Пєса М.Куліша «Мина Мазайло» як філологічний водевіль. Проблематика, образна система твору.

«Філологічний водевіль» - так було визначено одним із критиків жанрову своєрідність комедії «Мина Мазайло» Куліш був закоханий у красу і виразність рідної мови, слово - ніби покладене на долоню - мінилось перед ним і сяяло веселкою. Твiр М. Кулiша висвiтлює проблеми русифiкацiï Украïни, яку у 1920-х роках бiльшовицькi iдеологи намагалися прикрити так званою "украïнiзацiєю". П'єса написана на матерiалi, який був характерний для Харкова 1920-х рокiв, вiдбиває говiрку Харкiвщини тих часiв. П'єсу називають "фiлологiчним водевiлем", бо в нiй багато уваги придiлено слову. Головний герой Мина Мазайло з комiчною цiлеспрямованiстю намагається змiнити своє прiзвище на росiйське, бiльш благозвучне. Цим вiн сподiвається пiдви-щити своє службове становище, здобути авторитет серед службовцiв. Мина - перевертень, який хоче зректися не тiльки рiдноï мови, а i свого нацiонального "я"

3. Методика шкільного визначення ідейно-тематичної основи твору.

Визначення ідейно-тематичної основи твору варто проводити за принципом екзистенційного заглиблення в авторський задум. На першому етапі окреслюється тема (називне речення відбиває явище життя), на другому – проблема (питальне речення), на третьому – ідея (відповідь тексту на питання-проблему). Пропонуємо типологію тем, проблем та ідей художнього твору для шкільного аналізу, застерігаючи, що літературознавчі поняття – це абстракції, які є інструментами аналізу, але не вичерпують сам зміст твору. Методика шкільного аналізу жанрів на межі літературних родів поєднує прийоми розгляду епосу, лірики, драми. Унікальна неповторність кожного художнього тексту виявляється в його жанрових особливостях, що викликає творче ставлення до методичних моделей тлумачення цих особливостей на уроці.

Білет № 11

Категорія перехідності-неперехідності дієслова. Категорія стану дієслова та її зв»язок з перехідністю-неперехідністю. Категорія часу та роду дієслова. Категорія способу дієслова. Історія формування типів відмінювання іменників.

Перехідність-неперехідність – загальнодієслівна категорія, що виражає відношенні дії до об»єкта. Дієслова поділяються на перехідні і неперехідні.

Перехідні дієслова називають дію, яка поширюється на об»єкт – конкретний предмет, особу чи іншу якусь істоту: спекти коровай, навчати дітей, слухати маму.

До перехідних належать дієслова зі значенням:

- Конкретної фізичної дії (ліпити, будувати, фарбувати);

- Інтелектуальної діяльності та мовлення (писати, читати, говорити, слухати);

- Руху переміщення (нести, сунути, везти, котити);

- Знахідного відмінка без прийменника (слухати пісню, виконати завдання, посадити дерево);

Неперехідні дієслова називають дію, що не переходить на предмет (зеленіє ліс, птах летить, батько сумує).

До неперехідних дієслів належать дієслова, що означають:

- Стан людини та довкілля (сумувати, світає, вечоріє, дощить);

- Процеси в рослинному світі (рости, квітнути, в«янути);

- Професійну чи громадську діяльність людей (директорувати, голувати);

- Звуки тварин, комах (гавкати, воркотіти, тьохкати);

Майже всі дієслова з постфіксом –ся, є неперехідними (митися, листуватися, зустрічатися).

Категорія стану – це загальнодієслівна категорія, що виражає відношення дії або стану до суб»єкта (виконавця дії) і об»єкта (предмет, на який спрямовується дія або стан).

У сучасній українській мові виділяють три стани: активний, пасивний, зворотньо-середній.

1. Дієслова активного стану виражають дію, що активно спрямована від суб»єкта (діяча) на об»єкт (предмет). Лише прехідні дієслова, що вживаються без постфікса –ся, мають значення активного стану.

Дієслова пасивного стану виражають відношення, за яких іменник, що називає суб»єкт дії, виступає додатком у формі орудного відмінка, а іменник, який означає об»єкт дії, виконує роль підмета.(Де трактором нива ореться, там добре живеться) Іменник трактор – суб»єкт дії, бо він оре ниву, але виступає додатком, а іменник нива є об»єктом дії, бо її оре трактор, виконує функцію підмета.

Дієслова псивного стану творяться від ієслів активного стану за допомогою постфікса –ся.(Курсова робота пишеться студентом)

Дієслова зворотньо-середнього стану виражають такі відношення, за яких дія виконується суб»єктом і на нього ж спрямовується – суб»єкт є водночас і об»єктом дії (В бризках променя купаються вже прив»ялі квітки; листя жовкне і згортається, і знесилено схиляються пелюстки).

Категорія стану властива не всім дієсловам. Є дієслова нульового стану, що називають дію, яка стосується лише суб»єкта (діяча). До них належать:

Неперехідні дієслова, що не виражаєють будь-яких відношень дії до сб»єкта:летіти, бігти, стрибати, плакати, стояти.

Неперехідні дієслова, що не вживаються без постфікса –ся: не спиться, не сидиться, розвидняється.

Дієслова, утворені від неперехідних за допомогою префікса і постфікса –ся, які надають їм нового лексичного значення: наплакатися, насидітися, добігатися.

Категорія способу- частководієслівна категорія, що виражає відношення дії, процесу чи стану до дійсності з погляду мовця. В українській мові розрізняють три способи дієслова: дійсний, умовний, наказовий.

Дійсний спосіб дієслова позначає реальну дію, що вже відбувалася, відбуваєтьс чи відбуватиметься в одному з трьох часових планів:

-теперішньому. Молода мати з маленьким дитям стоїть у зажурі над гранітною плитою.

-минулому. Наливались, половіли жита.

-майбутньому. Він зрозуміє, що ця байдужість страшніша за стогони й сльози.

Дійсний спосіб виражається за допомоги форм особи і часу, для минулого часу – також і формроду.

Умовний спосіб дієслова позначає дію, можливу за певних умов (Уже б співали треті півні, якби вони тут десь були). Форми умовного способу з погляду вираження – це аналітична структура, що твориться поєднанням дієслова у формі минулого часу з часткою би (писав би, писала б). Дієслова умовного способу мають тільки форми числа, а в однині – роду.

Наказовий спосіб дієслова виражає наказ, прохання, пораду, заклик, застереження. (Ой, дівчино, відчини. Своє-моє серденько звесели.)

Дієслова наказового способу мають категорію виду, особи. Форми наказового пособу утворюються від основи теперішнього часу за допомогою закінчення. Закінчення другої особи однини виражає закінчення – и (біжи, вари), а також нульове (бігай, ляж, встань). Закінчення другої особи множини –іть(-іте), -те (читайте, пишіть.)

Категорія часу – власне дієслівна категорія, що виражає відношення дії, процесу або стану до моменту мовлення.

Протиставлення дієслівних форм щодо моменту мовлення репрезентуються у формах теперішнього, минулого та майбутнього часів.

Теперішній час позначає дію, що відбувається одночасно з моментом повідомлення про неї. Змінюються за числами та особами. Утворюються за допомогою особових закінчень. Дієслова за характером особових закінчень у теперішньому часі поділяються на дві дієвідміни.

До першої належать: дієслова у третій особі множини із закінченням –уть(-ють).

До другої: у третій особі множини із закінченням –ать, -ять.

Минулий час позначає дію, що відбулась чи відбувалася до моменту мовлення. Змінюються за числами і родами. Виступає у формі доконаного і недоконаного виду.

Майбутній час позначає дію, що відбуватиметься після того, як про неї повідомлять. Вживається у двох видових формах доконаного і недоконаного виду. Дієслова майбутнього часу недоконаного виду мають дві форми – складну (утворюється за допомогою додаванням до інфінітива дієслова й особових закінчень: му, меш, ме, мемо, мете, муть (писатимете, писатиме)) і складену (утв. поєднанням інфінітива особових форм допоміжного дієслова бути (будемо писати, будеш малювати).

До відмінюваних частин мови у слов’янських мовах належали: імена (сучасні іменники, прикметники, числівники, займенники) і дієслова, а до невідмінюваних – прислівники, прийменники, сполучники, частки, вигуки.

Усі іменники давньоруської мови поділялися на 6 відмін з основотворчими суфіксами (детермінативи) праслов’янського мовного періоду.

І відміна – основа на *ā, j ā: жена, вода, земля, нога, слуга;

ІІ – основа на *ŏ, jă: столъ, робъ (*<orbŏ-s), конь (<* konjŏ-s), дворъ (<*dvorŏ-s);

ІІІ – снова на *й: сынъ (<sūnŭs), волъ, вьрхъ, медъ, домъ;

IV – основа на *ǐ: кость (<*kostǐs), гость, соль, ночь, путь, радость, огнь, голубь, тьсть:

V – основа на приголосний:

-n- (<en-, men): дьнь, корень, имя (имене), камень, племя;

-s (<es): дерево, небо (небеса), слово (словеса), око, ухо;

-t (<ent): теля (телята), гуся, курча;

-r: мати (мате-р-і), дочка;

VI – на ū > ы > ъв: букы  букъвь, кры  кръвь, церкы  церкъвь, *sverkry  свекры  свекръвь, любы  любъвь.

У давньоруській період цей принцип відмінювання знаходився в стадії перебудови. Давні кінцеві форманти основ втратились, злившись з закінченнями, а в частині випадків (основи на приголосний) – з основами.

Тип відмінювання іменника все більше почав визначатися його родом.

Цей процес поступово привів в українській мові до сформування сучасних чотирьох відмін іменників за родами.

Отже, іменники давньоруській мові змінивши свою структуру, переходили з однієї відміни в іншу і переносили в цю відміну свої закінчення.

Так у сучасній українській мові з’явилися паралельні закінчення. Особливо відзначається цим сучасна ІІ відміна, в якій Р., Д., М. відмінки мають паралельні закінчення: Р.-а (я), у(ю), Д. –у, ові; М. –у, еві, і.

Отже, іменники сучасної ІІ відміни одержали в родовому відмінку закінчення –а від д-р ІІ в., закінчення –у від ІІІ відміни; у давальному відмінку закінчення –у від ІІ давньоруської відміни, закінчення –ові- від іменників ІІІ давньоруської відміни.

Дата добавления: 2015-10-16