Риси національного характеру героїв роману “Маруся Чурай” Ліни Костенко 3 страница

Роман «Собор» Олеся Гончара – твір багато проблемний, але основна – це проблема історичної пам'яті народу, така давня і традиційна в художній літературі. Вона пов'язана з назвою роману. Собор у «Соборі» безпосередньо впливає на хід подій; є не просто історичним пам'ятником, а виступає символом культурних цінностей народу: духовної єдності поколінь, незнищенності народної пам'яті. Він пережив усілякі лихоліття, його зуміли зберегти і в страшні роки більшовицької руйнації, і в рокиВеликої Вітчизняної війни. Собор вистояв не в одній воєнній круговерті, як безсмертний і незнищенний дух народу. Один із осквернителів старовини, руйначів історичних пам'яток – Володька Лобода дивується живучості храму, що не піддається ніякій руйнації «дивно, стільки вирв бомбами на Зачіплянці було нарито, а його жодна не взяла. Наперекір усім бомбам досі стоїть, мов якась антибомба, вістрями угору, у небо, у вись. Зуміли ж отак поставити, передчути час!...А тепер борись із ним…ще чай побори…»Собор у романі – це єдність поколінь – минулого і сучасного, це історична пам'ять народу, котра не має права на загибель, бо небезпечно для суспільства, якщо воно плодить безбатченків. Той, хто нищить пам'ять народу, перекреслює по своєму його історію, той зречеться в ім'я свого благополуччя батька, матері, Вітчизни.Собор виразніше окреслює минуле, діла чорні і праведні, добро і зло, руйначів і будівельників. Над цим роздумує і Нестор Махно після того, як Яворницький вигнав з храму його степових піратів: «Ти людина-легенда, чому ж діла твої такі чорні? Чому жадоба руйнацтва така дужа, така могутня в тобі? Чи світ іде до того? До того, що на сцену виступають тільки двоє: Руйнач і Будівник…Але знати б тобі: зайнятий руйнуванням неминуче деградує…»Підтвердженням цих роздумів є руйнівна діяльність Володьки Лободи, що «сидить на культурі» і водночас руйнує її. Замахнувся він і на витвір-диво рук козацьких зодчих – зачіплянський собор. Замахнувся, бо нюхом уловлював дух руйнівної системи, прислухався, що скажуть зверху. На якійсь нараді нібито було сказано: навіщо нам десятки пам'яток із вісімнадцятого сторіччя? Чому не залишити по одній від сторіччя, а решту…Може, й справді там настрій такий? А ось як Володька Лобода, позбавлений історичної пам'яті безбатченко, людина без роду і племені, відгукується про письменників, яких турбують «вічні питання, вічні істини»: «Їм би оцей собор – стояли би вік на нього молились… Хлібом їх не годуй, тільки дай їм тієї козаччини…»Тим часом Олесь Гончар устами своїх героїв розпочинав дуже важливу розмову про дух і бездуховність, пам'ять і безпам'ятство, про творення і руйнування…Невже всюди, де йде будівник, повинен іти невідлучно, як тінь, і руйнач?» - ставить питання автор «Собору». Його герої «переглядають світ від стійбищ первісної людини до Геродота», від фольклорних вершин поезії і до гнівного слова Шевченка, від патріотичних звитяг запорожців – до наших днів. Аналізуючи минуле й сучасне, герої «Собору» переконуються: на шляху до свободи людина завжди стикалася з руїнництвом, яке призводило до нищення найцінніших витворів людських рук, розуму й натхнення. Їх турбує проблема: «невже душа висихатиме, а зостануться з часом лише каркаси інтелекту? І зникатимуть святощі, а на їх місце вдиратиметься цинізм?» а як же з тим, що витворила культура кожної нації? Як із соборами, з народними звичаями, неоціненними загальнолюдськими цінностями? З тих уже далеких від нас 60-х років О.Гончар своїм «Собором» звертається до нас, тих, хто щойно вступив у ХХІ сторіччя: «Чому пісень не співаєте...Чому навіть сміх ваш не схожий на той, яким сміялось козацтво?»Автор стверджує, що є якась колективна свідомість у народу, в людства – повинна ж вона передаватись у майбутнє, повинна ж у пам'яті прийдешніх зберегтись.Саме над цим розмірковує і воєнком, який у роки війни не віддавав наказу стріляти в собор: «тут уперше перед ним була зодчеська цінність з нерозчавленими куполами», врятована випадком чи нестримним рухом фронтів.І хоч собор був чудовим орієнтиром, але начарт твердо перестеріг своїх артилеристів:-- По тому – не бити!Чому він так тоді сказав? Може, пекуча ненависть до руйначів, до нищителів прояснила йому розсудок, продиктувала наказ – зберегти!У спогадах виникали пам'ятники архітектури, що «як білі світильники, кимось поставлені в правіки, осявали його похмуру північ. Але тоді він не знав, що то – зодчество, не знав, що те світло творіння, той голос невідомих будівельників був посланий із сивої давнини і для його душі, що й для неї той голос призначався. І хіба винен ти, що дивився на все те очима, які не вміли та й не бажали нічим дорожити, не розуміли, що перед ними скарби?»Тільки згодом відчуєш це, пройшовши півсвіту дорогами руїн і страждань.Ті, хто будували цей красень-дев'ятиглавець, думали про вічність. Людині властиво прагнути вічності, знаходити в ній мету і натхнення, увічнювати себе в творіннях своїх і дарувати їх нащадкам.Звичайно, розмірковує герой, можна прожити і без пісні, і без соборів, і без Рафаеля, а «Анну Каренину» читати в екстракті, на півтори сторінки тексту. Але чи не стали б ми тоді тяглом історії?А Микола Баглай не хоче стати «тяглом історії»: він намагається переконати й інших у тому, що собор – найвища поезія, що в «отому гроні соборних бань живе горда, нев'януча душа степу. Живе його мрія-задума, дух народу, його естетичний ідеал…»Він звертається до друга-«технократа» з такими словами: «Нас з тобою не буде, а дев'ятиглав цей стоятиме, повинен стояти!... Такий собор, такий витвір, він належить не тобі, не мені, точніше, не тільки нам. І не тільки нації, яка його створила. Він належить усім людям планети!»Зруйнувати собори – це значить на руїнах, знищити сенс праці людської й історичної пам'яті, а це – гріх.Нині кожен мусить почувати себе органічною часткою великого собору людської цивілізації, всім своїм єством бути пружним каменем у цьому соборі, щоб самовіддано тримати на собі його споруду.Як добре, що за роки незалежності України багато вже відродилося і відроджується соборів, наших духовних святинь, повертається до нас історична пам'ять.Наше око милують і радують відроджені храми куполами золотих бань, що стрімко піднялись у саме блакитне небо з жовтими променями великої надії, що жевріє в кожному серці: бути соборам на широких теренах незалежної соборної України. Вони допоможуть очистити назавжди глибоку «людської душі криницю».Відгукнімось, юні друзі, на заклик Олеся Гончара: «Собори душ своїх бережіть, друзі…»

I. Висока оцінка роману О. Гончара "Собор" літературною критикою 80-х років XX ст. (домінує світло і чистота, висока мораль і духовність).

II. Символічність образу собору в романі. 1. Особливість стилю Гончара в романі (за визначенням самого письменника — "поетичний реалізм", коли "в землю — корінь, віти — в небеса"; звідси романтична манера письма, символічність багатьох образів).2. Собор в житті героїв роману — Миколи Баглая й Єльки (для Миколи собор — таємниця, яку не можна пізнати; для Єльки — блакитні планети дитинства).3. Боротьба за собор (не боротьба за людські душі, вона вимагає від людей виявити свою сутність; байдужість до долі собору тих, хто перетворив його на склад, або мріє відкрити там кафе чи базар — це зубожіння душ людей; вони "не мають соборів в душі", висока моральність дій тих, хто здатен відстояти свою святиню, зокрема Миколи Баглая, образ якого наприкінці роману набуває біблійної масштабності).4. Символічний зміст образу собору (собор — витвір "козацького зодчества", занедбаний у радянські часи; зараз він під наглядом реставраторів, його треба не тільки зберегти, але й відновити; чи вдасться це зробити? Собор символізує неперевершену красу національного мистецтва, силу гармонії і довершеність, в ньому — історична пам'ять народу; боротьба за його збереження — це боротьба за збереження чистоти людських душ)."Бережіть собори своїх душ" (актуальність проблем, окреслених автором роману, в наші дні; ці проблеми не вирішені ще й сьогодні).

Образ Володьки Лободи (за романом Олеся Гончара “Собор”)Той будує, той руйнує…

Т. Г. Шевченко “Сон”“Чи свiт iде до того… що на арену виступають тiльки двоє: Руйнач i Будiвник…” – говорить професор Яворницький у романi О. Гончара “Собор”Будiвники зводять величнi споруди, вирощують сади i хлiб, творять красу, захищають добро, бережуть собори людських душ. Руйначi нищать природу, паплюжать красу, прагнуть перетворити людськi душi на купу цегли, або зовсiм її знищити. Будiвельникiв значно бiльше, тому свiт живе i розквiтає. А “зайнятий руйнуванням неминуче деградує”.Яскравим представником Руйначiв виступає в романi О. Гончара “Собор” “висуванець”, “батькопродавець” i духовний пiгмей Володька Лобода.Володимир – син старого сталевара, чесної i мудрої людини. Але вiн потрапляє в абсолютну залежнiсть вiд “наркотику владолюбства, героїну кар’єризму”, стає своєрiдним Геростратом нашого часу.Кажуть, що все лiпше пiзнається у порiвняннi. Роман “Собор” “населений” прекрасними людьми, i саме в порiвняннi з ними ми так виразно бачимо жалюгiднiсть цього зачiплянського “генiя”, який чого тiльки не вигадував (i “кiмнати щастя”, i вiкторини, i карнавали, i навiть кольоретки для цукрових коробок) аби висунутися, догодити начальству! Ця людина, не маючи власного свiтогляду, постiйно прагне вловити настрiй вищих iнстанцiй: “… кортiло “генiєвi” наперед вгадати, як той поведеться в питаннi про собор, щоб i собi вiдповiдно вiдкорегувати паруси”.Контраст мiж Будiвниками i Руйначем Володькою Лободою вiдчувається в усьому.Для перших кохання – основа життя, продовження роду людського. Для Володьки його нiби не iснує – у дiвчинi вiн бачить красиву рiч, яку ще треба “шлiфувати” пiд свiй смак.Будiвники близькi до природи, Лобода-старший закликає кожного посадити дерево, у той час як Лобода-молодший збирається чи то затопити, чи то висушити плавнi, байдуже, що саме, аби привернути до себе увагу начальства.не втрачають iсторичної пам’ятi, вони знають своїх предкiв i шанують їх. Яворницький ризикував життям, щоб врятувати козацький музей, уся Зачiплянка обурювалася через зникнення таблички -”паспорта” з iсторичної пам’ятки – собору. А Володька лобода? У нього руки сверблять перетворити цю прекрасну споруду на купу цегли, бо на його думку собор – “мотлох вiкiв”. Iснування ж собору нiби пiдкреслює ницiсть i дрiб’язковiсть його власної душi.Важливу роль вiдiграє в життi людини прекрасне. а хiба це здатен зрозумiти такий-от “висуванець”?Свiт творять трударi. Старi сталевари в будинку iнвалiдiв не можуть сидiти склавши руки, i працюють у своєму пiдсобному господарствi. Як до творчостi ставиться до власної ливарської працi Iван Баглай. Микола Баглай та Олекса-механiк прагнуть створити димоуловлювачi, щоб люди дихали чистим повiтрям. Єлька пестить колоски, вирощенi її подругами…А що робить Володька? Лише метушиться, сьорбає юшку з браконьєрами та робить капостi порядним людям.То який же ж слiд залишиться пiсля нього на землi? Хiба що з тих, що їх хочеться витерти з чистої пiдлоги брудною ганчiркою.Людину людиною роблять доброта i чуйнiсть. Старий Лобода вiдчуває тяжкий настрiй незнайомої дiвчини i прагне їй допомогти, у той час, як його горе-син брутально ображає старого вчителя. Ставлення Володьки до рiдного батька теж яскраво характеризує його як Руйнача. Спочатку вiн бере старого Лободу до себе, але – чому? “Бiля мене будете, тату, а то скажуть, наче у вас i сина нема! А ви ж заслужений металург, з вашою славою i менi легше…” – пояснює вiн. Та навiть така “добра справа” виявилась для нього надто складною – невдовзi з вражаючою легкiстю Володька вiдправляє батька до будинку ветеранiв i навiть майже не навiдується до нього.“Казали колись, … що в людини на плечi, i на лiвiм, i на правiм, сидить невидимий… товариш Дух, так його назвемо. Один пiдказує: роби добро, а другий у друге вухо нашiптує, пiдбиває на зло…” – говорить у романi Гончара старий Нечуйвiтер. Питання в тому – кого саме слухатиметься людина…Добро i зло споконвiку в двобої. Вiд самого створення свiту виникли протилежностi: Бог i диявол, Авель i Каїн, любов i ненависть, воля i рабство, добробут i злиднi, творчiсть i руйнування… Але ми бачимо в романi, що Будiвникiв усе ж таки бiльше.Тож давайте прислухатись саме до доброго “товариша Духа”. Не варто наслiдувати прикладу Володьки-”висуванця”. Тодi нам вдасться зберегти найпотрiбнiше – собори нашої душi.

Твір на тему: "Краса духовного світу героїв роману «Собор» Олеся Гончара"

Олесь Гончар - один із найвидатніших українських письменників. У своїх творах він порушує пекучі проблеми життя, а найбільше - проблему духовності. Адже тільки тоді людина є людиною, коли вона любить свій край, почуває відповідальність за збереження природи, історичної та національної пам’яті, коли вона працьовита, добра і щедра, чутлива до краси. Все це віднайшло своє повне вираження в образах героїв роману «Собор». Цей твір звернений як до сучасників, там і до прийдешніх поколінь із закликом зберегти «собори душ ваших!» Зачіплянський собор - центральний об’єкт роману. Собор - суддя, і навітм не в метафоричному значенні. Дивлячись на людей, так чи інакше пов’язаних із цією історичною пам’яткою, читач може аналізувати їхні характери, мрії, прагнення, вчинки тощо. Найбільш яскравим образом роману, на мою думку, є Єлька Че-чіль. її доля дуже складна: сирітство, колгоспна каторга, приниження, жахливе тавро «збитої роси», але тим сильнішою й духовно прекраснішою є героїня.Чи була б нона щаслива, будучи інакшою? Гадаю, що ні! Сила ж її духу вражає, як і розум. Н умовах цілковитого тоталітаризму (навіть не маючи паспорта) Єлька знаходить сили, щоб втекти до іншого життя. А що чекало на неї у рідному селі Вовчугах? Лише повна самотність, принизливе глузування, важка праця «до сивих кіс», деградація. А, може, висока честь - доглядати призову корову”? Звісно, дівчина це розуміла і, будучи наполегливою, сильною, духовно багатою, освіченою, прагнула іншого. Серце Єльки пережило багато тяжких випробувань, але вона все подолала. Було й добре в її житті, й підступне. Це і допомога дядька Ягора, який зрозумів і прийняв до себе жити бідну дівчину, і кохання Миколи Батлая, і навіть залицяння Володь-ки Лободи. Єлька спочатку симпатизує йому - він здасться уважним, дружелюбним. Але згодом вона розуміє, що його «солодкі слова» - лише принада. Бо молодому кар’єристу потрібна передова дружина, бо це - шлях до безхмарного життя.Справжнім ідеалом, про який мріяла дівчина, став для неї Микола - чесний, розумний, працьовитий хлопець, який прагне допомогти односельцям врятувати собор та захистити їх від екологічного забруднення. Як пі прагнення народилися у цього синьоокого, чорночубого юнака? Адже довелося йому побачити світ в окопі, під свист снарядів і вибухи бомб, а потім пізнати голод, скруту, бо, допомагаючи матері, ходив по селах «міняти» й трохи не замерз. Мабуть, оті сонячні степи, що «змалку входили в свідомість дітей», та край козацької слави, сиві могили та отой собор - «…шедевр, поема степового козацького зодчества» - виплекали в нього почуття прекрасного. І не тільки в нього, стежину до свого Щастя знайшла і Єлька. її зустріч з Миколою наповнюють життя іншим, зовсім новим світлим сенсом. Гадаю, що такий образ парубка не застарів за сорок років, бо роман О. Гончарем був написаний у 1968 ропі. Чесність, розум і духовна краса ніколи не стануть «зайвими» - вони потрібні завжди будь-якому хлопцеві й дівчині.Єлька і Микола приваблюють нас щирістю й скромністю, світлими поривами своїх молодих сердець, ясними думками і чистими ідеалами. Від щирого серця їм симпатизує і сам письменник.Що допомогло героям вистояти і зберегти свою гідність? Саме духовність - стверджує автор усім змістом роману. Отже, О. Гончар створив прекрасну галерею духовно багатих, щедрих на добро людей і вивів проблему збереження високої духовності на перше місце. Письменник закликає нас, молоде покоління, берегти свою духовну культуру, бо історичне і культурне безпам’ятство перетворює людину на перекоти поле, що не тримається корінням за рідну землю і лише засмічує її, а душу її з величного храму перетворює на руїну - купу цегли. Письменник-громадянин закликає кожного з нас не допустити такої руйнації, збагачувати красу свого духовного світу, бо ми «козацькі діти», як святиню маємо берегти пам’ять, дорогоцінні набутки минулих віків, оберігати їх і примножувати, дбати про наш внесок до скарбниці мистецької історії.

Гри́гір Миха́йлович Тютю́нник (*5 грудня 1931, Шилівка, Полтавська область — †6 березня 1980) — український письменник-прозаїк. Народився в родині селян — Тютюнника Михайла Васильовича і Тютюнник (до заміжжя Сивокінь) Ганни Михайлівни,які працювали в колгоспі — батько плотникував, косив, пиляв, і, що цікаво, то вже в свої немолоді роки не полишав надії вступити в виш і почати вчителювати, а Мати працювала на різних роботах — полола, в'язала, поливала і подавала снопи в барабан.У 1937 році, його батька було заарештовано органами НКВС з політичних мотивів, і пущено по сибірських етапах (У 1957 році Михайла Васильовича було реабілітовано посмертно).Після того, як батька забрали в тюрму, письменника до себе на Донбас взяв батьків брат Филимон Васильович Тютюнник. Він і його дружина, Наталя Іванівна Рябовецька, з хутора Троянівка, вчили й виховували малого Григора.Як згадував сам письменник:«Вони обоє працювали в школі. Дядя був бухгалтером, тьотя викладала українську мову й літературу. З того часу я запам'ятав «Як упав же він з коня», «На майдані». Я любив і знав казки Пушкіна і безліч українських народних казок, з яких я найбільше люблю й зараз «Котигорошко», - прекрасна казка. Перечитував оце недавно — диво, та й годі...[Джерело?]»Тяжкі умови дитинства стали основою багатьох тем та сюжетів майбутніх творів. На формування світосприймання вплинули рання втрата батька, життя вдалині від матері, завдані війною моральні й матеріальні втрати тощо.У 1938 р. Дядько зі своєю дружиною віддали Григора до школи в український перший клас, який нараховував сім учнів, а тому через деякий чає був розформований, і хлопця перевели в російський клас. З того часу і до 1962 року, як зазначав сам Тютюнник, він розмовляв, писав листи (іноді оповідання) виключно російською мовою. [Джерело?]У 1946 році після закінчення п'ятого класу пішов в Зіньківське ремісничому училищє № 7, де одержав спеціальність слюсаря. Закінчивши його працював на Харківському заводі ім. Малишева, але захворів на легені, повернувся до Шилівки. Не відпрацювавши належних трьох років, за що відсидів 4 місяці в колонії. Як вийшов, повернувся у Донбас, будував Миронгрес, слюсарював, працював в колгоспі, на відбудові шахт у Донбасі.Пізніше в своїх спогадах Григір згадував:«Після закінчення п'ятого класу пішов я в Зіньківське РУ № 7, щоб мати якусь одежину і 700 грамів хліба на день. Вони, оті 700 грамів, і врятували нас із мамою у 47-му: я носив «з города» щодня по шматочку, глевкому і сплюснутому, в кишені, як порожній гаманець. Восени нам, ремісникам, вручили атестати слюсарів п'ятого розряду і одвезли машинами до Охтирки. А звідси поїздом — до Харкова, на завод ім. Малишева. Там нам дали гуртожиток (одна кімната — загін на 68 душ) і розподілили по цехах.[Джерело?]»У 1951 р. Тютюнник пішов до армії, служив у морфлоті радистом на Далекому Сході. Після демобілізації закінчив вечірню школу, працював токарем у вагонному депо. У 1957 —1962 pp. майбутній письменник навчався в Харківському університеті на філологічному факультеті. Саме тут він захопився літературною працею і самоосвітою. Після служби вперше пробує писати (російською мовою). Значний вплив на формування його літературних смаків, на ставлення до літературної праці справив його брат — письменник Григорій Тютюнник.Меморіальна дошка на будинку на Андріївському узвозі де в 1963—1967 роках мешкав письменникПершу новелу «В сумерки» написав російською мовою і за підписом «Григорий Тютюнник-Ташанский» надрукував її в журналі «Крестьянка» у 1961 р. Після смерті старшого брата Григорія Тютюнника (автора роману «Вир») переклав свої «Сумерки» українською мовою і з того часу писав лише нею.«Прочитав словник Грінченка і ледве не танцював на радощах — так багато відкрив мені цей блискучий твір. Негайно переклав свої «Сумерки» на рідну мову і тепер уже не розлучаюся з нею, слава богу, і не розлучуся до самої смерті.[Джерело?]»Після закінчення Харківського університету (1962) Гр. Тютюнник учителював у вечірній школі на Донбасі. В 1963 р. Григір Тютюнник переїхав до Києва, редакції газети «Літературна Україна», публікує в ній кілька нарисів на різні теми та перші оповідання:«Дивак», «Рожевий морок», «Кленовий пагін», «Сито, сито...». Молодіжні журнали «Дніпро» та «Зміна» вміщують новели «Місячної ночі», «Зав'язь», «На згарищі», «У сутінки», «Чудасія», «Смерть кавалера».Зацікавившись кінематографом, Гр. Тютюнник працює у сценарній майстерні Київської кіностудії ім. О. Довженка, — створює літературний сценарій за романом Григорія Тютюнника «Вир», рецензує твори колег-кінодраматургів та фільми. Переходить на редакторсько-видавничу роботу, а згодом повністю віддається літературній творчості.1966 p. вийшла перша його книжка «Зав'язь» (вид-во «Молодь»). «Зав'язь» була однією з тих книжок, які засвідчили новий злет української прози і зробили популярним ім'я Гр. Тютюнника, воднораз вирізнивши його серед творчої молоді.Журнал «Дружба народов» відзначив оповідання Гр. Тютюнника як кращі в своїх публікаціях 1967 р.У 1968 р. «Литературная газета» оголосила всесоюзний конкурс на краще оповідання. Григору Тютюннику було присуджено премію за оповідання «Деревій». Твір дав назву збірці (1969), до якої увійшли повість «Облога» та кілька оповідань.У 1970-ті роки з'являються у пресі — республіканській («Вітчизна», «Дніпро», «Ранок») та всесоюзній («Дружба народов», «Сельская молодежь», «Студенческий меридиан») нові твори Григора Тютюнника. У Таллінні виходить збірка його оповідань естонською мовою (1974). Журнал «Сельская молодежь» у 1979 р. (№ 1) повідомляє, що його нагороджено медаллю «Золоте перо» — за багаторічне творче співробітництво. Виходять друком збірки «Батьківські пороги», «Крайнебо» (Київ, 1972, 1975), «Отчие пороги» (Москва, 1975), «Коріння» (Київ, 1978).Тютюнник перекладав українською мовою твори В. Шукшина: 1978 р. у видавництві «Молодь» вийшла збірка оповідань та кіноповістей «Калина червона»; він перекладав і твори М. Горького («Серце Данко»), І. Соколова-Микитова («Рік у лісі») та ін. Надгробок Г. М. Тютюнника на Байковому кладовищі в Києві.На початку 1970-х років Гр. Тютюнник працював у видавництві «Веселка». Серед його продукції — настільна книга-календар для дітей «Дванадцять місяців» (1974), у підборі матеріалів до якої виявився його літературний смак, мистецька вимогливість, повага до юного читача. Пише він і сам твори для дітей, видає збірки оповідань «Ласочка» (1970), казок «Степова казка» (1973), які по-новому розкрили талант письменника. За книги «Климко» (1976) і «Вогник далеко в степу» (1979) Григорові Тютюннику присуджено республіканську літературну премію ім. Лесі Українки 1980 p.В останні місяці життя письменник працював над повістю «Житіє Артема Безвіконного»Не будучи в змозі в усій повноті реалізувати свій талант в атмосфері чиновницького диктату над літературою, 6 березня 1980 р. Григір Тютюнник покінчив життя самогубством. Поховано письменника на Байковому кладовищі в Києві.1989 р. його творчість була посмертно відзначена Державною премією ім. Т. Г. Шевченка.

Сенс назви новели Г. Тютюнника “Три зозулi з поклоном”

Багато творiв написано про велике людське почуття Ї кохання. Не є винят­ком i творчiсть Григора Тютюнника. Раннє оповiдання “Зав’язь” є зворушливою лiричною сповiддю про перше кохання, про незабутню ранню весну, коли у гiллi “зав’язуються дрiбнi, мов роса, прозеленкуватi крапельки” Ї зав’язь. Цю зав’язь потрiбно берегти, захи­щати вiд весняних холодiв.Зав’яззю є перше кохання юних Миколки i Сонi, сором’язливих i чистих, прекрасних у своïй наïвностi й щиростi. Символiчно, що юнак, нiби боячись втратити найдорогоцiннiший скарб любовi, обкурює свiй i Сонин садок, рятую­чи при цьому i зав’язь ïхнього почуття. Саме в час цвiтiння саду i появи зав’я­зiЇ майбутнього плоду народжується перше юнацьке почуття. I нехай на днi глибокого провалля ще лежить снiг, нехай насмiхається дiд, Ї у юнака зрива­ється голос, коли вiн дивиться у дiвочi очi, паморочиться голова, а серце почи­нає калатати, як дСимволiчним втiленням добра, людяностi, мудростi постають героï новели Григора Тютюнника “Три зозулi з поклоном”. Цей трагiчний, щемливо лiричний твiр має присвяту: “Любовi Всевишнiй присвячується”. Епiтет “Всевишнiй”, який в украïнськiй мовi вживається лише у сполученнi зi словом Бог, пiдкреслює велич найбiльшого людського почут­тяЇ кохання. Золотоволоса Марфа сильно, пристрасно, жагуче любила Михайла, серцем вгадувала день, коли приходив лист вiд нього. Випросивши листа, “пригортає його до грудей, цiлує в зворотну адресу…”. От тiльки листи були адресованi Со­фiï. В одному з листiв Михайло просив дружину: “Соню, сходи до неï i скажи, що я послав ïй, як спiвав на ярмарках зiнькiвських бандуристочка слiпенький, послав три зозулi з поклоном…” Михайло, як i бiльшiсть украïнцiв, вiрив не лише у приворотне зiлля й при­воротнi замовляння, а й у вiдворотнi зiлля та замовляння. Щоб позбавити мук палко закохану людину, якiй не могли вiдповiсти взаємнiстю, передавали сво­єрiдне привiтання: “Три зозулi з поклоном”. Таке привiтання означало: забудь, покинь, залиш мене, вiдпусти. Вiдомо, зозуля гнiзда не мостить, тож людина повинна булазрозумiти, що ïï кохання приречене, не матиме у вiдповiдь тако­го ж почуття. Михайло хоче хоча б у снi побачити дружину i малого сина, тому i просить Софiю сходити до Марфи. Хай не ходить бiля нього ïï нещасна душа: “Може, вона покличе свою душу назад i тодi до мене прийде забуття хоч на хвильку”,Ї сподiвається Михайло, краючись серцем у далекому Сибiру. Новела “Три зозулi з поклоном” Ї згадка про батька, якого як ворога народу було заарештовано 1937 року. Заарештовано i героя новели Михайла. I Марфа, яка кохала чужого чоловiка, i Софiя, яка чекала на повернення чоловiка iз за­слання, i Михайло, який бажав повернутися до родини, думаю, сподiвалися на щастя i кохання марно. До всiх них линули зозулi з поклонами.би, це щось подiбне до тренування. Дiд готує хлопця до життя, а водночас i згадує свою молодiсть. Те, що в нього слово колоритне, пiдтверджує характеристика, яку дiд дає онуковiй коханiй. ” Ї …то дiвка з тiєï куряви, що чорти на дорогах крутять.Ї Просто в неï мiцний характер, Ї кажу спокiйно, аби випорснути з дому”. Оповiдання “Зав’язь” вразило мене вiдчуттям автора i умiнням передати найтоншi порухи людськоï душi. Вдалим є i те, що розповiдь ведеться вiд першоï особи, що допомагає краще розкрити внутрiшнiй свiт героïв, передати ïхнi на­строï, переживання i радостi. Символiчна i назва твору: зав’язь першогоюнаць­кого почуття, яке народжується у благословенний час цвiтiння саду i появи зав’язi Ї майбутнього плоду. Хочеться вiрити, що у Миколи i Сонi попереду довге i щасливе життя, що у ïхнiх серцях надовго оселилося велике людське ко­хання, яке зiгрiватиме душi, допомагатиме i пiдтримуватиме ïх на нелегкiй жит­тєвiй дорозi.

Новела

Любові всевишній присвячується Повертаючись додому, хлопець помічає, що сусідка Марфа Яркова щось дуже пильно його розглядає. Мати пояснює, що Марфа любила його батька, а він на нього схожий. Потім мати згадує, що Марфа завжди першою відчувала, коли від тата має прийти лист, бігла до пошти і вмовляла листоношу дати їй хоча б потримати дорогоцінний трикутник. Платила за це карбованець і обливала листа гарячими сльозами. Вона, Соня, все те бачила, завжди бігла за Марфою з поля слідком. Сама ж ніколи так не здогадувалась про листи. Марфа була молодшою за батька, але він завжди виглядав молодим, був показним, сильним, красивим. Дівчині не пощастило з чоловіком, от і закохалася вона, хоч Михайло приводу не давав, тримався осторонь. Тільки в останньому своєму листі написав: "Не суди мене гірко. Але я ніколи нікому не казав неправди і зараз не скажу: я чую щодня, що десь коло мене ходить Марфина душа нещасна. Соню, сходи до неї і скажи, що я послав їй, як співав на ярмарках Зіньківських бандуристочка сліпенький, послав три зозулі з поклоном, та не знаю, чи перелетять вони Сибір несходиму, а чи впадуть од морозу

. Зав’язь (дуже стисло) скорочено

- Тютюнник Григір

Стислий переказ, виклад змістуМикола кудись ретельно збирається: одяг нову сорочку, наслинив чуба. Дід підсміюється з нього, але хлопець здогадується, ще старий жалкує за тими вечорами, коли розповідав онукові про життя в австрійському полоні та про щось інше цікаве. Тепер же Микола дорослий і в сутінках вирушає гуляти. Дід ще встигає крикнути услід, що настраждається хлопець, якщо жениться "на тій прояві". Та онук не зважає. Там десь, за садками, біля провалля чекає його Соня. Побачивши її, Микола відчуває, як стає вищий, дужчий. Тільки з голосом щось діється, аж противно. Хлопець ніяковіє перед Сонею, коли вони лізуть у провалля дивитися на захований тут від весни сніг, усе ніяк не наважується її поцілувати. А вона потай чекає. Потім розсердився, набрався сміливості та й поцілував... у вухо. Дівчина зразу ж прихилилась покірно до коханого, хоч і мала норовливий характер. І ось вони вже сидять на лаві, і Соня розповідає Миколі, які вона вишиє йому сорочки. Уранці дід загадує розкладати у садку багаття, щоб зав’язь не побило морозом, і Микола намагається пустити диму і на сусідський город…

Васи́ль Семе́нович Сту́с(*6 січня 1938, село Рахнівка Гайсинського району Вінницької області — †4 вересня 1985, табір ВС-389/36-1 біля села Кучино, Пермської області) — український поет, перекладач, прозаїк, літературознавець, правозахисник. Один із найактивніших представників українського культурного руху шістдесятників. Герой України.За власні переконання в необхідності української культурної автономії творчість Василя Стуса була заборонена радянською владою, а сам поет був на 12 років позбавлений волі. Народився в селянській родині, був четвертою дитиною в родині. У 1939 році батьки — Семен Дем'янович та Ірина Яківна — переселилися в місто Сталіно (нині Донецьк), аби уникнути примусової колективізації. Батько завербувався на один із хімічних заводів. Ще через рік (1940) батьки забрали туди своїх дітей. Василь Стутс замолодуУ 1944—54 Василь навчався у донецькій міській середній школі № 265 і закінчив її зі срібною медаллю. Василь вступив на історико-літературний факультет педагогічного інституту міста Сталіно. У студентські роки Стус постійно і наполегливо працював у бібліотеці. У студентські роки Стус разом з Олегом Орачем, Володимиром Міщенком, Анатолієм Лазаренком, Василем Захарченком, Василем Голобородьком був членом літературного об'єднання «Обрій».Закінчивши 1959 навчання з червоним дипломом, три місяці працював учителем української мови й літератури в селі Таужне Кіровоградської області, після чого два роки служив в армії на Уралі. Під час навчання і служби став писати вірші. Тоді ж відкрив для себе німецьких поетів Ґете і Рільке; переклав близько сотні їх віршів. Ці переклади було згодом конфісковано і втрачено. 1959 у «Літературній Україні» опублікував свої перші вірші з напутнім словом Андрія Малишка.Працював учителем української мови та літератури у середній школі № 23 м. Горлівки. Згодом був підземним плитовим на шахті «Октябрьська» в Донецьку[1].З березня по жовтень 1963 — літературний редактор газети «Социалистический Донбасс». Зокрема, працював в україномовній частині редакції цієї газети (українською було підготовлено і вийшло декілька чисел цієї газети). Вступив до аспірантури Інституту літератури Академії наук УРСР ім. Т. Шевченка у Києві із спеціальності «Теорія літератури». За час перебування в аспірантурі підготував і здав до видавництва першу збірку творів «Круговерть», написав низку літературно-критичних статей, надрукував кілька перекладів із Ґете, Рільке, Лорки. Належав до Клубу творчої молоді, який очолював Лесь Танюк.У вересні 1965 під час прем'єри фільму Сергія Параджанова «Тіні забутих предків» у кінотеатрі «Україна» в Києві взяв участь в акції протесту. Стус разом з Іваном Дзюбою, В'ячеславом Чорноволом, Юрієм Бадзьо закликав партійних керівників і населення столиці засудити арешти української інтелігенції, що стало першим громадським політичним протестом на масові політичні репресії в Радянському Союзі у післявоєнний час. За участь у цій акції його відраховано з аспірантури.Роки тимчасових робіт (1965 — 1972) стали найщасливішими роками його життя. Хоча з моменту виступу у кінотеатрі за ним й слідкували агенти КДБ, він часто їздив з друзями в подорожі, в ці роки він й знайшов свою кохану.Не можна також й оминути того великого значення, якого набула для нього робота в архіві. Заробляв на життя, працюючи у Центральному державному історичному архіві, згодом — на шахті, залізниці, на будівництві, в котельні, в метро. З 1966—72 — старший інженер у конструкторському бюро Міністерства промисловості будматеріалів УРСР.1965 одружився з Валентиною Василівною Попелюх. 15 листопада 1966 у них народився син — нині літературознавець, дослідник творчості батька Дмитро Стус.Пропозицію Стуса опублікувати 1965 свою першу збірку віршів «Круговерть» відхилило видавництво. Незважаючи на позитивні відгуки рецензентів, було відхилено і його другу збірку — «Зимові дерева». Однак її опублікували в самвидаві. У 1970 книжка віршів поета «Веселий цвинтар» потрапила до Бельгії і була видана в Брюсселі.У відкритих листах до Спілки письменників, Центрального Комітету Компартії, Верховної Ради Стус критикував панівну систему, що після відлиги стала повертатися до тоталітаризму, відновлення культу особи та порушення прав людини, протестував проти арештів у середовищі своїх колег. На початку 1970-х приєднався до групи захисту прав людини. Літературна діяльність поета, його звернення у вищі партійні інстанції з протестами проти порушення людських прав і критичними оцінками тогочасного режиму спричинили арешт у січні 1972.12 січня 1972 року — перший арешт; впродовж майже 9 місяців поет перебував у слідчому ізоляторі. Саме тоді було створено збірку «Час творчості». На початку вересня 1972 київський обласний суд звинуватив його в «антирадянській агітації й пропаганді» та засудив до 5 років позбавлення волі і 3 років заслання. Покарання відбував у мордовських і магаданських таборах. Весь термін ув'язнення перебував у таборах Мордовії. Більшість віршів, що Стус писав у таборі, вилучалася і знищувалась, лише деякі потрапили на волю через листи до дружини. По закінченню строку, Стуса 1977 вислали в Матросове Магаданської області, де він працював до 1979 на золотих копальнях. З ув'язнення звернувся із заявою до Верховної Ради СРСР з відмовою від громадянства: «…мати радянське громадянство є неможливою для мене річчю. Бути радянським громадянином — значить бути рабом…». Меморіальна дошка на першому корпусі Донецького університету, в якому навчався поет (1954 — 1959) Надгробок Василя Стуса на Байковому кладовищі в Києві.1978 року поета прийнято до PEN-клубуПовернувшись восени 1979 до Києва, приєднався до гельсинської групи захисту прав людини. Попри те, що його здоров'я було підірване, Стус заробляв на життя, працюючи робітником на заводі: спочатку, з жовтня 1979 до січня 1980, формувальником II-го розряду ливарного цеху на заводі ім. Паризької комуни, після цього і до арешту — працював в цеху № 5 українського промислового об'єднання «Укрвзуттєпром» фабрики взуття «Спорт» намажчиком затяжної кромки на конвеєрі. У травні 1980 був знову заарештований, визнаний особливо небезпечним рецидивістом і у вересні засуджений на 10 років примусових робіт і 5 років заслання. Відмовився від призначеного йому адвоката Віктора Медведчука, намагаючись самому здійснити свій захист. За це Стуса вивели із зали суду і вирок йому зачитали без нього. В одному з листів, адресованому світовій громадськості (жовтень 1980), відомий російський правозахисник А. Сахаров розцінив вирок Стусові як ганьбу радянської репресивної системи.Адвокатом Віктора Медведчука затвердили, незважаючи на чисельні протести обвинуваченого. Суд проходив за зачиненими дверима. Відомий письменник, правозахисник, громадський діяч і друг Василя Стуса Євген Сверстюк згадує: «Коли Стус зустрівся з призначеним йому адвокатом, то відразу відчув, що Медведчук є людиною комсомольського агресивного типу, що він його не захищає, не хоче його розуміти і, власне, не цікавиться його справою. І Василь Стус відмовився від цього адвоката».[2] Сам Медведчук наполягає, що роль адвоката в таких процесах була мінімальною: «Якщо хтось думає, що я міг би врятувати Василя Стуса, то він або брехун, або ніколи не жив у Радянському Союзі й не знає, що це таке. Рішення за такими справами ухвалювалося не у суді, а в партійних інстанціях і КДБ. Суд лише офіційно затверджував оголошений вирок» (цит. за офіційним інтернет-сайтом Медведчука).Про методи захисту, які використовував Медведчук, свідчить «Хроника текущих событий»: «Адвокат у своїй промові сказав, що всі злочини Стуса заслуговують покарання, але він просить звернути увагу на те, що Стус, працюючи у 1979 — 1980 рр. на підприємствах Києва, виконував норму; крім того, він переніс тяжку операцію шлунка. Після промови адвоката засідання суду було перервано. 2 жовтня засідання почалося прямо з читання вироку (таким чином, у Стуса було вкрадене належне йому за законом „останнє слово“)».[3]Стусові, що з листопада 1980 перебував у таборі ВС-389/36-1 в Кучино (тепер Чусовського району Пермського краю, Росія), заборонили бачитися з родиною, останнє побачення було навесні 1981. Однак його записи 1983 вдалося переправити на Захід.ЗагибельТабірними наглядачами знищено збірку з приблизно 300 віршів Стуса. На знак протесту проти жорстокого поводження табірної адміністрації з політв'язнями він кілька разів оголошував голодування. У січні 1983 року за передачу на волю зошита з віршами на рік був кинутий у камеру-одиночку. 28 серпня 1985 року Стуса відправили до карцеру за те, що читаючи книгу в камері, він сперся ліктем на нари. На знак протесту він оголосив безстрокове сухе голодування. Помер в ніч з 3 на 4 вересня, можливо, від переохолодження. За офіційними даними він помер саме «від охолодження», «від голоду», Але виходячи з достовірних джерел, а саме зі слів його однотюремця, майже сокамерника [Джерело?], відомо, що він помер трагічною смертю (в таборі, де перебував Василь Семенович Стус, запобігалися засоби для утримання ув'язнених: нари у камері мали конструкцію схожу з поличками у сучасних поїздах — на ніч піднімалися та утримувались на гострих штирях, які висувалися зі стін, з ранку засувалися знову у стіни автоматично. Тому хто не вставав зрання — падав на підлогу.) в ніч з 3 на 4 вересня без попередження (у спеціальне віконце для ув'язнених попереджали про видвигання штирів) наглядачі висунули штирі у камері Василя Семеновича, які і стали причиною його смерті [Джерело?](його проколов один з штирів). Цей факт був прихований радянською владою. Так помер Василь Семенович Стус — видатний поет сучасної України. Це трагічний день для української культури, для нашого народу. Трагічний тим більше, що Стус помер не природною смертю, а внаслідок повільного, садистського убивства, розтягненого на довгі роки витончених і невитончених катувань.Був похований на табірному цвинтарі у с. Борисово. Прохання родини перевезти тіло додому відхилили на тій підставі, що не вийшов термін ув'язнення. Збірки віршів

Дата добавления: 2015-09-06