Особливості поетичного синтаксису

Виразності і емоційності мови письменник досягає не тільки добором відповідних слів, але й будовою речень, їх інтонацією. Особливості синтаксису зумовлені змістом твору. В описах, розповіді про події, які розгортаються повільно, інтонація спокійна, домінують повні речення: "Скриплять вози, ремигають воли, минають дні, ночі, і звучать поміж високими могилами чумацькі пісні. Вони розлогі, мов степ, і повільні, мов крок волів, сумні й веселі, але все-таки більше сумні, бо в кожній дорозі могла спіткати чумаків трагічна пригода " (М. Слабошпицький).

Там, де розповідається про динамічні події, гострі суперечки, конфлікти, глибокі переживання персонажів, переважають короткі, іноді неповні, уривчасті речення:

— Мамо, де ви? Це я, Василь, живий! Івана вбито, мамо, а я живий!.. Я вбив їх, мамо, коло двох сотень... Де ви?

Підбіг Василь до двору. Отут був двір під самою горою. — Мамо, матінко моя, де ви? Рідна моя, чому ж ви не стрічаєте мене? (О. Довженко)

Особливості синтаксису залежать від творчого задуму письменника, ставлення автора до зображуваного, роду, виду, жанру, а також від того, як написано твір (віршем чи прозою), кому він адресований (дітям чи дорослим читачам).

Своєрідність поетичного синтаксису зумовлена особливостями таланту письменника. В. Стефаник прагнув до стислості, динамічності розповіді. Мова його проста, точна, економна: "Білими губами упівголос буду вам казати про себе. Ні скарги, ні смутку, ні радості в слові не чуйте. Я пішов у біленькій сорочці, сам білий, з білої сорочки сміялися. Кривдили мене і ранили. І я ходив тихенько, як біленький кіт... Листочок білої берези на смітті" ("Моє слово"). Письменник кілька разів повторює слово "білий", воно звучить у різній тональності.

Синтаксична одиниця мови — речення. Граматично правильним є речення, у якому головні члени розміщені в прямому порядку: група підмета — на першому, група присудка — на другому місці. У нашій мові це правило не є обов'язковим, його не завжди дотримуються, особливо письменники.

Інтонаційно-синтаксичну своєрідність в художньому творі забезпечують фігури. Стилістичні фігури бувають різних видів.

Інверсія (лат. іnversio— перестановка). При інверсії порушується прямий порядок слів у реченні. Група підмета може стояти після групи присудка: "/ шумів весняним шумом широкий шлях, велично і легко здіймаючись над притихлим перед пробудженням безмежним привіллям" (М. Стельмах).

Поширеним видом інверсії є постпозитивна постановка прикметників: прикметники стоять після іменників. Наприклад:

Я на гору круту крем'яную

Буду камінь важкий підіймать.

(Леся Українка)

Еліпсис, еліпс (грец. еllеірsis — опущення, недостача) — це пропуск у реченні слова чи словосполучення, яке зрозуміле з конкретної ситуації або контексту. Еліпсис надає мові лаконічності і емоційного наснаження:

Там повіє буйнесенький,

Як брат заговорить.

(Т. Шевченко)

Недомовлені, обірвані речення називають обривом. Обриви передають хвилювання того, хто говорить:

Іди... міряють... Андрій видивився на неї.

Вона не могла говорити, притисла рукою серце і важко дихала...

— Іди ж, міряють-бо...

— Хто міряє? Що?

— Пани, ох! Наїхали, будуть землю ділити.

(М. Коцюбинський)

Часом речення обірване тому, що той, хто говорить, не наважується сказати все. Героїня поеми Шевченка "Наймичка" не може сказати синові Маркові, що вона його мати:

"Я не Ганна, не наймичка,

Я..." —

Та й оніміла.

Незакінченість, уривання речення, щоб передати схвильованість мови, називається апосіопеза (грец. aposiopesis — умовчання). Апосіопеза виконує такі функції:

1. Передає хвилювання персонажа.

А я вже думав одружитись,

І веселитися, і жить,

Людей і Господа хвалить,

А довелося...

(Т. Шевченко)

2. Апосіопеза розкриває розумову недолугість персонажа. Героїня новели М. Коцюбинського "Коні не винні" починає свої репліки і не висловлює жодної думки: "Я думаю що...", "Я забула певно що...", "Щодо мене, то я...".

3. Апосіопеза свідчить про розгубленість дійової особи, яка намагається приховати причини відповідної поведінки. Гсррй комедії Івана Карпен-ка-Карого "Мартин Боруля" Степан говорить: "Ти знаєш: не через те, щоб той, що..., а від того, що... той, якось часу не було, короткий отпуск".

4. Іноді герої не договорюють те, що загальновідоме усім: "Народ зголоднів, а ніхто не подбає..., один розкошує, а другий..." ("Fata morgana" М. Коцюбинського).

5. Часто апосіопеза розрахована на те, щоб читач продовжив думку: "За кілька годин я уже їхав, той невідомий, що..." ("Невідомий" М. Коцюбинського).

Анаколуф (грец. anakoluthos — непослідовний) — це порушення граматичної узгодженості між словами, членами речення. Хрестоматійним прикладом анаколуфа є чсхівська фраза: "Подъезжая к смей станции и глядя на природу в окно, у меня слетела ишяпа". Анаколуф створює комічний ефект. Герой з однойменної комедії М. Куліша "Мина Мазайло" говорить: "Жодна гімназистка не хотіла гуляти — Мазайло! Од кохання відмовлялися — Мазайло! За репетитора не брали — Мазайло! На службу не приймали — Мазайло! Од кохання відмовлялися — Мазайло!"

За допомогою анаколуфа можна передати хвилювання персонажа, він використовується для посилення експресії поетичної мови.

Близький до анаколуфа — ейлепс (грец. syllepsis) — фігура уникнення. Силепс — об'єднання неоднорідних членів у спільному синтаксичному чи семантичному підпорядкуванні: "Мы любим славу да в бокале топить разгульные умы. (О. Пушкін). "У кумушки глаза и зубы разгорелись" (I. Крилов).

Асиндетон (грец. asyndeton — безсполучниковість) — стилістична фігура, яка полягає у пропуску сполучників, що зв'язують окремі слова і фрази. Асиндетон надає розповіді стислості і динамічності: "Полк тоді саме наступав у горах північним берегом Дунаю. Безлюдний похмурий край. Голі шоломи сопок, темні масиви лісів. Урвища. Провалля. Розмиті проливними дощами дороги" (О. Гончар).

Полісиндетон (грец. polysyndeton від polys — численний і syndeton — зв'язок) — стилістична фігура, яка полягає в повторенні однакових сполучників. Полісиндетон використовується для виділення окремих слів, він надає мові урочистості:

І беруть його під руки,

І ведуть його у хату,

І вітає Яриночка,

Мов рідного брата.

(Т. Шевченко)

Для підсилення виразності мови використовується синтаксичний паралелізм.

Паралелізм (грец. parallelos — той, що йде поряд) — це розгорнене зіставлення двох або кількох картинок, явищ з різних сфер життя за подібністю або аналогією. Паралелізм використовується в народних піснях, він пов'язаний з народно-поетичною символікою.

Ой у лузі червона калина Похилилася.

Чого ж наша славна Україна Зажурилася.

А ми ж тую червону калину Підіймемо.

А ми ж нашу славну Україну Гей, гей, та й розвеселимо.

(Народна пісня)

Крім прямого паралелізму, є паралелізм заперечення. Він побудований на заперечному зіставленні. Наприклад: "То не сива зозуля кувала, //Не дрібна птиця щебетала, // Не у борі сосна шуміла, // То бідна вдова у своєму домі //3 своїми дітьми гомоніла..." (Народна дума).

Антитеза (грец. antithesis — протилежний) — це зворот мови, у якому протиставляються протилежні явища, поняття, людські характери. Наприклад:

Навіть трудно розказати,

Що за лихо стало в краю, —

Люди мучились, як в пеклі,

Пан втішався, мов у раю.

(Леся Українка)

Антитезу, посилену словесним або кореневим повтором, називають антиметаболою (грец. antimetabole— вживання слів у зворотному напрямку).

Як в нації вождя нема,

Тоді вожді її поети.

(Є. Мал а шок)

Антиметабола виступає як хіазм (перестановка головних членів речення). Це зворотний синтаксичний паралелізм.

... Ще не було епохи для поетів, але були поети для епох.

(Ліна Костенко)

Для того, щоб виділити потрібне слово чи вираз, вживають повторення. Повторення одного й того чи близького за змістом або звучанням слова називають тавтологією (грец. tdutos—те саме і logos — слово). Тавтологічні синоніми характерні для народної творчості. Наприклад: рано-пораненьку, долом-долиною.

Вбивайте ворогів, злодюг злодійських,

вбивайте без жалю

(П. Тичина)

або

Розвій, розвій, соловейку,

Мою тугоньку.

(П. Грабовський)

Анафора (грец. anaphora — виношу на гору, виділяю) — повторення однакових звуків, слів або словосполучень на початку речення або віршового рядка, строфи. Розрізняють анафору лексичну, строфічну, синтаксичну, звукову.

Лексична:

Без вітру не родить жито,

Без вітру вода не шумить,

Без мрії не можна жити,

Не можна без мрії любить.

(М. Сом)

Строфічна: у вірші Б. Олійника "Мати сіяла сон" строфи починаються словосполученням "Мати сіяла сон, льон, сніг, хміль ".

Звукова: "Любочці нашій складаю співаночку: // Любонько, любь, любов'ю, любляночку " (Любов Голота).

Синтаксична: "А ти десь там, за даллю вечоровою, //А ти десь там, за морем тишини " (Ліна Костенко).

Епіфора (грец. epiphora — перенесення, віднесення далі) — стилістична фігура, заснована на поєднанні однакових слів у кінці речень, поетичних рядків або строфи. Наприклад:

Усмішка твоя — єдина,

Мука твоя — єдина,

Очі твої — одні.

(В. Симоненко)

Сймплока (грец. symphloke — сплетіння) — синтаксична конструкція, у якій анафора поєднується з епіфорою. Сймплока часто використовується у фольклорі.

Чи не ті ж мене саблі турецькі порубали, що і вас?

Чи не ті ж мене стрільчаки-яничарки постріляли, що і вас?

Завтра на тій землі Інші ходитимуть люди, Інші кохатимуть люди Добрі, ласкаві й злі.

(В. Симоненко)

Крім терміна "сймплока", є ще термін "комплекція" (лат. соmрlехіо — поєднання, сукупність, complektor — охоплюю).

Стик, (зіткнення), анадиплосис (грец. anadiplosis — подвоєння), епанастрдфа (грец. epanastrephe — повертаюсь назад) — повторення слова або словосполучення в кінці одного речення і на початку наступного.

Чому стилетом був мій стилос. І стилосом бував стилет.

(С. Маланюк)

Стик ще називають підхопленням, бо кожен новий рядок немовби підхоплює, підсилює, розгортає зміст попереднього.

Поетичне кільце (грец. epistrophe — крутіння) — повторення однакових слів на початку і в кінці речення, абзаца чи строфи.

Ми думаєм про вас в погожі літні ночі,

В морозні ранки, і в вечірній час,

І в свята гомінкі, і в дні робочі

Ми думаємо, правнуки, про вас.

(В. Симоненко)

Анастрофа (грец. anastrophe — переставляння) — повтор фрази.

Я обніму тебе. Тебе я обнімаю.

(М. Вінграновський)

Рефрен (грец. refrain — приспів) — повторення одного рядка в кінці строфи, речення. У рефрені виражається найважливіша думка. У вірші П. Тичини "Океан повен" після кожної строфи повторюється рядок "океан повен".

Плеоназм (грец. pleonasmos — надмірність, перебільшення) — це стилістичний зворот, який містить слова з однаковими чи близькими значеннями: тишком-нишком, нам ятай-не забувай, буря-негода.

Парономазія (грец. para — біля, коло, рядом і оnоmаzo — називаю)

— стилістична фігура, побудована на комічному зближенні співзвучних слів, різних за значенням: голосувати — галасувати, досвідчений

— освічений.

Любіть травинку, і тваринку, і сонце завтрішнього дня.

(Ліна Костенко)

Парономазія використовується для створення каламбурів: "Як у вас тяглова сила, що-небудь тягає? — Тягає! Оце два дні у степ вивозила курей " (О. Ковінька, "Розмова по телефону").

Вокалічний вид парономазії: слова відрізняються лише звуками: вити — віти, пастка — пустка.

Метатетичний вид паронімів утворюється переставлянням приголосних або складів: голос — логос.

З парономазією пов'язаний паліндром (грец. palindromeo — біжу назад, перевертень або рак). Це слова, фрази, вірші, які при читанні зліва направо і навпаки мають один і той же зміст: потоп. Ось раковий вірш Величковського:

Анна пита ми, я мати панна,

Анна дар мні сЬнь мира данна.

Анна ми мати и та ми манна.

Близькою до перевертня і метатетичної парономазії є анаграма (грец. ana — пере і gramma — буква). Це перестановка літер у слові, яка дає слово з новим змістом: зола — лоза, літо — тіло. Український фольклорист Симонов обрав собі псевдонім Номис, утворений від скороченого прізвища Симон. З анаграмою споріднена метаграма — це зміна у слові першої літери завдяки чому міняється зміст. У вірші Ганни Черінь "Організуємося" є такі рядки:

Письменники створили МУР, У журналістів буде ЖУР Театр об'єднується в ТУР — Кругом луна пішла: гур-гур! Вже й пацюки пищать з конур: З'єднаємось і ми, як мур, І назвемо ту спілку — Щур.

Градація (лат. gradatio — підвищення, посилення, gradus — крок, ступінь) — це стилістична фігура, в якій кожне наступне однорідне слово означає посилення або послаблення певної якості. Є два види градації: наростаюча і спадаюча. Наростаюча вказує на поступове збільшення, наростання якості змальованого явища. Градація висхідна: "І в'яне, сохне, гине, гине, твоя єдиная дитина " (Т. Шевченко). Вид грації побудований на посиленні значень називають прямою, висхідною або клімаксом (грец. klimax — драбина):

Як не крути,

на одне виходить,

слід катюгам давно зазубрить:

можна прострелить мозок,

що душу народить,

думки ж не вбить!

(В. Симоненко)

Градація спадаюча, нисхідна, яка відтворює поступове зменшення виділеної автором якості в предметах зображення, має назву зворотна, спадна або антиклімакс. В антиклімаксі спостерігається пом'якшення семантичної напруги:

Дивлюсь: цар підходить

До найстаршого... та в пику

Його як затопить!..

Облизався неборака;

Та меншого в пузо

Аж загуло!., а той собі

Ще меншого туза

Межи плечі; той меншого,

А менший малого.

А той дрібних.

(Т. Шевченко)

Градація, у якій наростання змінюється звуженням, спадом називається зламаним клімаксом. Приклад зламаного клімаксу приводиться у підручнику А. Ткаченка "Мистецтво слова. Вступ до літературознавства":

Вже хмари омивають мої плечі,

Уже в самому небі я стою,

Уже по груди в небі, вже по пояс,

Вже Україну видно мені всю,

І світ, і Всесвіт, повний таємниці,

І все благословенне у житті

З відкритими обіймами чекає,

Щоб скочив я до нього унизу!

І скочив я... І жінка засміялась

Прозорою образою мені,

Що я для неї так-таки й не скочив

Із скирти золотої на стерню.

(М. Вінграновський)

Ампліфікація (лат. атріфсайо — збільшення, поширення). Це стилістичний прийом, який полягає у нагромадженні синонімів, однорідних виразів, антитез, однорідних членів речення для підсилення емоційного впливу поетичної мови.

Я порву ті вінки, що сплітались в добу лихоліття, розтопчу, розмету їх у попіл, у порох, у сміття.

(В. Чумак)

Іноді повторюються прийменники:

За ясний сміх дитячий,

За юний спів щасливий,

За славний труд гарячий.

Вперед, полки суворі,

Під прапором свободи,

За наші ясні зорі,

За наші тихі води.

(М. Рильський)

Ампліфікація може складатися з окремих речень, які повторюються:

Я ще таке маленьке, я вмію тільки бачити,

Прагну маму веселою мамою бачити,

Прагну сонце бачити в золотому капелюшку,

Прагну небо бачити в синій хустині,

Я ще не знаю, яка на запах Чеснота,

Я ще не знаю, яка на смак Підлість,

Якого кольору Заздрість, якого виміру Смута,

Яка засолона Туга, яка незглибима Любов,

Яка синьоока Щирість, яка мерехтлива Підступність,

Я ще все розкладу по полицях...

(І. Драч)

Амфіболія (грец. amphibolіа — двоякість, двозначність) — це вираз, який можна тлумачити двозначно. Сприйняття амфіболії залежить від паузи:

А я рушаю в путь — нову стрічать весну,

А я рушаю в путь нову — стрічать весну.

(М. Рильський)

У залежності від паузи (коми) по-різному можна тлумачити вираз: "скарати неможна помилувати ".

Алюзія (лат. allusio — жарт, натяк) — натяк на загальновідомий літературний або історичний факт. В. Лесин, О. Пулинець, І. Качуровський вважають алюзію риторичною, стилістичною фігурою. На думку А. Ткаченка, — це "принцип змістової інтерпретації тексту, співвідносний із його алегоричністю. Іноді вживається як вид алегорії: "піррова перемога" (супроводжувалась великими жертвами і була рівнозначною поразці), Гомерівська І така (батьківщина). Джерелами алюзії є міфи ("авгієві стайні"), літературні твори ("Людська комедія" О. Бальзака).

Афоризм (грец. aphorismos — короткий вислів) — узагальнена думка, виражена в лаконічній формі, яка відзначається виразністю і несподіваністю судження. До афоризмів належать прислів'я і приказки.

Прислів'я — образний вислів, який формулює певну життєву закономірність або правило і є узагальненням суспільного досвіду. Наприклад: не спитавши броду, не лізь у воду. Не все те золото, що блищить. Під лежачий камінь вода не тече.

Приказка — стійкий образний вислів, який характеризує певне життєве явище. На відміну від прислів'я, приказка не формулює життєвої закономірності або правила. Приказка констатує події, явища, факти або вказує на постійну ознаку предмета. Наприклад: не мала баба клопоту, так купила порося. Буде й на нашій вулиці свято. П'яте колесо до воза. Сім п'ятниць на тиждень.

Літературні афоризми розрізняють:

1) за походженням (анонімні та авторські);

2) за способом висловлення (дефінітивні — близькі до визначень, і лозунгові — закличні);

3) за змістом (повчально-однозначні і парадоксально-багатозначні).

Анонімні літературні афоризми М. Ґаспаров називає грецьким терміном "гнома" (грец. gnomos — думка, висновок) і латинським "сентенція", авторські — грецьким терміном "апофегма". В античній трагедії гномою закінчувалася трагедія. Сьогодні гномою називають стислий вірш з афористичною думкою: рубаї, катрени.

Сентенція (лат. sententia — думка, судження) — вислів афористичного змісту. Він поширений у творах повчального змісту (байках) і медитативній ліриці. У байці Л. Глібова "Синиця" є така сентенція:

... ніколи не хвались, Поки гаразд не зробиш діла.

Апофегма (грец. apoph та thegma — стислий виклад, влучне слово) — оповідання або репліка мудреця, митця, дотепної людини, набула популярності в полемічній і повчально-ораторській літературі. Приклад апофегми А. Ткаченко знаходить у Ліни Костенко: "їмо плоди із дерева незнання ".

Афоризм морального спрямування ще називають максима.

Максима (лат. maxima regula — вищий принцип) — різновид афоризму, сентенція моралістична за змістом, виражається у вигляді констатування факту або у формі повчання: "Перемагай зло злом ".

А. Ткаченко пропонує розділити афоризми на три групи:

1) авторський (апоф [т] егма);

2) анонімний (гнома);

3) переказовий (хрия).

Хрия (грец. chreia від chrad — повідомляю). За визначенням М. Ґаспарова, це короткий анекдот про дотепний або повчальний афоризм, вчинок великої людини: "Діоген, побачивши хлопчика, який погано себе поводив, побив палицею його вихователя ".

Різновидом афоризму є парадокс. Парадокс (грец. paradoxos — несподіваний, дивний) — поетичний вислів, у якому виражається несподіване судження, на перший погляд суперечливе, алогічне: справедлива кара є милосердя. На городі бузина, а в Києві дядько. Коли хочеш, щоб не знав ворог, не кажи другові. "Не вір мені, бо я брехать не вмію, // Не жди мене, бо я і так прийду" (В. Симоненко).

У традиційних поетиках не розглядаються форми залучення попередніх текстів до власного, зокрема парафраз(а), ремінісценція, образна аналогія, стилізація, травестія, пародіювання, запозичення, переробка, наслідування, цитація, аплікація, трансплантація, колаж. А. Ткаченко вважає, що їх слід відносити до міжлітературної та інтертекстуал ьної взаємодії.

Парафраз (а) (грец. paraphasis — опис, переказ) — переказ своїми словами чужих думок або текстів. На парафразі будуються пародії, наслідування. Ця стилістична фігура є по суті переливанням попереднього формозмісту у новий. Л. Тимофеев і С. Тураєв ототожнюють парафраз з перифразом. Часто прозу перекладають на вірші, а вірші на прозу скорочено або розширено. Наприклад, є переказ для дітей "1001 ночі", у скороченій формі роман Ф. Рабле "Ґаргантюа і Пантагрюель".

Ремінісценція (лат. reminiscencia — згадка) — відгомін у художньому творі образів, виразів, деталей, мотивів з широко відомого твору іншого автора, перегукування з ним. Запозичені слова і вирази переосмислюються, набуваючи нового змісту. На ремінісценціях з "Лісової пісні" Лесі Українки побудований вірш Платона Воронька "Я той, що греблі рвав":

Я той, що греблі рвав,

Я не сидів у скалі.

Той, що греблі рве, і

Той, що в скалі сидить — персонажі "Лісової пісні".

Аплікація (лат. applicatio — приєднання) — включення в літературний текст цитат, прислів'їв, приказок, афоризмів, фрагментів з художнього твору в зміненому вигляді. Змонтований з чужих віршованих текстів твір називають центбном (лат. cento — клаптевий одяг). І. Качуровський використовує термін "кентон". У "Літературному словнику-довіднику" під центоном розуміють стилістичний засіб, "який полягає в уведенні до основного тексту певного автора фрагментів із творів інших авторів без посилання на них". Юрій Клен у поемі "Попіл імперій" вводить рядки сонета М. Зерова "Pro domo", Драй-Хмари — з сонета "Лебеді", Олега Ольжича — "Був же вік золотий". Окрім терміна "центон'', використовується французький термін "колаж" (франц. collage — наклеювання).

Крім творчого використання чужих текстів є нетворче, позбавлене оригінальності — компіляція (лат. compilatio — грабую) або плагіат (лат. plagio — краду).

Серед забутих літературознавцями фігур А. Ткаченко згадує імпрекацію (прокляття). її вдало використав О. Довженко у "Зачарованій Десні": "Як повисмикнув він з сирої землі оту морковочку, повисмикуй, царице небесна, і повикручуй йому ручечки і ніжечки, поламай йому, свята владичице, пальчики й суставчики ".

Дата добавления: 2015-10-16