуміти, то погоджуємося з твердженням п. Бобровського, що для такої «най-проґресивнішої інтелігенції, закінченої і зростаючої» (за словами п. Ю. Б.) – в рядах ЗЧ ОУН немає місця і слава Богу, коли такі люди виявляються і залишають ці ряди. Натомість в ОУН і зокрема в ЗЧ залишається і прибуває до них така інтелігенція, яка пле­кає і втримує на високому рівні рівнорядно всі сили й вартості ду­ха– віри, характеру й інтелекту, в якої «вірою», «знаю», «визнаю» і «чиню» ідуть однозгідно, по одній, прямій лінії.

Щоб проілюструвати ріжницю між тим, що п. Бобровський заступав попередньо, і теперішнім його писанням та переходом до двійкарів, зацитуємо уривок з його листа з 29 травня 1950. Ось вони:

«Крім цього, за цей час я до кінця продумав низку засадничих питань з нашої внутрішньої і зовнішньої політики. 1) Ми мало приділяємо уваги боротьбі за ясність і чіткість світоглядових та ідейно-політичних позицій нашої Організації.

а) В свій час підтримка, а тепер боротьба з…..(тут п. Бобров­ський наводить прізвища літератора й критика, які співпрацюва­ли, чи й досі (один із них) співпрацюють з «Сучасною Україною» – прим. Редакції «Шляху Перемоги») і їм подібними, хоча вони, як були раніш, так є і тепер большевицькими аґентами і марксівськими диверсантами в духовій площині.

б) Толеранція світоглядово й ідейно-політично ворожих еле­ментів у нашій Організації – Гришко, Рябишенко.

в) Відсутність світоглядової та ідейно-політичної чіткости в нашій пресі. Серія статтей в «Українському Самостійнику» автора П. Олежко є диверсією московського соціял-демократа. Я маю від­повідь на цю серію статтей, але не знаю, де я буду її друкувати, бо в чужій пресі не хочу, а в своїй не пропустять. І все ж таки я цю відповідь надрукую».

Як виходить, тоді, в 1950 році, п. доц. Ю. Бобровський продумав низку засадничих питань до одного кінця, а тепер, чотири роки пізніше, передумав їх і додумався до іншого, якраз протилеж­ного. Сьогодні разом із Н. Олежком п. Бобровський потягнувся (вживаємо вислову Ю. Б-кого) туди, де панує вплив Шерехів, Майстренків, і спрягається з Н. Олежком у роботі двійкарів. Яких же дальших вислідів треба очікувати від «продумування» паном доцентом засадничих питань, до яких то ще «кінців» він у них дійде?

Де ж шукати вирішного критерій, яким умотивоване змінові-хівство п. Бобровського? Вказівку для відгадання дає друга його стаття, поміщена в 37 ч. «Українського Самостійника», а особливо її знаменний надголовок: «Кому належить чужа допомога». В тій статті, мабуть, на замовлення ЗП і на доказ своєї «проґресивности» й придатности, пан доцент силкується довести, що ЗП УГВР за рахунок «підтримки і допомоги з боку певних чинників демокра­тичного світу» веде правильну визвольну роботу та що так якраз і треба. Зайво вдаватися в детальне розтрясання арґументації п. Бобровського, якою він намагається конкретне питання: що робить ЗП УГВР за чужу допомогу, – пустити навскіс, на площину тео­ретичних міркувань про те, що ЗП повинно б робити. Тим часом група ЗП УГВР уже шостий рік існує і діє за рахунок тієї допо­моги чужинних чинників і балянс її роботи за той час дає безсум­нівне свідчення про її цілі, про призначення і використовування тієї допомоги. Чи ж справді ЗП УГВР, як каже п. доц. Ю. Б., «до­цільно використовує допомогу чужосторонніх чинників для роз­будови дійсно власних сил визвольної боротьби українського на­роду», та для «ширення і зміцнення зв'язків з силами вільного світу, що хочуть підтримувати визвольні змагання українського народу»? Що говорять факти? Що зробила група ЗП для розбудови українських визвольних сил, для їх ідейного, морального, полі­тичного чи організаційного скріплення? Які позитивні акції вона провела серед української еміграції, які сили приєднала до виз­вольного фронту? Які ідеї вона поширювала та як впливала на скріплення українського самостійницького фронту, на його зце-ментованість і на піднесення ідейности й морального стану? Яку роботу проробила група ЗП УГВР, маючи чужу фінансову допо­могу, для пропаґування української справи у чужинному світі, де є ті чужомовні видання і зовнішньо-політичні акції, які повинні б належати до першочергових завдань Закордонного Представ­ництва УГВР?

Змістом роботи тієї групи в середині революційно-визвольного руху було і є творення розбиття і розкладу. Один відкол у 1948 р., а другий, двійкарський, у 1954 р. Украдення через спроневірення формального власництва пресового органу ЗЧ ОУН «Українська Трибуна», використання її проти Організації, проти націоналістич­ного руху, як трибуни ідейно-політичного баламучення, а вкінці завалення її. Повторення такої самої практики з «Українським Са­мостійником». Поборювання ОУН засобами наклепу, очорнювання, доносів і провокацій (напр., спілка з провокатором Яблонем[25] у вигаданні «пляну ліквідації опозиції»). Розкладання і пере-вербовування» слабших характером людей методами підкупства і шантажу. Створювання деморалізації і розбиття серед прибулих з Краю упівців, викликання серед них двократного розколу. Тво­рення з відступників від ЗЧ ОУН і від Братства б. Вояків УПА паралельних лжеорганізацій для перманентного роздору, ув'язання енергії у внутрішню боротьбу та для компромітування виз­вольного руху назовні. У відношенні до Краю вперті намагання перенести туди зародки розколу, використання для цього ситуації, створеної смертю сл. п. ген. Чупринки, аж до геростратового успі­ху. Послідовне заперечування й викривлювання справжнього на­ціоналістичного змісту в ідеологічних, програмових і в політично-концепційних позиціях революційно-визвольного руху та підсу­вання на їх місце майстренківської орієнтації на т. зв. ідейних комуністів, наближення до позицій націонал-комунізму, наки­дання рухові світоглядового невтралізму, заперечення християн­ських основ руху.

Ця диверсія в ідеологічній площині провадилась не тільки за кордоном, але головно з-за кордону в Край, щоб йому накинути відповідні зміни з фальшивим відкликом на панівні течії за кордо­ном, на «велику, найсильнішу східняцьку партію Майстренка» тощо. Великий політичний обман і шантаж супроти Проводу в Краю, з допомогою фальшивого документу т. зв. Становище Уря­ду США[26], та супровідних брехливих обіцянок великої і всебічної допомоги під умовою підтримки лінії ЗП УГВР проти ЗЧ ОУН. Співдія з намаганнями з боку УККА проламати безкомпромісову поставу всіх українських політичних чинників за кордоном су­проти білого московського імперіялізму та попирання його акцією АКВБ (тоді, коли всі, включно з УНРадою, відкидали будь-які розмови з московськими імперіялістами, о. І. Гриньох пропонував створення Комітету психологічної боротьби для розмов і співдії з таким же московським Комітетом під омофором АКВБ). Нега­тивне ставлення до АБН-у, компромітування перед чужинцями нашої дії на тому відтинку та намагання розбити АБН, у спів­звучності з такими ж диверсійними намаганнями Ґласкова і його спільників.

Оце короткий Перегляд «роботи» ЗП УГВР-двійкарів. Як зіб­рати це все до купи, тоді стає цілком виразним характер і плян тієї роботи та її цілі. Це робота неукраїнська, для визвольного руху крайнього шкідницька. Коли ж зважити, що вона фінансована чужосторонніми чинниками, тоді стоїть питання: яка може бути рація для західньої держави, що є в гострому конфлікті з большевизмом, прикладати руки й засоби до руйнуючої диверсії всере­дині українського революційно-визвольного руху, найповажні­шої, протибольшевицької сили в межах СССР? Чи можна це ро­бити для того, щоб цю силу прибрати до своїх рук, зробити своїм інструментом? Чи можуть серйозні чинники якоїсь держави спо­діватися від цього позитивних наслідків, чи й для них не мусить бути очевидним, що з таких дій виходить тільки нищення діючого протибольшевицького фактора й послаблювання загального протибольшевицького фронту, з єдиною користю для Москви? Чи може допомога тих чинників ішла в іншому лляні, з іншими цілями, справді прихильними для українських визвольних змагань? Тоді, яка рука в середині групи ЗП УГВР скерувала все на такі рейки, щоб виходив такий вислід, який кожному очевидний? І хто, та як, виправдує такий розвиток перед дотичними чужинними чинни­ками, коли їхня допомога для ЗП УГВР має позитивне, а не де­структивне призначення?

Ось такі питання мусіли стояти перед п. Ю. Бобровським, перед інтеліґентною і глибше думаючою людиною, коли він збирався на сто вісімдесят ступенів повернути напрям своєї ідеологічної і політичної дії. Але чи справді те, що він написав у згаданих стат­тях і що він тепер робить, є вислідом його внутрішнього переко­нання? Хай відповість друге, а властиво перше «я» доцента Ю. Бобровського. Для цього передруковуємо листа п. Ю. Бобровського до Степана Бандери з 8. березня цього ж таки, 1954-го, року:

«Дорогий Степане Андрійович!

Не писав до Вас так довго з трьох основних причин, а саме:

1. Не хотів відбирати у Вас часу на читання моїх листів і на відповідь на них.

2. Саме я вперто працюю над своєю книжкою, що в скорому часі мусить бути закінченою і, сподіваюсь, принесе для нашого руху якусь користь та засвідчить перед політиками Західнього світу, що ми не гірше за них розуміємо не тільки суть больше-визму, а й суть Західнього світу.

3. Не було настільки поважних питань, щоб ще й мене зму­сили відвернути свою увагу від моєї основної праці.

Зараз ситуація дещо інша і тому я пишу до Вас цього листа.

Насамперед хочу познайомити Вас із розрізом моєї праці, яку я незабаром закінчу і будемо друкувати українською і, споді­ваюсь, трішки зміненою, англійською мовами. Книжка має назву: «Шлях до перемоги над СССР і світовим комунізмом». Розділи книжки такі:

1) з історії московського імперіялізму;

2) з історії боротьби гноблених Москвою народів за свою дер­жавну самостійність;

3) суть большевизму і большевицького імперіялізму:

а) розуміння суті большевизму різними ідейно-політичними таборами і наша їх критика;

б) наше розуміння суті большевизму;

4) сила і слабість СССР і світового комунізму;

5) шляхи до перемоги над СССР і світовим комунізмом.

Маю силу-силенну документів, так, що кожне моє твердження сперте на джерела.

Розмір праці буде від 450 до 500 сторінок, або 25-30 друкованих аркушів.

Відразу ж по закінченні цієї праці візьмусь за тему: «Роля світогляду в національно-визвольній боротьбі України».

Маю надію, що Ви будете задоволені моєю працею. В цьому питанні насмілююсь просити Вас бути моїм опікуном і сприяти мені в моїй праці всією силою Вашого авторитету. Але думаю, що не буде в цьому потреби, бо у мене й тут є добрий опікун, що ро­зуміє справу. (Натяк на те, що з каси ЗЧ ОУН виплачено Ю. Бобровському ок. 1800 долярів на написання його праці – прим, редакції «ШП»).

А тепер дозвольте висловити кілька думок щодо наших «внут­рішніх» справ.

«Внутрішніх» ставлю в лапки тому, що сенс їх такий. У «внут­рішніх» питаннях мене завжди муляли два питання.

1) Розуміння примату Краю над еміґрацією;

2) У рішенні ПІ. Великого Збору про те, що в нашому русі мо­жуть бути люди різних світоглядів (ідеалістичного і матеріялістич-ного), тобто, що ми «толеруємо» і матергялістів (марксистів).

Перше. Примат Краю я визнаю лише в тому сенсі, що основну ролю в боротьбі (збройній) відіграють сили Краю, а не еміґраціг. Але світоглядову, ідеологічну й ідейно-політичну зброю для Краю мусить дати тільки і лише еміґраційна частина нашого руху. Чому? Тому, що в історії зрілих політичних рухів усіх часів і всіх націй завжди було так, що в час відпруження революційної си­туації провід руху завжди вибував (відсилався) за кордон, аби він не був знищений ворогом. І цей провід за кордоном провадив міжнародню політику, бо краще орієнтувався в міжнародніх об­ставинах, ніж ті люди, що перебували в Краю, і давав для кра­йової боротьби світоглядову, ідеологічну й ідейно-політичну зброю. Провід мусів був повернутися до Краю не раніше і не пізніше, ніж напередодні вибуху революції. Бо коли провід прибуде до краю раніше передодня революційного вибуху, його буде зни­щено ворогом, коли пізніше передодня, ворожі сили можуть за­вести рух на манівці. Отже, провід революційного руху мусить завжди бути там і тоді, де і коли він мусить бути на різних етапах підготовки і здійснення революції. Г лише провід, а не членство, лише генеральний штаб революції (чи звичайної армії), а не ря­дове членство (чи вояки) має визначати, коли і де він мусить бути.

Подруге. Ніде і ніколи в світі жоден революційний рух не ви­гравав, якщо він не був єдиним г монолітним світоглядово, ідеоло­гічно й гдейно-політично. Без цього не буде революційний рух споєний і зцементований єдністю волі до дії, а збіговисько, череда чи отара. Проповідувати те, що проти большевизму найкраще бо­ротись з позицій марксизму (Горновий), це значить боротись проти большевизму в ім'я марксизму, бо з яких позицій роблять наступ на ворога, то тіж, а не інші позиції боронять від ворога. Стисло: з яких позицій робиш наступ, ті ж позиції борониш.

Я розумію, чому Полтава і Горновий могли так думати (і рані­ше III. Великий Збір). Тому, що в роки війни і по війні націона­лісти Зах. України, зустрівши «знедолених» комуністів Наддні­прянщини (Багряний, Майстренко, бо націоналісти Наддніпрян­щини, хто не був знищений, були поза межами України) підпали під ідеологічний вплив останніх, а «знедолені» комуністи знайшли для себе «покривало» з боку західніх українських націоналістів.

Це саме перенеслось на еміїрацію. Так зв. ЗП УГВР виявилося дуже зручною націоналістичною формою для виповнення її майстренківським змістом. Отже, боротьба наша має провадитись не проти т. зв. «опозиції» і її представників (Лебедь, Ребет і інші), а проти майстренківщини, що виповнила собою ЗП УГВР на емі­ґраціг г те ж саме в Краю. Для того ж, щоб наша боротьба була успішною, нам треба не відмежовуватись організаційно ні від «опозиції» і ЗП УГВР, а в майбутньому від УГВР і крайового про­воду, а навпаки – бути в єдності (організаційній) з ними і в такий спосіб випхати з них майстренківщину і виповнити їх україн­ським націоналізмом. Фортеці найкраще брати з середини.

І ми можемо і мусимо це зробити, бо іншого шляху історія нам не дала, іншого шляху немає.

Тим більше, що цей шлях сам проситься, щоб ми на нього ста­ли. В «Самостійнику» (обскубанім) від 21. 11. 1954 року наведено «Плян і деякі уточнення до діяльности тимчасового керівництва ЗЧ ОУН», в якому між повною еклектикою можна знайти гачок, за який треба вхопитись, щоб потягнути за собою все.

А цей гачок точка 12 і 13:

«12.. Впродовж 3-4 місяців відбудеться Конференція ЗЧ ОУН (Скликана «двійкарами», які протягом деякого часу затримали були цю назву)- для розгляду актуальних справ».

«13). Тимчасове Керівництво ЗЧ ОУН після виконання своїх завдань скличе Конференцію, перед якою складе звіт зі своєї діяльности та яка покличе нові керівні органи ЗЧ ОУН».

Я не дуже вірю в те, що «колегія» скличе за 3-4 місяці Кон­ференцію, але все ж сподіваюся, що протягом року вона все таки скличе. Іноді для того, щоб вийти на чистий шлях, неминуче тре­ба буває перейти через брудне болото, бо немає навіть вузенької стежки, щоб оминути болото. Немає ради, треба йти через болото, потім почистити від бруду черевики і йти чистим шляхом. Коли ми самі не підемо через болото, то нас можуть до нього зіпхнути сили, які діють проти нас, а самі ті сили вийдуть на чистий шлях і забруднять його.

Де не можна здобути формальною атакою, треба зайти з тилу. Наскільки я орієнтуюся (і, мабуть, не помиляюсь), рядове член­ство на нашому терені допоможе нам осягнути нашу мету.

Щиро вітаю Вас, Степане Андрійовичу.

Ні Ст. Бандера, ані цілі ЗЧ ОУН не послухали поради п. Бобровського. Раз тому, що група ЗП УГВР – це не твердиня, до якої варто б заходити, не те що здобувати. Подруге – вони не зби­рались лізти в болото, як каже п. Ю. Б. А трете й найважливіше – історія таки дала для ОУН інший, її власний шлях, важкий і спов­нений жертв, але прямий і чистий. На ньому, в моральному, ідей­ному і політичному відношенні, немає ані болота, ані обходів і за­крутів. Тим шляхом ішов досі націоналістичний, визвольний рух і йтиме далі, аж до перемоги, не дивлячись на ставлені з різних боків перепони й колоди, та не зважаючи на те, що слабодухи від­падають по дорозі.

Так відповів і п. Ю. Бобровський та пішов через болото. Чи тому, щоб здобувати «фортецю» зсередини, чи, може, з іншого мотиву? Шкода, велика шкода такої людини. Бо з тим болотом не так, як у листі писав п. Бобровський. Першим же його кроком було хляпнути болотом на те все, до чого недавно ставився з по­вагою і, хочемо вірити, щиро, а не по-юдиному, вдавано. Та й не чоботи приходиться замазати достойному доцентові. Ідейно-світоглядові переконання, політичне кредо, послідовність у життє­вому прямуванні, особиста честь, гідність і добре ім'я – це не чо­боти, які можна почистити, а то й викинути, замінявши новими. Це не так!

Дата добавления: 2015-07-12