Партійне керівництво

З цього розділу Ви дізнаєтеся:

- про суть, моделі, принципи та типи партійного керівництва;

- про фактори, які визначають характер партійного керівництва;

- про “соціологічний закон Дюверже”;

- про партійні коаліції і їх типи, теорію коаліцій;

- про теорію “кризи партійного керівництва”.

Основні поняття

партійне керівництво, соціологічний закон Дюверже, партійна коаліція, виборча коаліція, парламентська коаліція, урядова коаліція, ініціативні партії, доповнюючі партії, теорія коаліцій, мінімально виграшні коаліції, максимально закриті коаліції, партії-обгортки, комплементарні партії, буферні партії, балансуючі партії, партії-крила.

***

За твердженням Р. Катца, центральною функцією партій у демократичній політичній системі є функція керівництва та політичної відповідальності за процес керівництва. Якщо інші функції можуть реалізовуватися й іншими суспільними організаціями, то виключне право на здійснення легітимної державної влади належить лише політичним партіям. Кожна партія, не обмежуючись лише політичним впливом на владу, намагається взяти безпосередню участь у її здійсненні. Ця функція є достатньо складною для аналізу і важливою для розуміння сучасного демократичного політичного процесу через що заслуговує на окремий розгляд.

У конкурентній політичній системі політичні партії відіграють важливу роль у діяльності як уряду, так і опозиції. Ці внутрішньоурядові ролі партій відрізняються в кожній країні. Вони чітко представлені в парламентській системі британського типу, але вони також є і в США та в інших країнах.

У керівництві урядом партії відповідають за організацію законодавчого процесу і втілення урядом виборчої програми партії. У цьому випадку вони повинні координувати свою діяльність з представниками уряду (чи президентською адміністрацією). Партія може здійснювати керівництво сама або в коаліції з іншими. У обох випадках вона займається визначенням діяльності головних урядових структур, внутрішньою і позаурядовою партійною координацією.

Опозиційна діяльність є також функцією керівництва партії у конкурентній політичній системі. За альтернативної двопартійної системи головне завдання другої партії – усунути правлячу партію й посісти її місце.

За багатопартійної системи роль опозиційної партії є скромніша – вона намагається заволодіти частиною урядових посад. У будь-якому випадку менша партія, для того щоб функціонувати взагалі як політична партія, повинна впливати на уряд з перспективою заміни урядових кадрів у майбутньому. Якщо вона не шукає цієї заміни, її роль не відрізняється від ролі групи інтересу.

6. 1. Суть поняття “партійне керівництво”

У науковій літературі загальновизнаним є положення про те, що сучасні політичні системи, які вважаються демократичними, засновані на партійному керівництві. Поняття демократії пов’язане з процесом, який гарантує появу людей, які здійснюють публічні функції завдяки перемозі певної політичної партії на загальних виборах. Можна уявити собі також і вибори непартійні, однак у сучасній практиці необхідною умовою появи демократичного правління є поява конкурентної партійної системи. На підставі цього Р. Катц стверджує, що партійне керівництво є синонімом представницької демократії. Однак треба зазначити, що йдеться про ситуацію, за якої партії виступають справжніми носіями політичної влади.

Загалом принцип партійного керівництва означає, що:

1) в межах політичної системи існує конкурентна партійна система, яка є результатом існування свободи створення і діяльності політичних партій. Ця конкурентна модель системи пов’язана з цінностями ліберальної демократії чи, як вважає Дж. Смітт, є механізмом, що її наповнює;

2) конкурентна партійна система інституює свободу політичного вибору здійснюваного в межах суспільства та право опозиції пропонувати альтернативні рішення;

3) результатом партійної конкуренції є те, що переможець переймає цілковитий контроль над процесом керівництва (часто необхідним є формування партійних коаліцій, хоча традиційний принцип партійного керівництва насамперед акцентує увагу на формуванні однопартійного керівництва);

4) створена в такий спосіб влада має демократичну легітимність. Процес прийняття рішень контролюється політичною партією (чи партіями), яка спирається на волю масового суверена, висловлену ним у виборчій кампанії;

5) державна влада є відповідальною перед суспільством, бо виникла завдяки організованим у політичні партії суспільним групам, які пройшли свою апробацію через участь у загальних виборах;

6) існує група політиків, лояльних до партії і відповідальних перед електоратом, яка займає особливе місце в процесі суспільно-політичних переговорів та прийнятті рішень.

Ці принципи існування партійного керівництва стосуються демократичного оточення партійної системи і мають загальний та системний характер. Більшість політологів, які підтримують принцип партійного керівництва в контексті теорії демократії вважають, що модель партійного керівництва уможливлює існування перед суспільством політично відповідального уряду через те що в ньому беруть участь представники партії, які так само, як і партія, своїм становищем завдячують виборам.

Переносячи цей аналіз на рівень партійної системи, слід визнати необхідність дотримання додаткових умов, які сприяють стабілізації переговорного процесу між політичними партіями як основного чинника у формуванні державної політики. Йдеться про те, щоб:

а) всі політичні рішення затверджувалися партійними політиками, обраними на конкурентних виборах, або іншими особами, відповідальними перед ними. Лояльність до певної партії як актуального суб’єкта державної влади повинна існувати в межах бюрократичного апарату та інших публічних чи псевдо-публічних інститутів;

б) напрям політики держави визначається правлячою партією, якщо вона формує однопартійний уряд, чи групою партій, які беруть участь у формуванні коаліційного уряду;

в) партія (партії) займають найважливіші посади в публічній адміністрації, а підлеглі пройшли процес добору через визначені внутрішньопартійні та міжпартійні процедури.

Отже, традиційна (англосаксонська) концепція партійного керівництва, яка вважає, що лише однопартійні уряди (типу британського) гарантують повну реалізацію ідеї домінування партійного стилю здійснення політики в державі, була повністю відкинута європейською політичною традицією. Тут більша увага акцентується на тому, що робить партія, отримуючи статус правлячої, а не на тому, в який спосіб вона обрана і чи володіє абсолютною більшістю в парламенті.

6. 1. 1. Чинники, що визначають характер партійного керівництва. Дж. Пасквіно відзначає три види політичних інституцій, важливих для появи і стабілізації партійного керівництва – тип виборчої системи, структура парламенту та тип політичного режиму.

Тип виборчої системи. Теза про те, що правдиве партійне керівництво може існувати лише у мажоритарній виборчій системі, сформульована М. Дюверже, отримала назву соціологічного закону. Він стверджує, що мажоритарна виборча система породжує двопартійну систему, яка сприяє інституалізації принципу партійного керівництва, а пропорційна система – багатопартійну систему, яка ускладнює його реалізацію.

На думку М. Дюверже, в системах більшості функціонує:

а) механічний ефект виборчого права, який полягає в тому, що всі партії, які беруть участь у виборах, за винятком двох найсильніших, є перманентно підпрезентаційними;

б) психологічний ефект виборчого права, який полягає у тому, що виборці схильні голосувати за найсильніші партії побоюючись втрати своїх голосів.

Однак очевидно, що характер зв’язків між двома типами систем є значно складнішим, ніж про це говорить М. Дюверже. Крім цього більшість політологів звертають особливу увагу на тип партійної системи, коли йдеться про стабільні демократії. В результаті виборча система постає перед нами у демократичному політичному укладі швидше як наслідок, ніж як причина. Мажоритарна виборча система звичайно стабілізує та продовжує існування вже існуючої двопартійної конкуренції, але її не можна розглядати як вик-лючне джерело двопартійності, а відтак і стабілізатора партійного керівництва.

І хоча соціологічний закон М. Дюверже зазнав значної критики, однак очевидно, що загальна тенденція, яку він відзначив, існує. Підтверджують це порівняльні дослідження виборчих і партійних систем країн ліберальної демократії. Наприклад, із 30 країн з мажоритарною виборчою системою 21 країна має двопартійну систему, 2 – систему домінуючої партії, в одній кандидати в парламент номінуються без участі партій і лише в 6 державах існує багатопартійна система. Водночас із 20 держав, які використовують пропорційну виборчу систему, 15 – мають багатопартійну систему, 3 – двопартійну, 2 – систему домінуючої партії. Про характер співвідношення виборчої і партійної систем свідчить наведена нижче таблиця.

Виборчі та партійні системи в ліберально-демократичних державах

Держави з мажоритарними виборчими системами	Держави з пропорційними виборчими системами	Тип партійної системи
Австралія		Двопартійна
	Австрія	Багатопартійна
Багами		Двопартійна
Барбадос		Двопартійна
	Бельгія	Багатопартійна
Великобританія		Двопартійна
	Данія	Багатопартійна
	Голландія	Багатопартійна
	Ізраїль	Багатопартійна
Індія		Домінуючої партії
	Ірландія	Багатопартійна
Італія		Багатопартійна
Канада		Багатопартійна
	Люксембург	Багатопартійна
Малайзія		Багатопартійна
	Мальта	Двопартійна
	Мексика	Домінуючої партії
	Німеччина	Багатопартійна
	Норвегія	Багатопартійна
Нова Зеландія		Двопартійна
Сінґапур		Домінуючої партії
США		Двопартійна
	Фінляндія	Багатопартійна
Франція		Багатопартійна
	Шрі-Ланка	Двопартійна
	Швейцарія	Багатопартійна
	Швеція	Багатопартійна
	Японія	Домінуючої партії

Виборчі системи зумовлюють явище надпрезентації (коли партії отримують більше мандатів, ніж подано за них голосів) і підпрезентації (коли партії отримують менше мандатів, ніж подано за них голосів).

Дж. Сарторі та М. Шугарт поділяють виборчі системи на слабкі та сильні. Обидва автори як основний критерій своєї класифікації застосовували ступінь впливу виборчої системи на виборців. Слабка виборча система не застосовує спеціальних елементів збільшення диспропорції в процесі боротьби за депутатські мандати, сильна ж їх використовує. Мажоритарна виборча система, без сумніву, належить до категорії сильних. Частина з-поміж пропорційних систем теж належить до цієї категорії, особливо ті, які застосовують формулу де Хондта: малі виборчі округи та високий прохідний бар’єр (наприклад, в Іспанії, Греції, Португалії). Виборчі системи, які застосовують формулу Сен-Лаге: великі виборчі округи та низький прохідний бар’єр – належать до категорії слабких виборчих систем. Саме в цьому контексті треба розглядати процес становлення принципу партійного керівництва і його межі. Сильні системи застосовують маніпуляційний вп-лив на виборців, а також на перебіг та характер міжпартійної конкуренції, уможливлюючи стабілізацію сильнішої версії партійного керівництва. По-перше, сильна система обмежує сам вибір, підштовхуючи виборців до усвідомлення необхідності підтримки сильнішої політичної партії з метою виграшу в міжпартійній конкуренції. Таким чином страх перед втратою свого голосу стає основним мотивом, який визначає симпатії виборців. По-друге, не заохочує малі партії до участі у міжпартійній боротьбі, оскільки шанси її потрапити до парламенту мінімальні. По-третє, сильні виборчі системи ускладнюють зміну партійної системи. Слабкі системи не виключають можливості стабілізації партійного керівництва, однак, як правило, виникає слабша його версія.

Структура парламенту. Звичайно, процес формування сильного партійного керівництва чи його стабілізація пов’язаний з функціонуванням однопалатних (однокамерних) парламентів. Якщо існує вища (чи друга) палата парламенту, то втрата нею реальних впливів не ускладнює перебігу процесу прийняття рішень і не створює загрози для стабільності партійного керівництва (наприклад, палата лордів у Великобританії). Якщо маємо справу з сильним типом партійного керівництва, то шанси існування реального бікамералізму (двопалатності) зменшуються. Існування організаційно сильних партій, які мають значну підтримку виборців гарантує створення достатньої системи зв’язків між двома палатами і появою партійного керівництва. Буде цей процес, однак, менш ефективним у випадку бікамералізму (процес прийняття рішень затягується, а здатність партії нав’язати своє рішення двом палатам є обмеженою, що можна прослідкувати на прикладі Німеччини).

Тип політичного режиму. На думку Дж. Пасквіно, взаємини парламент – виконавча влада “є вирішальними для функціонування будь-якої форми партійного керівництва”. Йдеться про дві проблеми: спосіб формування виконавчої влади та її повноваження. Є вони відмінними у межах президентської та парламентської системи правління. Варта зазначити, що президентська форма правління дуже відрізняється від моделі партійного керівництва. Відрізняється вона виразним домінуванням виконавчих структур над партійними. Загалом можна стверджувати, що президентська форма правління не сприяє і навіть обмежує стабілізацію механізму партійного керівництва через обмеження міжпартійної конкуренції. Прикладами такого типу є політичні системи Франції, Фінляндії та По-ртугалії. У Франції конституція з 1958 р. гарантує президентові багато прав, але істотно його позицію визначають два чинники: існування позаконституційних конвентів та зв’язок між президентською та парламентською більшістю. Це зумовлює формування в країні політики, яку прийнято називати “двірцевою” (court politics). Так звані президентські партії є механізмом допомоги президентові в отриманні підтримки виборців на президентських виборах. Діяльність уряду є джерелом патронату з боку держави, а сам президент володіє майже монархічними правами. Оскільки президентські партії сприяли перемозі президента у Франції (голлістська партія), то сенсом їхнього існування стала саме ця функція. Були це організації, які мали на меті представляти інтереси певних груп еліт і це відсунуло на другий план проблему їхньої програмної ідентичності. Однак, французька система – це лише псевдопрезидентська система. На практиці президент може домінувати так довго, як довго президентська партія матиме більшість у парламенті. Якщо вона втрачає більшість, то система набуває типово парламентських ознак. Вибори 1986р. на короткий час спричинили відділення президентської меншості від парламентської більшості (cohabitation), а вибори 1993 р. перевернули цей уклад і продовжили його (другий етап сohabitation). Так само у Португалії в 1974-1982 рр. важко говорити про існування партійного керівництва через існування тут двох інституцій: правління президента і так званої Революційної ради (військового органу). І лише у першій половині 70-х років почалася консолідація партійної системи і парламентаризація політичного режиму.

Парламентська форма правління пов’язана з існуванням колегіальної відповідальності тих, хто здійснює керівництво (це може застосовуватися через квотум недовіри чи за підтримки уряду парламентською більшістю). Найдосконалішим механізмом реалізації цієї відповідальності є політичні партії.

Треба також пам’ятати, що за даної форми правління прем’єр володіє правом на розпуск парламенту. Сама лише загроза застосування цього права дисциплінує парламентську більшість і є зброєю проти опозиції. У ситуації парламентської кризи партія (лідери) можуть створити в такий спосіб нову більшість через повторні вибори. У парламентських системах уряд та опозиція є виразними показниками громадської думки, висловленої населенням на виборах, а факт існування партійного керівництва є фактом їхньої відповідальності перед виборцями.

Політичні системи, які засновані на парламентській формі правління і мають однопалатний парламент, створений на підставі виборчої системи звичайної більшості, – це найоптимальніший політичний уклад, який гарантує появу та стабільність існування партійного керівництва. Другою крайністю є політична система, яка поєднує президентське правління з двопалатним парламентом, де кожна з палат має приблизно однакові чи подібні повноваження (так званий симетричний бікамералізм), який застосовує пропорційну виборчу систему без прохідного бар’єра. Між тими крайнощами існує чимало проміжних форм.

Дата добавления: 2015-10-21