Святий Йосиф Обручник

Книгу уклала Марія Влад

Івано-Франківськ “Нова Зоря” 2009

Головна мета книги – висвітлити постать святого Йосифа Обручника, опікуна Пресвятої Родини, у свій час несправедливо забутого, а нерідко – очорненого і зневаженого. Від першої і до останньої сторінок твору Марії Влад перед читачем розкриваються щораз нові грані святості і шляхетності святого мужа Йосифа, який назавжди залишиться взірцем батька для усіх християнських родин.

Влад М. М. Й75 Святий Йосиф Обручник. Івано-Франківськ: Нова Зоря, 2009. – 316 с. ISBN 978-966-398-041-6

ББК 86.3

ISBN 978-966-398-041-6

© Влад М. М., 2009 © Худ. оформлення Данченко Г. М., 2009 © Видавництво «Нова Зоря», 2009

ББК 86.3 Й75

Книгу уклала Марія Влад

За дозволом церковної влади

Свята родина — симфонія любові

Дорогий Читачу, у Твоїх руках – цінна духовна і літературна перлина, присвячена життю Пресвятої Родини з Назарету: Ісуса Христа, Пречистої Діви Марії і Йосифа Обручника. Осяяна Божою благодаттю, київська письменниця Марія Влад відчула у серці поклик розповісти читачам про величну Симфонію Любові, яка панувала у цьому Святому Сімействі. Авторка на основі апробованих і схвалених Церквою містичних свідчень преподобної матері Марії з Агреди, блаженної Анни Катерини Еммеріх з Дільмен та праведної Марії Вальторти зуміла створити довершений художньо-духовний твір, який, без сумніву, стане помітним явищем в українській християнській літературі. Головна мета книги – висвітлити постать святого Йосифа Обручника, опікуна Пресвятої Родини, у свій час несправедливо забутого, а нерідко – очорненого і зневаженого. Від першої і до останньої сторінок твору Марії Влад перед читачем розкриваються щораз нові грані святості і шляхетності святого мужа Йосифа, який назавжди залишиться взірцем батька для усіх християнських родин. З великою сердечною радістю благословляю книгу Марії Влад «Святий Йосиф Обручник» до друку у надії, що цей твір стане бажаним духовним читанням для українських юнаків і дівчат, які готуються вступити у подружній стан або вибрати богупосвячене життя, для християнських подругів, котрі готуються стати батьками або вже виховують дітей. Це особливо актуально з огляду на загрозливий духовний і моральний стан сучасних сімей в Україні і світі. Нехай тиха симфонія любові Пресвятої Родини завжди лунає у духовному світі українських родин, плекаючи у серцях пагони взаємної поваги, розуміння, допомоги та самопожертви як задля добра найрідніших людей, так і всієї християнської спільноти.

Єпископ Софрон Мудрий ЧСВВ, Ректор Івано-Франківської Теологічної Академії. 3 лютого 2009 року Божого

Він був смиренним, бо він був справді великим. Якого ж благовоління і якого щастя ти досягнув, о Божий чоловіче, що з усіх дітей Адама тільки про тебе можна сказати: сам Бог був твоїм єдиним Сином! Предвічний Отець віддав тобі свою Доньку…

Марія з Агреди

Восьмилітній хлопчик не був схожий до своїх п’ятьох братів. Хіба трохи зовнішньо темно-каштановим волоссям, карими очима. Але в його глибокім погляді поєднувались покірність, простота з добротою і побожністю. Братів це дратувало. Вони при кожній нагоді посилали Йосифа за тим, за сим, слугувалися ним, користаючи з його послушності та безвідказаності. А коли він виконував їхні забаганки, то замість дяки часто був висміяний або й побитий. В цьому знущанні не брав лише участі на півтори року старший від Йосифа брат Садок. Три брати наткнулися на Йосифа, котрий молився в передподвір’ї їхнього будинку під колонами. Хлопчик стояв обличчям до стіни з розпростертими руками і виглядав як широкий хрест у сутінках згасаючого дня. Брати припинили ходу, завваживши Йосифа. Найстарший підійшов на пальчиках майже впритул до брата і прислухався, як Йосиф схлипує в молитві. Старший брат вернувся до малого і щось прошепотів тому на вухо, показуючи ногою, як той має вдарити аби налякати Йосифа. Але Садок заперечно помахав нахиленою головою. Тоді найстарший відіпхнув зневажливо Садока і рішуче підійшов до нерухомого Йосифа – штовхнув його в спину. Йосиф не зреагував, або вдав, що не відчув штовхана, але опустився на коліна задля безпечності. Старшого це вкрай обурило. Він пхнув Йосифа ногою в спину, але брат продовжував молитися. Тоді злий брат з усієї сили вдарив його, та так, що Йосиф упав лицем на тверде каміння. Кров потекла йому з носа, він не рухався. Брати налякалися і повтікали. Садок хотів поскаржитися батькам, але злий старший брат схопив його за руку і пригрозив. Та й всі діти знали, що батьки мало ними цікавилися – нехай хлопці самі розбираються межи собою.

Йосиф піднявся, витер кров під носом, спокійно пішов у свій городець біля дому. Сидів там у глибокій задумі. На його лиці не було ні жалю, ні зла, ні гніву на братів. Він вийшов з молитовного екстазу і все заподіяне йому збиткування пробачив.

Це ще більше дратувало братів. Вони таємно витоптували квіти у його городці, виривали розцвілі кущики, обламували гілки деревець. Це засмучувало Йосифа. І він все більше почав сторонитися їх. Хіба що разом споживали їжу або вчилися.

Заняття відбувалися щодня. Прямо в кімнаті, де спали хлопчики. А спальня знаходилась посередині поверху будинку недалеко галереї. Колись тут стояли розкішні муровані хороми їхнього предка царя Давида. Та від нього, цього царського гнізда, мало що залишилося. А все ж Якову, Йосифовому батькові, дістався великий будинок – спадок Давида. Він стояв коло основного муру від старої царської будівлі перед Вифлеємом. Перед будинком був переддвір, як це ми й дотепер подибуємо в Римі. В переддворі височіли колони, красиво обвиті зеленими в’юнкими рослинами. Перший поверх будинку не мав вікон, а наверху отвори вікон були округлими. Навколо будинку йшла широка галерея. По чотирьох кутах галереї вивищувалися вежі в товстих, коротких колонах. Вежі вивершувалися куполами. Там наверху мешкав Йосиф зі своїми братами. Старий учитель також знаходився в домі Якова, він жив у верхньому куполі над своїми вихованцями. Він учив хлопчиків. Йосиф і тут відрізнявся від п’ятьох братів. Він був обдарованим, гарно вчився. Але батьки не були ним задоволені. Бо вважали, що такий розумний хлопець мав би тягнутися до якогось світського заняття, а він до цього не виявляв бажання. Був, на погляд рідних, занадто простодушним, спокійним та позбавленим честолюбства. Хлопці мали його за служку і всіляко кепкували над податливим братом. А він своєю покірністю ніби сприяв цьому. Кожен із шести братів мав свій окремий городець. Йосифів був у найгіршому стані через злісні витівки братів. Щоб потамувати прикрість від сподіяного братами, малий Йосиф часто йшов під колони у передподвір’ї. Там він повертався лицем до стіни, розпростирав руки і забувався в щирій, глибокій молитві. Коли брати і там знаходили його, щоб дошкулити, він шукав іншого скритого куточка для продовження молитви.

Дім Якова мав прислугу. Жінки-служниці мешкали не в самому домі, а в маленькому житлі за муром. Візіонерціз Дільмен Анні Катерині Еммеріх (1774-1824) було дано бачити, як ці ще нестарі жінки, що були завжди закутані з голови до ніг, ходили за покупками, носили воду, прибирали в домі Якова і на подвір’ї, ввечері закривали заґратовані віконні отвори, засували занавіски.

Спальня хлопців виглядала так. Кожен мав свій килимок, який вдень був скручений біля стіни, а перед сном килими розкручували і хлопчики на них спали. Між килимами лежали мати, які відділяли килимки один від одного. Жінки приходили і прибирали ці мати на день, а також скручували килими в рулони і тулили до стін, замітали і мили підлогу, розсували занавіски. Хлопці деколи гралися, заважали служницям, інколи допомагали їм та жартували з молодими жінками. Йосиф ніколи цим не займався. Він був надто серйозним, тримався віддалено від усіх.

Цей хлопчик був незрозумілим для оточуючих. Такий розумний, розвинутий, міг би вивищитись над братами, осягнути якусь високу стежку в суспільному житті, але для цього він був запростий та заскромний. Молитва і спокійна ручна праця – оце все, до чого Йосиф прагнув.

Він був – вроджена любов.

Брати не розуміли, не відчували цього, вони не стомлювалися глузувати над ним.

І в неповних дванадцять літ він пішов з дому. Його бачили у Вифлеємі недалеко від печери, де народиться Ісус. Там на Вифлеємських горбах в печерах-келіях жили побожні жінки-ессенки. Вони мали свої сади коло печер і вчили дітей інших членів товариства ессенок. При лампах вони молилися у своїх келіях з рулонів на стіні. Малий Йосиф, що втік від братів, молився разом з ними. Він був на молитві і в Ісусовій печері. Недалеко жив у своїй майстерні старий тесля. Йосиф, охочий до роботи, часто затримувався біля майстра та допомагав йому, і так вивчив своє майбутнє ремесло. Заробляв уже змалку в такий спосіб на прожиток. Мав досить часу для усамітненої в печері молитви. До того хлопець мав від свого домашнього вчителя добре засвоєні основи знань, які йому ставали в нагоді.

Деколи тягнуло малого до батьківського дому, і він навідувався туди. Але ворожість братів і цьому поклала край. Йосиф помінявся із своїм приятелем з Вифлеєму одежею, і вночі переодягнений залишає в сльозах батьківський дім назавше.

Так і почалося Йосифове самостійне життя. Жив він у різних

місцях недалеко від Вифлеєму, заробляючи на хліб теслярством. Так

і ріс між чужими людьми. У вісімнадцять-двадцять років замешкав

у одного теслі в Лібнагу чи Лібонагу, десь на північ від Сіло. Тут він

вдосконалював своє теслярське ремесло. Майстер Йосифа мешкав

серед бідноти між мурами вздовж краю гори. Дехто вважає, що це

була південна сторона гори Гаразім. Саме тут Йосиф-юнак навчився

робити плетені стіни в рамах для жител. Майстер полюбив свого

простого і простодушного підручного. Він був дуже побожним, покірно

виконував будь-яку роботу. Не гордував нічим. Ретельно збирав

тріски, останки дерева і носив на плечах.

Батьки думали спочатку, що Йосифа вкрали розбійники. А

брати, все таки, довідались про його пристанівок. Але вони соромились

Йосифа через його просту роботу. Вони і там почали його

всіляко діставати доріканнями. Та Йосиф додому не повернувся.

Хоча мусив покинути свого майстра і перебратися в Танаті на річці

Кісон, котра впадала в море. Тут він жив у багатого майстра, столярував

і виконував вже ліпшу роботу.

Перебравшись до Тіберії, так само працював у майстра по дереву.

Жив самітником в одному будиночку над водою. Візіонерка

Анна Катерина Еммеріх бачила його там, коли Йосифу було десь

тридцять три роки. На той час батьків уже не було серед живих.

Батьківський будинок тепер належав чужим людям, хоча два брати

ще мешкали десь у Вифлеємі. Решта виїхали. Вся родина розпалася.

Йосиф молився все більше і більше. Особливо ревно просив Бога про прихід Месії. Молодий Йосиф задумав обладнати собі для

молитви ще більш усамітнену кімнату. Але його застеріг ангел, який

з’явився йому і сказав, що усамітнюватись до такої глибини не слід,

бо йому довірено буде інший будинок із збіжжям Святості.

Йосиф покірно заглибився у молитву, не зрозумівши ангела.

І тоді відчув поклик віддатись до храму в Єрусалимі. Зібрався і

поспішив, куди його кликав Господь. Йосифу нелегко було

серед світського люду. Сам був дуже гарної зовнішності, але

надто замкнутий і уникав жінок.

***

Десь тоді, коли у свої вісімнадцять-двадцять років Йосиф цілком

відсторонився свого дому через дошкульних братів, у Назареті чудовим

Божим способом народилася білява, як пуп’янок лілеї, дівчинка.

ЇЇ батьки були вже такі старенькі, що годилися їй за дідуся й

бабусю. Вони жили в людській зневазі, бо не могли мати дітей. Але

так ревно молилися Богу, а в молитві жінка заповіла Богові віддати

Йому своє дитя, якби тільки воно у них народилося. Старий навіть

покинув з горя й сорому рідний дім та поневірявся коло свого стада

в горах. Бо коли він привів до Божого храму жертовне ягня, його вигнали

геть служителі храму разом із тим ягням. Люди, чиї жертви

були радо прийняті, показували на нього пальцями, не скриваючись,

зневажливими словами обсуджували бездітного, небогоугодного

старця. Що йому давати ті жертви? Куди вже йому на старості народжувати дітей, коли з молодості Бог йому їх чомусь то не післав…

Позбавлений чоловік Божої ласки, викинутий зі списку і людського.

Так вважалось в Ізраїлі.

Йоаким зовсім підупав у своїй останній надії, і подався до стада.

Там плакав, молився і нічого вже йому не хотілося: ні їсти, ні йти до

свого дому. А там, у заможнім житті в Назареті, виглядала його вся

в сльозах така ж нещасна його дружина Анна. Вони обоє походили

із знаменитого роду.

Аннин рід тягнувся від побожних, повздержливих у всьому ессенів.

Прадід Анни був пророком. Еліюд, її батько, походив від Леві,

мати Ізмерія – від Веніаміна. Анна народилася у Вифлеємі. ЇЇ батьки

переїхали пізніше до Сефоріс поблизу Назарету (чотири години

ходу). Там вони мали будинок і маєток. Родичі Анни мали ще будинок

у гарній долині Завулон за три години ходу від Назарету. Блаженна

Еммеріх розповідає, що Анна в свої п’ять років була

приведена до храму, де жила дванадцять років, а в сімнадцять повернулася

додому. Коли її мама померла, батько з дітьми перебрався

в свій маєток у Завулон. Тут він мав стосунки з батьками святого

Йоакима, що згодом стане чоловіком Анни. Батька Йоакима звали

Матан. Саме з ним і мав якісь стосунки в Завулоні Аннин тато. А

так, як світ завше був тісним, то виявилося, що цей Матан, батько

Йоакима, був братом Якова, батька святого Йосифа. Отож Йосифів

дядько мешкав також у Завулоні і знався з родиною Анни.

Прародичі Анни були дуже побожними і святобливими, хоча й

досить багатими. З великого господарства, із численного стада биків

користали не тільки самі, а роздавали бідним. Анна походила з роду

Арона, і це відомо було всім. Хоч вона і не виділялась особливою

красою, але була по-дитячому наївною і побожною. Батьки серед своїх дочок і синів любили Анну особливо. Усім шістьом своїм женихам

дівчина відмовила, бо не хотіла взагалі одружуватись. Але

пророк-ессен вказав їй, як і її попередникам, за кого повинна вийти

заміж. Вибір випав на Йоакима, який її тоді навіть не знав. Йоаким,

як і його родич Йосиф, був бідним, побожним, святим чоловіком.

Ми вже наголошували, що Йоаким і Йосиф були споріднені. Дід Йосифа

Матан походив від Давида через Соломона, він приходився

батьком Йоакима і дядьком Йосифу.

Отож богопослушна діва Анна не могла не виконати ессенську

пророчу вказівку, згодилася вийти заміж за Йоакима. Після порозуміння

між батьками в ті часи укладалася угода в місцевій синагозі.

Молилися, обговорювали контракт і свої умови. Якщо молоді між

собою доходили згоди, то вже наступних днів відбувалося церемонне

вінчання під відкритим небом.

Дев’ятнадцятирічна Анна вінчалася з Йоакимом в присутності

тільки одного священика. Зажили щасливо. Були заможними – мали

багато пасовищ і худоби. Були побожними, сердечними, доброчинними,

простими і скромними, як зауважує блаженна Еммеріх. Все,

що мали, ділили на три частини. Третю частину віддавали до храму,

другу – бідним, своїм і чужим. Найменшу третину лишали для себе.

Вдома завше вели розмови про Бога, навіть коли в них гостювали

родичі, інших бесід не провадили.

Так жили вони в місті Сефоріс при Анниному батькові майже

сім років. Коли вирішили відокремитись, замешкали в будинку, який

дістався Йоакимові від батьків коло Назарету. А так як були вони

бездітними, захотіли на самоті почати по-новому супруже життя,

випрошуючи в Бога дитинку. Батьки Анни щедро відвідували їх –

відділили багато биків, ослів, овець і навантажили скільки змогли всілякого добра від усієї душі, не шкодуючи ні вжиткових речей, ані

коштовностей своїм дітям.

Замешкала молода сім’я на горбі між долиною біля Назарету та

долиною Завулон в добротному будинку серед луків і дерев. Перед

будинком знаходилося закрите подвір’я, кам’янисте, обгороджене

живоплотом. Там були і забудови для прислуги, і комори для інструменту.

Тут же стояла й кошара для худоби. Навколо зеленіли

сади. В багатому, просторому будинку були легкі стіни-ширми, а

також плетені стіни, стіни-килими. Все це запросто переставлялося,

переінакшувалося при потребі.

За садами біля дому простягалися поля, за ними – ліс, а далі – гора.

Все в домі заздалегідь впорядкували, все чекало на молоду родину.

Ця родина ніколи не бенкетувала. Навіть коли збиралися гості,

сідали колом на килими, їли і розмовляли здебільшого про святі очікування

та про Божі справи. Ціле своє життя Йоаким і Анна вирішили

пожертвувати Богу, щоб випросити в нього жаданої ласки.

Вони жили і спали в окремих кімнатах, поодинці, і там подовгу молились.

Навіть одягалися задля молитви в спеціальну покутну одіж.

Так прожили в постійному очікуванні благословення на плідність

дев’ятнадцять років. Горе все більше огортало їх. Деколи до них

приходили люди і ганьбили їх: «Видно, ви погані люди, оскільки не

маєте дітей». Це ще більше гнітило нещасне подружжя. Сором безплідності

був особливо великим тоді в їх народі. Анна, яка сильно вірила

в близький прихід Месії, була вся окутана ганьбою і смутком

безплідності. Особливо страждаючим було її обличчя в синагозі.

Вона через своє горе схудла, щоки її запалися. Йоаким, худенький

від природи, як і Анна, невисокого зросту все таки тримався бадьорішим.

Вони давали в пожертву до храму голубів, овець, козенят – все, що в них росло і множилося. Священик ганьбив Йоакимове пожертвування,

відкладав усе принесене окремо від інших, прилюдно,

голосно сварив бідного Йоакима через його бездітність. Йоаким,

прибитий горем, покидав храм і йшов через Витанію до ессенів, щоб

хоч там одержати яку розраду.

Він повертався додому такий підупалий і сумний, що навіть не

признавався Анні, що був у храмі. А то й зовсім не йшов додому, а

перебував коло свого стада на горі Гермон. Бідна Анна плакала, лежачи

на землі долілиць, бо не знала, де пропадав уже п’ятий місяць

її чоловік. А невихована служниця ще й всіляко допікала її, прямо

натякаючи на Аннину безплідність.

Ніхто, навіть ті батьки, які мають дуже лихих дітей, не можуть

відчути які страждання терплять бездітні матері та їх супруги.

Одного разу та сама служниця найболячіше вколола Анну за те,

що господиня кудись її не відпустила. Вона вилила на Анну купу

брудних звинувачень, що Бог недарма покарав її безплідністю та ще

й додала, що Йоаким правильно зробив, що покинув таку жінку.

Анна не могла більше зносити цієї прислуги в своєму домі і відправила

її геть. Потім пішла засмучена до кімнати і певно що плакала та

молилася, а через якийсь час вийшла на подвір’я під велике, крислате

дерево і там при запаленій лампі хто знає скільки вже молилася

і молилася… Вона взивала до Бога, що навіть якби Він мав закрити

її очі, то нехай би хоч в цей час з’явився її Йоаким.

І тут сталося чудо. Їй з’явився ангел. Він ніби зійшов з вершка

того, подібного до райського, дерева і просив Анну заспокоїтися,

тому що Господь вислухав її молитву. Ангел зважав на її тяжкий стан

і виразно вияснив жінці, що вона має піти наступного дня із слугами

до храму і принести в жертву голубів. Хай вона перестане журитися і побиватися. І Йоакимова молитва також вислухана, і він

також прийде із жертвою до храму. Там вони обоє і зустрінуться

біля Золотих воріт. Їхня жертва буде прийнята. Вони отримають

благословення і довідаються про ім’я дитини. Ангел сказав, що її

чоловік так само про все повідомлений.

Що ж залишалося побожній жінці, як не послухатись ангела.

Радісна, вона схопилась, подякувала Божому посланцеві і поспішила

готуватися на завтра до храму. А по всьому лягла спати, закутавшись

із голови до ніг у довгу хустину.

…На цьому місці прийшло мені сказати моїм любим читачам,

що нічого нового від написаного побожними людьми, візіонерками,

церковними істориками, не відкриваю вам. Я просто маю вже кілька

років зростаюче бажання і обов’язок це впорядкувати, вкласти

подію за подією і, головно, висвітлити для вас і для себе в процесі

писання постать єдиної на землі людини, яка удостоїлася найвищої

місії – першим узяти в натруджені долоні Бога-немовля, вберегти

його від лиха і від згуби, виростити і виховати, віддаючи Богові-Синові

всю душу й кожен порух тіла, вболіваючи за Нього і жертвуючи

всього себе Ісусові і Його Матері до останнього кроку і подиху.

Чи був коли на землі ще один такий чоловік, як святий Йосиф?

Ні! Тільки він один – Богоотець.

І я з острахом, уникаючи не один рік цієї незвичайної праці, взялася

за перо. Бо нічого іншого я не мушу робити, тільки це. Видно

навіщось воно дуже потрібно, раз такий обов’язок обтяжує і освітлює

мою душу. Помолилась дев’ятницю до святого Опікуна-Обручника,

та й помаленьку мережу рядок за рядком, що мені приходить

в голову. А ви читайте і не судіть мене строго, я грішна бідна людина,

гірша від багатьох з вас. Куди мені до монахинь-візіонерок, не те що до праведних і святих, котрих наважуюсь торкатися словом… Задля

вас користаю з їх подвижницької і праведної довголітньої праці, послуговуючись

їх видіннями і відомостями… І нехай моїм пером водить

Боже Провидіння!

***

Блаженна Анна Катерина Еммеріх оповідає, що бачила, як в руках

молодця рухалося світло зверху донизу. Анна, дружина Йоакимова,

прокинулася. Можливо, яскраве світло і розбудило її серед сну.

Ангел Господній саме в цей час повідомив літню жінку, що вона має

народити святе дитя. Рукою ангел малював на стіні світлі букви імені

дитини – МАРІЯ. Божий вістун зник, залишивши жінку у радісному

затуманенні. Вона то молилась, то поринала в сон. Але коли опівночі

таки пробудилася, то сильно злякалася побачивши ім’я на стіні.

Отже це не був такий собі гарний сон: червоно-золоті великі букви

світилися посеред ночі на стіні її спальні. Анна до ранку читала це,

виписане ангельською рукою ім’я, то сумуючи, то радіючи. Вона навіть

помолоділа від світла, яке зійшло на неї й осіло під серцем. Анна

дістала благословення. Візіонерка описує це так: «Я впізнала в Анні

колиску людських оздоровлень, відкриту церковну посудину, затягнуту

завісою».

Вставши і помолившись, Анна відразу відправилася до Єрусалиму, щоб віднести до храму подячну жертву. Весь дім з його домочадцями світився радістю, смуток розвіявся з цих стін.

Та тільки вона одна знала про чудо цієї переміни.

В той самий час молився і страждав Йоаким коло свого стада на

полонині Гермон. Він бачив безтурботних маленьких ягнят і ще

більше згризався своєю бездітністю. І в часі молитви йому також

з’явився ангел, який наказав Йоакимові, не сумніваючись іти до Єрусалиму.

Його жертва на цей раз буде прийнята, бо Йоакимова молитва

вислухана. І він зустрінеться коло Золотих воріт зі своєю дружиною.

Добросердний, довірливий Богові старець повірив ангелу. Світ

розвиднівся і повеселів перед його заплаканими очима. Він побачив,

як у нього багато гарних корів, вгодованих биків, тонкорунних овечок,

біленьких кізочок. Дивився на своє стадо, наче вперше його отаким

побачив. Це ж його оце майно, він ретельно ділив на троє, щоб

залишити собі тільки найменшу частину, а вона неймовірно множилася,

розросталася…

Йоаким поспішив бадьорою ходою до Єрусалиму. Яку радість

він оповістить своїй коханій многостраждальній дружині! Отепер

він має чим її розрадити.

***

Йоаким лежав у храмі в німому захопленні, розпластаний лицем до

землі. Його жертва прийнята з почестями. В благословенні ангела,

який був з ним у храмі, Йоаким одержав найвищі плоди – здійснення

Авраамового благословення, благословення на Непорочне

Зачаття Найблаженнішої Діви Марії, яка розчавить голову змії. Поблагословивши старця світлом Божої ласки і наказавши зберігати

таємницю, ангел зник.

Йоаким тільки вчився, як із цим усім йому відтепер жити. В такому

стані і знайшли його радісні священики, ніби це не вони завше

ганьбили його та відвертали нещасному пожертви. Вони підняли

старого та посадили на священичий стілець. Обмили йому обличчя,

дали щось понюхати, попити. Йоаким прийшов до тями – усміхався,

розцвів, зробився значно молодшим.

Його попровадили найсвятішим проходом під підлогою храму

до Золотих воріт. Це був прохід примирення, звільнення від ганьби

неплідності.

Анну також після жертвоприношення повели таким проходом

тільки з протилежної сторони. Стіни перед очима мерехтіли золотом

і смарагдами, а зверху світило щось червоне, яскраве. Тут, на третій

частині проходу, Йоаким зустрів свою Анну під колоною із зображенням

пальми з листям і плодами. Анна сіяла. Вона обняла свого

мужа в святій радості і поспішила повідомити про щастя. Їх оточила

легка хмарка. Вони були захоплені. Чи то так було, чи їм здалося, що

в тій світловій хмарці над ними знаходилося велике скупчення ангелів,

які витали у величі слави. Саме небо раділо над ними, бо зачаття

було чисте, без гріха, якого і хотів надати першим людям і всім

поколінням Господь Бог. Та люди не сприйняли великої ласки Божої

таїни, і сталося так, як понині є – з муками, болями і колотнечею нечистих

потягів та жадань…

Вони пройшли під Золотими воротами дорогою доверху, вийшли

під гарною аркою в каплицю, де в освітленні зустріли щасливу

пару священики і повели далі до окраїни храмової гори навпроти

долини Йосафата. Після повернення до Назарету, в домі Йоакима чи не вперше організували святковий обід. Нагодували багато бідних,

дали велику милостиню.

Щасливе подружжя висловлювало і виявляло щиру вдячність

Господеві за Його милосердя. Вони тепер одержать повну винагороду

за свою повздержливість, щирі молитви, богобоязнь.

Взагалі на дітей усього людства в усі часи мали великий вплив

чистота, доброчесність і повздержливість батьків. Коли ж батьки

чинили супротивне, то від цього покоління ширилися корені потворства

і гріха.

Непорочний шлюб має свого особливого ангела-хоронителя,

який піклується про добре потомство, для якого чесноти батьків будуть

головними в житті.

«Що сталося з подружжям?», – запитує італійська візіонерка

Марія Вальторта (1897-1961), авторка п’ятнадцяти тисяч сторінок

опису відомих євангельських подій, зокрема, багатотомника «Життя

і страсті Господа нашого Ісуса Христа. Богочоловік». І Марія Вальторта

сама відповідає на своє запитання: «Сьогодні не бажають ні

дітей, ні непорочності. Тому, кажу я, любов і шлюб втратили свою

святість, осквернились».

Мені особливо запам’яталося те місце з багатотомника Марії

Вальторти, до речі, писаного в часі лихоліття ІІ Світової війни, де

Ісус говорить до нас через посередництво візіонерки: «Ви хочете

роздумувати про божественні речі зі своєю людською міркою і

припускаєте, що Бог діє в свій безкінечно високий і необмежений

спосіб, а думає, як людина. Було б гарно і корисно, якби ви намагались

говорити і діяти не як люди, а як дух, і коли б ви наслідували

Бога. Треба не зупинятись на тому, де зупинилось наше

мислення. Це теж зарозумілість; бо береться в основу досконалість людської душі в той час, як в ній немає нічого досконалішого від

Божих думок. Він може, коли хоче і вважає це за корисне, засіяти

слово в душу часто зневаженої світом людини, бо в очах світу вона

є неуком, дурнем і дитиною.

Мудрість любить заплутувати зарозумілість душ і виливатись

з уст саме відкинутих світом, які не мають ні власної доктрини, ні

набутих навиків, але які є великі в любові і чистоті, великі в своїй

добрій волі, служачи Богові, проповідуючи Бога і усіма своїми силами

провадячи інших до цієї любові. Увага, люди! У Фатімі, в Люрді,

в Караваджіо, в Ля Салете таки відбулися справжні святі з’явлення;

очевидці, які були покликані, щоб їх побачити, це – бідні створіння,

які за своїм віком, за своєю освітою і своїм соціальним становищем

належать до найнижчих на землі. Цим невідомим, цим «ніщо» відкрилась

милість і зробила їх герольдами».

Ісус далі навчає через Марію Вальторту: «Що ж, отже, повинні

робити люди? Упокоритися, як митник! Говорити: «Боже, я завеликий

грішник, аби удостоїтись знайомства з тобою. Хвала тобі за твою

доброту, яка мене втішає і є для мене небесним якорем, керівництвом,

вказівником і зціленням». Не говори: «Але ні, це суєвір’я,

єресь! Це все ж неможливо!» Як це неможливо? Що за бідолашний

вчений, що заперечує Божу науку! І чому це має бути неможливим?

Чи я не воскрешав мертвих, не зціляв божевільних і епілептиків? Чи я

не відкривав рот німого, очі сліпого і вуха глухого? Чи я не давав

найдурнішим розум? Так само, як я виганяв бісів, як наказав рибам

кинутись в сіті, хлібам поділитись, воді стати вином, бурі вщухати,

хвилям влягтись? Що є неможливе в Бога?..»

Ісус каже про чуда, творені ще перед ним. Перечислює їх,

що були здійснені в Старім Завіті. «А хіба Новий Завіт не є квітником див? – запитує нас Христос. – Хто є Господом чудес?

Що є неможливе у Бога? Хто є як Бог?

Схиліть голову і помоліться! Настали часи великого збору урожаю;

перш, ніж людина перестане бути, все повинно справдитись:

як пророцтва до Христа, так і пророцтва Христові: Біблійний символізм,

що починається вже з перших слів Книги буття! І якщо я

роз’яснюю вам лише одне місце, що дотепер було неясне, то прийміть

подарунок і візьміть з нього користь, а не присуд! Не робіть, як

юдеї в час мого смертного життя, що закрили свої серця для моєї

науки і не зрозуміли таємниць і надприродних правд, а оголосили

мене одержимим і грішником.

Я говорив про «метафоричне дерево». Зараз я назву його «символічним

деревом». Можливо, це ви зрозумієте краще. Його символ

ясний: зі ставлення обох Божих дітей до цього дерева можна визначити,

чи в них розвилась схильність до доброго і злого. Так, як царська

горілка перевіряє золото, а вага золота визначається в каратах, так і

це дерево є засобом, щоб перевірити їхнє ставлення до Бога. Воно

покаже ступінь чистоти металу, з якого зроблені Адам і Єва».

Христос, а на те він і Бог, щоб читати наші думки, каже далі:

«Я вже знаю один закид: «Чи це не перебільшений присуд і чи це

не дитячий засіб, щоб виносити вирок!».

Ісус відповідає на це:

«Зовсім ні. Теперішня ваша неслухняність, адже ви є їхніми нащадками,

менш злісна, ніж їхня. Ви відкуплені мною. Але отрута сатани

постійно готова діяти, як певні хвороби, які повністю не

виліковуються і залишаються в крові. Вони, прародичі, мали милість,

яка ніколи не могла бути осквернена немилістю. Вони були захищені

і міцні завдяки цій милості, невинності і любові. Безмірно великий подарунок дав їм Бог. І тим непростимішим було їхнє падіння.

Символічним був плід, що його було запропоновано і з’їдено.

Це був плід досвіду, якого вони хотіли здобути самовільно, за намовлянням

сатани, незважаючи на заборону Бога. Я не заборонив

людям любов. Я хотів тільки, щоб вони любили себе без зла: як я

люблю їх в своїй святості, так і вони повинні були любити себе взаємно

в святій прихильності, що не заплямована хтивістю».

Вслyхаймось добре, люди, в ці слова! Яких ще більших пояснень

можна бажати? Сам Бог нам, грішним і нерозумним, витлумачує

надважливі речі, проливає світло на одвічні наші питання

болю і розпуки…

«Не треба забувати, – диктує далі Марії Вальторті Ісус, – що ласка

є світло, і хто її має, той знає, що добре знати. Сповнений милості знає

все, бо Мудрість – це милість. І він розуміє, як жити в святий спосіб.

І Єва теж знала, що для неї добре знати, але не більше того; бо не корисно

знати те, що є недобре. Вона не мала довір’я до Божого слова і

не виконала свою обіцянку послуху. Вона повірила сатані, зламала

обітницю і захотіла пізнати зло; вона зробила це без докорів сумління;

вона відкинула любов, яку я їм так свято передав, і перетворила її в

зіпсовану низьку справу. Ставши впалим ангелом, вона потрапила в

болото і бруд, хоч могла щасливо перебувати серед квітів земного раю

так, як дерево покривається цвітом, не опускаючи крону в багно».

…Як гірко мені, земній єві з єв розуміти це так пізно. Не кажу –

запізно, а пізно, бо якби все розумілося вчасно, скільки бід могла б

уникнути людина… А вона котилася і котиться вниз…

З тужливою любов’ю і з батьківським докором та гіркотою закінчує

Ісус цей урок:

«Досить про це! Щоб дати вам розуміння того, як дуже ви повинні бути вдячні тому, хто помер за вас, щоб знову підняти вас

до неба і перемогти пожадливість сатани, хочу я в цей час приготування

до Великодніх свят говорити про те, що є першою ланкою в

ланцюзі, що призвела Слово до смерті, Боже ягня до жертівника. Я

хочу з вами говорити про те, бо 90 відсотків з вас, подібно Єві, отруєні

духом і словом люцифера; ви не живете, щоб любити себе, а

щоб задовольнити свою хтивість. Ви живете не для неба, а для бруду.

Ви вже не створіння, що мають душу і розум, а тварини без душі і розуму.

Ви умертвили душу і зіпсували розум. Істинно кажу вам, нерозумні

тварини переважають вас за пристойністю в любові».

На закид людей, та не просто якихось несвідомих, а християн

двадцятого і нинішнього століття, що за словами Ісуса, вважають

байками перекази про Його мучеництво і, які мають за легенди

життя святих і перших християн, в іншій уже розмові Він каже:

«Знайте, що це не легенди, це – історія. І коли ви вірите в громадянські

чесноти стародавніх афінян, спартанців і римлян, та захоплюєтесь

героїзмом і величчю земних героїв, то чому не хочете вірити

в надприродні чесноти і не звернете свій дух до шляхетного наслідування

великих діянь моїх героїв?».

Ісус в іншім повчанні радить людині розмовляти зі своєю

таки душею:

«Як багато правд дізналися б ви від своєї душі, якби вміли розмовляти

з нею; якби ви любили її, бо вона робить вас схожими на

Бога, що є чистим духом, як і ваша душа.

Яку б велику приятельку мали ви у вашій власній душі, якби ви

любили її, замість того, щоб смертельно її ненавидіти – яку велику щиру

приятельку, з якою ви могли б порозмовляти про небо; ви, що такі балакучі

і взаємно осуджуєте себе своїми товариствами на загибель…»

А хіба хтось може щось заперечити? Пригадую, як ми в молодості

збиралися і цілі ночі проводили в розумуванні про суть істини,

смисл життя на ґрунті матеріалістичних вчень, обговорювали твори

Ніцше, аморальні книги та захоплювалися чужими релігіями. А

скільки нині дітей марнує душі перед комп’ютером і телевізором,

осягаючи науку вбивств, брудного сексу і облудності!.. А скільки замість

правдивої книги книг «Біблії» шукає фальшивого, грішного

чтива як «Код да Вінчі»?..

«Чи я не говорив, – звертається до нас, нинішніх, Ісус, – хто мене

любить, слухає моє слово, того і Отець мій буде любити і ми ввійдемо

в його житло?»

І вчить нас:

«Душа в милості має любов, а коли вона має любов, вона має і

Бога-Отця, який підтримує душу, Сина, який вчить душу, і Святого

Духа, який просвічує душу… Душа, отже, володіє пізнанням і мудрістю.

Вона має світло. Роздумайте лише, які б піднесені розмови

могла б вести з вами ваша душа: розмови, які порушували мовчанку

келій самітників, мовчання камер святих мучеників; розмови, які

втішали ув’язнених мучеників в очікуванні мученицької смерті; які

освітлювали монахів у пошуках істин; які провадили хворих в терпінні

страждань і до любові Христа.

Якби ви вміли спитати свою душу, то вона б вам сказала, що

правдивий, істинний і повний зміст слів: «Він повинен господарювати

» є цей: «Людина повинна панувати над усім. Над трьома рівнями

світу: над нижчим, тваринним, над середнім, моральним, і над

вищим, духовним. Всі три вона повинна скерувати до однієї мети:

осягнути Бога!»

Вона б вам сказала, що Бог заборонив пізнання Добра і Зла, бо він і так дав своїм створінням Добро. А Зла їм не належалося знати, бо

хоч для уст цей плід солодкий, в крові він будить смертельну гарячку

і ненаситну спрагу, яка стає більшою, чим більше її вгамовують.

Ви будете питати, – каже нам Ісус: «Чому він так зробив?».

Чому? Бо зло є сила, що зринає сама по собі, так, як виникають у вашому

здоровому тілі певні небезпечні хвороби.

Люцифер був ангелом, найкращим серед ангелів, досконалий

дух, що підкорявся тільки Богу. Але в його осяйному «я» з’явився

натяк на зарозумілість, якої він не знищив, яку він плекав і живив.

З цього зародка вилупилось зло. Воно вже було перед тим, як було

дане людям. Бог вигнав з раю проклятого розсадника зла, що заплямив

рай. Але він залишився вічним розсадником зла і, оскільки, він

не міг більше забруднювати рай, то забруднив землю».

Доходимо до місця, яке мені найбільше запам’яталося в цій переповіді

слів Спасителя. Мені особливо бракувало цього пояснення.

Ось ці слова Христа:

«Щоб чітко окреслити правду, взято тут те метафоричне дерево.

Бог сказав до чоловіка і жінки: «Ви знаєте всі закони і таємниці творення.

Але не забирайте у мене право бути творцем людей! Щоб продовжити

людський рід, достатньо моєї любові, що живе у вас. Без

чуттєвого пожадання, єдино через сердечні удари любові вона буде

пробуджувати до життя нових Адамів роду людського. Все я даю

вам. Лише цю таємницю створення людини залишаю собі».

Сатана хотів украсти у людей цю непорочність розуму, тому він

і улестив своїм зміїним язиком, затуманивши розум Єви, розбудивши

в її думках і почуттях те, чого вона до сих пір не знала, бо зло

ще не отруїло її.

«Вона бачила», а так як вона бачила, то захотіла скуштувати. Тіло було розбуджене. О! Якби вона була покликала Бога! Якби вона

поспішила, щоб сказати: «Отче, я хвора. Змія улестила мене і я заплуталась

». Отець очистив би її і зцілив би своїм подихом. Так, як

він влив у неї життя, так він би і знову очистив її і вона б забула отруту

змії; а також влив би в неї спротив змії, подібно тим, які перехворіли

і, вилікувавшись, набувають імунітету. Але Єва не пішла до

Отця. Вона повернулась до змії. Почуття сподобались їй. «Оскільки

вона побачила, що плід дерева був добрий на смак і гарний на вигляд

і здався приємним, вона взяла його і скуштувала».

І «Вона зрозуміла». Зло проникло в її нутро і отруїло її. Єва дивилась

новими очима і слухала новими вухами; вона жадала несамовитим

жаданням. Вона сама зачала гріх. Вона продовжила його зі

своїм супутником. Тому на жінці лежить більша провина. Через неї

чоловік став бунтівником проти Бога, пізнав розпусту і смерть.

Через неї він втратив владу над трьома сферами: сферою духу, бо він

допустив, щоб дух збунтувався проти Бога; сферою традиційної поведінки,

бо він допустив, щоб пристрасті опанували його; сферою

тілесною, бо він опустився «до інстинктивних законів тварин». «Змій

звів мене», – каже Єва. «Жінка дала мені плід і я вкусив від нього», –

каже Адам (Вих 3, 12-13).

Відтоді бажання запанувало над трьома сферами людського існування».

Отака сумна історія людини.

І що ж – немає ніякої ради?

Бог каже: «Є. Порушити цю жахливу закостенілість може

лише Ласка».

Людина, удостоєна Божої ласки, постійно підсилювана волею

вірного Божого сина, може врешті-решт побороти цю закостенілість так, що не буде більше нічого боятися: ні тиранів внутрішнього

життя, тобто тіла і своїх пристрастей, ні зовнішніх тиранів, володарів

світу; ні переслідувань, ні смерті.

Були такі Божі люди. І є. І завжди будуть.

І, зрештою, Бог змилостився над людом і поблагословив подружжя:

«Множтеся!». І дав нам правила-заповіді, як після Адама і

Єви жити щасливо задля спасіння душі.

***

Вона була повна ласк. А ласка є любов, мудрість, все. І оскільки

Марія мала цього достатньо, вона любила вже з тієї миті, коли одержала

душу. Ісус каже нам через посередництво Марії Вальторти:

«Марія любила з моменту воплочення»… Марія бездоганна, ніколи

не була поза Божою увагою, його близькістю, його мудрістю, його

світлом. Тому, ще будучи плодом, що одержав незаплямовану душу,

вона була вже в стані розуміти і любити – вона любила споконвічно.

Та це каже про свою Матір сам Бог, який дозволив їй жити і

страждати між нами. І її мати Анна, носячи святу дитину в своєму

лоні, стає ясновидицею, вона називає її «дочкою Бога».

«А тепер роздумай, – каже візіонерці Вальторті Ісус, – що було б,

якби від невинних прародичів народжувались невинні діти, як

того хотів Бог.

Це ви, люди, хочете розвинутись до «надлюдини», а зі своїми

вадами стаєте лише «наддемонами». А це ж був спосіб стати «надлюдством». Вас не турбував би сатана, а від Бога ви жадали б

добробуту, пізнання і благ не більше, ніж Бог хотів би Вам дати (а це

було би не набагато менше, ніж безконечність). У постійному розвитку

ви стали б істинними синами Божими, з тілом як у людей і

духом, як у синів мудрості, тобто переможцями, богатирями і велетнями

супроти сатани, який був би поверженим тисячі віків перед

тим, коли це тільки сталося, а з ним і все його зло».

Який жаль охоплює бідну людську душу, коли роздумуєш над

цими словами. Чому так не сталося? Чому Син Божий мусив так безпорівняльно

тяжко відстраждати за кожен гріх кожної зіпсованої

людської душі?.. Багато «чому», «чому»…

Тим часом, маємо приклади багатьох інших – чистих душ. Вони

перебували у великій тязі до Бога. Вони жили скромно і тихо, проводили

час не в пустих балачках та розвагах, а в пості й молитві. На

них і витривав світ.

Марія народилася в безмежно щасливого подружжя Йоакима й

Анни гарною і здоровою дитиною.

Її душа з’явилася гарною і незаплямованою, як того гаряче бажав

Отець. Ми, люди, вміємо оцінювати все лише людською міркою. Тому

нас цікавить більше якими були очі, колір волосся, зріст, повадки.

Але ми не можемо зрозуміти, що Бог дав своїй дочці все найкраще. Її

зображають то білявкою з синіми очима, то кароокою і чорноволосою.

А насправді ті, що бачили її, описали, наскільки це можна було,

її неземну вроду, що світилася зсередини. Марія була світлою, мала

коси «кольору світлого меду», блакитні очі. На руках земного батька

вона, новонароджена, виглядала найкращою земною Квіткою.

Насправді Господь створив її давним-давно, первістка своєї

могутності, початок своїх праць. Хіба він міг для відкуплення світу створити щось недосконале? Богоматір була створена перед віками,

перед початком, перед виникненням світу. Ще перш, ніж існували

моря, перед тим, як піднялися гори, як була сотворена земля з її

надрами. Вона була присутня при створенні неба, при відділенні

його від твердині. Як улюблена дитина гралася і постійно була

перед очима свого Вітця.

Люди, на жаль, мало відають про неї, нашу прекрасну Матір,

Діву – Матір мудрості, втіху і славу Бога, причину постійної повної

і щирої радості Божої Триєдиності. Вона є поясненням, чому Бог не

знищив людський рід, тоді як після першого вже випробування люди

достойні були знищення; Вона є причиною прощення, яке ми отримали.

Ми так мало ввіряємо їй своє життя, так рідко уповаємо на

неї. А Бог продовжує завдяки їй обдаровувати нас, прислухаючись

до її просьб, на її втіху, бо її радість об’єднується з Божою радістю і

звеличує її сяйвом, що наповнює велике світло раю.

Отака радість прийшла на землю з народженням Марії. Її щаслива

мати після легких пологів посміхається і говорить: «Вона зірка. Марія

веселка миру». Але це ім’я означає також і печаль. Анна знає це також,

але вона ще більше певна, що з її святою дитиною Бог. Він вестиме її на

її шляхах, і кожна печаль перетвориться в райську насолоду.

А зараз нехай належить своїй матері… Ще трохи, поки вся буде

належати Богові.

***

Великі, найзнаменитіші вчені світу, торкаючись своєї сфери винаходів та відкриттів, доходили висновку, що так досконало міг створити все тільки Бог. І вони були глибоко віруючими, хоча сатанинський світ це замовчує. Вони зрозуміли також, що Бог створив Всесвіт не для себе. А для кого ж?

Для своєї радості Бог не потребує нічого. Він не має потреб. Він

самодостатній. Він зробив усе досконало для свого творіння, котре

хотів поставити володарем усього створеного для людини світу. Ісус

каже людям через Марію Вальторту:

«Жити варто задля того, щоб споглядати цей величний твір Бога

і дякувати йому за його милість. Ви мусите бути йому вдячні, поки

живете. І ви повинні б були це робити, навіть якщо б він звільнив аж

наприкінці світу, тому що, хоча ваші предки не дотримувались наказів

і були високомірними, шукали насолод, були вбивцями, і ви

живете так само, Бог все ще дозволяє вам радіти з доброти і краси

всесвіту. Він поводиться з вами, наче б ви були добрими людьми і

добрими синами, яким все показано і доступно, щоб зробити життя

приємнішим і здоровішим. Що ви знаєте, ви знаєте завдяки Божому

світлу. Що ви відкриваєте, ви відкриваєте за вказівкою Бога, доки це

є добром для вас. Інші знання і винаходи, що носять знак злого, ідуть

від вищого зла – від сатани.

Вищий дух, перед яким ніщо не залишається невідомим, ще до

створення людини знав, що вона з власної волі стане злочинцем і

вбивцею. Але оскільки вічна Божа доброта безконечна, Господь

думав, перш ніж був зроблений гріх, над способом, щоб зло знову

обернути на добро. Тим засобом є Я, Слово. Діва була задумом

Божим. Всі речі, створені для мене, улюбленого Сина свого Отця. Як володар, я мав би мати під своїми ногами килими і коштовності, як

їх має королівський палац; пісні і голоси, раби і слуги повинні б оточувати

мене більш, ніж будь-якого іншого володаря дотепер, а також

квіти і перли і все величне, розкішне і любе, що лиш виникло в Божих

думках. Але я повинен бути і тілом, не лише духом; тілом, щоб відкупити

тіло; тілом, щоб облагородити тіло; щоб донести його до неба.

Аби стати тілом я потребував матері. Щоб я міг бути Богом, мій

батько мусів бути Богом. І поглянь, Бог створив собі наречену і сказав

до неї: «Слідуй за мною! На моїй стороні ти побачиш, що зроблю

я для нашого сина. Дивись і радій, вічна Діво, вічна дочко. Твоя посмішка

заповнить це царство, задасть ангелам тон і навчить рай небесної

гармонії! Я дивлюсь на тебе. Я вже бачу тебе, якою ти станеш,

о, незаплямлена жінко, ти, що тепер є лиш духом: думка, яка приносить

мені задоволення. Я дивлюсь на тебе і даю блакить очей твоїх

морю і небу; колір твого волосся – святому збіжжю; чисту білизну і

рожевий колір твоєї шовкової шкіри – лілії і троянді; як зразок для

перлів я беру твої зуби; солодкі суниці створю я, дивлячись на твій

рот; солов’ям я даю твій голос, а воркуючим голубам – твої жалі.

І читаючи твої майбутні думки та слухаючи удари твого серця, маю

я провідний мотив моєї творчості. Іди, моя радосте, витай світами,

поки ти є лише танцюючим світлом моєї думки. Світи своєю посмішкою.

Населяй зірки і сузір’я. Клади місяць під свої благородні

стопи і перепоясуйся зоряним поясом Молочного шляху! Для тебе

створені зірки і планети. Іди і радій квітам, що будуть служити іграшками

твоїй дитині і синові твого лона – подушкою! Іди і дивись,

як я створюю ягнят, орлів і голубів! Будь поруч зі мною, коли я створюю

днища морів і річища річок, піднімаю гори і розмальовую їх

снігами і лісами; коли я сію зерно і створюю дерева і виноград; оливні дерева для тебе, моя носителько миру, і виноград для тебе,

моя виноградна лозо, що буде носити євхаристійний виноград.

Спіши, лети, радуйся, моя Прекрасна, і вчи цілий світ, що створюється

час за часом, любити мене, о ти, сповнена любові; світ повинен

стати кращим завдяки твоїй посмішці, о, матір мого сина, ти,

царице мого раю, ти, любове твого Бога!».

Кажуть діти, котрим то там, то там у світі являється Матінка

Божа, що вона часто дуже плаче… не через нас, злобних розпусників

і убивць, ненависників не тільки свого батька-матері, ближнього,

а й самого свого Творця?..

Як їй терпіти цей світ, купи бруду ненаситних тіл? Але вона любить

нас, і просить слізно Бога прощати, прощати, прощати…

«Бог, Отець і Творець сотворив чоловіка і жінку за таким досконалим

законом любові, що ви цю досконалість ніколи вже не зрозумієте,

– переповідають візіонери слова Христа. – І без успіху ви

роздумуєте над тим, що сталося б з людством, якби людина не піддалася

науці сатани.

Подивіться на плодові і насінні рослини. Чи одержують вони

насіння і плід через бруд, через запліднення сотнею з’єднань? Ні.

З чоловічих квіточок чи тичинок злітає квітковий пилок і завдяки

природним законам потрапляє на маточку жіночої частини квітки.

Жіноча квітка не забруднюється і не відкидає пилок, як ви це робите,

щоб знову і знову одержати потім те саме задоволення. Вона

носить плід і до наступного року більше не цвіте.

Розгляньте тварин, усіх! Чи ви бачили де чоловічу тварину, що б

тягнулася до жіночої для стерильних обіймів і для порочного зв’язку?

Ні. Здалека і зблизька вони летять чи повзуть, стрибаючи і біжучи

ідуть вони, коли приходить час для ритуалу запліднення, і не ухиляються від нього; без умов приймають вони серйозну і священну

відповідальність за потомство. Цій єдиній меті мусить скоритися людина,

що є подібна Богові внаслідок Божественного походження

ласки, яку я повністю дав їй, – скорятися у виконанні необхідного

тваринного акту з тих пір, як ви опустилися на поділку нижче.

Ви дієте не як рослини і тварини, – каже Ісус. – Ви зробили

своїм учителем сатану. Ви хотіли мати його за вчителя і продовжуєте

хотіти далі. І діла, які ви творите, гідні свого вчителя, якого ви хотіли.

А коли б ви були вірні Богові, то благословення дітородження

ви отримували б у священний спосіб, без болів, не ослаблюючи себе

в непристойних, недостойних з’єднаннях, які невідомі і тваринам;

тваринам, що не мають розумної духовної душі.

Зіпсованій сатаною парі Бог хотів протиставити людину, народжену

від піднесеної Богом над всіма жінки. Вона народила, не

знаючи чоловіка…»

Її ім’я Марія.

Марія, яка переможе сатану. Ще до того, як він став бунтівником,

лицеміром, злочинцем, він уже був повержений і вона є його

переможницею. Тисячі найкраще озброєних армій не можуть нічого

проти сатани – вічного спокусника. А ці ніжні, пелюсткові рожеві

дитячі ступні наступлять на нього, відженуть того, що не боїться

військ, у саме його пекло!

Народилась та чиста Пречиста, іменем якої ти будеш загнаний

у свою пекельну нору, ти, що відняв у Бога радість бути Отцем усіх

сотворених людей! Ти даремно зіпсував їх, створених невинними. Ось

є на землі невинна і Пречиста, вона тільки що народилась від Анни,

дружини Йоакимової. Ти штовхнув людей на хибні шляхи тілесних

утіх, ти став на заваді Богові бути дарителем дітей за правилами, за якими б на землі панувала рівновага між статями і расами і, тим

самим, не було б причин для воєн і розбратів у сім’ях.

Бог запевняє нас, людей, через посланників, що якби люди послухались

його, то спізнали б незрівнянну любов. Тільки з послуху

ми мали б справжню любов – повне і спокійне володіння цією

Божою благодаттю, коли й тіло освятилося б духом і возликувало.

Бо ж наше тіло зв’язане з духом, воно духом створене.

Як тяжко все це усвідомлювати, хоч це якась мала частка – ми ж

люди і не вміємо зрозуміти Божі замисли… Ми тільки бідні люди…

«Ваша любов, о, люди, чим вона є тепер? – звертається через

праведну Марію Вальторту і роз’яснює Бог. – Це або чуттєва насолода,

прикрита любов’ю, або незвичайний страх втратити подружню

любов через свою або чиюсь розпусту. Відколи в світі панує чуттєва

насолода, відтоді ви не певні, що маєте любов вашого супруга чи супруги.

Ви тремтите, плачете і божеволієте з ревнощів; деколи стаєте

вбивцями, щоб відплатити за зраду; деколи, розчаровані, стаєте безвольними

або безумними.

Те зробив ти, сатано, дітям Божим. Ті, яких ти штовхнув у гріх,

могли б мати радість народжувати дітей без болю і мали б радість

бути народженими без страху вмерти. І тепер ти, сатано, переможний

через жінку і в жінці. З тих пір кожен, хто цю Жінку любить,

знову повернеться до Бога, він вистоїть проти всіх твоїх спокус і

зможе утриматись у повній чистоті. Матері, які не можуть народжувати

без болю, будуть мати її за свою опікунку, а вмираючі – як

Матір, тому що смерть буде солодкою в її руках, вона захист і щит

проти тебе, проклятого. Вона є теж заступницею і на Божому суді.

Марія Вальторта – малий голос Божий, його обранниця серед

нас на вістунку, переповідницю Божих роз’яснень людям – мала щасливі видіння народження Сина Діви Марії і вознесіння її на небо.

Мати Божа не знала ні мук народження, ні мук смерті. І так, як дано

незаплямленій Божій Матері небесні дари, так було б, – запевняє

Ісус, – і з усіма: якби перші Божі діти залишились невинними, то не

знали б ні мук родів, ні страху смерті…

А так… Тільки в ній одній, вибраній особі, не було й натяку на

ту людську слабину, що підпустила отруту сатани.

І це була визначна перемога Бога над помстою сатани.

Так, ми приймаємо Хрещення і воно очищає, змиває зв’язок між

духом і провиною. Але й Хрещення, – як передає візіонерка, – не повертає

назад того повного дівоцтва, що мали Адам і Єва перед гріхом.

Шрам залишився і болить, і нагадує про минуле, і рана готова

постійно знову відкритися…

Тільки вона одна – Діва. Досконала. Вона є такою, як була

задумана.

Такою народилася. Такою вона залишилася. Такою вона коронована

в небі. Такою вона є у віках.

Знанню зла Бог протиставив це величне незнання.

Недоторканість, чистота, досконале милосердя.

Бог Триєдиний дав нам таку! Божа досконалість одружиться з

Дівою і не оскверниться, бо обніме ту, що, як і належиться нареченій,

лише в одному нижча від жениха. Вона Йому підпорядкована

як жінка, але бездоганна, як і Він.

***

Анна і Йоаким добре пам’ятали свою давню постанову. «Богові буде посвячене їхнє дитя. Коли ми три роки натішимося нашою дитиною, віддамо її Господу. І ми разом з нею складемо жертву на славу Господеві».

І ось Анна пройшла в храмі післяпологове належне очищення.

Церемонія закінчена. В супроводі Анни Фануїлової (пророчиці, що

була наставницею при храмі) вони дивляться в напіввідчинені двері,

звідки лунають чудесні звуки дівочого хору.

«Через три роки ти теж будеш тут, моя ліліє», – говорить Анна

до свого дитяти. Маленька Марія, мов зачарована на руках матері.

Вона слухає і посміхається тому чистому співу.

А ті три роки так швидко пролетіли!

Маленьку Марію, єдину свою дитину, Анна і Йоаким віддали,

як було обіцяно Богові. Її відвели до Єрусалимського храму.

Перехожі дивувалися красі маленької дівчинки, одягнутої в усе

біле, яка весело й по-дорослому ішла по дорозі до храму поруч із заплаканою

матір’ю та похиленим, постарілим батьком. І Анна, і Йоаким

намагаються затамувати свій плач. Але на їхніх немолодих

обличчях застиг глибокий душевний біль. А маленька Марія не

плаче. Радісно, рішучою ходою іде, ніби поспішає до свого нового

життя. І тільки, коли батьки поблагословили її, губки і голосок затремтіли

від внутрішнього ридання. Личко бліде. В очах маленького

дитяти, схожого на білого херувимчика, – страх. Хоч у храмі добрий

священик Захарія, її родич, і знайома наставниця Анна, а все ж таки

вона така ще маленька мусить покидати бідолашних батьків.

Верховний священик дивиться лагідно на неї і всміхається. Вона

здається йому зовсім крихітною біля високих сходів храму. Він киває Марії, і вона, мов зачарована віддаляється від тата і мами і, посміхаючись,

піднімається вгору. Тепер вона уже біля первосвященика,

що кладе їй руки на голову.

Жертва прийнята. Чи бачив храм коли-небудь чистіше жертвоприношення?

Первосвященик супроводить її до воріт храму і перед вступом

туди дівчинки питає її: «Маріє, дочко Давида, ти знаєш свою урочисту

клятву?». «Так», – відповідає срібний голосочок. «Вступи, змінися

в моїй присутності і будь досконалою!» (Бут 17, 1).

Марія входить. Ворота зачинились. Перестарілі батьки вигукнули

одним голосом: «Маріє, дочко!». Потім зітхнули одне до одного:

«Анно!», «Йоакиме!». І врешті сказали: «Слава Богові, що прийняв її

в свій дім і керує нею на її шляху!».

З юності і до кінця життя Мудрість вчила Йоакима й Анну, Ісусових

дідуся та бабусю, вести богоугодний спосіб життя, вони були

захищені Божою Мудрістю перед небезпекою гріхів. І Мудрість

супроводжувала їх в усіх випробуваннях. Політичні переслідування

змусили їх покинути землю Давида, кинули стареньких в крайню

нужду. Вони відірвали свою єдину втіху від серця, щоб покласти її на

престіл Бога. Вони знали, що вже не побачать дочку в розквіті зрілості,

бо народили її на схилі літ. Самотність, старість, хвороби, терпіння

від утисків сильних світу цього. Все це мусіли пережити.

Гризла турбота про їхню дитину, що також була тепер бідною, бо незважаючи

на всі їхні зусилля, їх доня зостанеться лише з невеликою

часткою достатку. І в якому стані вона знайде батьківський дім, коли

повернеться з храму, коли той дім роками недоглянутий, замкнений

в очікуванні господарів? Тільки вірність Богу рятувала стареньких

Йоакима й Анну від тягаря великих іспитів і випробувань.

Платтячка, перші сандалики, проста іграшка їхньої прекрасної

дитини – роздуми, спогади… Що рятувало старого Йоакима і його

Дата добавления: 2015-10-21