Мотиви усиновлення

1. Бажання створити повну родину – (89%).

До цієї групи належать люди, що не мають своїх власних дітей. Вони здебільшого адаптують дітей віком від народження до трьох років. Мотивація:

· заповнення емоційної порожнечі;

· почуття меншовартості;

· потреба поділу почуттями;

· сповнення мрій.

Прагнення реалізації власної життєвої концепції.

Такі усиновителі здебільшого мають власну біологічну дитину, однак з огляду на певні причини не змогли мати більше. Зазвичай вони хочуть адаптувати двох і більше дітей. Вік дітей, яких вони згідні прийняти, – три-шість років. Дуже часто така мотивація зумовлена релігійними цінностями та переконаннями.

3. Очікування від усиновлених дітей.

Такі батьки керуються винятково прагненням реалізувати прогнози щодо заздалегідь визначених ролей усиновлених дітей. Наприклад, усиновлена дитина повинна стати опікуном на старість, спадкоємцем, бути засобом збереження сім’ї (утримання партнера).

Типові риси батьків, що усиновляють дитину

1. Великий життєвий досвід і зрілість.

2. Стабільність життєвих цілей і зв’язків.

3. Задоволення рівнем свого матеріального забезпечення.

4. Традиційна система вартостей, що базується на здоров’ї та щасті родини, дитини як цінності.

5. Значний досвід подружнього життя.

6. Почуття „соціального усамітнення”.

Висновки із спостережень за усиновленими дітьми:

§ найкраще до нових умов адаптуються діти віком до трьох років;

§ адаптовані діти зазвичай в новій сім’ї почуваються краще;

§ чим вищий соціальний рівень сім’ї усиновителя, тим більше проблем особистісного характеру може виник­нути в адаптованих дітей;

§ вік, коли дітям повідомляють правду (повну чи часткову) про їхнє усиновлення, не впливає на успіхи чи невдачі виховного процесу.

СОЦІАЛЬНА РОБОТА З ДІТЬМИ ТА МОЛОДДЮ ІЗ ДЕВІАНТНОЮ ПОВЕДІНКОЮ

1. Поняття про важковиховуваність і девіантну поведінку. Причини та типи девіантної поведінки

Девіантнаповедінка – це система дій і вчинків людей або соціальних груп, які суперечать загальноприйнятим суспільним нормам або визнаним стереотипам і моделям поведінки.

Деліквентна поведінка – систематичні асоціальні вчинки дітей і підлітків, які порушують правові норми, але не викликають кримінальної відповідальності через незначну загрозу для суспільства чи не досягнення дитиною віку, з якого настає кримінальна відповідальність.

Кримінальна поведінка визначається як протиправний вчинок, який у разі досягнення відповідного віку є підставою для порушення кримінальної справи.

Форми відхилень у поведінці:

· пияцтво та алкоголізм;

· наркоманія та токсикоманія;

· агресивна поведінка;

· суїцидна поведінка;

· проституція;

· злочинність.

Чинники, які сприяють формуванню девіантної поведінки

Зовнішні	Внутрішні
Психотравматичні життєві події; неблагополуччя у родині батьків або коли їх немає; труднощі шкільного навчання; деструктивний вплив однолітків та їхньої молодіжної субкуль­тури	Занижений рівень самоповаги; відсутність усталених механізмів самоконтролю і саморегулювання; неадекватна самооцінка

2. Діти вулиці. Етапи виходу дитини на вулицю. Головні групи дітей вулиці

Дітей, які були покинуті батьками, самі залишили сім’ю або дитячі заклади, де вони виховувались, і не мають певного місця проживання, називають безпритульними або „дітьми вулиці”. „Діти вулиці” традиційно набувають девіантну поведінку. Непроста економічна та соціальна ситуація в Україні спричинила розвиток дитячої злочинності.

З 1997 року в Україні проводили дослідження, щоб визначити головні характеристики „дітей вулиці”, з’ясувати їхній стиль життя і потреб. Головні висновки досліджень, проведених на замовлення ЮНІСЕФ, закладів системи Державного комітету України у справах сім’ї і молоді, громадських і міжнародних організацій:

· більшість „дітей вулиці” – діти підліткового віку;

· хлопчиків на вулиці більше, ніж дівчаток;

· більшість підлітків виховується у багатодітних сім’ях;

· надто часто „діти вулиці” проживають у сім’ях без обох батьків або без матері чи без батька;

· серед батьків таких дітей нерідко трапляються освічені люди, які мають постійну роботу;

· значна частина дітей вулиці має проблеми з батьками, найближчими родичами;

· значний вплив на прискорення процесу переходу дитини до статусу „вуличної” має низьке матеріальне становище сім’ї;

· значна частина „дітей вулиці” заробляє гроші самостійно, причому досить часто „робота” дає гарні прибутки, але є асоціальною (крадіжки, жебракування, надання сексу­альних послуг та ін.);

· „діти вулиці” часто зазнають експлуатації й насилля з боку ровесників і дорослих на вулиці та вдома;

· діти нерегулярно харчуються, часто голодують;

· „діти вулиці” вживають алкоголь, наркотики, нюхають клей, палять.

Серед „дітей вулиці” можна виділити різні групи.

Втікачі або ті, яким погрожують – діти та молодь, які втекли з авторитарної та конфліктної сім’ї. Здебільшого це сім’ї, що борються із соціальними проблемами і не мають відповідних матеріальних можливостей, щоб розвивати креативність та забезпечувати належні умови для проведення вільного часу дітей.

Шукачі пригод відрізняються від попередньої групи причинами втечі на вулиці. Для представників цієї групи, характерне прагнення пригод, що найчастіше зумовлене пропагованими мас-медіа ідеалістичними описами життя на вулиці. Більшість таких шукачів пригод через два тижні повертаються додому, однак незначна кількість все-таки залишається на вулиці.

Втікачі із матеріально забезпечених родин. Здебільшого такі діти не бачать для себе перспектив у суспільстві праці і пробують змоделювати своє майбутнє шляхом ламання загальноприйнятих норм. Досить часто така поведінка спричинена пошуком емоційної близькості, якої бракувало в родині.

Волоцюги. Цю групи становлять діти та молодь, для яких вулиця стала реальним місцем життя. Такі діти дуже важко піддаються ресоціалізації, оскільки під час життя на вулиці вони формують своєрідні „родинні зв’язки” з представниками цієї ж групи.

З метою соціального захисту безпритульних неповнолітніх в Україні створюються спеціальні заклади – притулки. У додатку Е. наведено положення про притулок для неповнолітніх.

3. Специфіка ресоціалізації неповнолітніх

З вихованцями пенітенціарних установ соціальний працівник повинен побудувати такі взаємини, які з плином часу дадуть змогу їм виражати свої почуття задля внутрішнього очищення, зміцнення сил, модифікувати особисту систему вартостей і стати повноцінними громадянами. Соціальний працівник не вправі оцінювати, він повинен лише акцептувати, розуміти і шанувати клієнта не залежно від його поведінки та прагнень. За таких умов клієнт довірятиме соціальному працівникові та ділитиметься з ним своїми почуттями, думками і проблемами. Власне такі взаємини забезпечать плідну співпрацю.

С. Робінсон визначає п’ять основних правил організації соціальної роботи з клієнтами в пенітенціарних установах:

1.Визнавати гідність та виявляти повагу до кожної осо­бистості.

2.Поведінка, якою б вона не була, прийнятною чи неприйнятною у суспільстві, виражає потреби особи.

3.Особа може змінити свою поведінку і зробить це, якщо їй надати відповідну допомогу у відповідний час і у відповідному обсязі.

4.Якщо пропозиція допомоги буде запропонована, перш ніж проблема досягне значних обсягів, результативність буде значно вищою.

5.Сім’я має найбільший вплив на розвиток особистості у найважливішому періоді – дитинстві.

Інноваційні ресоціалізаційні моделі

Інституціональне виховання, що здебільшого розраховане на велику кількість вихованців, будується на дотриманні авторитарної ієрархії й суворого регламенту. Навіть за умови досконалого матеріального та кадрового забезпечення закладів воно засвідчує свою недосконалість. Саме це зумовило велику популярність у країнах Західної Європи альтернативних форм ресоціалізації неповнолітніх, а саме:

· „Денні будинки”, коли немає родинної опіки (Швеція);

· Спеціальні школи для неповносправних;

· „Малі спільноти” (Бельгія, Франція, Італія);

· Примусове перебування на заняттях рекреаційно-спортивного характеру. (Англія);

· Спеціальні інтернати;

· Денні або нічні арешти;

· Арешти на вихідні дні;

· Примусова трудова діяльність.

Особливе зацікавлення сьогодні викликає ресоціалізаційна діяльність малих спільнот. Найчастіше це окремі спільноти-родини, які складаються з двох-трьох вихователів і трьох-восьми вихованців, які проживають разом в приватному помешканні. Взаємини між членами такої родини (Appartement therapeutique) будуються на демократичних засадах, повазі, довірі, дружбі. Всі повинні бути залучені в суспільно-культурне, господарське та адміністративне життя такої родини. Кожний вихованець повинен мати свій застережений життєвий простір – власну кімнату. Традиційно кожен член такої родини має свій власний план занять, й не має якихось загальнообов’язкових заходів чи суворого розпорядку. Відповідальність за життя такої родини несе кожен її учасник персонально, тому всі конфлікти та проблеми вирішуються спільно, щоб забезпечити всім комфортні умови. Як свідчить досвід діяльності подібних спільнот, реалізація такого здавалося б утопічного стилю життя не створює додаткових проблем. Серед неповнолітніх завжди є такі, з якими особливо важко співпрацювати навіть в умовах закладів з суворим режимом.

Щоб уникнути довготермінового перебування неповнолітніх у пенітенціарних установах, у країнах Західної Європи моделюють більш прогресивні форми відбування покарання без постійної ізоляції від родини. Це, зокрема, нічні та денні арешти, арешти на вихідні дні. Нічні арешти не перешкоджають молодим людям продовжувати навчання чи працювати. Вечорами вони беруть участь у дискусійних групах, якими керують фахівці. Денними арештами традиційно зобов’язують втікачів та безпритульних, яких слід дисциплінувати та залучити до навчання чи праці.

Часто формою соціальної реабілітації неповнолітніх стає їхня обов’язкова участь протягом визначеного часу в заняттях рекреаційно-спортивного характеру. Традиційно ці заняття прово­дять у вихідні дні. Таким чином підліток ізолюється від негативних впливів та оточення.

Популярними також є відпрацювання визначеного обсягу часу в спеціальних закладах. Графік відпрацювань молоді люди укладають самостійно. Водночас не допускаються перевищення добової норми праці для відповідного віку. Здебільшого молоді люди працюють у парках, під час облаштування стадіонів та місць відпочинку, в лікарнях, сиротинцях, будинках престарілих, центрах Червоного Хреста. Досвід переконує, що у разі надання допомоги дітям з особливими потребами, немічним, калікам та престарілим неповнолітні правопорушники стають особливо гуманними й навіть виявляють ентузіазм.

СОЦІАЛЬНА РОБОТА З ЛЮДЬМИ ПОХИЛОГО ВІКУ

1. Поняття про старість і старіння

Згідно з класифікацією Всесвітньої організації охорони здоров’я, осіб у віці від 60 до 74 років зачисляють до категорії людей похилого віку, від 75 до 89 – до старих людей, а від 90 років і старше – до довгожителів. Деякі американські фахівці про­понують іншу класифікацію, у якій вирізняють людей старшого віку як „молодих літніх” (65–74 років), старих (75–84 роки) і дуже старих (85 років і старших).

Поняття „людина похилого віку” в Україні найбільше пов’язують з віком виходу людини на пенсію/

Шкідливі чинники фізичного та психічного здоров’я:

Ø зниження рухової активності людини;

Ø перенапруження нервової системи різноманітними шкідливими подразниками, зокрема галас, стрес, над­мірна кількість інформації, монотонність щоденного життя, що призводять до перевтоми;

Ø невідповідне харчування (брак або недобір необхідних складників) й водночас надлишок калорій;

Ø надмірне вживання ліків, тютюну й алкоголю.

Старіння в психологічному аспекті полягає у зниженні психомоторних здібностей, здатностей вчитися, запам’ятовувати, міркувати і розв’язувати проблеми, збіднення мотиваційної та емоційної сфери.

Соціальне старіння здебільшого розглядають під кутом визначення соціальної ролі людини (як працюючої чи пенсіонера), що потребує опіки та допомоги і відповідно має нижчий соціальний престиж. Вихід людини із суспільно-професійного життя не слід розглядати як виключно негативний процес. Досить часто це дає людині можливість задовольняти свої інтереси та захоплення. Очевидно, що цей період буде легшим для тих людей, які протягом всього життя мали певні зацікавлення, що стимулювали їхню життєву активність.

Найважливіші потреби людини похилого віку:

§ приналежності (інтеграції, товариства);

§ відчуття корисності й визнання (може задовольнятися трудовою діяльність на пенсії та активною участю в громадському та родинному житті);

§ незалежності (житлової та економічної);

§ безпеки (фізичної та психічної);

§ життєвої сатисфакції.

Деякі дослідники негативно ставляться до спроб узагальнення особливостей та потреб людей похилого віку. Такі інтегральні характеристики сприяють виникненню ейджизму, тобто соціальної установки, згідно з якою невиправдано високо оцінюють юність і дискримінують старість.

2. Типи пристосування до старості

Конструктивний підхід. Людина внутрішньо врівноважена, спокійна, задоволена емоційними контактами з оточенням, критична щодо самої себе, терпима в стосунках з іншими. Володіє почуттям гумору, толерантна, свідомо оцінює себе, свої досягнення, помилки та майбутнє. Загалом задоволена собою й своїми досягненнями, не виявляє агресії, впевнена в собі, будує плани та радіє з перспектив. Вона приймає старість як факт, що завершує професійну кар’єру, розглядає смерть як природне явище, не висловлюючи ані розпачу, ані жалю. Людина такого типу з довірою ставиться до оточуючих, охоче приймає допомогу.

Підхід захисту характерний для самодостатніх людей, що захоплені своєю професійною діяльністю. У щоденному житті вони самодостатні, а тому ігнорують допомогу інших. Їх лякає пов’язані зі старінням бездіяльність та залежність від інших. Вони не висло–влюють своїх думок, не говорять про свої проблеми. На старість дивляться песимістично і заздрять молодим, навіть тоді, коли ще задоволені життям і власними успіхами. Думки про старість і не–відворотність смерті намагаються приглушити зовнішньою активністю.

Підхід залежності властивий людям, які демонструють пасивність і схильні до залежності від інших. Вони не мають високих життєвих прагнень і легко залишають свої професійні заняття. Із обережністю ставляться до нових знайомих, як таких, що загрожують почуттю безпеки і спокою. Сімейне оточення забезпечує їм відчуття безпеки і внутрішньої гармонії, тому вони не страждають від емоційної неврівноваженості, страхів і стресів. Такі люди доволі об’єктивно оцінюють власні можливості та діяльність, а почуття задоволення світом поєднується з надмірним оптимізмом, браком реалізму та безпорадністю.

Підхід ворожості до інших властивий „розгніваним старим”, які агресивні, недовірливі, запальні й мають чимало претензій до свого оточення – близьких, друзів, суспільства в цілому. Схильні до самоізоляції й замкнутості. Вони неадекватно сприймають старість, не можуть примиритися з невідворотними змінами старіння, заздрять молодим й вороже ставляться до них. Старість трактують як вартий співчуття період випробувань і убогості, зменшення розумових і фізичних сил, що призводить до смерті. Перспектива старіння викликає в них відразу. Захист від старіння вбачають у цілковитій посвяті себе праці та якнайдальшому відтермінуванні дня виходу на пенсію. Як і попередня група, неминучості старіння вони протиставляють зростаючу активність, працюючи без відпочинку, строго дотримуючись дисципліни та правил. Загалом такі люди не можуть погодитися зі старістю, в якій не бачать жодних позитивних сторін. Вони бунтують проти смерті й бояться її.

Підхід ворожості до себе характерний для людей з негативним життєвим балансом, які уникають спогадів про минулі невдачі та труднощі. Вони критично оцінюють своє життя й не мають найменшого бажання прожити його ще раз, більш достойно. Такі люди пасивно приймають незгоди в старості, почуваються самотніми і непотрібними, безініціативні, песимістичні. Твердо переконані, що людина не має жодного впливу на своє життя. Вони не заздрять молодим, оскільки не відчувають радості від життя. Незадоволена потреба в любові та співчутті є приводом до депресій і жалю до себе. Смерть розглядають як позбавлення від страждань.

Описані підходи пристосування до старості у чоловіків та жінок мають свою специфіку. Найбільш непродуктивні підходи більше притаманні чоловікам, що пояснюють важкістю прийняття втрати центральної позиції в родині та браком занять, які б заповнили вільний час. Жінки найважче переживають втрату молодості, особливо тоді, коли сенсом їхнього життя був привабливий зовнішній вигляд. Якщо ж свої життєві успіхи вони пов’язували з роллю дружини чи матері, то вони легко присвячують себе власній сім’ї, й особливо гостро не відчувають проблем старіння.

Найважче почуваються самотні люди, які не мають жодних особистих захоплень та професійних досягнень. Ті, котрі змогли реалізувати себе у професійній сфері, також боляче відчувають самотність, однак не вважають своє життя прожитим надаремно.

СОЦІАЛЬНА РОБОТА З ЛЮДЬМИ, ЯКІ ЗАЗНАЛИ НАСИЛЬСТВА В СІМ’Ї

Дата добавления: 2015-10-13