Прабатьки нового театру.

Новий театр виділився з карнавалу тільки після того, як комедія дель арте скористалася досвідом близького їй плебейського фарсу, а також досвідом ренесанської літератури.

З'явившись трохи раніше літературної комедії - в останній чверті XV століття, італійський фарс був тісно зв'язаний далекими джерелами з мистецтвом гістріонів та ренесансною літературою, а саме новелами. Ранні фарсові письменники обирали об'єктом своїх глузувань, головним чином, селянських недоумків, додержуючись правил новел. З новел переходили у фарс і багато сюжетних конструкцій. Селянин зі своїм патріархальним поглядом на життя, потрапляючи в місто, звичайно, здавався смішним й старомодним, і нова література всіляко потішалася над ним.

Ранні італійські фарси також містили в собі яскраво виражений народний елемент - це позначилося й у сатиричних нападах проти законників і похітливих попів, і в стильовій природі фарсів, що писалися "низькою" народною мовою на різними діалектами.

Рішучий поворот убік справжньої демократизації фарсу зробив Анджело Беолько, перший драматург й актор народного театру, що зайняв в історії сценічного мистецтва місце предтечи комедії дель арте. Творчість драматурга й актора Анжело Беолько (1502-1542) э яскравим прикладом аматорського походження комедії дель арте. Він був освіченою людиною, хоча жив багато років серед селян, Беолько складав простонародні фарси й грав їх зі своєю трупою. Намагаючись знайти синтез між народним фасом і «вченою» комедією він почав писати комедії з однаковими персонажами буфонадного характеру (буфонада – прийом акторської гри, як правило комедійної, характерною рисою якого є намір виконавця максимально підкреслити зовнішні характерні ознаки образу), використовував діалектичну мову.

Анджело Беолько, позашлюбний син освіченого й богатого лікаря-падуанця, провів юні роки в селі й не тільки добре знав селянське оточення, але, здається, перший в італійській літературі став зображувати селян правдиво, співчуваючи їхній важкій долі. Беолько мав рідкісний артистичний, літературний і музичний дар. Завдяки цьому він створив образ Рудзанте, який співав пісні і висловлював свої думки про світ на падуанському сільському діалекті, доповненому і ускладненому пародійним вченим лексиконом.

Якщо сам Беолько не міг створити новий професійний театр, проте характерні його елементи можна простежити в його творчості:

- імпровізація (в невеликий кількості)

- типи-маски

- широке використання буфонного комізму

- народний діалект.

Все це стало сценічною підготовкою комедії дель арте.

Одержавши ґрунтовну гуманітарну освіту, Беолько з вісімнадцяти років виступав на сцені й організував з декількома товаришами трупу. Трупа грала невеликі сценки (Діалоги) з падуанського сільського побуту, написані Беолько. У цих Діалогах незмінно виступали типові персонажі. Сам Беолько виконував роль Рудзанте (тобто Жартівника) [4] - веселого, бешкетуватого, говіркого сільського хлопця з нескінченними жартами на вустах, що грав то зрадженого чоловіка, то нерозумного слугу, то хвалькуватого солдата.

Виступаючи в п'єсах то в ролі скравдженого чоловіка або нетерплячого коханця, то в ролі дурного слуги або хвалькуватого солдата, він у всіх випадках зберігав особливості свого походження й гумор. Актори трупи Беолько - Альваротто, Дзанетті й Кастеньола теж виступали як "постійні типи" (tіpі fіssі). Альваротто діяв в образі лицеміра й інтригана Менато; Дзанетти був спритним, віроломним слугою Ведзо; Кастеньола перетворювався в хитрого селянина Білору; венецианец Корнелио виконував під власним ім'ям ролі старих. Жіночі ролі грали чоловіки, хоча в трупі значилися два сеньйори: співачка й танцівниця.

Славу трупа Рудзанте знайшла на венеціанських карнавалах, під час яких вона з 1520 по 1526 рік виступала в палаці Фаскарі. Свято 1520 року містило в собі різні видовища: бій биків, балет, момерії (пантоміма під музику), танці просто неба. У цій святковій атмосфері "була представлена падуанська селянська комедія й хтось, іменований; Рудзанте, і інший, іменований Менато, виконували ролі селян".[5] Ці виступи були невіддільні від інших театральних вистав карнавалу.

Документально засвідчені тільки придворні виступи Беолько у Венеції. Але для того, щоб одержати запрошення до двору, потрібно було завоювати визнання "широкої публіки". У нас немає прямих підтверджень тому, що Рудзанте грав на площі св. Марка, але те, що він знав її прославлених коміків і навіть[6] грав разом з ними, нам відомо точно. У записах палацового мажордома Мессібуго описується святковий обід у герцога Феррарського, під час якого сьома зміна блюд "пройшла під веселі діалоги венеціанських і бергамських блазнів, а також падуанських селян". Останні - трупа Рудзанте.

Беолько зображував селян, не приховуючи їхнього неуцтва й брутальності, але ніколи не робив ці сторони їхньої натури приводом для безпечних веселощів. Рудзанте веселить глядачів тільки тоді, коли йому самому весело, коли ж він попадає в лихо, автор пропонує зміркувати над долею свого героя й задуматися над тим, чому він грубий і неосвічений.

Іноді Беолько, надягши на себе плаття падуанського селянина, виступав у пролозі із прямим зверненням на захист селян. І промови ці були звернені до можновладних панів. "Ми потіємо, і в нас ніколи нічого немає, а інші, які не потіють, їдять смачно" - можливо, ці гіркі слова вимовлялися під час чергової зміни блюд.

Беолько не вдалося органічно злити фарсову й гуманістичну стихії. Рудзанте діяв у заданому, а не створеному сюжеті. Своїми жартами й витівками він міг тільки руйнувати умовності "ученої комедії", дійсна ж захоплююча гра виникала лише в тому випадку, коли крім сюжету її народжувала воля самого Рудзанте.

Багатопланові сюжетні схеми, допомагаючи конструювати цілісні сценічні композиції, у той же час сковували живі сили нового театру.

І щодо цього Анджело Беолько зробив надзвичайно багато. Без нього не могло виникнути прямого контакту між карнавалом і комедією дель арте, тому що карнавальна гра була бездієва: маска не надавала реальної можливості перетворитися в характер, а в карнавального розиграшу не було ніяких можливостей стати сюжетом. Все це з'явилося в п'єсах Беолько - він створив головного героя нового театру, перетворивши селянський тип у буффонного Веселуна, і вивів на сцену інші типові фігури. Він розробив розгорнуту форму сценічного монологу й діалогу. Він затвердив народну диалектальну мову як мовну основу майданного спектаклю. Він увів у драматичну дію танці й музику, і, нарешті, він, Беолько, запалив у новому театрі вогонь життєлюбної ренесансної поезії.

Всім цим багатством скористалася комедія дель арте після того, як творці нового сценічного мистецтва остаточно вивели своє мистецтво на широку народну аудиторію.

Новий театр народився тоді, коли його творці вирвалися на волю й, зламавши перешкоди вчених сюжетів, сталі діяти з тією безпосередністю й сміливістю, з якою діяли у своїх імпровізаціях маски карнавалу, і з тією ж майстерністю, якою уже володіли майданні буфони.

Цих карнавальних талантів з кожним роком ставало усе більше й більше. Але майданні імпровізатори виступали час від часу на власний страх і ризик. Театр же вимагав усвідомленої й колективної творчості. І отут Беолько вказував вірний шлях - на сцені повинні були діяти Рудзанте-Весельчак з десятком інших Веселунів.

Надягши на себе знамениті карнавальні маски й зберігши характер карнавальної гри, вони творили нове демократичне мистецтво. Пройшло не більше десяти років після смерті Беолько- і сили народного театру гейзером здійнялися вгору. Новий театр народився.

Мал. 1 Венеціанські карнавальні маски бл. 1600 р. Відпочиваючі одягнені как персонажі комедії. Дама в черевиках на ви­соких дерев’яних подстав­ках, щоб не промочити но­ги, та її підтримуються супутники, одягнені як закохані та и дзані.

[1] Комедія дель арте (Сommedia dell’arte) – вид жанру народної комедії, що виник в Італії в середині 16 ст., спектаклі якого створювалися методом імпровізації, що пізніше одержав назву комедія масок.

[2] М. Бахтин. Творчество Франсуа Рабле и народная культура средневековья и Ренессанса. – М., 1965. - с. 8.

[3] А. Гаспари. Історія італійської літератури, т. 2. М., 1897, с. 223

[4] Дослівно - "жартівник" (італ.). Від слова ruzzare - шуміти, возитися, грати.

[5] Із запису сучасника Маріно Санудо. - Цит. по кн.: А. К. Дживелегов. Итальянская народная комедия, с. 76.

[6] Там само, с. 77.

Дата добавления: 2015-10-16