Конвенція «Про правовий статус біженців» 1951 року

Конвенції, укладені після другої світової війни, охоплюють велику кількість держав і не настільки обмежені, як угоди з питань біженців, що були укладені до цього періоду. 28 липня 1951 р. в Женеві була підписана Конвенція про правовий статус біженців, яка об'єднала положення всіх попередніх угод. До 1967 року конвенція застосовувалася лише щодо осіб, які стали біженцями внаслідок подій, що мали місце до 1 січня 1951 р. Згідно з протоколом до конвенції, який набув чинності 4 жовтня 1967 р., нові групи біженців користуються таким захистом, як і особи, що підпадають під дію конвенції 1951 року. На 1 січня 1963 р. конвенцію підписало 39 держав. Україна приєдналася до конвенції у 2002 році.

Слід відзначити той факт, що в період вироблення конвенції велике значення мала проблема репатріації біженців і переміщених осіб. І вже сама поява цієї конвенції говорить про політику країн імперіалістичного блоку, які всіляко прагнули затримати повернення на батьківщину цих осіб.

Стаття 1 Конвенції про правовий статус біженців визначає, біженця, як особу, що «через обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознакою расової належності, релігії, громадянства, належності до певної соціальної групи чи політичних поглядів знаходиться за межами країни своєї національної належності і не в змозі користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися таким захистом внаслідок таких побоювань; або, не маючи визначеного громадянства і знаходячись за межами країни свого колишнього місця проживання в результаті подібних подій, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок таких побоювань».

Стаття 2 накладає, на біженця обов'язок дотримуватися законів країни свого перебування. Це єдина стаття, яка стосується не прав, а обов'язків біженця. Вона фіксує положення, яке і так випливає з самого факту знаходження біженця на території держави.

Стаття 3 передбачає, що положення конвенції будуть застосовуватись державами до біженців без дискримінації за расовою, релігійною приналежністю або через країну їх походження. Їм також надається свобода відправлення релігії (ст. 4). Ці дві статті є дуже важливими, адже закріплюють принцип недискримінації, цим самим підтверджуючи положення Загальної декларації прав людини про рівність усіх людей.

Статті 7 і 8 Конвенції про статус біженців передбачають виключення з принципу взаємності і застосування надзвичайних заходів до них. Біженцям надається той режим, що й іноземцям взагалі, а щодо застосування надзвичайних заходів – навіть більш сприятливий. Однак, ст. 9 дозволяє державам під час війни або за інших надзвичайних і виняткових обставин вживати тимчасових заходів, які вона вважає необхідними в інтересах державної безпеки.

Розділ II Конвенції присвячений правовому статусу біженців. Відносно рухомої і нерухомої власності (придбання й інших правочинів) та об'єднання в неполітичні та такі, що не приносять прибутку асоціації (ст. ст. 13, 15) біженцям надаються такі ж права, що й іноземцям. У галузі літератури і мистецтва, промислової власності (під нею конвенція розуміє права на винаходи, права на торгові марки, права на літературні, художні та наукові твори і т. д.) та доступу до судів (ст. ст. 14, 16) біженцям надається те ж становище, що й громадянам країни їх звичайного місця проживання.

Правовий статус біженців щодо таких трудових прав, як право
роботи за наймом, на власному підприємстві регламентується розділом III Конвенції, який передбачає для них права не менш сприятливі, ніж ті, що надаються іноземцям. Всі інші трудові права, такі як право на оплачувану роботу, винагороду за понаднормову працю, оплачувана відпустка, забезпечення по старості, хворобі і т. д., надаються біженцям в такому обсязі, що і власним громадянам (ст. 24). Відносно забезпечення продуктами (ст.20) біженці зрівнюються в правах з громадянами даної держави, а щодо житлового питання(ст.21) – з іноземцями. Що стосується початкової освіти, то їм надані права громадян країни перебування; в отриманні іншої освіти вони прирівнюються до іноземців(п. 2 ст. 22)[1,8].

Розділ V Конвенції присвячений низці адміністративних положень: у ст. 25 передбачено адміністративне сприяння біженцям з необхідних питань, ст. 26 дає їм права щодо свободи пересування, в ст. 28 йдеться про видачу необхідних для такого пересування документів, ст. 30 дозволяє біженцям у разі їх переїзду в іншу країну перевезти туди майно, яке вони надбали.

Слід зазначити, що ст. 31 Конвенції передбачає, що договірні держави не застосовуватимуть покарання до осіб, які, рятуючись від переслідування, без дозволу вступили на їх території (за умови негайного звернення біженців до місцевої влади з поясненням причин). Ст. 33 (у п.1) забороняє повернення біженців до кордонів країни, де їхньому життю чи свободі загрожуватиме небезпека через їхню расу, релігію, громадянство, належність до певної соціальної групи або політичні переконання. Але всі переваги даного пункту повністю ліквідуються п.2 цієї ж статті, яка не поширює дію цього положення на біженців, які розглядаються з поважних причин як такі, що є суспільно небезпечними і становлять загрозу безпеці країни, в якій вони знаходяться, або засуджені чинним вироком за вчинення особливо тяжкого злочину.

Стаття 38 Конвенції передбачає, що усі спори між учасниками цієї Конвенції щодо її тлумачення чи застосування, які не можуть бути вирішені іншим шляхом, на прохання будь-якої сторони у спорі передаватимуться до Міжнародного Суду.

Таким чином, конвенція 1951 року в основному наблизила статус біженців до статусу іноземців, а щодо деяких прав (право на початкову освіту, соціальне забезпечення, ряд трудових прав) зрівняла їх з громадянами країни перебування. Загалом можна зробити висновок, що даною Конвенцією біженцям надано більш сприятливий правовий режим, ніж іноземцям. Слід також зазначити, що дана Конвенція, як всі інші міжнародно-правові договори, які мають особливе значення, не поширюється на осіб, винних у вчиненні міжнародних та кримінальних злочинів.

Управління Верховного комісара ООН у справах біженців (УВКБ ООН) — агентство системи Організації Об'єднаних Націй, що займається захистом та підтримкою біженців, сприяє їх місцевій інтеграції, добровільному поверненню на батьківщину чи переселенню до третьої країни.

Штаб-квартира УВКБ ООН знаходиться в Женеві (Швейцарія), а представництва — в багатьох столицях та гарячих точках світу.

Міжнародний захист є наріжним каменем роботи УВКБ ООН. На практиці це означає забезпечення поваги до базових прав людини та гарантування того, що жодна особа не буде недобровільно повернута до країни, в якій вона має підстави побоюватися переслідувань.

УВКБ ООН сприяє поширенню міжнародних угод стосовно біженців та наглядає за дотриманням урядами міжнародного права про біженців. Його персонал працює у різноманітних місцях – від столичних міст до віддалених таборів та прикордонних зон – намагаючись надати вищезгаданий захист та мінімізувати загрозу насильства, у тому числі сексуального, жертвами котрого стають багато біженців навіть у країнах, що надають притулок.

Агенство шукає "довгострокових" рішень, допомагаючи біженцям повернутися на батьківщину якщо умови це дозволяють, допомагаючи їм інтегруватися у країнах, що надали їм притулок, чи переселитися до третіх країн.

Мандат УВКБ ООН розширювався, щоб охопити крім біженців, ще й інші групи, такі як шукачі статусу біженця, біженці, що повертаються на батьківщину, та окремі категорії з близько 20-25 мільйонів людей, що переміщені в межах своїх країн та офіційно визнані "внутрішньо переміщеними особами

МНО

Роль неурядових організацій у міжнародному захисті прав людини. За останні десятиліття істотно зросла роль міжнародних неурядових організацій у захисті прав людини. Серед найбільш впливових організацій можна назвати Міжнародний Гельсінський Комітет, Міжнародну Амністію, Лікарів за мир та ін. Серед основних напрямів їхньої діяльності: моніторинг стану прав людини в окремих державах; моніторинг законодавства про права людини в окремих державах; складання доповідей про стан справ у галузі захисту прав людини; оприлюднення таких доповідей для ознайомлення громадськості та надання їх міжнародним міжурядовим органам із прав людини; участь у розробці міжнародних договорів із прав людини, а також інша діяльність

МНПО поділяють на три категорії:
· Неурядові організації, організовані урядами. Утворення таких неурядових організацій було характерно для періоду «холодної війни»;
· Квазінеправітельственние організації;
· Неурядові організації, повністю залежні від донорів

Вплив МНПО на діяльність міжурядових організацій, їх роль у міжнародних відносинах і міжнародному праві виявляються в різних формах. Назвемо деякі з них:
· Інформаційна: МНПО регулярно направляють загальну і приватну інформацію державам і міжурядовим організаціям і їх органам у сфері своєї діяльності. Також вони поширюють інформацію, отриману від міжурядових організацій. Особливо важливу роль відіграють МНПО у поширенні знань про права людини.
· Консультативна: МНПО дають поради та консультації
організаціям, особам, групам осіб на їх прохання.
· Правотворча: МНПО традиційно бере участь у правотворчому процесі, впливаючи на позицію держав, розробляючи проекти угод. Такі проекти часто передаються на розгляд держав і міжурядових організацій. Деякі МНПО спеціально займаються неофіційною кодифікацією міжнародного права, наприклад, Гаазький інститут міжнародного права. Велику роль у кодифікації міжнародного гуманітарного права відіграє Міжнародний комітет Червоного Хреста (МКЧХ), за активної участі якого були розроблені Женевські конвенції 1949 року про захист жертв війни і Додаткові протоколи до них.
· Контрольна: все більше зростає роль МНПО у забезпеченні

Міжнародний Комітет Червоного Хреста (МКЧХ, англ. International Committee of the Red Cross ICRC) — приватна гуманітарна установа, яка була заснована Анрі Дюнаном в 1863 році в Женеві, Швейцарія.

Міжнародна спільнота надала комітету унікальні повноваження, які базуються на міжнародному гуманітарному праві Женевських конвенцій, для захисту жертв міжнародних і внутрішніх збройних конфліктів.

Міжнародний комітет Червоного Хреста — частина Міжнародного Руху Червоного Хреста і Червоного Півмісяця разом зМіжнародною Федерацією і 186 національними товариствами. Це найстаріша і найшанованіша організація в межах Руху. Комітет тричі ставав нобелівським лауреатом премії миру в 1917, 1944 і в 1963 році.

Міжнародний комітет Червоного Хреста тричі нагороджений Нобелівською премією миру — у 1917 р. «За діяльність із поліпшення становища військовополонених», у 1944 р. за діяльність в роки війни, яка повернула значення основоположним принципам солідарності людства, ототожнивши життєві інтереси народів і потребу в примиренні, та в соті роковини свого існування (1963).

1)

«Amnesty International» (також відома як Amnesty, AI, Міжнародна амністія) — неурядова організація, заснована у Великобританії у 1961 році, що має на меті “проведення досліджень та дій, спрямованих на попередження та припинення грубих порушень прав людини, а також допомогу тим, чиї права вуже були порушені”^[1].

Amnesty International – всесвітній рух понад 3 млн. людей ^[2], що привертають увагу до порушення загальновизнаних прав кожної людини та виступають за дотримання міжнародних стандартів. До завдань організації входить мобілізація громадськості з метою чинення тиску на осіб, що порушують права людини. За свою роботу Amnesty International удостоєна Нобелівської премії миру, а також премії ООН в області прав людини.

Історія заснування була заснована у липні 1961 року у Лондоні англійським юристом Пітером Бененсоном. У листопаді 1960 року, читаючи газету, його увагу привернула історія двох португальських студентів, яких засудили до семи років позбавлення волі за те, що вони підняли тост «За свободу». Ця історія настільки обурила Бененсона, що він вирішив написати статтю, яка отримала назву «Забуті в’язні» ^[3]. Матеріал привернув увагу читачів до становища людей, яких «ув’язнили, катували і стратили тільки за те, що їхні думки та релігійні погляди були неприйнятними для влади» ^[3], інакше кажучи – до порушення урядами статей 18 та 19 Загальної декларації прав людини. Публікація ознаменувала початок кампанії «Appeal for Amnesty 1961» (Кампанія за амністію 1961). Її мета полягала у мобілізації суспільної думки на захист тих, кого Бененсон назвав в’язнями сумління. Звернення «Appeal for Amnesty 1961» передрукувало багато міжнародних газет. У тому ж році з’явилась книга Бененсона під назвою «Persecution 1961» («Переслідування 1961»), в якій розповідалось про декількох в’язнів сумління. У липні 1961 року ініціатори кампанії вирішили, що звернення «Appeal for Amnesty 1961» складе основу постійно діючої організації.

30 вересня 1962 року організація отримала офіційну назву Amnesty International.

Рр.

Першими кроками у діяльності організації стало створення бібліотеки документів про в’язнів сумління, а також заснування «Мережі трьох», через яку кожна група Amnesty International, яких на початку діяльності нараховувалося 7, взяла під свою опіку трьох в’язнів із різних географічних і політичних регіонів, наголошуючи на неупередженості роботи групи.

До середини 1960-х років глобальна присутність Amnesty International збільшилася,тому було засновано Міжнародний секретаріат та Міжнародний виконавчий комітет. Ці органи створювалися для керівництва національними підрозділами Amnesty International, тобто секціями, що з'явилися у ряді країн. Міжнародний рух став узгоджувати основоположні принципи і методи своєї роботи.

Діяльність Amnesty International, а також її вплив стали помітними і в міжурядових організаціях: ще до кінця 1960-х років організація отримала статус консультанта при ООН, Раді Європи та ЮНЕСКО.

У 1970х роках організація продовжила захищати в'язнів сумління і одночасно розширювала сферу своєї діяльності, до якої увійшли проблеми справедливості судового розгляду та протидії тривалим термінам утримання під вартою без передачі справ до суду. Особливу увагу приділяли питанням недопущення використання тортур до ув'язнених. У 1977 році Amnesty International отримала Нобелівську премію за «внесок у забезпечення умов для свободи, справедливості, а отже, і миру у світі». А наступного року організації було присуджено премію ООН у галузі прав людини за «значні внески у галузь прав людини». Кількість членів Amnesty International зросла з 15 000 осіб в 1969 році до 200 000 у 1979.

У 1980-х роках організація продовжувала відстоювати права в'язнів сумлінняі боротися з тортурами. У світі з’явилися нові проблеми, включаючи позасудові страти; видачі людей з однієї країни в іншу військовими, спецслужбами і поліцією; політичні вбивства та зникнення, що становили інтерес для AI. До кінця десятиліття відмітилася тенденція збільшення кількості біженців у всьому світі – проблема, що також турбувала Amnesty International.

Крім другої за рахунком кампанії проти тортур, що відбулася у першій половині десятиліття, ще однією масштабною кампанією 1980- х років став тур «Human Rights Now!» (Права людини - зараз!). У ньому взяли участь багато відомих музикантів і гуртів того часу, які виступали на концертах на честь 40-ї річниці прийняття Загальної декларації прав людини.

У 1990-х роках Amnesty International продовжувала розвиватися під керівництвом Генерального секретаря П'єра Сані (уродженця Сенегалу). AI як і раніше займалася широким спектром питань і не залишалася осторонь від світових подій. Amnesty International була змушена відреагувати на порушення прав людини, що відбуваються в умовах розростання збройних конфліктів у таких країнах та регіонах, як Ангола, Східний Тимор, Перська затока, Руанда, Сомалі і територія колишньої Югославії. Зокрема, Amnesty International, звертала увагу на порушення прав певних категорій людей, у тому числі біженців, представників расових, етнічних і релігійних меншин, жінок, а також страчених і засуджених до смертної кари. Кампанія та звіт, приурочені цим проблемам, довели, що Amnesty International, висвітлюючи гострі питання і організовуючи кампанії, залишається вірною основоположним принципам своєї діяльності.

На міжурядовому рівні Amnesty International виступала за створення посади Верховного комісара ООН з прав людини (заснована в 1993 році) і Міжнародного кримінального суду(заснований у 2002 році).

Дата добавления: 2015-10-13