Вопрос №11

Поняття та зміст цивільного правовідношення

Удосконалення правової бази суспільного життя є запорукою становлення і розвитку правової держави, якою прагне стати України. На думку Н.М. Оніщенко, становлення правової державності передбачає генезис особливих правових відносин між громадянином і державою, між органами державної влади, а також оновлену взаємодію між суспільством та політичними силами.

З огляду на поняття "генезис", як утворення (зародження) і поступовий розвиток збудувати правову державу із запропонованого "матеріалу" практично неможливо і ось чому:

- по-перше, крім вказаних вище правовідносин у правовій державі повинні функціонувати і вдосконалюватися й інші, у тому числі й ті правовідносини, які становлять предмет цивільного права (особисті немайнові та майнові відносини, а також відносини, які виникають у сфері інтелектуальної діяльності);

- по-друге, у сфері дії цивільного права існують відносини, які не залежать від зміни політичного устрою і за своїм змістом лишаються стабільними, причому активно впливають на розвиток суспільного життя (значна кількість договірних і недоговірних зобов'язань, спадкування за заповітом тощо). Такі суспільні відносини теж потрібно удосконалювати перш за все прищепленням їх учасникам праворозуміння, що ґрунтується на засадах справедливості, добросовісності та розумності;

- по-третє, у зв'язку з тим, що у сферу цивільно-правового регулювання включено ті суспільні відносини, які раніше були поза межами його впливу (особисті немайнові відносини, об'єктом яких виступають блага, що виникають від народження), є потреба не тільки удосконалювати їх, а й пізнавати з метою визначення їхнього місця у системі цивільного права. Без удосконалення і розвитку цивільно-правових відносин, які становлять основу формування правового суспільства, правову державу побудувати неможливо.

Загальновизнаним є те, що одним із шляхів удосконалення суспільних відносин є створення належної правової бази. Без впровадження сучасних правових актів, зокрема прийняття нового ЦК, про таке вдосконалення не могло бути й мови. Хоча створення системи нового законодавства теж недостатньо для досягнення поставленої мети. Потрібно створити такі передумови, за яких би законодавчі норми належним чином втілювалися у життя. Таке втілення можливе лише за допомогою правовідносин.

Цивільні правовідносини визначаються як суспільні відносини, врегульовані нормами цивільного права. Вони є одним із видів правовідносин, і на них, відповідно, поширюються загальні ознаки правовідносин. Однією із характерних ознак саме цивільного правовідношення є особливий правовий статус його суб'єктів, які є юридично рівними.

Якщо юридичну рівність вилучити з правовідношення, то структура правовідношення змінюється, і воно втрачає цивільно-правову ознаку. Так, правочини укладаються за волею їх учасників з дотриманням принципу юридичної рівності. Якщо ж правочин буде вчинений під впливом насильства або обману, за що передбачено кримінальну відповідальність (статті 189, 190 КК), то такі відносини стають кримінально-правовими, а правочини визнаються недійсними і, відповідно, не створюють правових наслідків, на які вони були спрямовані.

Включення в ЦК норм, які регулюють особисті немайнові відносини, що забезпечують природне існування фізичної особи дає підстави стверджувати, що фізична особа протягом свого життя є постійним учасником цивільних правовідносин, об'єктами яких є життя, здоров'я, свобода, сім'я, безпечне для життя і здоров'я довкілля тощо. Фізична особа в таких правовідносинах є уповноваженою особою, а всі інші зобов'язані не порушувати її особисті права.

Цивільне правовідношення може виникати як за волею учасників, так і поза нею. Наприклад, дорожньо-транспортна пригода, наслідком якої стало завдання шкоди потерпілому, як правило, виникає незалежно від волі як заподіювача шкоди, так і потерпілого.

Крім названих особливостей цивільних правовідносин можна виділити такі:

- широке коло їх суб'єктів (ними можуть бути фізичні особи, юридичні особи, держава, територіальні громади);

- множинність об'єктів (речі, послуги, інформація, результати інтелектуальної діяльності, особисті немайнові блага);

- можливість безпосереднього встановлення змісту цивільного правовідношення самими його суб'єктами за їхньою згодою (інші правовідносини виникають тільки на підставі відповідної законодавчої норми, в якій прямо зазначено можливість і підстави виникнення правовідносин).

Складовими частинами (елементами) цивільного правовідношення є: суб'єкти, об'єкти, зміст. У цьому параграфі розглянемо лише один з елементів - зміст. Питання, пов'язані з суб'єктами і об'єктами цивільних правовідносин, буде висвітлено в наступних главах підручника.

Змістом цивільних правовідносин є суб'єктивні права і суб'єктивні обов'язки. Юридичний зміст цивільного правовідношення тісно пов'язаний з нормами цивільного права, у яких закріплені загальні правила поведінки. Так, якщо на основі норм права виникають цивільні правовідносини, загальні правила поведінки, закріплені в правових нормах, перетворюються в конкретні правила поведінки учасників даного правовідношення. Такі конкретні правила поведінки діють у вигляді прав і обов'язків суб'єктів правовідносин, які в літературі називають суб'єктивними правами і суб'єктивними обов'язками. Тому цивільне правовідношення також можна визначити як таке правовідношення, учасники якого виступають носіями суб'єктивних цивільних прав і суб'єктивних цивільних обов'язків.

У літературі була висловлена й інша думка. Зокрема, З.В. Ромовська зазначає, що кожне право, яке реально належить певній особі, а не лише записане в тексті закону чи договору,- це її, а не когось іншого цивільне право. Тому означення "суб'єктивне право", коли йдеться про особу, яка збудувала будинок, або особу, яка є кредитором у зобов'язанні позики, чи про потерпілого у деліктному (недоговірному) зобов'язанні, зайве. Те саме, на її думку, стосується і означення "суб'єктивний обов'язок". Воно не потрібне, якщо мова йде про конкретний за змістом обов'язок конкретної особи.

Деякою мірою можна погодитись із вказаною думкою, але тільки щодо змісту тих правовідносин, об'єктом яких виступають природні цінності - життя, здоров'я, безпечне довкілля, особиста недоторканість тощо. Введені в ЦК норми природного права дають підстави стверджувати, що вони одночасно виконують функцію об'єктивного і суб'єктивного права. В таких випадках дійсно немає потреби поділяти цивільні права і обов'язки на об'єктивні і суб'єктивні.

Що ж до майнових відносин, то тут діє дещо інше правило. Наприклад, якщо для особи, яка є власником будинку, квартири, іншого житлового приміщення, уточнення, що в неї є суб'єктивне право власності на ці об'єкти зайве, то для осіб, які не мають власних житлових приміщень, має значення наявність у них об'єктивного права, яке дає їм можливість у майбутньому набути суб'єктивного права власності на житло.

Якщо ст. 47 Конституції України є нормою прямої дії, то хто скаже бездомній людині, де її житло, на яке, згідно з названою нормою, вона має право? Саме для того, аби відмежувати ті права й обов'язки, які особа має (суб'єктивні права і обов'язки), від тих, які визначені у законі і становлять певний правовий інститут (об'єктивне, позитивне право), більшість авторів, що досліджують проблему правовідносин, застосовують його у своїх працях.

Вступивши у правовідношення чи перебуваючи у ньому, його учасники можуть:

- самостійно здійснювати належні суб'єктивні права самостійно;

- вимагати від зобов'язаної особи виконання її обов'язків, що випливають з правовідношення.

Ці дві можливості забезпечуються законодавством і спрямовані на задоволення інтересів уповноваженої особи

За змістом суб'єктивний обов'язок прямо протилежний суб'єктивному праву. Якщо право є мірою незабороненої поведінки, то обов'язок є мірою належної поведінки; якщо право дає можливість уповноваженому суб'єкту вимагати певної поведінки, то обов'язок передбачає виконання такої вимоги зобов'язаною особою.

Дата добавления: 2015-10-13