Поетичний світ Сапфо

Основна тематика творчості Сапфо — жіночі культові гімни, весільні пісні, любовні та дружні висловлення почуттів, адресовані ученицям «дому Муз». Та центральним стрижнем її поезії була тема кохання і пов′язані з ним душевні потрясіння та почуття. Сапфо широко використовує й фольклорну пісню та епос, але традиційні мотиви фольклорних та обрядових дівочих пісень набувають особистого звучання. Ліричні творіння Сапфо здебільшого позначені сяючою радістю, оптимізмом, пристрасним бажанням злитися з природою, яку поетеса безмірно любить і розуміє. Вона розмовляє з джерельцем, що «посилає крізь гілля яблунь своє дзюрчання ніжне», милується «льотом голубків», трояндами, своїми улюбленими квітами, які схилилися над печерою німф і з пелюстків яких «стікає томливо дрімота», дихає ароматом запашних трав, медунки та анісу, найпростіших польових квіток. Усі вони збуджують у ній бурхливі переживання. Ці невеличкі й барвисті замальовки відповідають настрою авторки, створюють тло, на якому розвивається почуття. В стародавні часи поетичні твори Сапфо становили дев'ять книг, серед яких були гімни, весільні пісні (епіталами), пісні любовні і елегії. З усього масиву творчості Сапфо до нас дійшли, крім численних уривків, тільки дві цілі поезії: гімн до Афродіти, в якому поетеса благає богиню допомогти їй у коханні, і друга поезія, перекладена пізніше римським поетом Катуллом і потім безліч разів перекладена всіма мовами світу, — поезія, що змальовує в усій реальності силу любовного почуття. Обидві поезії в оригіналі написані так званою «сапфічною строфою», особливою формою чергування наголошених і ненаголошених складів, яка в римській літературі увійшла в ужиток особливо післяГорація.

За переказом нею захопився поет Алкей, однак зв'язок не переріс у сильне почуття. Незабаром Сапфо буцімто вийшла заміж за Керкіла з Андроса і народила дочку Клеїс. Але доля була до неї жорстока: з невідомих причин, і чоловік, і дитина Сапфо прожили недовго. Ймовірно, розповідь про чоловіка була жартівливою вигадкою біографів, які таким чином хотіли виставити її німфоманкою: Андрос — місто чоловіків, а ім'я Керкіл очевидно походить від гр. kerkos

Леймотив її творчості — оспівування кохання — був не просто виявом душевних порухів чарівної, не обділеної розумом і талантом жінки, а радше свого роду життєвою позицією, філософією.

Творам Сапфо притаманні щирість почуттів, тонке відчуття краси природи, поетична виразність, мелодійність мови.

Геніальним здобутком Сапфо була її спроба зобразити психічний стан людини не за зовнішніми ознаками, а за його внутрішніми, невидимими оку відчуттями. Без такого підходу неможливо уявити собі новітню літературу з її гіпертрофованим психологізмом.

За ритмікою творчість Сапфо була до такої міри різноманітною, що олександріївські вчені уклали аж вісім книг її віршів, різних за поєтичним розміром.

Оцінка творчості й особливості Сапфо у пізню античність дуже суперечлива: від палкого захоплення до байок і анекдотів сумнівного характеру. Так, за однією з легенд, через кохання до якогось красеня Сапфо начебто кинулась з Левкадської скелі у море. За іншими ж джерелами — вона була одружена і зазнала радощів материнства.

Проте, все це жодною мірою не стосується великої естетичної ваги творчого доробку геніальної поетеси, тож можна погодитись з відомим філософом Платоном, який так висловив своє захоплення творчістю поетеси: "Дев'ять на світі є Муз, як засвідчують люди, не вірте, / Вже бо десята прийшла — Лесбосу донька Сапфо "

Головним мотивом поезії Сапфо, як можна судити з фрагментів віршів, що збереглися, була любов, були сильні, поривчасті, палкі почуття. Особливої слави зажили її епіталами: скарги дівчат на нареченого, який забирає їхню подругу, вихваляння краси нареченої тощо. Вірші елегічні та ямбічні виражали особисті почуття. Та була й урочиста лірика. Особливий її вид — дифірамб. Він бере початок від пісень, які прославляли Діоніса. Як загалом культ Діоніса, так і дифірамб мали ту особливість, що в ньому пафос доходив до екстазу. Дифірамб співали на фрігійський лад, з пристрасністю, що приводила слухачів у збуджений стан. Акомпонементом до дифірамбу були звуки флейти, а згодом — кіфари. Співання дифірамбу поєднувалося з танцем, рухи в танці були поривчасті, стрімкі. У своїй любовній ліриці Сапфо поетизує любов та красу, із неприхованою пристрасністю висловлює вона свої палкі почуття. Наприклад, у поезії «До богів подібний мені здається» поетеса пристрасно і щиро розповідає про своє захоплення прекрасною людиною. А в наведеному нижче уривку вона стверджує про свою призначену долею здатність палко сприймати все прекрасне:

Жереб мені

Випав такий:

Серцем палким

Любити

Ласку весни,

Розкіш, красу,

Сонця ясне

Проміння.

Дай мені в хвилини благань узріти

Образ милий твій, всемогутня Геро,

Ти, якій славетні царі Атріди

Палко молились.

Тут вони, по ратних трудах з-під Трої

Пливучи, зійшли на священний берег,

В час, коли свій шлях довести до цілі

Їм не щастило.

Тут вони благали тебе і Зевса

Помогти й принадного Діоніса,

Нині ти й мені поспіши на поміч

Знову, богине.

З Кріту ти сюди завітай, богине,

В храм святий, де яблунь квітучі віти

Стелють тінь, де з вівтарів ніжний лине

Ладану подих.

Де вода біжить джерелом холодним

З-під розлогих яблунь, де вкрили густо

Землю всю троянди, а шелест листя

Сон навіває.

Де весна, прибравши барвистим цвітом

Щедро луг зелений, в священній тиші,

Ледве трав торкаючись, благодатним

Леготом дише.

Там вінок надівши з весняних квітів,

Ніжний цвіт до нектару кинь і щедро

Ним наповнюй келихи, о Кіпрідо,

Золотосяйні.

Близька до фольклору, лірика Сапфо рідко виходила за межі сугубо жіночих переживань, однак переживання ці були виражені поетесою з надзвичайною простотою і яскравістю. Напружена пристрасність, відверте почуття, були основним достоїнством поезій.

Існує чимало легенд, що розповідають про особисте життя Сапфо. За переказами, в неї був закоханий поет Алкей, але це почуття не було тривалим. Пізніше поетеса нібито вийшла заміж за чоловіка на ім'я Керкіл та народила доньку, якій присвятила цикл поезій.

Найпопулярніша з легенд розповідала, що поетеса, покохавши без взаємності юнака Фаона, кинулась у море. Приблизно через шість століть римський поет Овідій, намагаючись відтворити почуття Сапфо, коханням якої знехтували, напише від її імені передсмертний лист до Фаона (вірш «Сапфо Фаону», збірка «Героїди»).

Життя і поезія Сапфо пронизані любов'ю до власної статі; вона була славнозвісною жрицею даного типу любові. Подібні емоції живились не лише традицією або платонічними потягами. Римський письменник Апулей (доповнюючи Геродота кн. II, розд. 134–135) переповів легенду про те, що брат Сапфо Харакс, який займався виноторгівлею, закохався в прекрасну гетеру Родопіду, яка жила в Єгипті. Коли за величезну суму він викупив її в колишнього пана і привіз на острів Лесбос, Сапфо сама запалилася пристрастю до Родопіди. Помітивши домагання сестри до юної спокусниці, розлючений брат змушений був виїхати з будинку разом зі своїм чарівним «придбанням». Уже тоді потяг жінок до жінок був звичаєм у ряді грецьких міст (наприклад, у Спарті), але особливо поширений він був на острові Лесбос. За словамиЛукіана (Діалоги), Сапфо нічого «не винайшла», а лише стала яскравою виразницею подібної пристрасті.

Сапфо часто писала про родинне життя. Вона милується своєю маленькою донькою, побивається, що брат закохався в недостойну жінку, але найчастіше поетеса розповідає про муки і шалене кохання. Молитва, з якою Сапфо звертається до Афродіти, — це справжня сповідь жінки, що полюбила без взаємності і згадує, як колись прагнули її прихильності. Всевладна Афродіта мчала над землею, наче вихор, і схиляла в «любовне ярмо» обранця поетеси.

Існувала легенда, що Сапфо покінчила із собою близько 572 до н. е., через кохання кинувшись у море зі скелі на острові Левкадія. Відповідно до цього переказу, під кінець життя Сапфо знову захопилася чоловіком — молодим греком Фаоном, що перевозив пасажирів з Лесбосу на азійський берег, але не знайшла взаємності. Критики підозрюють, що і цей роман був вигадкою, а також знаходять пояснення «самогубству»: «кинутися з Левкадської скелі» було поширеною метафорою, що означала «очистити душу від пристрастей», — подібні вчинки вважалися ритуальними і практикувалися в рамках культу Аполлона.

Творчість Сапфо, як і Алкея, визначила цілий напрям у ліричній поезії, збагатила її постійними переспівами народних пісень, новими віршовими розмірами. Зокрема, поетесі належить складний за ритмікою чотиривірш — «сапфічна строфа». В античності лірика Сапфо була надзвичайно популярною і любимою. Центральний стрижень її поезії — тема кохання і пов'язані з ним душевні потрясіння й почуття. Ось одна з вершин утілення цієї теми — так званий «Гімн Афродиті»: Барвношатна владарко, Афродіто, Дочко Зевса, підступів тайних повна, Я молю тебе, не смути мені ти Серця, богине, Але знов прилинь, як колись бувало: Здалеку мої ти благання чула, Батьківський чертог кидала й до мене На колісниці Золотій летіла ти. Міцнокрила Горобина зграя, її несучи, Над землею темною, наче вихор, Мчала в ефірі. Так мені являлася ти, блаженна, З усміхом ясним на лиці безсмертнім: «Що тебе засмучує, що тривожить, Чом мене кличеш? І чого бажаєш бентежним серцем, І кого схилити Пейто повинна У ярмо любовне тобі? Зневажив Хто тебе, Сапфо? Хто тікає — скрізь піде за тобою, Хто дарів не взяв — сам дари нестиме, Хто не любить нині, полюбить скоро, Хто ти й не схочеш…» О, прилинь ізнов, од нової туги Серце урятуй, сповни, що бажаю, Поспіши до мене, вірна помічнице, На допомогу. (Переклад Г.Кочура) У цьому вірші талановита поетеса використала один зі своїх улюблених прийомів — безпосереднє звертання до божества з проханням про допомогу. Тим самим авторка підкреслює силу своїх почуттів.

Девід Кемпбелл стисло окреслив деякі з найпривабливіших якостей поезії Сапфо: «Простота мови і чіткість думки в усіх цих фрагментах очевидні; жарти і пафос, звичайні в англійських віршах про любов і нерідко зустрічаються в творах Катула, відсутні повністю. Її образи ясні — горобці, запряжені в колісницю Афродіти, повний місяць у зоряну ніч, єдине червоне яблуко на верхівці дерева — і іноді вона детально зупиняється на них, розвиваючи їх самі по собі. Вона використовує пряму мову, цитуючи справжні чи вигадані діалоги, і тим самим досягає враження безпосередності. Коли мова йде про киплячі в її душі почуття, вона спокійно вибирає слова для їх вираження. У цьому вона спирається передусім на мелодику мови: її вміння підбирати положення голосних і приголосних звуків, яким захоплювався Діонісій Галікарнаський, очевидно майже в будь-якій строфі; музика, під яку вона співала свої вірші, вже не звучить, але, прочитані вголос, вони, як і раніше, зачаровують».

Дата добавления: 2015-10-16