Соціальні мотиви.

Тема 5. Театр Петрушки.

План

Організація вистав.

Герої вистав.

Сюжети.

Музикант в театрі Петрушки.

Вплиа іноземних лялькарів на театр Петрушки.

Соціальні мотиви.

До скомороших вистав відноситься також і народний ляльковий театр. Герой лялькової комедії називався по-різному – Ваня, Петро Петрович, Петро Іванович; на півдні Росії – Ванька Рататуй або Ванька Рю-тю-тю. Іноді називалося прізвище Уксусов або Самоваров. Але найпоширенішим ім'ям лялькового героя було ім'я Петрушка, під яким він увійшов до класичних образів, породжених народним генієм. Образ Петрушки, його турботи й прагнення були близькі й зрозумілі кожному глядачеві народної комедії. Тут під личиною комічного простака ховався лукавий і глузливий розум.

Ніякі заборони не могли витравити в народі любов до традиційних свят і театралізованих вистав, до бешкетних скоморохів і до Петрушки. Популярними видовищами й розвагами городян і сільських жителів були як і раніше танці дресированих ведмедів, півнячі бої, змагання ручних голубів, ігри й гуляння, а також кулачні бої прославлених своєю силою й спритністю бійців.

Приблизно з 1840-х років на сторінках побутових нарисів, спогадів, щоденників з'являється ім'я Петрушки, Петра Івановича Уксусова (він же Ванька Рататуй), що з роками перетворюється в головного й чи не єдиного героя російського народного лялькового театру. Петрушечная комедія надзвичайно широко поширюється по всій країні й завойовує величезну популярність. Слово "петрушечник" стає синонімом "лялькаря". На ярмарках і народних гулянках одночасно виступають петрушечники, що показують свою нехитру комедію по декілька разів у день.

Що ж являв собою театр Петрушки в період розквіту?

Судити про це можна по збереженим у невеликій кількості рукописним текстам комедії й лубочних книжок, що дожили до наших днів, а також з нечисленних описів спектаклів "Петрушки" другої пол. XІХ - початку XX ст.

Необхідно сказати, що комедія з Петрушкою розігрувалася в різних умовах:

· Найпоширенішим був так званий "ходячий" Петрушка. Лялькар і його помічник-музикант із легкою складною ширмою, набором ляльок і шарманкою (або скрипкою) ходили від ярмарку до ярмарку, показуючи по дорозі комедію й заробляючи на хліб і дорогу.

· Інший різновид представляли міські шарманщики, що ходили (часто невеликими компаніями) у будь-який час року тільки по вулицях свого міста й найближчих його передмість (влітку - по дачах) з якою-небудь дресированою твариною або птахом (мавпочка, папуга, собачка, щиголь). Причому на додаток до "Петрушки" виступав вуличний гімнаст, а "учений птах" або мавпа роздавала бажаючими пакетиками з "щастям".

Нарешті, "Петрушку" показували й у балаганах. Рідше - перед входом, для заманювання публіки, частіше - у самому балагані в якості одного з номерів змішаної програми або в спеціальних третьосортних рогожаних балаганчиках.

Згадку про театр Петрушки знаходимо в Н.А. Некрасова в поемі "Кому на Руси жить хорошо":

Шалаш полным-полнехонек,

Народ орешки щелкает,

А то два-три крестьянина

Словечком перекинутся —

Гляди, явилась водочка:

Посмотрят да попьют!

Хохочут, утешаются

И часто в речь Петрушкипу

Вставляют слово меткое,

Какого не придумаешь,

Хоть проглоти перо!

В передмові до одного в видань петрушечних текстів описується облаштування самої сцени: «сцена влаштована біля передньої стіні й дуже високо. Мініатюрні куліси й завіса такої ж величини влаштовані, як у справжньому театрі. Влаштувалися ми на першій лавці, заплативши попередньо по десятьох копійок. Оркестр, що складається із двох скрипок, кларнета й барабана, зіграв увертюру „По улице мостовой". Скінчилася музика. Піднялася завіса. Сцена порожня. Раптом десь унизу пролунав верескливий голос, що кричав "а-а-а! і, і, і! ха, ха, ха!". І з правої куліси вискочив Петрушка... Зареготав, забігав він по сцені. І раптом сів на бар'єр, влаштований перед сценою. До речі зауважу тут, "що всі жести його, всі рухи були так узгоджені зі словами, які вимовляв захований унизу комедіант, що іноді виходила цілковита ілюзія: здавалося, що все говорив сам Петрушка й що це не лялька, а живий чоловічок. Недарма народ охрестив цю комедію „гово­рящими куклами". Щоб вимовити слова різким, верескливим тоном, комедіант кладе на язик біля самого його кореня маленький снаряд, що складається із двох кістяних пластинок, усередині яких укріплена вузька смужка полотняної стрічечки. За допомогою цього снаряда й говорить комедіант. Відповідає йому його помічник, що сидить між глядачами, якого Петрушка називає "музикантом"". За допомогою пищика вимовляли тільки роль Петрушки, за інших діючих осіб комедії лялькар говорив своїм голосом, відсуваючи пищик за щоку. Більшість лялькарів бездоганно володіло таким пристосуванням.

Ще наприкінці минулого сторіччя популярність комедії була настільки значною, що Іван Щеглов називав Петрушку головним героєм ярмарку. «Вон... на краю поля белеется низенькая, невзрачная на вид палатка с развевающимся на крыше носовым платком вместо флага... Но по­чтение, господа, к этой убогой палатке: в ней живет сам Петр Иванович Уксусов! <...> Посмотрите, пожалуйста, около его балаганчика всегда самая плотная и самая довольная толпа»,, - записував у дорожньому щоденнику И. Щеглов після відвідування ярмарку в місті Муромі в 1895 році.

Широка популярність, загальна поширеність театру Петрушки й надзвичайна любов народу до свого лялькового героя відзначалися багатьма сучасниками й періодичною пресою кінця XІХ – поч. XX ст. Але єдність у висловленнях щодо популярності "Петрушки" перемінялося самими суперечливими судженнями, як тільки мова заходила про причини такої популярності.

Успіх "Петрушки" в одних випадках пояснювався злободенністю й сатиричною спрямованістю сценок, в інших секрет чарівності комедії бачили винятково в її сценічності, у тім, що форми гри тут - "немудрі, прості й зрозумілі - легко сприймалися широкими масами будь-якого віку і будь-якого рівня розвитку".

Різні, часом полярні судження висловлювалися й із приводу складу комедії. Майже всі, хто писали про Петрушку, відзначали, що вистави з ним складаються з окремих сцен, що цільний характер комедії надає лише єдиний головний герой, навколо якого й групуються сценки. При цьому багатьом здавалося, що порядок розташування сцен довільний, а кількість їх вільно варіюється. Підкреслювався великий простір для акторської імпровізації не тільки в монтажі спектаклю, але й у виборі матеріалу.

Одні дослідники вважали, що сцени в комедії "мало між собою зв'язані й у різних лялькарів різні". Інші дослідники, навпроти, у першу чергу звертали увагу на стійкість, традиційність петрушечних спектаклів. Зберігаючи свою недоторканість протягом сторіч. Хто ж правий?

Комедія про Петрушку існувала й передавалася від виконавця до виконавця усним шляхом, саме тому немає текстів, що дослівно повторюють один одного. Тим часом схеми побудови спектаклів, мова їх, художні прийоми настільки подібні, що можна говорити про один сценарій комедії, що існує в численних варіантах.

Майже будь-який спектакль театру Петрушки із середини XІХ ст. містив у собі обов'язкові сцени, що становлять ядро комедії, її обличчя, і сцени другорядні, кількість і порядок яких визначалися талантом лялькаря, дуже часто його статком (скільки ляльок і помічників було в його розпорядженні), аудиторією, перед якою йшов спектакль, місцевою традицією й т.д. Таким чином, артист-лялькар мав у своєму розпорядженні певний стрижень, стійку, традиційну частиною комедії й цілий набір сцен-вставок, які він відбирав і розставляв на власний розсуд і смак.

Основними сценами традиційної комедії про Петрушку були наступні: вихід Петрушки, сцена з нареченою, покупка коня й випробування його, лікування Петрушки, навчання його солдатській службі й фінальна сцена.

Звичайно вистава починалася з того, що через ширму лунав регіт або пісня й слідом за цим з'являвся Петрушка. Одягнений він бував "у червону сорочку, плисові штани, заправлені у франтівські чобітки, на голові ковпак". Неодмінними деталями його зовнішнього вигляду були також горб або два горби (попереду й позаду) і довгий горбатий ніс.

Першим ділом Петрушка поздоровляла тих, що зібралися зі святом, представлявся публіці:

«Здравствуйте, господа! Я пришел...

Я Петрушка, мусье, пришел повеселить вас всех, больших и малых, молодых и старых

(співає): Я Петрушка, Петрушка,

Веселый мальчуган!

Без меры вино пью,

Всегда весел и пою:

Тра-ля-ля! Тра-ля-ля-ля!..

Так вот я каков, Петрушка!.. Ах (вдаряє себе по лобі), забыл!

Пет­рушка-то Петрушка, а прозвище как?.. Ра-та-туй!.. Слышите? Ра-та-туй!..»

Якщо "Петрушку" ставили в балагані, то головний герой спочатку з'являвся на зовнішньому балкончику або, простіше, "у бічній дірі намету" і зазивав до себе на виставу. Опис такого прологу залишив В. Марков: «В дыру на парусиновой крыше балагана стреми­тельным торчком выскакивал Петрушка и, размахивая руками, кла­няясь во все стороны, пронзительно верещал что-то плохо разборчивое механическим голосом... бил в дребезжащую медную тарелку от боль­шого барабана, плясал, зазывал на представление и скрывался».

Слідом за вступним програшем музиканта й вітанням глядачів, випереджаючи власне комедію, в гарних лялькарів "Петрушка починав переговори й пояснення з публікою - це був один із найцікавіших, найжвавіших епізодів вистави". Розмова могла не мати ніякого відношення до змісту комедії, з Петрушкою просто говорили на самі різні теми. А. Я. Алексеев-Яковлев, перебуваючи один раз на Марсовому полі під час гуляння, що проходило там, став свідком цікавого епізоду. "Підійшовши, я обімлів: у центрі юрби стояли А. Л. Дуров і К. А. Варламов (А. Л. Дуров (1864—1916) — видатний цирковий артист, дресирувальник, засновник публіцистичного, гостро сюжетного напрямку в російській клоунаді. К. А. Варла­мов (1848— 1915) — ар­тист петербурзького Олександрійського те­атру, видатний ко­мічний актор свого часу)

і наперегони балагурили зі старим Мелентьєвим, "петрушечником"... Виявляється, А. Л. Дуров К. А. Варламов, відправившись побродити "під горами" і побачивши старого, що вийшов на промисел, Мелентьєва, вирішили "заговорити" його під час звичного вступного вітання Петрушки до публіки, що зібралася, і тим самим не дати йому розпочати лялькову виставу <...> І от К. А. Варламов й А. Л. Дуров, на превелику радість старого Мелентьєва, закидали Петрушку вітаннями, докорами, питаннями, порадами й т.п. Мелентьєв, звичайно, не залишався в боргу - неважко уявити собі, що отут вийшло, оскільки всі троє різною, звичайно, мірою, однак були природженими балагурами й за словом у кишеню не лізли".

Зрозуміло, що щораз розраховувати на таких "добровольців»- гострословів петрушечникам сподіватись не доводилося, тому, якщо дозволяли гроші, вони наймали спеціальних "понукал", "відповідачів", які, перебуваючи в юрбі перед ширмою, вели з Петрушкою вільну, фамільярну розмова. Створювалася повна ілюзія невимушеної бесіди з глядачами, особливо коли "підганял" було дукілька.

Досить побалагурячи з публікою, лялькар переходив безпосередньо до розігрування комедії.

У більшості випадків Петрушкині пригоди починалася з його повідомлення про майбутнє одруження. Петрушка із задоволенням розписував достоїнства своєї нареченої і її придане. Потім на його запрошення з’являлася пишна круглолиця нарум'янена дівиця, що до того ж виявлялася кирпатою, "кирпатенькою" або "кульгавою на одне око". Петрушка вимагав музики, шарманщик починав награвати який-небудь популярний мотив, а Петрушка з нареченою пускалися в танок.

У деяких міських варіантах комедії ця сценка розігрувалася по-іншому. Петрушка відправлявся до своєї нареченої - Матрени Іванівні, що тільки що приїхала із села й оселилася за однією з подібних адрес: "У Сам Петербурзі, у Семеновском полку, будинок пліснявий, фундамент солом'яний, хазяїн кам'яний, № 9". При зустрічі Матрена Іванівна лаяла Петрушку за те, що він забув її й навіть листів не писав. Петрушка всіляко виправдувався, зрештою вони мирились, і наречена йшла ставити самовар. Цікаво, що з цієї сцени комедія торкалася важливої сторони повсякденної, післяреформеної Росії – "раскрестьянивания" села: прилучення сільського жителя до того типу міської культури, що складався в середовищі прислуги, дрібних майстрових, візників, білошвейок і т.п. Зображувалося це в комічному вигляді; в сценці висміювалася й сільська дівчина, не знайома з міською модою або бажаюча якомога швидше прилучитися до неї; самі міські манери, звички; і молодий чоловік, що хизується своїми столичними звичками.

Майже завжди слідом за сценою з нареченою розігрувалася сцена покупки коня. Задумавши женитися, Петрушка збирався обзаводитися господарством, першою справою - купити коня. Тільки-но він вимовляв уголос про своє бажання, як відразу з'являвся циган і пропонував коня, даючи їй комічну характеристику: «Не конь, а диво: бежит — дрожит, а упадет, так и не встанет. По ветру, без хомута, гони в два кнута, летит, как стрела, и не оглядывается... На гору побежит — за­плачет, а с горы бежит-скачет, а завязнет в грязи, так оттуда уж сам вези — отменная лошадь!»

Поторгувавшись, Петрушка відправлявся за грішми, але повертався й ударами ціпка розплачувався із циганом. Потім розглядає коня, сідає на нього й відразу падає, скинутий норовистою покупкою.

Як тільки Петрушка, що одержав синці при падінні й від ударів кінського копита, починав голосно стогнати й кликати лікаря, тут же вискакував через ширму один із найголовніших і постійних персонажів комедії - доктор. Перш ніж взятися до лікування, він вимовляв свій знаменитий монолог, що складається з набору фраз-формул, які, по-різному сполучаючись, звучали завжди й усюди, де б він не з'являвся: у ляльковій комедії, у народній драмі "Цар Максиміліан", | у сценці з вертепного дійства, у дитячій грі або лубочної картинці. У виставі, що йшла в 1902 році в Майкопі, доктор виходив з такими словами:

Я доктор,

с Кузнецкого моста пекарь, лекарь и аптекарь.

Когда приходят больные господа,

я их лечу удачно всегда;

живо их, что делать, научу...

Иногда вместо хины мышьяку всучу.

Ко мне людей ведут на ногах,

а от меня везут на дрогах.

А каких принесут на руках,

так тех везут на погост на санях.

Після такого монологу відбувалася смішна, улюблена глядачам сцена пошуків у Петрушки забитого місця, під час якої доктор сердився на хворого за те, що той не міг указати, де болить. Петрушка в свою чергу лаяв лікаря, що не зумів визначити, що ж слід лікувати. У результаті Петрушка бив доктора, платячи йому таким чином разом за візит, і показував прямо "лекарю-аптекару", куди вдарив його кінь.

Майже жодна вистава "Петрушки" не обходилося без сцени з "солдатському артикулу", центральним епізодом якої було комічне виконання Петрушкою стройових команд і рушничних прийомів. Осміювання досягалося тут двома способами: комічним виконанням самих команд (рухами й жестами героя) і мовою, що складалася суцільно з передражнювань і гри на слухових омонімах. Яскравий приклад такої сцени знаходимо в тексті, записаному в серпні 1903 року від петербурзького петрушечника:

Капрал. Вот тебе ружье.

Петрушка. Ох, батюшки! Да ведь это не ружье, а палка.

Капрал. Полно дурака валять: сперва обучают палкой, а потом ру­жьем. Бери!

Петрушка. Беру.

Капрал. Держи!

Петрушка. Держу.

Капрал. Смотри!

Петрушка. Смотрю.

Капрал. Слушай!

Петрушка. Скушаю.

Капрал. Не кушать, а слушать. Держи ровно!

Петрушка. Что такое? Матрена Петровна?

Капрал. Не Матрена Петровна, а держи ровно! Какая тебе Матре­на Петровна? Какой бестолковый.

Петрушка. Давай, беру целковый, пойди да принеси.

Капрал. Сперва научись, а потом проси. На плечо!

Петрушка. Горячо.

Капрал. Какое тебе горячо. На плечо! Стой прямее.

Петрушка. Покривее?

Капрал. Не так.

Петрушка. А так?

Капрал. Нет, так.

Петрушка. Не так?

Капрал. Нет, не так, а этак!..

На прикладі цієї цитати добре видно, з якою майстерністю лялькарі вміли будувати епізод, чергуючи розгорнуті репліки, де комізм досягається головним чином за рахунок застосування стилістичних фігур, з уривчастими репліками-словами, що вказують на те, що увага має переключитися на жести, рухи героїв. Таке сполучення різнорідних елементів дозволяє витримати епізод від початку до кінця на комедійному рівні: сміх увесь час підтримується тим, що міняються причини, що викликають його.

До постійних сцен комедії відноситься і її фінал, що у переважній більшості випадків полягав у тому, що Петрушка розплачується за вчинене їм: чорт, собака, домовик або яка-небудь інша істота тягне його вниз, за ширму.

Подробиці, що урізноманітнюють сцену: Петрушка бився і не погоджувався йти в пекло, намагався приголубити й утихомирити собаку, що ричить, і т.п.; але все виявлялося даремним: Петрушку хася даремним: Петрушку хостачалипали й тягли. Правда, завершення пригод героя в собаки, барана, чорта було веселим; смішна смерть Петрушки сприймалася як чисто формальний, традиційний фінал спектаклю, адже герой знову "воскрев" на початку наступної вистави, що іноді й сам він підкреслював в останній репліці: «Прощай, ребята! Прощай, жисть молодецкая!.. Уй-юй-юй!.. Пропала моя головушка удалая, пропала вместе с колпачком и с кис­точкой!.. Мое почтение!.. До следующего представления!..»

Не всі сцени з перерахованих обов'язково були в наявності в будь-якому тексті комедії, якісь із них могли бути відсутні, не відображаючись істотно на спектаклі в цілому. Однак характерно, що вони повністю є чи ледве не в половині записів комедії.

Як уже говорилося, включення інших сцен залежало від наявності тих або інших ляльок, а також від аудиторії, перед якою доводилося виступати в кожному конкретному випадку. Велике значення мала також "школа" петрушечника, тобто від кого він вивчився комедії, певну роль грали й місцеві традиції. Так, у Москві була популярна сцена з німцем, якого Петрушка вчив говорити російською мовою; для петербурзьких варіантів характерне розігрування сцен допиту Петрушки із приводу розправи його над черговим персонажем, а також сцени, де Петрушка наймався на службу до пана. Веселі похорони (німця, доктора й ін.), як правило, були включеними в південні варіанти комедії.

Якщо говорити про злободенність театру Петрушки, його соціальну загостреність, то необхідно відзначити, що ступінь їх могла бути різною навіть в одного й того самого лялькаря і мінятися від сцени до сцени від виступу до виступу. Комічний ефект у більшості випадків досягався прийомами, характерними для народної сміхової культури. Це нескінченні бійки, побиття, усілякі непристойності, дотепні й алогічні сполучення слів, обігравання мнимої глухоти партнера й т.п.

Лялькар кожному епізоду міг надати потрібний йому в цей момент відтінок, розставити необхідні акценти, загострити увагу на одних сценах і згорнути, згладити інші. Приміром, якщо комедія ставилася в неодруженій компанії (переважно офіцерської), те центр ваги падав на рухи героїв з додатковим своєрідним комізмом. Тут розігрувалася особлива інтермедія за назвою "Петрушкине весілля": "Сюжету в ній немає ніякого, зате багато дії. Петрушка приводить наречену Варюшку: він оглядає її на зразок коня. Варюшка сильно сподобалася Петрушці, і чекати весілля йому немає змоги, тому й починає він неї просити: "Пожертвуй собою, Варюшка!" Потім відбувається заключна сцена, при якій прекрасна половини бути присутнім не може".

Якщо подання йшло перед "своїм братом", простими глядачами (селяни, міська біднота), то кульмінацією ставав допит Петрушки, що перевершував всі сцени комедії за силою соціального й емоційного впливу на публіку. Розправа Петрушки над поліцейським постійно залучала глядача й високо оцінювалася демократично настроєною інтелігенцією.

Поет-іскровець Г. Н. Жулев присвятив "Петрушці" вірш, де виділив цей епізод народної комедії, особливо підкресливши реакцію глядачів:

Молодец, Петрушка!

Но все смолкло в миг:

Из-за ширм явился красный воротник, —

Подошел к Петрушке и басит ему:

— Что ты тут, каналья?

Я тебя уйму!

Петька не робеет: взявши палку, хлоп!

Мудрое начальство в деревянный лоб.

Хохот одобренья, слышны голоса:

— Не сробел начальства!.. Эки чудеса!

Не можна забувати й про те, що з цензурних міркувань далеко не всі сцени попадали в друковані видання комедії, деякі з них не записувалися й не розхповідалися збирачам, та й виконувалися лише в "безпечних" умовах. Про це писав А. Я. Алексеев-Яковлев, згадавши сцену з дячком: "У відкритих виставах дячок, зрозуміло, брати участь не міг: він мирно лежав у вузлі, загорнений у ганчірку, чекав "випадку", тобто оказії стати над ширмою перед вузьким колом глядачів, коли петрушечник виступав "по особливому замовленню"".

Своєрідність театру Петрушки була в тім, що глядач одержував задоволення не від знайомства з новим для себе героєм і сюжетом: зміст комедії й діючих осіб її всім були добре відомі. Головна увага зверталася не стільки на те, що грають, скільки на те, як грають. Цьому ж сприяв й "антипсихологізм" героїв комедії. Глядачі "Петрушки", чиї естетичні ідеали й художній смак виховувалися в основному на фольклорних традиціях, не вимагали наявності в комедії психологічної розробки характерів, їм подобалося стежити за тим, що стане робити той або інший уже знайомий персонаж, потрапивши у дану ситуацію. У цьому театрі всі діючі особи, "добре відомі народному глядачеві з життя, з побуту... входили в п'єсу вже цілком сформованими, і не їх "розвиток" був цікавим глядачеві, а їх "подолання", їхнє "посоромлення".

Велика роль у комедії приділялася музичним вставкам. Тут і пісні, і мелодії шарманки були не просто музичним оформленням спектаклю. Вони покликані були налаштовувати публіку на веселий, святковий лад, створювати додатковий комічний ефект шляхом контрастного співвідношення мелодії й дії, служити характеристикою персонажам, урізноманітнювати темп, інакше кажучи, разом з іншими поетичними й сценічними прийомами робити вистави живим, динамічним, яскравим видовищем.

У зв'язку із цим необхідно кілька слів сказати про музиканта в театрі Петрушки.

Музиканта можна без перебільшення вважати другим після Петрушки героєм народної лялькової комедії. У класичному петрушечному спектаклі він виконував одночасно три обов'язки:

- супроводжував спектакль грою на якому-небудь музичному інструменті (звичайно це шарманка з невеликим набором мелодій);

- був співрозмовником Петрушки, стаючи в якісь моменти учасником зображуваного на сцені дії;

- виступав як посередник між глядачами й ляльками (пояснював дії Петрушки, на прохання останнього збирав з публіки гроші за виставу й т.д.).

Якщо можливості дозволяли лялькарю запросити цілий оркестр, то помічник, який за традицією називався музикантом, перетворювався в співучасника спектаклю, підштовхуючи, провокуючи своїми репліками вчинки й дії героїв, перемежовуючи їх комічними діалогами з Петрушкою й іншими персонажами комедії.

Петрушка, та й сама комедія пройшли цікавий, складний шлях, увібравши іноземні й російські риси, переробивши й по-особливому освоївши багатий видовищний фольклор, комічні й сатиричні жанри російської народної творчості, досягнення демократичного театру XVІІ-XVІІІ ст. і народної драми.

Про те, який вплив зробили спектаклі іноземних лялькарів на формування театру Петрушки, можна судити з двох вистав, про які розповіли Д. В. Григорович і Ф. М. Достоєвський.

Нарис Д. В. Григоровича "Петербурзькі шарманщики", напосиний в 1843 році, містить перший опис петрушечної комедії. На близькість її італійському зразку вказує не тільки той факт, що власниками шарманок і ляльок бували в столиці, як правило, італійці, але й зміст самої комедії в переказі Д. В. Григоровича, де головним героєм є "Пучінелла", а Петрушка лише наприкінці приходить йому на допомогу.

Варіантом типово італійського лялькового спектаклю можна вважати й виставу, бачену в січні 1876 року Ф. М. Достоєвським й І. Ф. Горбуновим. У цьому випадку сюжет комедії побудовано на зіткненні двох центральних персонажів - Петрушки й "Пульчинеля", які тут виступали в ролях дзанні - обов'язкових героїв італійської комедії масок.

І довго ще за Петрушкою залишалося прізвисько, часом змінене до невпізнанності, або "титули", що сходять до італо-французько-німецької традиції: "мусью Подчинель", "мусью Паршинель", "фон-гер Петрушка" і т.п.

Комедія протягом півстоліття перебувала в процесі становлення, вона як би пробувала різні варіанти. Якщо на півночі Россії, зокрема в Петербурзі, вона зштовхнулася з багатовіковою італійською ляльковою традицією, то на півдні "Петрушка" не відразу порвав із сильною вертепною традицією.

Цікавий момент у становленні петрушечної комедії відображено у щоденнику В. Ф. Золотаренко - доглядача єкатеринодарского парафіяльного училища, який був на ярмарку в Екатеринодарі 1 жовтня 1844 року. «Был в кукольной комедии, — записал он в тот же день. — Тут взору моему представился сейчас круг скрипачей, баса, бубна и цимбал. Из обоев сделаны ширмы, в верхушке отверстие. Заиграла балаганная музыка, и две неопрятные куклы мужского и женского полов начали танцевать, только, разумеется, ног не видно. За одной четой вы­ходила другая, совершенно в различном костюме и т. д. В заключении танцев поцелуются. Наконец явился неопрятный вельми носатый вели­кан; он сперва убил солдата, потом лекаря, наконец, самого черта. Дебоширил до тех пор, пока не схватила его за нос белая собака, которая утащила его вниз за кулисы. За сим объявили: кончилось».

Цілком очевидно, що перша частина цього спектаклю подібна до світської частини вертепу, що тоді як друга близька до класичного "Петрушки" другої половини XІХ століття. Вигадливе сполучення традицій відбилося й на трактуванні образа "носатого велетня": місцевий лялькар зробив свого героя переможцем чорта (за прикладом українського вертепного Запорожця), але жертвою собаки (як у російської комедії про Петрушку).

У місцях, де традиція вертепних вистав була досить сильною, до складу петрушечної комедії протягом усього XІХ ст. входили пантомімічні сценки, не пов'язані з дією комедії й демонстрували техніку водіння й костюми ляльок. Так, у тексті брянського варіанта комедії перелік Петрушкиних пригод переривається такою ремаркою: "Через ширму являються ляльки - представники різних національностей, і всі вони починають танцювати. Петрушка в цей час співає "По улице мостовойц", сидячи на краю ширми…"

Є підстава думати, що спочатку спектаклі з Петрушкою включали набагато більшу кількість сцен-пантомім, чим сцен-діалогів. У міру того як Петрушка ставав єдиновладним героєм комедії, пантомімічні епізоди витіснялися, а розмовні вибудовувалися в якийсь сюжет і наповнювалися рухом. Доказом тому може служити не тільки наведений запис із щоденника Золотаренка, але й порівняно ранні описи петрушечних вистав, у яких пантомімічні інтермедійні сценки займають більше місце, ніж у пізніших варіантах комедії.

Цей процес особливо наочно простежується на еволюції сценок з арапом - одним з найбільш постійних і споконвічних персонажів комедії. У розповіді Григоровича звертається увага на танець двох арапів, що являє собою інтермедійну вставку, сюжетно ніяк не пов'язану з Петрушкою. Причина, що змусила лялькаря показувати цю сценку в середині спектаклю, так і не була знайдена письменником, що здивовано запитував себе й читачів: чому «преж­де нежели... черт... должен увлечь Пучинелла, являются на сцену два арапа, играющие палкою и прерывающие действие? — для чего?» Те ж відзначав і Ровинский: «В промежутках между действиями пьесы обыкновенно представляются танцы двух арапок». Згодом сцена перетерпіла істотну зміну: місце другого арапа зайняла Петрушка, сцена стала розмовною й розігрувалася вже за правилами комедії. Петрушка вступав у змагання з арапом, учив його грати на скрипці, говорити російською мовою, боровся з ним і завжди при цьому виявлявся переможцем.

Цікава історія фіналу комедії. Вище говорилося про те, що у всіх відомі нам описах і текстах комедія закінчується зникненням Петрушки в пащі собаки, барана й т.п. Однак М. Горький, виступаючи на Першому з'їзді письменників, сказав про Петрушку як про героя, що "перемагає всіх і все: поліцію, попів, навіть чорта й смерть" 8!. У чому тут справа?

Наявний матеріал дозволяє зробити кілька припущень. Мабуть, антиподами раннього російського Пульчинеля-Петрушки виступали в основному комічні типи (наречена, лікар, іноземець і т.п.) і зустріч із ними не носила соціального характеру. Це було звичайне обдурювання відомих комедійних масок, що могло завершуватися для головного героя й цілком благополучно. Поява ж чорта у фіналі петрушечної комедії стане зрозуміліше, якщо ми звернемо увагу на невеликий уривок з розповіді Ф. М. Достоєвського «уложили в постель. Подобно тому укладывает в свой походный ящик оборванный, небритый и суровый артист-шарманщик своего Пульчинелла, набуянив­шего, переколотившего всех, продавшего душу черту и, наконец, окан­чивающего существование свое до нового представления в одном сун­дуке вместе с тем же чертом, с арапами, с Петрушкой, с мамзель Кате­риной и счастливым любовником ее, капитаном-исправником». У цьому порівнянні Ф. М. Достоєвського є істотна деталь: Пульчинеля представлено як героя, що продав душу чортові. Отже, на початку свого російського сценічного життя Пульчинель-Петрушка усвідомлювалася в окремих випадках як один із багатьох "родичів" Фауста.

Народна легенда про Фауста, як уже говорилося, була відома російським петрушечникам, особливо добре петербурзьким і московським; її грали за допомогою маріонеток спочатку німецькі лялькарі, а потім і росіяни. Імовірно, ці спектаклі вплинули й на театр Петрушки, закріпивши, між іншим, трагічний фінал.

Із часом зв'язок Петрушки з нечистою силою зовсім випала з комедії, всі перемоги цього улюбленця публіки пояснювалися не допомогою диявола, а характером самого Петрушки. Додамо до того ж, що традиція парних героїв не прищепилася в театрі Петрушки ні в її італійському варіанті, де герої протипоставлені один іншому (у класичній парі дзанні італійської комедії масок один герой втілює активний початок, а інший – пасивний), ні в російському, де такі герої дублюють один одного, підсилюючи загальний комічний ефект (Фома і Ярема, Парамошка й Савоськ та інші "дурні персони" лубочних картинок, жартівних пісень і казок). Петрушка виявився єдиним головним персонажем комедії, а частина тієї ролі, що в окремих ранніх варіантах належала ляльковому партнерові Петрушки, прийняв на себе музикант, що став співрозмовником, порадником Петрушки.

Поступово комедія поповнювалася новими персонажами, ставє: більше актуальню й соціально насиченою. І там, де протест проти різних представників влади, проти гнобителів або існуючих порядків досягав більшої сили, переосмислювався й кінець комедії. Герой, що безстрашно розправляється з усіма супротивниками, серед яких були споконвічні вороги простого народу, у свідомості пересічного глядача не міг вмерти, тому він всупереч традиції перемагав і чорта, і смерть - постійних персонажів комедії. Так створювалася нова традиція.

Звичайно, одночасно зі спектаклями з оптимістичною розв’язкою показувалися й спектаклі зі звичайним кінцем, часом навіть більше правдоподібним, реалістичним й тому більше песимістичним. Про один з таких спектаклів розповідається: «А эта кукла, посмотрите, она всех бьет: цыгана, доктора, будочного квартального только не бьет, но зато он ее бьет; кроме него, она всех переколотила, и наконец, ее самое загрызла собака. Никого не осталось, только один квартальный цел».

У періоди спаду революційного настрою, реакції й гоніння всі мало-мальськи опозиційно настроєна цензура поширювалась і на народні театральні вистави. Поліцейському переслідуванню піддавалися й петрушечники, чия гостра мова давала до цього численні приводи. Комедія про Петрушку продовжувала веселити народ, але лялькарям часто доводилося згладжувати сатиру, особливо при великих скупченнях народу (ярмарки, гуляння), коли в юрбі міг перебувати поліцейські або інформатори. З обережності лялькарі й збирачам не завжди давали той текст, що мали, так би мовити, "про себе". Можна припустити, що в провінції, і насамперед там, де панувала традиція вертепних, батлеечных вистав, частіше показували остаточну перемогу Петрушки, уподібнюючи його Запорожцеві - героєві українського театру, що, як відомо, завжди вдало розправлявся із чортами. Але й у традиційних спектаклях (із загибеллю Петрушки у фіналі) завершення пригод героя в лапах собаки вносило додатковий комізм і віру в неможливість "справжньої" смерті улюбленця публіки. Смішним і безглуздим виглядав переляк Петрушки перед невеликою шавкою після значних перемог над квартальним, офіцером, паном й іншими, і зникнення його сприймалося без усякого жалю. Усі знали, що Петрушка знову через якийсь час вискочить через ширму зі своїм кийком і знову почне бити праворуч і ліворуч все, що попадеться йому під руку.

Все ХІХ ст. петрушка користувався широкою популярністю. Однак до початку XX ст. про славу й поширеність "Петрушки" стали говорити в минулому часі.

Дійсно, "Петрушка" ненабагато пережив XІХ ст. Як масове явище народно-ярмаркової культури він припинив своє існування приблизно з 10-х років XX ст. І хоча він ще подекуди продовжував з'являтися над ширмою, розмахуючи своїм кийком, але вже не займав того помітного місця в колі народних розваг, не був головним героєм ярмарку. Інтереси народу стали іншими, на зміну "Петрушці" прийшли інші забави.

Друге життя Петрушка одержав після 1917 року, коли ненадовго знову знайшов популярність.

Дата добавления: 2015-10-16