Як струмки до ріки…Віктора Геращенко

Як струмки до ріки,

Тихо плинуть роки –

За плечима

Давно уже повінь…

Я не той, що колись…

Тільки чому ж болить

У душі моїй

Давній той спомин:

Ми і місячний сад,

І на віях роса,

А довкруг –

Листопадова осінь…

Я не твій, я – нічий,

Тільки чому ж звучить

Голос твій

В моїм серці і досі?

І щоосені знов

Моя перша любов

Розквітає,

Мов квітка з кришталю.

І собі на біду

Знов до неї [...]

Знову свічку запалив світанок…

Знову свічку запалив світанок,

Кольори і звуки оживив.

Я тебе запрошую на танок

В тихий сад,

Під музику трави.

Яблуні

Тобі простягнуть віти,

Щік торкнеться не сльоза – роса.

Я одній тобі

У цілім світі

Подарую

Цей ранковий сад.

Знову свічку

Запалив світанок,

Де й поділась

Синьоока ніч.

Я тебе

Запрошую на танок,

Ніжність рук

Довір мені…

Своїх.

Сучасна українська література (часто сучукрліт або укрсучліт) — українська література останніх десятиліть, створена сучасними українськими письменниками. Термін «Сучасна українська література» багатозначний, проте коли точно не зазначено, від якого моменту літературу називають сучасною, часто мають на увазі сукупність творів, написаних від часу здобуття Україною незалежності в 1991 році. Таке розмежування зумовлене відмиранням після 1991 року загальнообов'язкового для СРСР стилю соціалістичного реалізму та скасуванням радянської цензури. Принципові зміни в українській літературі відбулися ще у роки Перебудови (1985) і особливо після Чорнобильської катастрофи (1986)[1].

В результаті більшої свободи, відкритості українського суспільства до чужоземних впливів та значно ширших контактів з літературами інших країн сучасна українська література здебільшого відрізняється від радянської зверненням до досі заборонених тем (Голодомор, сексуальність, наркотики, девіантна поведінка і т. д.), використанням нових стилістичних прийомів (прийоми постмодернізму, неоавангарду, нецензурна лексика, використання суржика), різноманітністю та змішанням жанрів, але й своєрідною епатажністю, а також осмисленням соціальних проблем та історичної пам'ятіДля нової україномовної літератури характерне зниження пафосу типового для соцреалізму. Багато творів відзначені іронією, переоцінкою цінностей та зверненням до тем, що були забороненими за радянських часів. Також завдяки доступу до творів іноземних авторів та до українських творів 1920-1930-х років та до діаспорної літератури в українській літературі значно розширилося стильове різноманіття.

Після відміни заборон на публікацію творів письменників доби Розстріляного відродження, їх заново відкриті твори стали впливовими прикладами для сучасних письменників. Наприклад, Сергій Жадан відзначає своє особливе ствлення до поезії Михайля Семенка[3], для Юрія Андруховича таку ж роль відіграв Богдан-Ігор Антонич[4].

Однією з особливостей творчості українських поетів 1990-х та 2000-х є застосування мультимедіа та перформансів. Так Юрій Андрухович виконував свої вірші разом з гуртом Карбідо, а Сергій Жадан — разом з гуртом Собаки в Космосі. Для цього періоду характерна також велика кількість фестивалів та слемів. Важливим літературним фестивалем сучасної України став щорічний Форум видавців у Львові.

Стилістично сучасні українські письменники користуються низкою стилів та їх комбінаціями. Типовим постмодерністським романом є «Перверзія» Юрія Андруховича. В стилі близькому до магічного реалізму написано роман «НепрОсті» Тараса Прохаська. Оксана Забужко у романі «Польові дослідження з українського сексу» використовує феміністичні та постколоніальні мотиви. Деякі письменники такі як Є. Пашковський, В. Медвідь та К. Москалець пишуть у неомодерністичному стилі.

Літературними критиками було запропоновано декілька варіантів класифікації сучасних письменників. Володимир Єшкілєв у Малій українській енциклопедії актуальної літератури (1998) розділив письменників за поколіннями вісімдесятників (Г. Петросаняк, Ю. Винничук, Ю. Андрухович, В. Неборак, Є. Пашковський) та дев'яностиків (Т. Прохасько, І. Андрусяк, І. Ципердюк, Роман Кухарук) та виділив в літературному процесі тестаментально-рустикальний, неомодерний та постмодерний дискурси[5]. Р. Харчук запропонувала класифікувати авторів як «західників» (Ю. Андрухович, Ю. Іздрик, В. Єшкілєв) та «ґрунтівців» (В. Медвідь, Є. Пашковський, О. Ульяненко) відповідно до їхньої ідейної спрямованості[6]. Подібне розділення «нативістів» та «модернізаторів» зробила і польська дослідниця Оля Гнатюк[7]. Володимир Даниленко розділяє письменників територіально на «житомирську» (В. Медвідь, Є. Пашковський, М. Закусило, Ю. Гудзь) та «галицьку» (Ю. Андрухович, Ю. Винничук, Ю. Іздрик, Т. Прохасько) школи. В подібній класифікації Н. Білоцерківець це «галицько-станіславська» та «київсько-житомирська школи». На думку І. Бондаря-Терещенка варто також виділити східно-українську складову представлену С. Жаданом, О. Солов'єм, А. Білою та О. Ушкаловим[8].

[ред.]

Популярна література

Популярними авторами в Україні є Марія Матіос та Люко Дашвар та інші. Численними преміями відзначені твори подружжя письменників-фантастів Марини та Сергія Дяченків. Твори російськомовного українського письменника Андрія Куркова перекладені багатьма мовами та відомі у Європі. При тому, що автор не пише українською, публічно Курков виступає від імені України і саме як український письменник.

Великої популярності набули драматичні твори Леся Подерв'янського, які відзначаються широким використанням нецензурної лексики, суржику та написані в гумористично-пародійний спосіб.

На поприщі історичних та детективних романів багатьма преміями відмічалися твори Василя Шкляра. Його містично-детективний роман 1999 року «Ключ» витримав понад 12-ть видань (станом на 2009 рік) та перекладено кількома мовами[9]. Розголосу також набув історичний роман 2009 року «Залишенець. Чорний ворон», який піднімає заборонену та замовчувану за радянських часів тему боротьби українських повстанців проти більшовиків в 1920-х роках[10]..

Дата добавления: 2015-09-06