Прийменник 2 страница

БІЛЕТ 25

1. Провідміняйте іменники: Карпати, демократія, радість, ім'я, тюль, стаття, студент.

2. Як творяться ступені порівняння прикметників? Наведіть приклади з українських газет.

3. Числівники двоє, 56 провідміняйте й поясніть правопис.

4. Назвіть розряди займенників за значенням.

5. Поясніть спосіб творення дієслів майбутнього часу.

6. Складіть речення з дієприслівниками. Коротко охарактеризуйте граматичні особливості дієприслівника як форми дієслова.

7. Назвіть довідкову літературу з граматики української мови.

8. Назвіть кілька крилатих висловів зі сполучниками суряд­ності.

9. Поясніть правопис прийменників на конкретних прикладах.

10. Зробіть морфологічний аналіз виділеної словоформи: Студентство вищих шкіл — то найкращий цвіт нації, то найміцніший її ґрунт, на якому вона зростає (І. Огієнко).

БІЛЕТ 26

Що таке кличний відмінок? Напишіть слова в кличному відмінку: друг, Олег, Бог, козак, душа, неборак, тато, син, дочка.

Напишіть зменшені форми від слів: Михайло, Марійка, вода, зоря, сад, стіл, сонце, дощ, жито, вітер, колос, жати, земля.

Як пишемо прикметники з най-, щонай-, якнай-, за-? Наведіть приклади.

Як правильно сказати: кращий, чим ти; кращий, ніж ти; чим далі в ліс, тим більше дров; що далі в ліс, то більше дров.

Провідміняйте числівники 7 і 54.

Поставте наголос у займенниках: мене, тебе, всього, цього, до себе, до кого, на цьому, на всьому.

Яке значення прислівника в реченні?

Чим різняться прийменники, сполучники й частки?

Які закінчення мають дієслова першої особи множини теперішнього часу? Наведіть приклади.

Зробіть морфологічний аналіз виділеної словоформи: Демократія створює нездоланні перешкоди для тих, хто до неї серйозно ставиться, і розв'язує руки тим, хто її ненавидить... (В. Гавел).

СЛОВНИК-ДОВІДНИК

АБСТРАКТНІСТЬ (КНИЖНІСТЬ) СТИЛЮ (лат. abstractio — відтягнення, віддалення, відвернення) — характер висловлювання, ознака стилю, пов'язана з описом властивостей, станів, процесів, встановленням віддалених зв'язків між поняттями. Абстрактність стилю характеризує специфіку наукового мислення, виявляється у вживанні абстрактної лексики, відповідних типів словотворення, у формулюванні узагальнень, висновків.

АВТЕНТИЧНИЙ ТЕКСТ (гр. authentikos — справжній) — достовірний текст певного автора.

АВТОНІМ (гр. autos — сам і onima — ім'я) — справжнє ім'я автора, на противагу імені вигаданому — псевдоніму.

АВТОР (лат. au(c)tor — творець) — творець тексту, промови, наукового дослідження тощо.

АВТОРСЬКІ СЛОВА: 1) грам.: слова, за допомогою яких до тексту вводять пряму мову; 2) слова, що належать тільки певному авторові й не підлягають змінам: авторські слова Вацлава Гавела, авторські слова Юлії Мостової.

АГІТАЦІЙНА ПРОМОВА (лат. agitatio — спонукання до чогось) — промова, що зосереджується на якому-небудь політичному питанні, ідеї, факті, містить заклик до певної діяльності й адресована широкій аудиторії.

АДАПТАЦІЯ (лат. adaptatio — пристосування) — пристосування тексту до можливостей сприймання читача.

АКТИВНА АУДИТОРІЯ (active audience) — теоретичне твердження, за яким члени масової аудиторії не є пасивними одержувачами інформації чи жертвами впливу телебачення та інших мас-медіа, а натомість активно інтерпретують повідомлення ЗМІ і навіть використовують їх на свою користь.

АКТИВНИЙ СЛОВНИК (лат. activus — діяльний) — запас слів, які мовець не тільки розуміє, а й практично використовує в усній та писемній мові.

АКТУАЛІЗАЦІЯ (лат. aktualis — діяльний) — реалізація можливостей мовних одиниць відповідно до стилістичної мети

спілкування: семантико-стилістичне наголошення, змістове виокрем­лення мовних одиниць за несподіваними мовними зв'язками.

АКТУАЛЬНІСТЬ (від лат. aktualis — важливий у певний час, Мободенний, назрілий) — важлива ознака журналістики; оперативний нідгук на події, вчасне висвітлення злободенних тем.

АЛОГІЗМ (від гр. а — префікс, що означає заперечення, відсутність, і logiomos — судження, вислів) — несумісність, яка породжується невідповідністю граматичного руху мови значеннєвому.

АМФІБОЛІЯ (від гр. amphibolia — двозначність, неясність) — логічна помилка, що виникає внаслідок неясності чи багатозначності мовної конструкції. Фігура мови, яку можна тлумачити і розуміти двозначне.

АНАЛОГІЯ (гр. analogia — відповідність) — тенденція до збереження відповідності між думкою і висловом.

АНАНТАКСИС (гр. ananthaxis — вставка) — поєднання звуків для евфонічного звучання, полегшення вимови (зі мною, уві сні).

АНТИТЕЗА (від гр. antithesis — протиставлення) — стилістична фігура, що полягає в зіставленні протилежних явищ, образів, думок чи понять для підсилення виразності. Для створення антитези часто використовують антоніми.

АНТОНІМИ (від гр. anti — проти і опіта — ім'я) — слова з протилежним значенням. Антоніми виражають якісну протилежність, протилежність координаційних понять, понять взаємопов'язаних і взаємозумовлених, протилежну спрямованість дії тощо. Антоніми є постійні (загальномовні) і контекстуальні. Контекстуальні антоніми виникають унаслідок переносного вживання слова в значенні, яке не закріплене в мові, а з'являється тільки в певному контексті. В антонімічні зв'язки входять різнокореневі слова, що в цілому протиставляються своїм значенням одне одному, і однокореневі, що творяться за допомогою афіксів, які в сполученні з коренем і надають зіставлюваним словам протилежного значення. Антоніми є важливим засобом стилістичної виразності, за їх допомогою створюються антитези. Енантиосемія (від гр. enantios — протилежний і sema — знак) — розвиток у слові протилежних (антонімічних) значень. Напр.: слава — широка популярність, визнання чиїхось заслуг, таланту тощо; слава — поговір, пересуди, розмови; прослухати — слухати що-небудь з початку до кінця; прослухати — не слухати, не чути сказаного. Мезоніми (мезонім —

середнє) — проміжне поняття між антонімами. Напр.: початок — середина — кінець. Багатозначні слова вступають в антонімічні зв'язки своїми окремими значеннями.

АНТОНОМАЗІЯ (гр. antonomasia — найменування по-іншому): 1. Стилістичний засіб оцінної експресії, що досягається заміною власної назви описовим зворотом: Місто на Дніпрових горах — Київ; автор поеми "Кавказ " —замість Тарас Шевченко. 2. Різновид метонімії, який пов'язаний з уживанням широко відомого імені як загальної назви особи з перенесенням на неї властивостей носія цього імені. Напр.: Дон Кіхот — мрійник; Отелло — ревнивець; Колумб — першовідкривач.

АРГО (фр. arqot — жаргон) — це умовна говірка певної соціальної групи з набором слів, незрозумілих для сторонніх (невтаємничених у справи цієї групи). Цією говіркою користуються злодії, вимагачі та ін. Арготизми — є соціальне забарвленим_розрядом лексики. Жаргонізми — соціальне нейтральні. Жаргон — (франц. jargon — соціальний діалект, базікання) — відрізняється від літературної мови специфічною лексикою і вимовою, але не має власної фонетичної й граматичної системи. 2. Те саме, що й арго. Сленг (англ, slang — жаргон) — слова та вислови в англійській усній мові, які вживають люди певних вікових, професійних, соціальних прошарків. До лексики обмеженого функціонування належать жаргонізми, арготизми, сленг.

АРТИКУЛЮВАННЯ (articulation) — пов'язування певного ідеологічного чи культурного поняття або ідеї з іншими, побудова понятійних сполук і взаємовпливів.

АРХАЇЗМИ (гр. archaios — давній) — стилістичні засоби (лексеми), що мають конотацію попередніх мовних епох і тому використовуються для створення стилістичних ефектів історичного колориту, урочистості, піднесеності, патетики або створення ефекту комізму, іронії, пародії, індивідуалізації мовлення персонажів.

АСИНДЕТОН (гр. asyndeton — незв'язане) — стилістична фігура, що має будову багатокомпонентного складного безсполучникового речення.

АСОНАНС (фр. assonance, від лат. assono — відгукуюсь) — прийом фоностилістики, що полягає у співзвуччі або повторенні однакових чи акустичне близьких голосних звуків.

ЛСТЕСМУС (гр. asteismos — причіпний зворот) — фігура думки, що прикрашає мовлення доречним висловом — вставкою, згадкою, цотепом, приказкою чи прислів'ям, сентенцією, афоризмом тощо.

АФЕКТИВНИЙ (лат. affectus — чуття) — такий, що стосується гострих неконтрольованих розумом емоцій.

АФОРИЗМ (гр. aphorismos — визначення, вислів) — короткий нлучний вислів, який у стислій, зручній для запам'ятовування формі подає глибоку думку: Стоячи на місці, людина рухається назад (Ю. Яновський); Музика спонукає нас красномовно мислити! (Р. Емерсон).

БРИФІНГ (англ. "інформаційна нарада") — це коротка нарада представників преси, на якій викладається позиція уряду з певного питання або позиція, узгоджена сторонами, що беруть участь у міжнародних переговорах, конференціях. Це, як правило, коротка Інформація для журналістів стосовно певної теми (без подальшого обговорення, з мінімальною кількістю питань).

ВАРВАРИЗМИ (гр. — властивий іноземцеві) — іншомовні слова та звороти, що не стали загальновживаними, повністю не засвоїлися и мові, використовуються в тексті зі стилістичною метою. Нерідко варваризми зберігають іншомовну графічну форму слова. Наприклад: iiota bene — зверни увагу, запам'ятай; semper tiro — завжди учень; alma mater — мати-годувальниця, старовинна студентська назва університету; idee fixe — нав'язлива ідея; terra incognita — невідома земля, невідома галузь; tete-a-tete — фр. наодинці, віч-на-віч, тільки удвох; хепі енд — щасливий кінець; уїк-енд — час відпочинку чи розваг від суботи до понеділка.

ВАРІАНТ (від лат. varians — змінний) — стилістичне поняття, за яким допускаються паралельні форми. Є варіанти комбінаторні, факультативні й стилістичні.

ВЕРБАЛЬНА МАПЯ — асоціативне сприйняття тих чи інших звуків, психологічна кореляція між звучанням і значенням слова. Сучасні звукосимволісти говорять про асоціативне сприйняття тих чи інших звуків і виявляють психологічні кореляції між звучанням і значенням слова. Наукове дослідження змісту, яке стоїть не за словом, а за звуком, почалось у руслі фоносемантики на початку 70-х років XX ст. під керівництвом А. П. Журавльова. Спеціальні формули дали змогу на основі оцінок усіх звуків російської мови (наприклад, добрий-

поганий, голосний-тихий, світлий-темний і т. д.) визначити емоційне враження від звучання тих чи інших слів і цілих текстів. Це враження не завжди усвідомлюють люди. Однак експерименти показали, що вплив на підсвідомість є, і цей вплив доволі сильний. Отже, крім поверхового рівня, на якому свідомо сприймається і аналізується суть повідомлення, існує і другий рівень, глибинний, на якому інформація сприймається несвідомо (друге дно повідомлення). Крім фоносемантичного, до компонентів глибинного, "магічного" рівня можна віднести синтаксичний. Реципієнт несвідомо сприймає довжину речень, кількість простих речень у складному, але те, якими сполучниками вони з'єднані (і, або, але, не тільки, але й і т. д., впливає на відповідні висновки. Вплив усіх глибинних рівнів (і фоносемантичного, і синтаксичного, і лексичного) доцільно оцінювати в комплексі. В. П. Белянін запропонував класифікацію текстів залежно від їх емоційно-змістової домінанти. Він ділить текст на "світлі", "темні", "активні", "сумні" і т. д. Наприклад, молитва є типово світлим текстом.

ВІДЧУТТЯ (sensation) — фізичні та емоційні реакції на впливи. Наприклад, впливи засобів масової інформації.

ВІНЧЕСТЕР — герметизований носій магнітного запису інформації. Від назви м. Вінчестер в Англії.

ВІРТУАЛЬНА РЕАЛЬНІСТЬ — частина реальності, що моделюється комп'ютерним пристроєм.

ВІРТУАЛЬНІ СПІВТОВАРИСТВА — нові типи співтовариства, які виникають і функціонують в електронному просторі. Об'єднання користувачів мережі в групи із спільними інтересами для роботи в електронному просторі.

ВКЛЮЧЕННЯ — стилістичний прийом, при якому вірш або речення починається і закінчується одним і тим самим словом.

ВОЛЮНТАТИВ (від лат. voluntarius — залежний від волі) — форми і конструкції, що виражають волю, рішучість мовця, суб'єктивну модальність.

ВСТАВНІ СЛОВА, СЛОВОСПОЛУЧЕННЯ, РЕЧЕННЯ — засіб стилістичного синтаксису. Слова, словосполучення і речення, які вводяться в інше речення, але синтаксично з ним не пов'язані, інтонаційно відокремлюються від нього і вносять додаткові повідомлення, уточнення чи пояснення до змісту основного речення.

ГАБІТУС (habitus) — сукупність засвоєних культурних настанов і форм діяльності, яка забезпечує розрізнення людей за смаками та способами життя.

ГАРМОНІЯ (гр. harmonia — співзвучність, розміреність) — у стилістиці якість мовлення, якої має прагнути мовець (гармонія змісту і форми, звучання, настрою, тону).

ГЕГЕМОНІЯ — процес, під час якого поширюється й утверджується панівна ідеологія, формується свідомість та Ідійснюється суспільна влада, тобто влада, яку має одна суспільна група над усіма іншими. Гегемонія є не стільки прямим маніпулюванням людьми всупереч їхнім інтересам, скільки наслідком суспільної діяльності, суб'єкти якої сприймають свій підлеглий стан як нормальний. Інституції, що забезпечують поширення панівної Ідеології (школи, уряд, бізнесові структури, мас-медіа), підсилюють одна одну в намаганнях увічнити "статус-кво", зображуючи його продуктом здорового глузду.

ГЕРМЕНЕВТИКА — "герменевтика" походить від імені давньогрецького бога Гермеса, який тлумачив людям волю богів. Смертним не дано було розуміти мову тих, кому вони молилися й приносили жертви. Одним із завдань Гермеса було пояснити, здійснити певний переклад або інтерпретацію того, що мають повідомити людям боги. Таким чином, герменевтика означає мистецтво тлумачити щось незрозуміле чи навіть викривлене, пояснювати сенс чужої мови чи знака. Герменевтика, тобто теорія (точніше — сам прогрес) інтерпретації, покликана розв'язувати загальні проблеми комунікації — з'ясовувати та пояснювати різні погляди з того чи іншого приводу, знаходячи спільний ґрунт для розмови, обміну думок, розуміння проблеми в межах певного колективу (нації, професійної групи тощо). У суспільстві функцію герменевтики виконує журналістика. Перетравлюючи найрізноманітніші факти, засоби масової комунікації представляють їх у доступній і зрозумілій для всіх формі, надаючи їм відповідного висвітлення та спрямованості. Іншими словами, через пресу людина одержує один із багатьох можливих варіантів інтерпретації навколишньої дійсності. Відповідно, хто керує ЗМІ, той має можливість нав'язувати суспільству свій погляд на дійсність, давати власну інтерпретацію подій і, зрештою, керувати поведінкою його

членів. Проблема інтерпретації безпосередньо пов 'язана з проблемою влади. Відомий вислів "преса — четверта влада" розкриває цю проблему у вузькому аспекті. У широкому розумінні справжня влада полягає в нав'язуванні суспільству певного світогляду. Три рівні інтерпретації тексту: для розуміння герменевтичної процедури треба розрізняти поняття тексту і дискурсу, дефініцій яких є сила-силенна. Виберемо по одній. Під текстом у широкому значенні будемо розуміти структуру, що складається з елементів значення, єдності цих елементів та вираження цієї єдності; у вузькому значенні — єдність мовних знаків, що організовані за нормами певної мови і є носіями інформації. Дискурс — це сукупність висловлювань, що стосуються певної проблематики, розглядаються у взаємних зв'язках із цією проблематикою, а також у взаємних зв'язках між собою. Одиницями дискурсу є конкретні висловлювання, які функціонують у реальних історичних, суспільних і культурних умовах, а у своєму змісті та структурі відбивають часовий аспект, інтеракції між партнерами, що витворюють даний тип дискурсу, а також простір, у якому він відбувається, значення, які він творить, використовує, репродукує або перетворює. Сформульовано три рівні інтерпретації тексту. Філософічний рівень передбачає інтерпретацію з погляду відповідей на метафізичні питання. Така інтелектуальна діяльність піддається типологізації лише за способом мислення, але не прив'язується до конкретного знання або досвіду культурної традиції, окрім самої мови і суб'єкта мислення; філософування — це чисте міркування (філософська герменевтика Мартіна Гайдеґґера). Як правило, філосо­фія безпосередньо не є підставою для оцінки тексту. Вона готує ґрунт для розгортання тих чи інших критично-філософських стилів. Критично-філософський рівень окреслює наявність т. зв. критично-філософських стилів, що є практичними дослідницькими методологіями, які пропонують ту чи іншу систему інтерпретації тексту (теорія архетипів Карла Ґустава Юнґа, структуралізм Ролана Варта). Цей рівень, з одного боку, пов'язаний з відповідними філософськими передумовами, а з іншого — проектується на певну ідеологію. Ідеологічний рівень створює жорстку систему нормативів, висуваючи на перший план вимоги до тексту, а не потребу його зрозуміти. У цьому випадку дослідник відштовхується не від самого тексту, а від цієї нормативної системи і вдається до інтерпретації з

готовою схемою (соціалістичний реалізм, постмодернізм як фетишизований лібералізм).

ГІБРИДИЗАЦІЯ — змішування різних культурних форм, часто чабезпечуване потоком медіаобразів.

ГІПЕРБОЛА (гр. hyperbole — перебільшення) — образне перебільшення за розміром, силою, здаченням.

ГІСТОРОЛОГІЯ — фігура думки, що виражає важливі, з погляду мовця, побажання, використовується на закінчення риторичного дискурсу, рідше — на початку.

ГЛИБИННА СЕМАНТИКА (deep semantics) — напрям лінгвістичної семантики та штучного інтелекту, який досліджує проблеми репрезентації та використання позамовних (екстралінгвістичних) чинників під час семантичного аналізу текстів. Глибинну семантику розглядають у колі таких дисциплін та дослідницьких напрямів, як інтерпретативна семантика, репрезентація знань, моделювання природної мови, штучний інтелект тощо. Завданнями глибинної семантики є аналіз різних видів розуміння природної мови з погляду їх моделювання; інвентаризації різноманітних типів знань, що використовуються для розуміння суті текстів; визначення одиниць та структур "знаннєвої" репрезентації змісту, а також механізмів глибинного семантичного аналізу текстів.

ГЛОБАЛІЗАЦІЯ (globalization) — процес глобального масштабу з потоками інформації, грошей і товарів, ідей та образів, який, на думку деяких теоретиків, врешті-решт утворить однорідну світову культуру.

ГЛОКАЛІЗАЦІЯ ("localization) — термін, утворений зі слів "глобалізація" та "локалізація" на означення поєднання глобалізаційних культурних впливів з місцевими контекстами, що має важливі суспільно-економічні наслідки.

ГЛОСАРІЙ (від лат. — glossarium) — локальний тлумачний словник, що містить прагматично орієнтовані, стислі тлумачення. Вживається як тлумачний коментар до текстів, які містять багато незнайомих та незвичних понять.

ГНОМА (від гр. gnome — думка) — мудрий вислів, афоризм, викладений у формі двовірша.

ГРАДАЦІЙНІ СПОЛУЧНИКИ — складені сполучники, що утворюються з двох компонентів і виражають найчастіше зіставно-протиставні відношення, причому друга частина має більше змістове

навантаження порівняно з першою: не тільки..., а й; не стільки..., скільки; не те щоб.., але.

ГРАДАЦІЯ (лат. gradatio — поступове підвищення, посилення) — стилістична фігура певної будови, в якій кожна наступна частина поси­лює (або послаблює), нагнітає змістове чи емоційно-експресивне значен­ня. При цьому посилюється стилістичний ефект висловлення та враження від нього.

ГУМОР (від лат. hymor — волога, рідина) — зображення смішного в жартівливому, добродушному тоні.

ДЕМОКРАТИЧНІСТЬ ЗМІ — свобода слова, самовираження; автономія асоціацій; норми, які гарантують існування багатьох альтернативних джерел інформації, доступ журналістів до цих джерел; інституції, які унезалежнюють ЗМІ; практичні механізми, які дають журналістам змогу добиватися виконання поставленої мети; повний спектр загальних громадянських прав та особистих свобод.

ДЕТЕРМІНІЗМ (determinism) —теоретичний підхід до причиново-наслідкових зв'язків. Зразками його є економічний детермінізм (за яким суспільно-класова позиція визначається матеріальними відносинами), ідеологічний детермінізм (за яким домінантні ідеї неминуче долають будь-які конкуруючі теорії), технологічний детермінізм (за яким соціальні наслідки таких мас-медіа, як, наприклад, телебачення, мають лінійний і легко передбачуваний характер).

ДИГРЕСІЯ (лат. digressio — відходжу) — стилістичний прийом миттєвого відхилення від теми, викладу для того, щоб слухачі відпочили від інтелектуального чи емоційного напруження (може бути жарт, примовка).

ДИЗ'ЮНКТУРА (disjunctive, від disjunction — роз'єднання, розчленування) — термін, яким означують сукупність суперечностей і контртенденцій у культурі, спрямованих проти консолідації панівних форм політичної та економічної влади.

ДИСКУРС (лат. discursus — міркування) — зв'язний текст у контексті багатьох соціокультурних, психологічних, прагматично-ситуативних, ментальних та інших чинників. Прагматично-ситуативний аспект з'ясовує зв'язність дискурсу, його комунікативну адекватність, ментальний аспект передбачає вивчення впливу етнографічних, соціокультурних, психологічних умов та розуміння дискурсу в "живому мовленні" тощо. Поняття "дискурс" та "аналіз

дискурсу" вперше використав у 50-х роках XX ст. 3. Харрис для аналізу текстів у контексті супроводжувальної соціокультурної ситуації. Чгодом у французькій лінгвістичній науці терміном "дискурс" позначали мову та мовлення. На початку 70-х років XX ст. "дискурс" часто вживається як синонім до поняття "функціональний стиль", а в словниках термінів з лінгвістики тексту подано такі тлумачення: чв'язний текст; усно-розмовна форма тексту; діалог; група висловлювань, зв'язаних між собою за змістом; мовленнєве творення як даність — письмова або усна. На думку сучасних лінгвістів, сприйняття дискурсу як суто "текстової" категорії було зумовлене тогочасними тенденціями лінгвістики: 1) намаганням вивести синтаксис за межі речення, що й було втілено, наприклад, у макросинтаксисі Т. ван. Дейка, а також у синтаксисі тексту В. Дресслера, одного із засновників лінгвістики тексту; 2) успіхами у вивченні мовної прагматики, теорії мовленнєвих актів; 3) трактуванням мовлення як соціальної дії; 4) прагненням до інтеграції гуманітарних досліджень тощо. Наприкінці 70 — поч. 80-х років XX століття поняття "текст" та "дискурс" розмежовуються: "текст" починає усвідомлюватися як статичний об'єкт, а "дискурс" — як спосіб його актуалізації в певних ментальних та прагматичних умовах (ван Дейк). Першим, хто закріпив за терміном "дискурс" нове значення, а саме: "мовлення, невід'ємне від того, хто говорить", або "мовлення плюс той, хто говорить", був Е. Бенвеніст. У 80-90-ті роки трактування дискурсу як складної комунікативної події, що містить, порад з текстом, й екстралінгвістичні чинники (знання про світ, думки, настанови, мету адресата) стає панівним. Водночас виникає проблема спеціальних методів дослідження дискурсу. Одну з найвідоміших та конструктивних програм дослідження дискурсу було викладено спочатку в статті Т. ван Дейка, а потім і в його праці (у співавторстві) "Стратегії сприйняття дискурсу" (1978, 1983). Ця програма розглядає дискурс як складне когнітивне утворення, аналіз якого потребує структур для репрезентації знань, закладених у дискурс або ініційованих дискурсом, а також структур для репрезентації його концептуальної організації. Ван Дейк вибирає як основний тип репрезентації знань "модель ситуації". На його думку, в основі ситуативних моделей лежать не абстрактні знання про стереотипні події та ситуації — на відміну від ментальних моделей, сценаріїв,

фреймів — а особисті знання учасників комунікації, адресатів тексту. Ці особисті знання акумулюють попередній індивідуальний досвід, наміри та настанови, почуття та емоції. Ван Дейк вважає, що людина розуміє текст тоді, коли вона ідентифікує ситуацію, про яку йдеться в тексті, у власному, суб'єктивному внутрішньому світі, на базі власного, суб'єктивного досвіду, за допомогою власних, суб'єктивних моделей явищ та ситуацій. Цим пояснюються індивідуальні та групові розбіжності в опрацюванні соціальної інформації, які ван Дейк ілюструє на матеріалі дискурсу новин у пресі, а також на моделях сприйняття "етнічного дискурсу" (інформації про міжетнічні конфлікти, формування сукупного "образу етнічних меншин") звичайною людиною в умовах цілеспрямованого впливу мас-медіа на читачів. Розглядаючи новини в мас-медіа як певний тип дискурсу, ван Дейк пропонує конструктивний апарат декомпозиції такого дискурсу на кілька глибинних рівнів. Творення дискурсу тут визначають два узагальнювальні пласти, названі, відповідно, структурами релевантності та риторичними операціями. Вони формують наступний рівень репрезентації дискурсу — "стиль", що реалізує структури третього рівня. Ці останні структури також діляться на два типи: локальні, або мікроструктури, та глобальні, або макроструктури. До локальних структур належать морфологічні, синтаксичні та лексичні механізми формування фраз та певні "суперсинтаксичні" засоби творення когерентних (зв'язних) текстів. Глобальні структури містять семантичні макроструктури — топіки та теми, а також формальні суперструктури — схеми взаємодії текстів у дискурсі. Проте когнітивні структурно-орієнтовані стратегії опрацювання дискурсу становлять лише один блок його загальної проблематики. У 90-ті роки XX ст. структурно-орієнтована парадигма дослідження дискурсу поступається місцем новій парадигмі, яка тлумачить дискурс, за образним висловлюванням Ю. С. Степанова, як "мову в мові".

ДИСКУРС НОВИН У ЗМІ — певний тип дискурсу, який визначають два узагальнювальні пласти його структури — релевантності та риторичних операцій. Вони формують наступний рівень репрезентації дискурсу — "стиль", що реалізує структури третього рівня. Ці останні структури також ділять на два підтипи: локальні, або мікроструктури, та глобальні, або макроструктури. До

ІІокальних структур належать лексичні, морфологічні, синтаксичні механізми формування фраз та певні "суперсинтаксичні" засоби породження когерентних (зв'язних) текстів. Глобальні структури містять семантичні макроструктури — топіки та теми, а також формальні суперструктури — схеми взаємодії текстів у дискурсі.

ДИСКУРСИВНИЙ (лат. discursivus — discursus — здогад, міркування) — який здійснюється шляхом логічних, суворо послідовних міркувань, обґрунтований попередніми судженнями; у иогіці — який ґрунтується на міркуванні, що складається з послідовного ряду логічних ланок, кожна з яких залежить від попередньої і зумовлює наступну.

ДИСКУСІЯ — (від лат. discussio — розгляд, дослідження) — обговорення якого-небудь питання або групи пов'язаних питань компетентними особами з наміром досягнути взаємно-прийнятного рішення. Дискусія — це різновид суперечки, близький до полеміки, і с серією тверджень, які почергово висловлюють учасники дискусії. Заяви учасників мають стосуватися одного і того ж предмета чи теми, що надає обговоренню потрібної зв'язності. Тема ж дискусії формулюється до її початку. Дискусія відрізняється від полеміки і своїм спрямуванням, і засобами. Якщо мета дискусії — досягнення згоди щодо обговорюваної проблеми, то мета полеміки — не згода, а швидше перемога над протилежною стороною, утвердження власного погляду. Дискусія містить й елементи компромісу. Ті чи ті засоби дискусії мають визнати всі учасниками. Використання інших засобів неприпустиме і веде до припинення дискусії. Засоби, вживані в полеміці, не обов'язково мусять бути такими нейтральними, щоб з ними погодились усі учасники. Кожна сторона застосовує ті засоби, які вважає за потрібне. Протилежна сторона в дискусії називається "опонент", а в полеміці — "супротивник".

Дата добавления: 2015-10-21