Література.

Тема лекції: Спарта як тип полісу

План

1. Джерела з історії Спарти. Історіографія проблеми.

2. Особливості формування держави в Стародавній Спарті.

3. Державний лад і соціально-економічні відносини в Стародавній Спарті. Зовнішня політика Спарти.

4. Спарта як тип полісу.

5. Криза спартанського полісe в IV–Ш ст. до н.е.

Джерела

Аристотель. Полития. СПб., 1911.

2. Геродот. История: в 9-ти кн. – М, 1999.

3. Ксенофонт. Лакедемонская полития. – М, 1936.

4. Страбон. География. М. – Л., 1964.

5. Плутарх. Сравнительные жизнеописания: в 3-х тт. – М, 2000. – Т.1.

6. Повсаний. Описание Эллады. – М, 1940.

Література.

1. Андреев Ю. В. Архаическая Спарта: Культура и политика // ВДИ – 1987.– № 4.

2. Античная Греция: В 2 тт. – М., 1983. – Т. 1. – С.194–217.

3. Герои Греции в войне и мире. – М, 1992.

4. ВДИ. – 1982. – № 3 (Спарта в 6 – начале 5 в.); № 2 (Спарта и Лаконика).

5. Доватур А. И.. Политика и политики Аристотеля. – Л, 1965.

6. Дьяконов И. М.. Рабы, илоты и крестьяне в ранней древности // ВДИ. – 1973. – № 4.

7. История Древнего мира: В 3-х тт. – Т. 2. – С. 89–93.

8. Снодграсс. История Греции в свете археологии // ВДИ. – 1992. – № 2.

9. Строгецкий В.М., Особенности внешней политики Афин и Спарты в начальный период Пелопонесской войны (460–455 гг.) // ВДИ – 1987. – № 2.

10. Строгецкий В.М. Возникновение и структура Пелопонесского союза// Из истории античного общества. – Вып.1. – Горький, 1975. – С.3–18.

11. Гаспаров М. Занимательная Греция. – М, 2001 г.

1. Архаїчний період (VIII–VI ст. до н. е.) – початок нового етапу в історії Греції. За ці століття Греція обігнала не лише варварський світ, але й країни Стародавнього Сходу, які довгий час йшли в авангарді культурного прогресу людства. Зміст періоду склали два найважливіші явища в історії Стародавньої Греції – колонізація і формування полісного ладу. Колонізація висвободила грецький світ з ізоляції, зробила його рухомішим і сприйнятливішим. Вона відкрила простір перед особистою ініціативою і творчими здібностями кожної людини. Одночасно у цей же період складається «ранній поліс» (поліс – місто-держава з обмеженою кількістю юридично повноправних громадян, що володіли монопольним правом власності на землю і входили до складу військового ополчення). Єдність полісної системи не виключала деяких особливостей її проявів. Греція продемонструвала велике різноманіття типів і форм полісної організації. Спартанський воєнізований поліс – лише один з можливих шляхів розвитку грецького полісу.

Спарта, безперечно, є однією з найбільш незвичайних і найзагадковіших із усіх грецьких держав. Впродовж декількох століть, переважно з VII по Ш ст. до н.е., Спарта залишалася найважливішим політичним і військовим чинником грецької історії, від якого багато в чому залежала доля еллінського світу. Знаходячись на певному відаленні від грецьких держав, і будучи віддаленою від них стіною політичної ізоляції, Спарта постійно нагадувала грекам про свою присутність, безцеремонно втручалася у внутрішні справи, приборкуючи непокірних. Така ж зацікавленність до Спарти, непередбачуваної і незрозумілої, стала причиною підвищеного інтересу до неї з боку політиків того часу. Їх роботи в сукупності і склали те, що прийнято тепер називати "легендою", або "міфом" про Спарту. До цього часу в грецькій літературі вже склався певний цикл історичних переказів і легенд. Наприклад, окремі відомості з історії архаїчної Спарти містять твори старогрецької художньої літератури (вірші Тіртея, Спенданта, Терпандра, Алкмана та ін.). Вельми цінним джерелом є вірші спартанського поета Тіртея, що жив у VII ст. до н.е. В своїх творах він правдиво описує мужність і героїзм спартанських воїнів, оспівуючи гімн відвазі і спартанському ладу, відзеркалює менталітет спартанців:

"Адже славно життя втратити, серед

воїнів доблесних помираючи, -

Хороброму чоловіку в бою заради батьківщини своєї...

Хлопці, бийтеся ж, стоячи рядами

Не будьте прикладом втечі ганебної

Або боязкості жалюгідної іншим!

Не залишайте старих, у яких вже

Слабкі коліна,

І не біжіть, зрадивши старих ворогам.

Страшна ганьба вам, коли серед воїнів

Перший старий, що впав, лежить попереду

Юних літами бійців..."

Особливо посилився інтерес до Спарти в роки Пелопоннесської війни. У роботах авторів цього періоду ми знаходимо порівняно повні відомості стосовно суспільних відносин, державного ладу, побуту спартанців. Основними письмовими джерелами з історії Спарти є твори Геродота, Фукидіда, Ксенофонта, Аристотеля, Плутарха.

Геродот і Фукідід – прихильники афінської рабовласницької демократії, тому у своїх оцінках Спарти вони вельми стримані. У Геродота презентовано список спартанських царів, що включив всіх правителів держави з IХ по V ст. до н.е. Список дозволяє достатньо повно реконструювати послідовність окремих подій. Фукідід визначає Спарту як «несинойкізіруваний» поліс, громадяни якого живуть селами, відповідно до давнього еллінського звичая.

Серед письменників цієї епохи слід згадати Ксенофонта (ок. 430–355 рр. до н.е.), автора "Лакедемонської політії". Ксенофонт – історик, письменник, публіцист, який відомий своїми проспартанськими поглядами (був лаконофілом). Походження з середовища великих землевласників, світське аристократичне виховання, служба найманцем у Кіра, служба в свиті спартанського царя Агесилая і участь в озброєних виступах проти своєї демократичної батьківщини, довічне вигнання з Афін, володіння крупною садибою у Пелопонесі – цілком визначають духовний образ Ксенофонта. За справедливим зауваженням Ед. Мейера, він був типовим і послідовним представником реакції в літературі того часу. Ксенофонт прославляє суспільний і державний устрій Спарти, спартанський спосіб життя. Кажучи про Спарту, він постійно порівнює суспільні устрої Спарти і побуту спартанців з іншими державами Греції, знаходячи при цьому перевагу Спарти.

Вплив «спартанської легенди» ми знаходимо також в теоретичних побудовах таких, здавалося б, вельми далеких від сліпого преклоніння перед Спартою філософів, як Платон і Арістотель. Платон – філософ-ідеаліст, автор цілого ряду творів, де розвивається утопічна теорія ідеальної держави («Держава»), до числа яких він зараховує Спарту. Арістотель (384–322 рр. до н.е.) був автором 158 "політій" – історичних описів різних держав. У його "Лакедемонській політії", що дійшла до нас в уривках, ми зустрічаємо критику спартанських установ.

Значний інтерес і наукову цінність представляють твори Плутарха: "Лаконські вислови", "Лаконськіє установи», "Вислови лаконянок". Біографія Лікурга – великого законодавця і засновника спартанської держави і всіх її найважливіших інститутів, записана Плутархом, є основним сюжетним стрижнем «легенди про Спарту». У епоху еллінізму падає інтерес до історії Спартанської держави, а звідси і зменшується кількість джерел.

Вплив спартанської легенди виходить далеко за рамки античної епохи. Починаючи з епохи Відродження, представники різних філософських течій зверталися до цієї держави як до історичного прецеденту, підтверджуючого правильність їх теорій. В першу чергу це торкалося німецької історіографії. Вже в 20-х гг ХIХ ст. Карл Мюллер протиставляв спартанців іонійцам, що вироджуються. Історики–фашисти, посилаючись на авторитет Спарти, намагалися виправдати нацистську систему.

Проте далеко не всі європейські учені захоплювалися спартанським режимом. Не впадаючи в панегіричний тон, спартанську проблему розглядали Дж. Грот, Н.Фюстель де Куланж, Ед. Мейер. Їм вдалося виявити першорядну роль чинника завоювання у процесі становлення державності, питання про походження і характер таких спартанських інститутів як подвійна царська влада, ефорат, сисситії. Широке використання етнографічних паралелей у Нільсона, Фрезера, зробило можливим цілком наукову інтерпретацію.

Велика дослідницька робота значно деміфологізувало історію Спарти. Проте по мірі того, як перед істориками визначалися риси реальної Спарти, перед дослідниками виникають всі нові проблеми. Найважливіша з них – типологічна приналежність спартанського суспільства. Ряд істориків прираховують Спарту до числа відсталих аграрних держав (Глотс, Лурье, Тюменев, Каллістов). Деякі автори вважають Спарту аномалією, історичним курйозом. Ми ж спробуємо відповісти на ці питання, виходячи з сучасного рівня осмислення проблеми.

Лакедемон – саме так в давнину називалася вся спартанська держава – був великою общиною, що володіла родючою долиною р. Еврот. Долина Лаконія розташовувалася на півдні Пелопонесського півострова. Тут не було зручних берегових гаваней. Із заходу Лаконію відділяв від сусідньої Мессенії хребет Тайгет. На півночі вона мала кордони з високогірною Аркадією. І лише низька кам'яниста гряда Кинурія пов'язувала Лаконію з рештою світу. У інших напрямках перехід через гори був фактично неможливим.

У мікенську епоху Лаконію заселяли ахейці. За Гомером правив ними цар Менелай, у якого зухвалий Паріс викрав Олену. Наприкінці II тис. до н.е. дорійські племена, що встановили панування на більшій частині Греції, напали на Пелопоннесський півострів. Відомо, що близько 1100 р. до н.е. дорійці прийшли у долину р. Еврот, найбільш заселену частину Лаконикі. Місцевість була багата родючими землями, пасовищами, зручними для скотарства. Після вторгнення дорійців частина ахейських племен підпала під ярмо завойовників, зокрема, жителі поселення Терапни. Незабаром поряд з Терапной, на лівому березі р. Еврот, у Х ст. до н.е. виникла Спарта. Судячи з джерел, місто з'явилося поряд з військовим табором дорійців.

Подальше просування завойовників на південь Лаконикі було утруднене опором з боку жителів міста Амікли. У VIII ст. до н.е. між ворогуючими сторонами було укладено договір, за яким ахейські Амікли об'єдналися з дорійськой Спартою у єдину спартанську общину. Лаконика була об'єднана під владою спартанців. Таким чином, було закладено засади для виникнення держави в результаті об'єднання (синойкізма) двох общин – дорійської і ахейської. Головуючу роль в цьому союзі займали дорійци, які у той час знаходилися на рівні розвитку родових відносин. Слід зазначити, що загальний рівень розвитку ахейських племен був вищим, ніж у дорійців, але військово-похідний побут дорійців створив у них сильну військову організацію, за допомогою якої вони в процесі впертої боротьби захопили Лаконіку. Хоча дорійці складали меншину населення (за свідченням Арістотеля їх налічувалося не більше декількох десятків тисяч, а мужчин-спартіатів до 10 тис.), під їх владою виявилося близько 240 тис. людей. Дорійці позбавили землі корінних жителів. Земля стала власністю общини завойовників.

Причину виникнення особливого типу полісної організації на території Спарти більшість дослідників бачати у тому, що дорійська родова община не могла управляти обширними завойованими територіями при тих суспільних відносинах, які існували усередині цієї общини. Потрібна була військова організація, яка змогла б подолати опір скорених племен. Постійне існування в оточенні поневолених племен було причиною того, що держава, яка виникла в Спарті, була побудована на мілітаризації всіх сторін суспільного життя. І тому яка-небудь інша форма суспільного і державного пристрою, як це було в Афінах, не могла б забезпечити завойовникам їх панування над величезною більшістю населення. Саме у поєднанні сильної державності з родовими установами і полягає головна особливість спартанського ладу. У той період відбувається формування класу періеків («ті, що живуть навколо») – жителів навколишніх областей, що добровільно визнали панування Спарти. Вони були особисто вільними, але не допускалися у політику.

У VІІІ ст. до н.е. в Спарті, як і інших грецьких державах, відчувається дефіцит земель. І, якщо решта греків знайшла вихід у колонізації, погляди спартанців звернулися на захід, де тягнулися родючі долини Мессенії. Одже їх метою було завоювання нових територій.

Перша Месенська війна (742–734 рр. до н.е.) продовжувалася 19 років. В результаті багаторічної боротьби спартанці отримали перемогу. У Мессенії не відбулося ще розділення землі на наділи (клери), тому шари вільних селян були обурені тим земельним переділом, який здійснили спартанці в їх країні, відбираючи землі у мессенськіх селян і привласнюючи їх. Повстання місцевого населення переросло в Другу Мессенську війну (друга пол. VII ст. до н.е.). Важливим результатом війни було оформлення спартанської державної влади і поява аристократичної верхівки, що зосередила управління в своїх руках. Уціліле населення потрапило у важке напіврабське становище. Ця страта іменувалась ілотами.

У античній історіографії вся рання історія Спарти розподілялася на два основні етапи: періоди беззаконня і «благозаконня». Перехід від першого до другого супроводжувався подією, подібною державному перевороту, в якому брав активну участь Лікург і його прихильники. Європейські дослідники ХIХ–поч. ХХ ст. ставили під сумнів історичну реальність особи самого Лікурга, а запровадження так званого «лікургового ладу» зображали як результат спонтанної еволюції самого спартанського суспільства. Вже на початку ХХ ст. археологія надала дослідникам такі факти, які певною мірою послужили приводом для реабілітації античного переказу про Лікурга. Беспосередній імпульс до перегляду уявлень надали сенсаційні відкриття, здійснені у 1906–1910 рр. англійською експедицією Даукінса, коли було знайдено велику кількість виробів художньої творчості, які складно прив'язати до аскетичних уявлень. Пояснити цю суперечність можна лише тим, що в цей період механізм законів Лікурга ще не діяв. Мабуть тоді Спарта підтримувала активні зовнішньоторговельні зв'язки. Спартіати багато подорожували по світу, брали участь в Олімпійських іграх і запрошували іноземців. І лише в другій половині VI ст. спартанський законодавець Лікург провів реформи, що перетворили Спарту на державу-казарму. Відповідно до легенди, приступаючи до реформування, Лікург звернувся до Дельфійського оракула в храм Бога Апполона (середня Греція, ю-з Фокіди) з проханням порадити йому кращі закони. Піфія (віщунка) пообіцяла, що законів краще, ніж у нього, не буде а ні в одній державі. Коли більшість законів було втілено в життя, Лікург зібрав народні збори і оголосив, що бажає ще раз порадитися з оракулом. Спартанці пообіцяли нічого не змінювати до його повернення. Тоді Лікург відмовився від їжи і незабаром помер з голоду. Лікург розпорядився, щоб його прах було спалено і розвіяно над морем: щоб спартанці після смерті не повернули його останки на Батьківщину.

Мудреця Лікурга вважали засновником спартанського державного ладу. Лікург всю завойовану Спартою територію розподілив на 9 або 10 тис. рівних ділянок (клерів) за числом спартіатів-мужчин, що складали ополчення. Всі спартанці, що були здатні носити зброю і озброюватися на власний рахунок, члени бойової фаланги, складали "общину рівних". Число рівноправних спартіатів нараховувало 9–10 тис. осіб. Община рівних являла собою військову общину з колективною власністю і колективною робочою силою. Всі члени общини вважалися рівноправними. Матеріальну основу общини рівних складала земля, яку обробляло скорене населення – ілоти. Ілоти – це залежне від спартанців населення, що виконувало різні повинності на користь своїх панів.

Як ми згадували раніше, в Спарті існувала ще одна категорія населення – періеки. За ними було збережено особисту свободу, право володіти землею і рухомою власністю, але позбавлені політичних прав. Таким чином, завойовники перетворилися на правлячий клас Лаконикі, що зберіг з метою панування над скореним населенням громадську організацію. Це обумовило створення мілітаристської державної машини, здатної пригнічувати будь-які прояви незадоволення.

Дата добавления: 2015-10-21