Епоха пророка Мухаммеда

Вступ

Цей реферат є описовою роботою. Метою реферату являється ознайомлення з поезією і прозою Стародавнього Сходу.

Староєгипетська література помітно вплинула на художню словесність інших стародавніх народів, передусім — греків, євреїв, а через літературу коптів й арабів.

Хоч давньоіранська література і поступається кращим у художньому відношенні пам’яткам словесності інших стародавніх народів, все ж вона увічнила себе тим, що на її основі формувалася творчість таких корифеїв іранської літератури, як Фірдоусі, Омар Хайям, Сааді та Хафіз.

Багате й самобутнє літературне надбання Стародавньої Індії благотворно вплинуло на художню словесність багатьох народів Сходу і навіть Заходу. Не випадково ряд староіндійських літературних творів удалося виявити в тибетських, китайських та перських перекладах.

Слід зазначити, що попри певну свою незрілість старокитайська література заклала ту ідейну та художню основу, на якій розквітла середньовічна літературна творчість не лише самих китайців, а й японців, корейців, в’єтнамців.

2 Поезія і проза Стародавнього Сходу

2.1 Дописемний етап розвитку літератури

Антична література — це література стародавніх греків і римлян, яка розвивалася в басейні Середземного моря. Її письмові пам’ятки, створені на діалектах грецької мови і латинською мовою, належать до 1 тисячоліття до н.е. і початку 1 тисячоліття н.е. Найдавніші форми літератури пов’язані з міфом, магією, релігійним культом, ритуалом. Антична література складається з двох національних літератур: давньогрецької та давньоримської. Паралельно античній розвивались інші давні культури і, відповідно, літератури: давньокитайська, давньоіндійська, давньоіранська, давньоєврейська. Давньоєгипетська література переживала на той момент період розквіту. В античній літературі сформувалися основні жанри європейської літератури в їхніх архаїчних формах і основи науки про літературу. Естетична наука античності визначила три основні літературні роди: епос, лірику і драму. Найдавніші форми літератури пов’язані з міфом, магією, релігійним культом, ритуалом. Перші системи письма – малюнкові піктографії. 3 зони поширення давньої літератури: середземноморська, середньо східна, далеко східна.

2.2 Зони виникнення та функціонування літератури Стародавнього Сходу

Періодизація літератури Давнього Сходу: Архаїчні (найдавніші): Давньоєгипетська література, Шумерська, Ассиро-вавилонська (Аккадська література), Класичні: Давньокитайська,Давньоіндійська, Давньоіранська, Давньоєврейська, Давньоєгипетська. Скласти уявлення про вірування, культи, обряди стародавніх єгиптян допомагають різноманітні релігійні тексти: гімни й молитви богам, записи поховальних обрядів на стінах гробниць. Найдавнішою відомою сучасному людству є шумеро-аккадська поезія, це віршовані записи міфів, епічні оповіді, молитви, гімни богам і царям, весільно-любовні пісні, поховальні голосіння, закляття. Зародження китайської цивілізації належить до часів (середина II тис. до н. е. — XII ст. до н. е.), (XII—III ст. до н. е.). Китайці знали місячний календар, поділяли рік на чотири сезони, фіксували сонячні та місячні затемнення, виділяли сузір'я. У давніх китайських літописах збереглися записи про астрономічні спостереження, цінність яких підтвердилась сучасною астрономією. Однією з найдавніших літературних пам'яток є «Книга пісень», в якій міститься понад 300 пісень та віршів. Найвидатнішим представником історичної та художньої прози, класиком китайської літератури вважається Сима Цянь. Найдавнішими пам'ятками давньоіндійської літератури є Веди. «Рігведа» (збірник гімнів), «Самаведа» (збірник пісень), «Яджурведа» (збірник жертовних формул), «Атхарваведа» (збірник магічних заклинань та формул). Брахмани (тлумачення ритуальних текстів самхіт); Аран'яки (тексти для пустинників), Упанішади (релігійно-філософські трактати). Найвизначнішими епічними поемами Стародавньої Індії є «Махабхарата» та «Рамайяна», які були створені у IV ст. до н. е. Найдавнішою й основною пам’яткою давньоіранської літератури є "Авеста". В її багатоплановому сюжеті виділяються тісно переплетені між собою міфологія та героїчний епос. В "Авесті" присутні також казкові й байкові елементи. Персонажі міфологічних і героїко-епічних оповідей "Авести" дуже гіперболізовані. Вони мають велетенську будову тіла й наділені неймовірною фізичною силою, тому хоробро б’ються з чудовиськами й здобувають над ними перемогу.

2.3 Особливості єгипетських міфів. Космогонічні міфи

Основними пам’ятками є релігійні тексти: гімни і молитви богам, записи поховальних обрядів на стінах гробниць. Найбільш значні з них - «Тексти пірамід» - найдавніші тексти заупокійних царських ритуалів, вирізані на стінах внутрішніх приміщень пірамід фараонів V та VI династій Давнього царства (XXVI - XXIII ст. До н. Е..), «Тексти саркофагів», що збереглися на саркофагах епохи Середнього царства (XXI - XVIII ст. до н.е.), «Книга мертвих» - складається починаючи з періоду Нового царства й до кінця історії Єгипту. Єгипетська міфологія почала формуватися в VI - IV тис. до н. е. У кожній області складається свій пантеон і культ богів, втілених у небесних світила, каменях, деревах, птахів, змій. Сонце народилося від союзу землі і неба. Образи Геба (бога землі) і Нут (богині неба) як батьків бога сонця Ра зберігаються в релігії протягом усієї давньої історії. Щоранку Нут справляє на світло сонце і щовечора ховає його на ніч у своєму череві. Найбільші релігійні центри: Геліополь, Гермополе і Мемфіс. Створенню світу передує хаос води, зануреною у вічну пітьму. Початок виходу з хаосу пов'язувалося з виникненням світла, втіленням якого було сонце. Уявлення про водний простір, з якого з'являється спочатку невеликий пагорб, тісно пов'язане з єгипетськими реаліями: воно відповідає щорічному розливу Ніла, мулисті води якого покривали всю долину, а потім, відступаючи, поступово відкривали землю,готову до оранки. Створення світу як би повторювалося щорічно. Мало місця приділяється створенню людини. Стародавнім єгиптянам здавалося, що боги створили світ для людей. Людина зобов'язана своїм існуванням богам, вона повинна поклонятися,будувати і утримувати храми, регулярно здійснювати жертвопринесення. Міф про створення світу Атум, Ра й Хепрі записаний в «Текстах пірамід». Він створив себе сам,виникнувши з хаосу, першу пару богів йому довелося породити самому. Від першої пари богів - Шу (Повітря) і Тефнут (Волога) - народилися Геб (Земля) і Нут (Небо). Вони породили двох богів і двох богинь: Осіріса, Сета, Ісіда і Нефтида. Так виникла Велика Дев'ятка богів.

2.4 Заупокійна література Давнього Єгипту

Велику роль грали уявлення про потойбічне життя як продовження земного, але тільки в могилі. Його необхідні умови - збереження тіла померлого, забезпечення гробниці, їжі. Пізніше виникають уявлення про те, що померлі (тобто їх ба, душа) днем виходять на сонячне світло, злітають на небо до богів, мандрують по підземному царству. Над покійним Осіріс разом з іншими богами вершить загробний суд, відбувається зважування серця померлого на вагах, врівноважених істиною. У єгипетській міфології - культ тварин. Боги у вигляді тварин, з головами птахів і звірів, боги-скорпіони, змієбоги діють в єгипетських міфах поряд з божествами в людському вигляді. Найдавніший твір – Тексти Пірамід, вони покривають стіни внутрішніх приміщень пірамід, розташованих в

Саккара, 2350 р. В них поховані фараони. Тексти містять натяки на невідомі міфи та легенди, дуже складні. Тексти забезпечували життя тільки фараону. Зміст: воскресіння царя, жертвоприношення, поклоніння, релігійні гімни, прославляння царя. Тексти Саркофагів – висічені на поверхні саркофагів, містять повсякденні потреби людини, уберігають людей від небезпек потойбічного світу, забезпечення вічного життя будь-кому. Зміст: земні елементи загробного життя, керовані Осирісом, опис країн і жителів країн мертвих. Книга мертвих – гімни і релігійні тексти, які вміщували до гробниці з метою допомогти померлому здолати всі небезпеки загробного життя. Склад з 190 глав, непов’язаних між собою.

2.5 Афористика і дидактика в давньоєгипетській літературі

Твори єгиптян були не найвищого рівня, тверезі. Помірковані, не розвивали ширше індивідуальність. Письмо трималось за якусь літературну форму, яка існувала століттями, не змінювався спосіб писання, було сірим і одноманітним. Яскравим прикладом є повчання Птахотепа, де він спонукає не бути хвастливим, не вважати себе одним з головних. Шукати ради потрібно не тільки у мудрих, а у недосвідчених. Він закликав побоюватися жінок, не зближуватися з ними. Бо ними неможливо осягнути та оволодіти. Він радить завести будинок, любити свою дружину. Птахотеп був чиновником, було 46 настанов, кожна починалася: Якщо ти. Літра Давнього Царства 3 тис. до н.е. «Повчання» нерідко містять грубо утилітарні повчання, всілякі мудрі ради, що відносяться до різних сторін життя. Найстаріший вид літератури в Єгипті – це приповідки філософсько-морального змісту. Старий філософ звертається до людей різних класів і дає їм практичні вказівки, як жити.

2.6 Казки Давнього Єгипту

Основні жанри єгипетської літератури: казки, оповідання, гімни і молитви, епістолярні тексти, дидактичні твори, байки, епос, любовна лірика. Єгипетські казки насичені яскравою і образною фантазією, гарячою симпатією до людини, переконанням в остаточній перемозі добра і справедливості над силами зла. Деякі з них носять явний відбиток фольклору, наприклад казка про двох братів, інші є результатом творчості талановитих і досвідчених авторів, імена яких нам невідомі. В казках і оповіданнях єгиптянин дає волю своїй буйній фантазії. Казки: Казка про двох братів (Ануп і Бата), Правда і Кривда, Казка про потерпілого на човні, Казки папірусу Весткар (царю Хуфу царевичі розповідають казки).[1]

2.7 Особливості шумерських міфів, Цикл міфів про Інанну

Шумерські мислителі прагнули пояснити сутність природи та власної цивілізації. Вони створили оригінальну концепцію «Me». Загалом «Ме» являє собою сукупність різних закономірностей та правил, що забезпечували функціонування елементів як природи, так і шумерської цивілізації. Всі закони й правила «Me» створені великими богами, однак вони існують без них, проявляються в русі живої та неживої матерії, що безособова й вічна. В законах «Me», згідно з думкою шумерських мислителів, міститься вся мудрість і наука. В міфові про те, як «цариця небес» і «цариця Уруку» Інанна викрала божественні закони «Me», зберігається перелік понад ста цих законів, пов'язаних із шумерською цивілізацією. Нині розшифровано дещо більше половини з них. Вони містять найрізноманітніші поняття: правосуддя, мудрість, героїзм, мистецтво, ворожнеча, бойовий прапор, проституція та священне очищення, музичні інструменти та мистецтво писаря, мир, перемога, добро. Їх міфологію наскрізь проймають відчуття жаху та безнадії перед нездоланними силами злого фатуму. Боги шумеро-аккадців жорстокі й заздрісні до людей. В описах потойбічного царства панують морок та безвихідь. Життя не світле, не радісне, а тривожне, сповнене таємниць і боротьби. За уявленнями шумерів в основі світобудови перебувала "земна кістка", тобто дерево життя, з якого постали шумерські боги. Глина, з якої шумери ліпили перший посуд, вважалася "земною плоттю". Завершувала конструкцію світу "земна шкіра", яку пізніше почали ототожнювати з міддю, вперше виплавленою з руди. Шумери розрізняли дві сфери діяльності - внутрішню, що стосувалася їжі та задоволення інших тілесних потреб; і зовнішня, що торкалася предметів суспільного життя, включаючи й зв'язок з богами через жерців. Перелік «Me», що міститься в міфі про Енкі («Володар землі») та Інанну — є однією з найбільш дивних загадок, над якою б’ються дослідники шумерської цивілізації. Його зміст полягає в тому, що в прадавні часи Інанна, бажаючи звеличити ім'я своє та примножити могутність і добробут свого міста Урука, надумала перетворити його на центр Шумера. Для цього необхідно було добром чи оманою роздобути «Me», яке ретельно оберігалося богом Енкі. Інанна, подолавши всі випробування, нарешті, причалює до берегу, весь Урук виходить зустрічати та привітати її.

2.8 Героїчний епос в шумерській літературі

Другою фундаментальною проблемою месопотамської культури є правомірність смерті, що являє собою зло і є по суті вищою карою. Чому людина мусить бути покараною смертно, коли вона не зробила нічого поганого? Тим більше, що в умовах культури Дворіччя дієтичний підхід до природи людини виключав будь-яку надію на щасливе загробне життя. Основна ідея епосу — мрія про вічну славу, яка прийшла на зміну мрії про безсмертя, в ім'я чого вершилися великі подвиги. Епос являє собою гімн славним діянням людини. Його пронизує думка про те, що смерть — це зло але вона не може перекреслити цінність життя. Людське життя по суті, своїй прекрасне і це виявляється в усіх аспектах буденного життя — у радощах перемоги, коханні до жінки, дружбі. Смерть же знаменує кінець життєвого шляху людини. Більше від того, вона немов би стимулює людину жити мудро й осмислено, щоб залишити по собі пам'ять у серцях інших. Слід помирати в боротьбі зі злом, навіть у боротьбі зі смертю. Не слід відступати ні перед чим, навіть перед богами. Герой епосу — типова людина, трагедія якої полягає в неможливості запобігти смерті. Людина в будь-якій ситуації залишається людиною, вона пишається своїми героїчними діяннями та незалежністю від богів. Все її життя насичене боротьбою за встановлення справедливості на землі, а смерть — кульмінація життя, завершення успіхів і перемог, що випали на долю.

2.9 Жанри шумерської лірики

До ліричних жанрів можна зарахувати гімни, молитви та заклинання. Таких творів збереглося значно більше аккадською мовою, ніж шумерською. Щоправда, існують і двомовні пам’ятки, проте не завжди з певністю можна визначити, якою була мова оригіналу. Із цієї групи творів закляття найменше стосуються поетичної творчості, в них лише подекуди трапляються художні вкраплення. Для прикладу, в заклятті від зубного болю присутній поетичний уривок, в якому йдеться про створення світу й усієї живності, серед якої є й той “зубний хробак”, що спричиняє біль. Або ж – у закляття від дитячого плачу вставлено колискову, а в закляття для породіль – розповідь про кохання божеств. Молитви належали здебільшого до індивідуальної релігійної практики, натомість гімни були частиною офіційного богослужіння. Слід зазначити, що всі вавилонські боги мали своїх шумерських “прототипів”, лише Мардук, головний бог міста Вавилона, зберіг суто шумерське ім’я. Аккадські відповідники імен шумерських богів такі: шумерське Ан – аккадське Ану, Енліль – Елліль, Енкі – Ейа, Уту – Шамаш, Іннін – Іштар. Молитви мали здебільшого стереотипну побудову, повторювану за першо зразками, які створювали зазвичай на спеціальні замовлення царів. Нерідко в тексті молитви залишалося вільне місце, щоб можна було вставити туди ім’я молільника. На відміну від молитов, гімни виконували колективно, хором, під музичний супровід.

2.10Шумерська дидактична література

Осереддям науки в стародавньому Дворіччі до середини 2-го тис. до н.е. була так звана едубба - тип світської школи-академії, що готувала головним чином писарів, але були, мабуть, і храмові школи. Писар було почесним званням освіченої людини. Відповідно до ступеня ерудиції і спеціалізації розрізнялося близько двадцяти видів писарів. Серед дидактичних шкільних текстів відоме «Повчання землеробові», щось ніби короткого сільськогосподарського довідника. У 1-ій половині 3-го тис. до н.е. література народів Дворіччя була виключно усною. Саме до цього періоду сходить частина шумерських епічних пісень, що дійшли до нас в записах 19-18 ст. до н.е. Цикл пісень про героїв м. Урука - Енмеркаре, Лугальбанде, Гільгамеша - містить деякі реалістичні подробиці. 24- 21 ст. до н.е. - час розквіту історико-героїчного епосу на шумерській і аккадській мовах про діяння і походи царів Саргона і Нарамсина. Їм же були присвячені і повчальні жрецькі поеми з антимонархічною тенденцією, що звинувачують царів в нечесті. Ймовірно, до 22 ст. до н.е. відноситься і аккадська епічна поема про Гільгамеша, з великою художньою силою що розповідає про трагедію людської долі і пошуки безсмертя. До кінця 3-го тис. до н.е. сходить і дидактична література, відома по записах 18 ст. до н.е. і пізнішого часу. До неї відносяться: афористичні повчання, Шуруппаку, що приписувалися, і його синові Зіусудре. Цікаві псалми, що покаялися, літургійні «плачі», іноді достовірно ліричні, такі, що відображають сьогодення людський жаль, а також унікальні дві шумерські весільні і дві похоронні пісні. Класична аккадська література складається, в період літератури 16-12 ст. до н.е.: великий епос космогонії в 7 піснях, що описує створення світу з хаосу, боротьбу старшого і молодшого поколінь богів. З'являються і твори, що виражають скептичне і навіть критичне відношення до дійсності. Літературним шедевром Месопотамії є й релігійно-філософський твір "Діалог пана і раба про смисл життя". У ньому йдеться про мінливість людської долі та марнотратність життя. У VII-VI ст. до н. є. було складено вавилонську збірку афоризмів "Повчання Ахікара". З шумерської доби дійшли до нас перші зразки релігійної драми, основним сюжетом якої був культ вмираючого та воскреслого бога природи. Популярності серед ліричних творів набули "Поема про страждаючого праведника" та "Бесіда пана з рабом".

2.11Основи давньоєврейської літератури

Головна писемна пам’ятка давньоєврейської культури відома нам як біблійний Старий Завіт. До складу Старого Завіту входять три великих цикли: Тора – п’ять хронікально-законодавчих книг, створення яких приписують Мойсею; Пророки – розділ, до якого входять давні хроніки, а також власне пророчі твори, написані чотирма “великими” та дванадцятьма “малими” пророками; Писання – зібрання переважно поетично-дидактичних текстів, різних за жанрами. Змістом Тори стали єврейська міфологія та релігійно-юридичні норми, якими регулювалось життя людини. У хронікальних текстах другого розділу Старого Завіту розповідається про обставини завоювання єврейськими племенами Палестини, створення ними державності, царів ізраїльсько-іудейських, численні переступи проти віри і подвиги за неї, боротьбу народу з багатьма загарбниками. Унікальним явищем є давньоєврейська пророча література. Пророк промовляв від імені самого Ягве, був готовий на будь-які гоніння, аби лише виконати покладену на нього місію. До ліричних частин Біблії належать псалми Давидові та “Пісня пісень”. Згідно з традицією, її автором вважається цар Соломон. “Пісня пісень” – гімн на честь кохання. Повчальна проза постає Книгою Йова, що містить елементи різних літературних жанрів: поеми, ліричної драми й філософського трактату, що осмислює нерозв’язані проблеми буття.

2.12Індуїстські Веди як два типи текстів

Веди - священна книга давніх індійців, яка була створена в II-I тис. до н.е. і записана ведичним санскритом. У ній згадуються 1999 богів і міститься 1028 гімнів. Веди складаються з 4-х частин: Рігведи - Веди гімнів, Самаведи - Веди пісень, Яджурведи - Веди жертвоприношень та Артхававеди - Веди заклинань. Веди належать до текстів одкровення (шруті). Кожна Веда має основну частину (Самхіту) та коментарі до неї Брахмани, Араньяки й Упанішади. Ведична література поділяється на кілька частин: власне чотири Веди, Упанішади, "Веданта-сутра" й Історії (Ітіхаси). Слово Веда означає "знати", "вінець знання", "достовірні знання". Веди, в основному, є гімнами, які виконувались жерцями у славу богів. "Ріґ Веда", "Веда хвали", складається з 1017 гімнів, зібраних у десяти книгах. Більша частина віршів прославляє Агні, бога вогню, й Індру, бога дощу й небес. "Яджур Веда", відома як "Веда жертвопринесень", містить інструкції по проведенню жертвопринесень. "Сама Веда", "Веда піснеспівів", складається з 1549 віршів, багато з яких зустрічаються в іншому контексті в "Ріґ Веді". "Сама Веда" особливо прославляє небесний напій сому (нектар безсмертя). "Атгарва Веда" містить різні пісні й обряди, в основному призначені для лікування хвороб. Чотири Веди заохочують задоволення матеріальних бажань через поклоніння півбогам. Упанішади - це зібрання 108 філософських творів. Слово упанішат означає "сидіти поблизу" і вказує на учня, який сидить поблизу від свого ґуру й уважно слухає його, щоб осягнути трансцендентну ведичну мудрість. Мета релігії - звільнення від необхідності народжуватись знову в матеріальному світі. "Веданта-сутра" складається з афоризмів, які розкривають метод осягнення ведичного знання. Це найбільш стисла форма у всій ведичній мудрості, бо ж сутра - це афоризм, який виражає сутність знання в найбільш стислій формі. "Веданта" являє собою коментар до Упанішад. "Веданта-сутра" дає правильне розуміння кінцевої мети Вед: відновити втрачені взаємостосунки живої істоти з Крішною і дати їй можливість здійснювати віддане служіння Богу й досягнути чистої любові до Нього. Історії або Ітіхаси - це додаткова ведична література. Вони включають Пурани, "Махабгарату" й "Рамаяну". Ітіхаси пропонують ведичну мудрість у формі оповідань і описів історичних подій. Тому про Пурани, "Махабгарату" й "Рамаяну" говорять як про п'яту Веду.[2]

2.13Поетичний світ Ши Цзин

Найдавнішою пам’яткою китайської літератури є книга пісень “Шицзин” (XI–VI cт.ст. до н.е.). Це твори китайського фольклору, які збирали державні чиновники, щоб дізнатися про ставлення народу до влади. Пісні не тільки прославляли хороших правителів, а й висміювали тих, хто не піклувалися про своїх підданих. Містить 305 народних пісень і віршів різних жанрів, створених в XI-VI ст. до н. е.. і відображають різноманітні явища духовного і соціального життя; відбір і редакція творів приписується Конфуцію. Лунь юй вкладає в уста Конфуція заклик вивчати Ши цзин як джерело знань про природу і суспільство. З 4 розділів ("Го фен" - "Звичаї царств", "Сяо я" - "Малі оди", "Та я" - "Великі оди", "Сун" - "Гімни"), кожен з яких є ніби самостійна книгою зі своїми темами, особливою емоційною атмосферою і засобами художнього зображення (включаючи музичний супровід), найбільшою літературною цінністю володіє перший з них. У центрі пісень "Го фен" - людина і його ставлення до природи і навколишньої дійсності, світ почуттів і думок землероба, скотаря, мисливця. У піснях "Го Фена" частіше, ніж в інших розділах, звучать мотиви соціального протесту. Ліричні твори розділу "Сяо я" створені головним чином придворними поетами з приводу різних урочистостей і вихваляють чесноти й ратні подвиги правителів. Зразками придворної поезії вважаються оди "Та я". Розділ "Сун" включає урочисті і хвалебні храмові співи та культові гімни. Відображаючи різноманітні явища духовного і соціального життя Китаю. Гофен – 160 ліричних, любовних, трудових пісень. В них життя китайців протягом 15 царств. Опис суспільного життя та побуту народу. Сяо я – твори придворних, які виражали свої почуття з приводу хвали, заслуги добродіїв та подвиги героїв. Велика ода – придворна поезія. Сун – хвалебні, храмові співи, гімни на честь духів, предків.[3]

2.14Даоський канон. Дао де цзин. Дао – першооснова, закон світобудови

Дао де цзин - основоположне джерело вчення і один з видатних пам'ятників китайської думки, що зробив великий вплив на культуру Китаю і всього світу. Основна ідея цього твору - поняття дао - трактується як природний порядок речей, який не допускає стороннього втручання, «небесна воля» або «чисте небуття». Традиційно автором книги вважається Лао-цзи (VI - V ст. До н. Е..), тому іноді книга носить його ім'я. У трактаті Дао-де цзин (IV-III ст. До н. Е..) викладаються основи даосизму, філософії Лао-цзи. У центрі доктрини - вчення про великого Дао, загальному Законі й Абсолюті. Дао панує скрізь і в усьому, завжди і безмежно. Його ніхто не створив, але все походить від нього. Невидиме і нечуване, недоступне органам почуттів, постійне й невичерпне, безіменне і безформне, воно дає початок, ім'я і форму всьому на світі. Навіть велике Небо наслідує Дао. Пізнати Дао, слідувати йому, злитися з ним - у цьому зміст, мета і щастя життя. Виявляється ж Дао через свою еманацію - через де, і якщо Дао все породжує, то де все вигодовує. Трактат наполягає на невимовну Дао, яке є початок всіх речей. Для осягнення Дао рекомендується не діяння, безмовність, спокій, поміркованість і безпристрасність, які дарують злиття з Дао.

2.15Лірична поезія Давнього Китаю

"Книга пісень", до якої Конфуцій відібрав 305 з більш ніж трьох тисяч пам’яток народної пісенної творчості чжоусців. У ній подана найдавніша лірична поезія китайців — любовна, побутова, обрядова, громадянська, епічна, історична. У своїх піснях китайці розповідали про стародавні шлюбні обряди, про сумну долю залишених жінок, про жахливу традицію людського жертвоприношення, про воєнні походи, про сите, але неспокійне життя чиновників. Пізніша китайська поезія розвивалася у двох основних жанрах: піснях - гєші та поемах - Фу, на відміну від геші, не співали, а скандували. Складені вони були римованою прозою, тобто являли собою щось середнє між поетичним і прозовим жанрами. Творцями цього оригінального літературного жанру були Цюй Юань, Сун Юй та інші поети. Цюй Юань, ліриці якого притаманні витонченість та щирість почуттів, народився у IV ст. до н. е. в царстві Чу. Цюй Юань з непідробною щирістю передав у своїй оді "Сум відлученого". Легенда розповідає, що коли Цюй Юань довідався, що князівство Цінь таки завоювало його батьківщину, він утопився в річці Міло. Інший чуський поет III ст. до н. е. Сун Юй, якого вважають першим китайським трубадуром кохання й жіночої краси, вдосконалив винайдену Цюй Юанем форму оди й цим уніс чималу лепту у виділення китайської літератури в самостійний вид мистецтва. У І—II ст. н. е. в країні побачила світ навіяна народним фольклором анонімна поетична збірка "Дев’ятнадцять стародавніх віршів", віршові твори якої були складені на традиційну для китайської поезії тематику: розлука друзів, сум залишених жінок, ностальгія за рідною домівкою.

2.16Склад і жанри Авести

Авеста - збори священних текстів зороастрійців, найстаріший пам'ятник давньоіранськой літератури, складений на особливому, більш ніде не зафіксованій мові, званому в іраністики «авестійським». Збереглася Авеста традиційно ділиться на 5 «книг» і кілька не входять до них інших частин і фрагментів. Ясна - найбільш значуща книга, що представляє собою текст, що читається на основний зороастрийской літургії «Ясна». Об'єднує 72 глави досить різнорідного змісту. Глави 28-34, 43-51, 53 займають Гати, найбільш шанована частина всього авестійського зборів, метричні гімни, присвячені Ахура Мазді, авторство яких традицією і більшістю вчених приписується самому пророкові Заратуштра. Вісперед - додаток до Ясне у вигляді молитов і звернень до «ратам», зразковим главам творінь; складається з 24-х глав. Відевдад - збірка з 22-х глав, присвячений насамперед законам чистоти і боротьби з оскверненням. Яшти - 22 гімни, присвячених Ахура Мазді, Амешаспентам і різним яз Атам. Хорде Авеста - букв. «Мала Авеста», збірник повсякденних молитов, використовуваний як священиками, так мирянами, зміст якого в значній мірі являє собою витяг з інших частин Авести. Деякі оригінальні молитви складені на середньоперсидській мові, і їх авторство традиційно приписується Адурбаду Махраспанду.[4]

3 Переклад на Сході

3.1 Зародження перекладацької діяльності

Зародження перекладацької діяльності на Сході належить до часів сирійців (перша половина ІІ століття н.е.), які перекладали на арабську мову багату спадщину, що датується епохою язичеських вірувань (Bloomshark, 1921, 10 - 12; цит. Addіdaouі, 2000). Великий вплив на роботу сірійських перекладачів зробили методи, що застосовувалися в Греції. Сірійські тексти були дослівними й близькими до оригіналу (Ayad, 1993, 168; цит. Addіdaouі, 2000). Згідно Addіdaouі, одним із кращих сірійських перекладачів був Джарджас (Jarjas). Його відомий переклад книги Аристотеля "Про світ" (Іn the World) дуже точний і близький до першоджерела.

Епоха пророка Мухаммеда

Також важливою для історії перекладу є епоха пророка Мухаммеда. Поширення ісламу і спілкування з іншомовними народами, такими як євреї, римляни та інші, спонукали пророка шукати перекладачів і сприяти навчанню іноземним мовам. Одним з найвідоміших перекладачів того часу був Заід ібн Табет (Zaіd Іbnu Thabet), який зіграв ключову роль, перекладаючи листи пророка, адресовані королям Персії, Сирії, Риму та іудеїв, а також відповіді королів пророкові.

Дата добавления: 2015-09-07