Ознаки складу злочину.

Всі ознаки складу злочину за їх особливостями поділяють на чотири групи, що характеризують злочин з чотирьох його сторін:

1. ознаки, які характеризують об’єкт злочину, його суспільну спрямованість на заподіяння певної суспільно небезпечної шкоди – об’єкт;

2. ознаки, які характеризують зовнішній прояв злочину – дію чи бездіяльність, а також обставини їх вчинення (місце, час, знаряддя і т.ін.) – об’єктивна сторона;

3. ознаки, які характеризують діяча – його вік, осудність, громадянство, посадовий стан тощо – суб’єкт;

4. ознаки, які характеризують злочин з внутрішнього боку – психічне ставлення злочинця до своїх дій та їх наслідків, спонукання до вчинення цих дій, а також його емоційний стан – суб’єктивна сторона. [4]

Розглянемо ці ознаки більш детально:

Під об’єктом злочину розуміються суспільні відносини, але не всі, а ту їх частину, яка взята під охорону чинним кримінальним законом. Таке уявлення витікає з кримінального законодавства минулих років і має достатню основу в нині діючому КК. Перелік суспільних відносин, що охороняються кримінальним законом, змінюється в залежності від конкретних умов.

Значення об’єкта визначається передусім тим, що це - один з елементів складу злочину. Отже, об’єкт входить в основу кримінальної відповідальності. Це означає, що для притягнення особи до відповідальності по конкретній статті КК необхідно встановити, на який об’єкт був направлений злочин, якому об’єкту бажала заподіяти шкоду своїми діями конкретна особа і, зокрема, якому саме об’єкту ця шкода була заподіяна або створювалася загроза спричинення такої шкоди.

Правильне визначення об’єкта посягання представляє можливість визначити юридичну природу конкретного злочину. Якщо винний, нападаючи на людину, бажає позбавити її життя, - це злочин проти особистості. А якщо напад переслідує мету заволодіти майном потерпілого, то в такому випадку за юридичною природою злочин відноситься до посягання на власність. У цьому - друге значення об’єкту злочину.

У кримінальному праві об’єкти злочину класифікуються по вертикалі і по горизонталі. По вертикалі прийнято виділяти наступні види об’єктів: загальний, родовий і безпосередній. По горизонталі кваліфікація проводиться на рівні безпосереднього об’єкта. Тут також виділяють три види об’єктів: основний безпосередній, додатковий безпосередній і факультативний безпосередній об’єкт.

Загальний об’єкт злочину - це сукупність всіх суспільних відносин, що охороняються кримінальним законом від злочинного посягання. Якщо проаналізувати всі статті Особливої частини КК, то вийде в сукупності вичерпний перелік суспільних відносин, створюючих загальний об’єкт кримінально-правового захисту.

Особлива частина КК ділиться на розділу. Критерієм для такого розподілу є родовою об’єкт злочину. Вся сукупність суспільних відносин, створюючих загальний об’єкт, ділиться на групи, які між собою діалектично взаємопов’язані. Вважається, що збиток, який заподіюється одній групі суспільних відносин, не прямо завдає шкоди і іншим групам.

У ст. 1 КК називається група однорідних суспільних відносин: права і свободи людини і громадянина, власність, громадський порядок і громадська безпека, довкілля, конституційній устрій України, мир і безпеки людства.

Кожна з цих груп утворить родовий об’єкт, який ми знаходимо в Особливій частині в конкретному її розділі. Однак це тільки частина родових об’єктів. У ст. 1 законодавець дає зразковий перелік найбільш значущих для суспільства родових об’єктів. А аналізуючи всю Особливу частина КК, її розділи, ми можемо відтворити весь перелік родових об’єктів.

Проводячи аналіз Особливої частини КК можна укласти, що обгрунтована пропозицію фахівців в області кримінального права дещо змінити концепцію класифікації об’єктів по вертикалі, виділивши між загальним і родовим об’єктами ще один - складний, який утворить два і більш родових об’єкта. Тут важливо, щоб групи суспільних відносин, створюючих зміст складного об’єкта, були взаємопов’язані.

Безпосередній об’єкт - це конкретне відношення на яке направлено посягання і якому злочином заподіюється шкода або створюється загроза спричинення такої шкоди.

Безпосередній об’єкт потрібно відрізняти від інших суспільних відносин, які можуть бути порушені при здійсненні злочину. Так, при здійсненні діянь, що кваліфікуються як диверсія, разом з суспільними відносинами, що забезпечують національну безпеку України, порушуються і міжособистісні відносини, що забезпечують життя або здоров’я особистості. Точно так само в окремих випадках здійснення діянь, що кваліфікуються як хуліганство, можуть бути порушені, нарівні з відносинами громадського порядку, міжособистісні відносини, що забезпечують здоров’я, честь і достоїнство громадян, а також відносини власності. У подібних випадках прийнято говорити про наявність двох або більш безпосередніх об’єктів злочину. Разом з тим значення кожному з них дається неоднакове.

Саме на рівні безпосереднього об’єкта проводиться класифікація по горизонталі на основний, додатковий і факультативний.

Основний безпосередній об’єкт - це те суспільне відношення, яке охороняється конкретною кримінально-правовою нормою і на спричинення шкоди якому направлено конкретне діяння. Основний безпосередній об’єкт знаходиться в одній площині з родовим об’єктом і співпадає з ним за змістом.

Додатковий безпосередній об’єкт з’являється в так званих двооб’єктних, або багатооб’єктних, злочинах. Це - конкретне суспільне відношення, спричинення шкоди якому або загроза спричинення шкоди є обов’язковою умовою кримінальної відповідальності.

Наприклад, розбій посягає одночасно на власність і життя або здоров’я.

Таким чином, додатковий безпосередній об’єкт завжди вказаний в конкретній кримінально-правовій нормі нарівні з основним безпосереднім об’єктом.

Факультативний безпосередній об’єкт - це конкретне суспільне відношення, якому заподіюється шкода внаслідок здійснення конкретного злочину. Однак в рамках цього складу злочину такий об’єкт не передбачається.

Спричинення шкоди факультативному безпосередньому об’єкту в одних випадках має значення для правильної кваліфікації, а в інших впливає на призначення покарання.

Вивчаючи конкретний склад, його структуру і зміст, потрібно враховувати, що іноді додатковий безпосередній об’єкт з’являється тільки в кваліфікованому складі злочину.

Таким чином, класифікація об’єктів дозволяє уточнити характер і міру суспільної небезпеки злочину, його юридичну природу, а також допомагає правильно кваліфікувати здійснений злочин.

Відокремлення об’єктивної сторони як елемента одиночного злочину носить умовний характер - в тому смислі, що в реальній дійсності не існує один цей елемент злочину (як і другі його елементи). Але таке умовне розчленення має під собою реальну, як і кожен з елементів злочину характеризує його з особливої сторони і роздільний аналіз цих елементів дозволяє більш глибоко уяснити соціальну сутність і юридичне значення злочину в цілому. Об’єктивна сторона злочину це процес суспільно небезпечного і протиправного посягання на охоронювані законом інтереси, з їх зовнішньої сторони, з точок зору послідовного розвитку тих обставин і явищ, які починаються з злочинного діяння (дії чи бездії) суб’єкта і закінчується наступленням злочинного результату.[5]

Об’єктивна сторона в свою чергу характеризується наступними ознаками:

1.Суспільно небезпечне діяння (дія чи бездіяльність).

2.Злочинні наслідки.

3.Причинний зв’язок між дією чи бездіяльністю та злочинними наслідками.

4.Спосіб, місце, час, знаряддя та обстановка вчинення злочину.[6]

Дiяння (дiя або бездiяльнiсть) - обов’язкова ознака складу будь-якого злочину. Ст.11 кримiнального закону передбачає зовнiшнi форми дiяння в кримiнально правовому розумiннi: дiю i бездiяльнiсть.

Злочинна дiя передбачена ст.11 КК як активна форма людської поведiнки. Вона передбачає наявнiсть руху з боку людського органу (або кiлькох органiв). В бiльшостi випадкiв це не одинокий рух органу, а цiла серiя рухiв (тобто операцiя), iнодi навiть їх певна система - дiяльнiсть.

Злочинна бездiяльнiсть в кримiнально правовому розумiннi - це пасивна форма дiяння, вона характеризується невиконанням певних дiй. При цьому ознаками бездiяльностi визнаються:

- наявнiсть правового обов’язку вчинити певнi дiї в данiй конкретнiй ситуацiї;

- об’єктивно iснуючу можливiсть вчинити такi дiї в цiй ситуацiї.

Наслiдки як i причинний зв’язок необов’язковi ознаки складу всiх злочинiв. У так званих злочинах з формальним складом вони або вiдсутнi, як правило, (ст.109 дії, спрямовані на насильницьку зміну чи повалення конституційного ладу або на захоплення державної влади), або ж являються квалiфiкуючими ознаками i повиннi враховуватися правозастосовчим органом.

У злочинах з матерiальним складом як наслiдки так i причинний зв’язок - обов’язковi ознаки. Суспiльно-небезпечнi наслiдки в широкому розумiннi - це тi шкiдливi змiни в об’єктi кримiнально правової охорони, якi викликає вчинене дiяння. В такому розумiннi наслiдки - обов’язковий компонент злочинної поведiнки, бо злочину який нi на що не посягає в природi немає.

Суспiльно-небезпечнi наслiдки у вузькому розумiннi - це ознака об’єктивної сторони складу конкретного злочину, який фiксує викликанi дiянням змiни в навколишньому середовищi, що розглядаються кримiнальним законом як окремi (вiдокремленi вiд дiяння) юридичнi факти.

Вироком Iршавського районного народного суду Закарпатської областi М. засуджено за ч.3 ст.84 i ст.172 ККУ. Його визнано винним у тому, що вiн, працюючи завiдуючим підсобними промислами колгоспу, зловживав службовим становищем. протягом чотирьох рокiв вiн виготовляв дома декоративнi свiчки i здавав їх на склад колгоспу. При цьому вiн завищував розцiнки на виробництво свiчок та одержував сам особисто та через пiдставних осiб 3900 крб., якi привласнив.

Судова колегiя ВСУ скасувала всi судовi рiшення i закрила справу за вiдсутнiстю складу злочину. У справi встановлено, що М. включення до нарядiв осiб було лише засобом одержання грошей за особисту працю та не заподiяв колгосповi будь-якої шкоди.

Причинний зв’язок, в традицiйному розумiннi, в кримiнальному правi розумiється як зв’язок мiж дiяннями та наслiдками за законом iмплiкацiї: дiяння необхiдна умова настання наслiдкiв та закономiрно породжує їх настання – “Conditio sine quanon”.

Причинний зв’язок разом з наслiдками все ж таки обов’язкова ознака для бiльшостi складiв злочинiв кримiнального закону.

Iншими ознаками об’єктивної сторони складу конкретного злочину крiм дiяння, наслiдкiв i причинного зв’язку є: спосiб, час, мiсце, обстановка (ситуацiя), знаряддя, засоби вчинення злочину. Їх кримiнально правове значення полягає в слiдуючому:

1. В окремих складах конкретних злочинiв вони передбаченi як обов’язковi ознаки - без них вiдповiдного складу злочину немає.

2. В багатьох випадках факультативнi ознаки використовуються для створення квалiфiкованих складiв вiдповiдних злочинiв.

3. При призначеннi покарання факультативнi ознаки розглядаються як обставини, що обтяжують чи пом’якшують вiдповiдальнiсть; вони також можуть виступати конкретними показниками ступеня суспiльної небезпечностi вчиненого злочину.

4. В окремих випадках певне поєднання факультативних ознак свiдчить про наявнiсть чи змiст iнших обов’язкових елементiв складу конкретного злочину.[7]

Злочини завжди вчиняються конкретними особами. Тому до числа обов’язкових елементів складу злочинів завжди входить суб’єкт злочину.

Стаття 18 Кримінального кодексу України визначає, що суб’єктом злочину є фізична осудна особа, яка вчинила злочин у віці, з якого може наставати кримінальна відповідальність.

Суб’єкт злочину – це і є особа, що вчинила злочин, тобто злочинець. У більш вузькому, спеціальному змісті слова суб’єкт злочину – це особа, здатна у відповідності до принципів кримінального права нести кримінальну відповідальність у випадку вчинення нею навмисного чи з необережності суспільно небезпечного діяння, передбаченого кримінальним законом. З усіх багаточисленних властивостей особистості злочинця слід виділити такі, що можуть свідчити про його здатність нести кримінальну відповідальність. Саме ці ознаки характеризують суб’єкт злочину.

Кримінально-правове значення мають в першу чергу такі якості особи, в яких виражається ця здатність. До них відносяться досягнення встановленого законом віку та осудність. Суб’єкт, що володіє всіма цими ознаками в кримінальному праві ще носить назву загальний суб’єкт злочину. В окремих випадках кримінальна відповідальність встановлюється нормою закону лиш для осіб, що наділені додатковими ознаками. Ці ознаки також включаються до числа обов’язкових і характеризують спеціального суб’єкта конкретного складу злочину.

Згідно ч.2 статті 18 КК України спеціальним суб’єктом злочину є фізична осудна особа, що вчинила у віці, з якого може наставати кримінальна відповідальність, злочин, суб’єктом якого може бути лише певна особа.

Таким чином, згідно кримінального права України, розширюючи дане в законі визначення можна сказати, що суб’єктом злочину може бути фізична особа, що досягла віку, з якого настає кримінальна відповідальність, вчинила навмисно чи з необережності суспільно небезпечне діяння, передбачене Кримінальним кодексом України, осудна, а в окремих випадках наділена спеціальними ознаками, що вказані у відповідній нормі. [8]

Включення осудності та досягнення певного віку до числа ознак складу злочину має принципове значення. Розглядаючи суб’єкт злочину в якості однієї із сторін (одного із елементів) злочину, кримінальне право тим самим підкреслює, що діяння не може вважатися злочинним, якщо воно вчинене особою, що не відповідає вказаним ознакам. Діяння неповнолітніх чи душевно хворих людей об’єктивно можуть нести в собі велику суспільну небезпеку, та від цього вони не стають злочинами. Тому примінимо до цих діянь не прийнято вживати терміни “злочин”, “злочинне”.

Досягнення передбаченого законом віку – одна з необхідних умов притягнення особи до кримінальної відповідальності.

Необхідність встановлення в законі мінімального віку кримінальної відповідальності обумовлена перш за все тим, що ця обставина нерозривно пов’язана зі здатністю особи усвідомлювати свої дії та керувати ними. Притягнення неповнолітнього до відповідальності за діяння, яких він не усвідомлює, недопустимо.

Вік, з досягненням якого настає кримінальна відповідальність, не може бути встановлений в законі довільно. Перш за все враховуються дані фізіології, загальної та вікової психології та педагогіки про вік, починаючи з якого в підлітка, що нормально розвивається формуються вказані вище здібності. Багато заборон, яким держава надає значення правових, доступні для розуміння і малолітньої дитини: не можна привласнювати чуже.

Таким чином, мінімальний вік кримінальної відповідальності не може бути нижчим за вік, коли в людини формуються певні правові уявлення, коли вона здатна усвідомити правові заборони. Однак цього недостатньо для визначення мінімального віку кримінальної відповідальності. Процес прискорення фізичного та інтелектуального розвитку підростаючого покоління (так звана акселерація), що спостерігається останнім часом, неухильно веде до того, що і здатність правильно оцінювати свою поведінку буде проявлятися все в більш ранньому віці. Але це не вимагає обов’язкового зниження віку кримінальної відповідальності.

Необхідно враховувати також можливості суспільства боротися з суспільно небезпечними діяннями підлітків не застосуванням кримінального покарання, а шляхом виховання. Очевидно, визначення віку відповідальності – питання не тільки соціально-психологічне чи педагогічне, але й кримінально-політичне. Чим вищий рівень профілактичної та виховної роботи, чим кращий кримінальний прогноз, тим вищим може бути і вік кримінальної відповідальності.

Аналіз складів злочинів з більш низьким віком кримінальної відповідальності дає змогу визначити по яких критеріях вони виділені. Перш за все це злочини достатньо високого ступеня суспільної небезпеки. Але це не єдиний і навіть не основний критерій. Другим критерієм є форма вини: підлітки в віці від 14 до 16 років не несуть відповідальності за злочини скоєні з необережності, крім вбивства.

Отже, кримінальна відповідальність неповнолітніх має свої особливості:

1) за деякі злочини кримінальна відповідальність настає з 14-річного віку;

2) до неповнолітніх не може бути застосовані арешт, обмеження волі, довічне позбавлення волі не застосовується до осіб, що вчинили злочини у віці до 18 років;

3) неповнолітні відбувають позбавлення волі у виправно-виховних колоніях загального та посиленого режимів;

4) при призначенні покарання суд враховує, що вчинення злочину неповнолітнім є обставиною, яка пом’якшує відповідальність.

Законодавець, введенням ознак спеціального суб’єкта злочину звужує сферу поширення норми, співвідносячи її до відповідного кола відповідальних осіб, ознаки яких вказані в диспозиції закону.

Сказане дозволяє зробити висновок, що спеціальний суб’єкт злочину:

1) крім осудності та віку кримінальної відповідальності, володіє ще що найменш однією додатковою ознакою;

2) ці ознаки вказані в кримінальному законі чи прямо витікають з нього;

3) їх наявність обмежує коло осіб, які можуть нести відповідальність по даному закону.

Вказані ознаки повинні бути встановлені при кваліфікації злочину, що забезпечує правильне застосування закону по суб’єкту злочину.

Всі ознаки спеціального суб’єкту в чинному законодавстві можна розділити на три великі групи:

1) ознаки, що характеризують соціальну роль і правове положення суб’єкта;

2) фізичні властивості суб’єкта;

3) взаємовідношення суб’єкту з потерпілим.

Цікаву, і таку, що заслуговує уваги, кваліфікацію спеціальних суб’єктів, виділивши такі три групи по ознаках, що характеризують:

1) правове становище (статус) суб’єкта;

2) особистість винного;

3) специфіку злочинних діянь особи.[9]

В цілому така класифікація виглядає наступним чином.

Правове становище (статус) суб’єкту:

1) державно-правове становище особи – громадян України, іноземець;

2) в сфері оборони країни – військовозобов’язаний, особа, що підлягає призову на військову службу, військовослужбовець;

3) в сфері транспорту – працівник залізничного, водного, повітряного транспорту, особа, що керує транспортним засобом, особа, що відповідає за технічний стан і експлуатацію транспортного засобу, капітан судна, члени екіпажу повітряного судна, пасажир;

1) в сфері організаторсько-розпорядчої, адміністративної-господарської чи іншої службової діяльності – службова особа, директор, головний інженер, головний (старший) бухгалтер, особа, якій відомості, що складають державну таємницю, були доручені по службі;

2) в сфері торгівлі, громадського харчування, побутового обслуговування, комунального господарства, будівництва і т.п. – особа, якій доручено зберігання чи охорона майна. Працівник закладів торгівлі, громадського харчування, працівник будівельних підприємств, працівник підприємства, діяльність якого пов’язана з використанням, зберіганням, обліком чи транспортуванням вибухових чи радіоактивних речовин;

3) в сфері шлюбно-сімейних відносин і відносин, що складаються на підставі визначеної залежності – особа, що піклується про потерпілого чи поставила потерпілого в небезпечне для життя становище, батьки, діти, опікун (піклувальник), особа, від якої потерпілий залежить матеріально;

4) в сфері правосуддя і при виконанні кримінального покарання – працівник органів дізнання, слідчий, прокурор, суддя, свідок, перекладач, експерт, потерпілий, особа, якій передано на зберігання майно згідно арешту чи опису, особа, що знаходиться під вартою чи відбуває покарання, особа, по відношенню до якої встановлено адміністративний нагляд;

5) правове положення особи в сфері медицини – лікар, особа медичного персоналу.

Особистість винного:

1) негативні соціально-психологічні властивості, що обумовлені антисоціальною діяльністю – особливо небезпечний рецидивіст, наявність попередньої судимості (спеціальний рецидив);

2) біологічні (фізичні) властивості винного – чоловік, жінка, особа, хвора на венеричні захворювання чи СНІД.

Специфіка злочинних дій особи:

1) характер злочинних діянь, що складають об’єктивну сторону відповідних злочинів – організатор, виконавець;

2) інтенсивність дій, що складають об’єктивну сторону відповідних злочинів – активний учасник.

Спеціальні суб’єкти можна класифікувати не лише по їх юридичній природі, але й по кількості ознак, що їх характеризують. Не виключена також класифікація в залежності від виду складу злочину, де вони вказані, а також виходячи з методу опису цих ознак в самому законі.

Так, в залежності від кількості ознак, спеціальні суб’єкти ділять на:

1) прості - наприклад, службова особа;

2) складні (комбіновані) – наприклад, особа, що раніше притягувалася до кримінальної відповідальності (перша ознака) за вчинення тяжкого злочину (друга ознака).

В залежності від того, в якому виді складу злочину вказані спеціальні суб’єкти, їх ділять на:

1) такі, що вказані в основному складі;

2) такі, що вказані тільки в кваліфікаційних складах;

3) такі, що вказані як в основних так і в кваліфікаційних складах (наприклад, службова особа).

Класифікація спеціальних суб’єктів як і будь які інші наукові класифікації, виступає в якості ефективного засобу пізнання самих спеціальних суб’єктів. За допомогою наведених класифікацій ми систематизуємо їх у відповідності до загальних чи відмінних ознак. Це позволяє не лише визначити їх кількість чи розкласти в групи та привести їх вивчення в окрему систему, але й виявити їх юридичну характеристику.

Наведена вище класифікація має відносний характер і весь час доповнюється та розвивається. Але це не позбавляє її тієї позитивної ролі, яку вона відіграє в пізнанні спеціальних суб’єктів. Наприклад, класифікація спеціальних суб’єктів по таких їх ознаках, як правове становище, характер діянь і особистісні властивості, дає можливість не лише визначити коло суб’єктів, що входять в ці групи, але й той зв’язок, що існує між спеціальним суб’єктом та іншими елементами складу злочину. За допомогою такої ознаки, як правове положення, розкривається зв’язок спеціального суб’єкта з об’єктом злочину. Характер вчинюваних ним діянь визначає зв’язок з об’єктивною стороною злочину, а через неї і з об’єктом посягання. Виділені ж в класифікації спеціальні суб’єкти по характеру їх особистісних властивостей показують, що ці ознаки в єдності з іншими ознаками складу злочину виступають в якості основи кримінальної відповідальності і саме ці особистісні властивості в значній мірі підвищують суспільну небезпеку злочину в цілому.

Не можна не відмітити і значення класифікації для законодавчої діяльності, удосконалення кримінального законодавства. Ці класифікації обрисовують ті форми (прийоми), з допомогою яких можуть бути описані в законі ознаки спеціальних суб’єктів. Достатньо, наприклад, відмітити використання в цьому відношенні позитивної, негативної чи позитивно-негативної форми їх описання прямі посилання на правове положення такого суб’єкта, його особистісні властивості.

Класифікація, без сумніву, виступає важливим орієнтиром і в правозастосовчій практиці. При допомозі класифікації з більшою визначеністю пізнаються ознаки спеціальних суб’єктів у випадках ідеальної сукупності, коли злочини, що входять до неї, скоєні таким суб’єктом, а також при конкуренції законів, що передбачають відповідальність близьких за ознаками спеціальних суб’єктів, для визначення саме того закону, який необхідно застосувати в даному випадку. Якщо в законі вказані складні (комбіновані) спеціальні суб’єкти, то належить виявити дві чи більше їх ознак. Відсутність хоча б однієї з них виключає такого суб’єкта і відповідно кваліфікацію скоєного по даному закону. При кваліфікації діянь співучасників особистісні властивості, що утворюють ознаки спеціальних суб’єктів, не можуть бути застосовані до цих співучасників в вину і тим самим обтяжувати чи пом’якшувати їх відповідальність.

Суб’єктом злочину може бути тільки осудна особа (ст.19 КК). Осудність поряд з досягненням встановленого віку виступає в якості обов’язкової умови кримінальної відповідальності та є однією з обов’язкових ознак суб’єкта злочину. Осудність в самому широкому змісті цього слова означає здатність нести відповідальність перед законом за свою діяльність.

Однак поняття осудності вживається в кримінальному праві України в більш вузькому, спеціальному змісті - осудною визнається особа, яка під час вчинення діяння, передбаченого цим Кодексом, могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність) і керувати ними, і більш детально розкривається у вигляді антитези поняттю - “не підлягає кримінальній відповідальності особа, яка під час вчинення суспільно небезпечного діяння, передбаченого цим Кодексом, перебувала в стані неосудності, тобто не могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними внаслідок хронічного психічного захворювання, тимчасового розладу психічної діяльності, недоумства або іншого хворобливого стану психіки. До такої особи за рішенням суду можуть бути застосовані примусові заходи медичного характеру.

Не підлягає покаранню особа, яка вчинила злочин у стані осудності, але до постановлення вироку захворіла на психічну хворобу, що позбавляє її можливості усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними. До такої особи за призначенням суду можуть застосовуватися примусові заходи медичного характеру, а після одужання така особа може підлягати покаранню.[10]

З цього положення можна зробити висновок, що осудність – це такий стан психіки, при якому людина в момент вчинення суспільно небезпечного діяння може усвідомлювати свої дії та керувати ними. Із вказаним станом психіки пов’язана здатність особи відповідати за свої діяння.

Здатність розуміти фактичну сторону та соціальну значимість своїх вчинків і при цьому свідомо керувати своїми діями відрізняє осудну людину від неосудної. Злочин скоюється під дією цілого комплексу зовнішніх обставин, що відіграють роль причин і умов злочинної поведінки. Але ні одна не впливає на особу поза її свідомістю. Будучи мислячою істотою, людина з нормальною психікою здатна оцінювати обставини, в яких вона діє, і з врахуванням яких вибирає варіант поведінки, що відповідають її цілям. Вбачаючи в цьому підставу для звинувачення людини в суспільно небезпечному діянні, кримінальне право базується на положеннях співвідношення визначеності та свободи волі, про те, що тільки люди, які здатні пізнати дійсність та її об’єктивні закономірності, можуть діяти вільно.

Неосудний не може нести кримінальну відповідальність за свої поступки перш за все тому, що в них не приймали участь його свідомість і воля. Суспільно небезпечні діяння психічно хворих обумовлені їх хворобливим станом. Яку б тяжку шкоду суспільству вони не причинили, у суспільства немає підстав для вмінення цієї шкоди їм в вину. Застосування покарання до неосудних було б несправедливим і недоцільним ще й тому, що по відношенню до них недосяжна мета кримінального покарання – виправлення та перевиховання.

До осіб, що скоїли суспільно небезпечні діяння в стані неосудності, по призначенню суду можуть бути застосовані примусові заходи медичного характеру. Ці міри, які не є покаранням, а лише служать для захисту суспільства від суспільно небезпечних діянь неосудних і одночасно для охорони особи душевно хворих та їх лікування.

Для вирішення питання про визнання особи неосудною використовується два критерії. Одним з них є наявність в особи хворобливого розладу психіки. Цей критерій прийнято називати медичним (біологічним). Другий критерій визначається відсутністю в особи можливості усвідомлювати свої дії та керувати ними. Цей критерій називається психологічним (юридичним). Для визнання особи неосудною необхідно встановити обидва критерії. Не кожна душевнохвора особа є неосудною. Розлад душевної діяльності може бути різним по своїй тяжкості. Лиш коли він досяг такої ступені, що людина внаслідок цього не усвідомлює свої дії чи не може керувати ними, тільки тоді її можна вважати неосудною.[11]

В усіх випадках, коли в суду чи органу, що проводить слідство виникають сумніви відносно осудності, обов’язково проводиться судово-медична експертиза. На підставі висновку експертизи остаточне рішення про визнання особи осудною чи неосудною виносить суд. Порядок проведення судово-психіатричної експертизи регулюється кримінально-процесуальним законодавством.

Медичний (біологічний) критерій неосудності характеризується наявністю у особи одного з чотирьох різновидів розладів психічної діяльності:

1) хронічна душевна хвороба;

2) тимчасовий розлад душевної діяльності;

3) слабоумство;

4) інший хворобливий стан.

Цими критеріями охоплюються всі відомі науці хворобливі розлади психіки. Зі змісту медичного критерію слідує, що нехворобливі розлади психічної діяльності не повинні виключати осудність. Прикладом тимчасових нехворобливих змін у психіці може служити стан афекту (сильного душевного потрясіння). Сильна, швидко зростаюча емоція гніву, страху може стати внутрішньою збуджуючою силою злочину. У людини в такому стані звужена свідомість і обмежена можливість керувати своїми діями. Але такий фізіологічний афект на відміну від патологічного не є хворобливим розладом психіки, а тому не є критерієм неосудності. Вчинення злочину в стані афекту враховується лиш як обставина, що пом’якшує відповідальність.

Для встановлення медичного критерію достатньо одного з вищевказаних видів психічних розладів.

Юридичний (психологічний) критерій неосудності характеризується двома ознаками:

1) інтелектуальною – нездатністю особи усвідомлювати свої дії;

2) вольовою – нездатністю особи керувати своїми діями.

При багатьох психічних захворюваннях у людини зберігається до певних меж правильне орієнтування, він володіє певним запасом знань. Для визнання особи неосудною необхідно встановити її здатність усвідомлювати саме те суспільно небезпечне діяння, яке він вчинив. При цьому необхідно, щоб особа усвідомлювала не тільки фактичну сторону діяння, але і його соціальну значимість, суспільно небезпечний характер. Це випливає із кримінально-правового поняття навмисності та необережності вини.

Питання про осудність (неосудність) завжди вирішується по відношенню до конкретного діяння. Ніхто не може бути визнаним неосудним взагалі, безвідносно до скоєного. По-перше, протікання хронічних душевних хвороб допускає можливість покращання стану (ремісії). По-друге, при деяких видах психічних розладів, наприклад при олігофренії, особа може усвідомлювати фактичну сторону та суспільно небезпечний характер одних своїх дій (таких як нанесення тілесних ушкоджень) і не усвідомлювати суспільної небезпеки інших дій, таких, що зачіпають більш складні суспільні відносини, наприклад необережні злочини в області техніки.

Інтелектуальна і емоційно-вольова сфери психічної діяльності нерозривно пов’язані між собою. Сучасна психіатрія вважає, що не існує ізольованого враження психічних функцій. Однак це не виключає того, що хворобливий розлад психіки може зачіпати ту чи іншу її сторону. При деяких душевних захворюваннях особа у визначених межах може критично відноситися до своїх дій, але не в стані керувати ними. Тому психологічним критерієм неосудності служить як нездатність особи усвідомлювати свої дії (інтелектуальний критерій), так і неможливість керувати ними (вольовий критерій).

Особа визнається неосудною, якщо вказані порушення інтелекту і волі викликані розладом психіки. При цьому не вимагається, щоб саме суспільно небезпечне діяння, по відношенню до якого особа визнається неосудною, знаходилось у причинній залежності від душевного захворювання.

Треба також мати на увазі, що в таких випадках, коли психічне захворювання особи не виключало у неї здатності при вчиненні суспільно небезпечного діяння усвідомлювати свої дії, керувати ними, особа повинна бути визнана осудною. Таке рішення зумовлюється тим, що деякі психічні хвороби (наприклад, епілепсія) не завжди супроводжується постійною втратою здатності знати, усвідомлювати свої дії і керувати ними.

Не підлягає покаранню також особа, яка вчинила злочин у стані осудності, але до винесення вироку захворіла на душевну хворобу, що позбавила її можливості усвідомлювати свої дії або керувати ними. До такої особи за призначенням суду можуть бути застосовані примусові засоби медичного характеру, а після одужання вона може підлягати покаранню на основі відповідних законних підстав.

Стаття 20 КК України дає також визначення обмеженої осудності, зокрема - підлягає кримінальній відповідальності особа, визнана судом обмежено осудною, тобто така, яка під час вчинення злочину, через наявний у неї психічний розлад, у повній мірі була не здатна усвідомлювати свої дії (бездіяльність) та (або) керувати ними. Визнання особи обмежено осудною враховується судом при призначенні покарання і може бути підставою для застосування примусових заходів медичного характеру.

Згідно ст. 93 КК України судом можуть бути застосовані примусові заходи медичного характеру до осіб:

1) які вчинили у стані неосудності суспільно небезпечні діяння;

2) які вчинили у стані обмеженої осудності злочини;

3) які вчинили злочин у стані осудності, але захворіли на психічну хворобу до постановлення вироку або під час відбування покарання.

Залежно від характеру та тяжкості захворювання, тяжкості вчиненого діяння, з урахуванням ступеня небезпечності психічно хворого для себе або інших осіб, суд може застосувати такі примусові заходи медичного характеру:

1) надання амбулаторної психіатричної допомоги в примусовому порядку;

2) госпіталізація до психіатричного закладу із звичайним наглядом;

3) госпіталізація до психіатричного закладу з посиленим наглядом;

4) госпіталізація до психіатричного закладу із суворим наглядом.

Надання амбулаторної психіатричної допомоги в примусовому порядку може бути застосоване судом стосовно особи, яка страждає на психічні розлади і вчинила суспільно небезпечне діяння, якщо особа за станом свого психічного здоров’я не потребує госпіталізації до психіатричного закладу.

Госпіталізація до психіатричного закладу із звичайним наглядом може бути застосована судом щодо психічно хворого, який за своїм психічним станом і характером вчиненого суспільно небезпечного діяння потребує тримання у психіатричному закладі і лікування у примусовому порядку.

Госпіталізація до психіатричного закладу з посиленим наглядом може бути застосована судом щодо психічно хворого, який вчинив суспільно небезпечне діяння, не пов’язане з посяганням на життя інших осіб, і за своїм психічним станом не становить загрози для суспільства, але потребує тримання у психіатричному закладі та лікування в умовах посиленого нагляду.

Госпіталізація до психіатричного закладу із суворим наглядом може бути застосована судом щодо психічно хворого, який вчинив суспільно небезпечне діяння, пов’язане з посяганням на життя інших осіб, а також щодо психічно хворого, який за своїм психічним станом і характером вчиненого суспільно небезпечного діяння становить особливу небезпеку для суспільства і потребує тримання у психіатричному закладі та лікування в умовах суворого нагляду.

Якщо не буде визнано за необхідне застосування до психічно хворого примусових заходів медичного характеру, а також у разі припинення застосування таких заходів, суд може передати його на піклування родичам або опікунам з обов’язковим лікарським наглядом.

Суб’єктивна сторона злочину в юридичній літературі визначається як, психічна діяльність суб’єкта в процесі скоєння злочину, яка виражається в формі вини – умислу чи необережності. В окремих випадках в якості суб’єктивної ознаки складу злочину включається мотив і ціль злочину, наприклад навмисне вбивство з корисних мотивів.

При розгляді питання про суб’єктивну сторону слід мати на увазі співвідношення вини і винності. Якщо згідно ст. 23 КК України виною є психічне ставлення особи до вчинюваної дії чи бездіяльності, передбаченої Кримінальним Кодексом та її наслідків, виражене у формі умислу або необережності, то винність означає один із кримінально – процесуальних інститутів у вигляді встановлення подій злочину, особи, яка його вчинила, та наявність вини.

Вина – суб’єктивний елемент злочину, точніше один із них. Винний той, хто навмисно або з необережності вчинив злочин. В цьому значенні можна сказати, що винність є необхідною умовою кримінальної відповідальності. При доведенні вини суб’єкта у вчинені злочину потрібно встановити ступінь його вини – тобто його порівняльну тяжкість. Вона включає в себе не лише особливості психічного ставлення суб’єкта до вчиненого, але й об’єктивні обставини вчиненого злочину, що відобразилися в його свідомості.

Оцінка ступеня вини визначається суспільною небезпечністю вчиненого злочину, формою вини, її характеристикою, мотивацією вчиненого злочину, особливостями суб’єкта, а також об’єктивними обставинами, що вплинули на формування наміру або необережності. При однакових умовах усвідомлення своїх дій і передбачення суспільно – небезпечних наслідків вина може бути меншою, або більшою, тяжкою або менш тяжкою, якщо тільки були неоднакові за своїм змістом мотиви, що поклали початок суспільно – необережному діянню. Корисливість, помста, ревнощі, хуліганські спонукання і т.д. надають самі по собі своєрідне забарвлення вчиненому: оцінку небезпечності вчиненого змінюють мотиви, позбавлені негідного змісту (наприклад мотиви дій при ексцесі захисту) [12].

Для правильної кваліфікації злочину і призначення покарання істотне значення має встановлення суворого визначеного психічного ставлення особи до вчиненого в залежності від того, що конкретно вчинено. Тому форма вини, їх розмежуванням надається особливе значення. Перед усім слід зазначити, що будь – яка форма вини містить інтелектуальний і вольовий компоненти. Перший полягає в усвідомленні суспільної небезпечності вчиненого (за винятком злочинної недбалості де це включається). Другий у проявленні волі в конкретній дії чи бездіяльності, утриманні від дії. Свідомість і воля властиві кожному суб’єкту злочину (якщо останній являється осудним) і це проявляється при прийнятті рішення діяти злочинно.

Теорія кримінального права виходить з того, що злочин, як і будь – який інший вольовий акт людської поведінки являє собою єдність суб’єктивних і об’єктивних сторін та їх ознак. Саме суб’єктивна сторона породжує, спрямовує і регулює проявлення в реальності злочину, що перебуває під контролем свідомості особи, хоч само по собі визначення злочину тільки свідомого вольового акту ніякою мірою не вирішує питання про винність, так само, як і про форму вини.

У рамках загального поняття складу злочину всі ознаки характеризуючі елементи злочину прийнято поділяти на обов’язкові і факультативні.

Обов’язкові ознаки - це ознаки властиві всім без виключення складам злочину. У кожному злочині повинні бути встановлені:

а) конкретний об’єкт;

б) суспільне небезпечне діяння у вигляді дії або бездіяльності;

в) вина в формі умислу або необережність;

г) вікові ознаки суб’єкта злочину і його осудність.

Без цих ознак не може бути складу злочину.

Факультативні ознаки - це ознаки властиві не всім, а лише окремим складам злочинів або групам складів.

До факультативних ознак відносяться:

а) ознаки спеціального суб’єкта;

б) мотив;

в) мета;

г) наслідки злочину;

д) причинний зв’язок між діянням і його наслідками, а також обставини, що характеризує час, місце, спосіб, обстановку, знаряддя і засоби здійснення злочину.

Такий підрозділ ознак складу на обов’язкові і факультативні можливий тільки при аналізі загального поняття злочину. У конкретному ж складі злочину немає необхідних, тобто обов’язкових і факультативних ознак, тут всі ознаки необхідні. Треба також мати на увазі, що ознаки складу злочину не можна зводити лише до ознак вказаних в диспозиції статей Особливої частини КК. І сам склад злочину не можна зводити до диспозиції. Жодна диспозиція не містить опису всіх ознак конкретного складу злочину. Зміст ознак конкретного складу злочину може бути правильний розкрито лише шляхом аналізу відповідних норм Загальної і Особливої частини КК і систематичного тлумачення закону.

Звичайно в одному питанні курсової роботі не можливо в повній мірі детально розглянути всі характеристики цих елементів – кожен з них заслуговує на окреме і масштабне дослідження, тому ми навели лише найбільш загальні їх ознаки.

---

Дата добавления: 2015-07-12