Особливості розумової діяльності людини

Для забезпечення надійності та безпеки в складних ситуаціях слід виділити такі риси мислення, як винахідливість, кмітливість, швидкість прийняття рішення, критичність, розсудливість.

Психомоторні здібності характеризуються діями, спрямованими на досяг-нення елементарної мети одним або декількома рухами.

Психомоторні здібності впливають на безпеку діяльності людини, особливо пов’язаної з виробництвом в умовах автоматизації та механізації. При цьому вели-ке значення мають такі ознаки рухів та реакцій: швидкість реакцій, швидкість ру-ху, точність рухів, координованість, темп рухів, ритми рухів (періодичність), на-дійність.

Розумова діяльність пов’язана з психічними процесами, під час яких люди-на планує свої дії, оперуючи образами та мовними символами.

Людина в діяльності виступає як особистість, що має певні мотиви і наміче-ні цілі. Мотивами можуть виступати потреби, почуття тощо. Для здійснення діяльності необхідно мати об’єкт діяльності, внутрішні спонуки, а також співвід-ношення спонук і цілей людини, які вона хоче досягнути у результаті своєї діяль-ності. Наприклад, людину до діяльності спонукає або особисте збагачення (задо-волення особистих потреб), або неможливість фізичного існування без діяльності.

На відміну від фізичної, розумова діяльність супроводжується меншими ви-тратами енергетичних запасів, але це не значить, що вона є легкою. Основним ро-бочим органом під час такого виду діяльності виступає мозок. Під час розумової діяльності значно активізуються аналітичні та синтетичні функції ЦНС, усклад-нюється прийом і переробка інформації, + виникають функціональні зв’язки, нові комплекси умовних рефлексів, + зростає роль функцій уваги, пам’яті, напруження зорового та слухового аналізаторів і навантаження на них.

Для розумової діяльності характерні:

· напруження уваги,

· неприйняття,

· пам’яті,

· велика кількість стресів,

· малорухомість,

· вимушена поза.

Усе це зумовлює застійні явища у м’язах ніг, органах черевної порожнини і малого тазу, погіршується постачання мозку киснем, зростає потреба в глюкозі. Погіршуються також функції зорового аналізатора: стійкість; ясного бачення, гос-трота зору, зорова працездатність, збільшується час зорово-моторної реакції.

Розумовій праці притаманний найбільший ступінь напруження уваги — у середньому в 5 — 10 разів вищий, ніж при фізичній праці. Завершення робочого дня зовсім не перериває процесу розумової діяльності. Розвивається особливий стан організму — утома, що з часом може перетворитися на перевтому. Усе це призводить до порушення нормального фізіологічного функціонування організму.

Переважно люди розумової діяльності нездатні вимкнути механізм перероб-ки інформації на ніч; вони працюють не лише 8 — 12 годин на добу, а майже пос-тійно з короткими переключеннями. Це і є підтвердженням так званої інформа-тивної теорії, згідно з якою людина, під час сну перероблює інформацію, отрима-ну в період активної бадьорості.

Фізичний і розумовий види діяльності вимагають різного напруженні пев-них функціональних систем організму, тому навантаження необхідно класифіку-вати відповідно до важкості і напруженості. Важкість праці — це напруження функціональних систем, які зумовлені фізичним навантаженням. Напруженість, своєю чергою, характеризує рівень напруження центральної нервової системи.

Отже, можна зробити наступні висновки:

1. Мислення - процес опосередкованого та узагальненого пізнання людиною предметів і явищ об’єктивної дійсності в їхніх істотних властивостях, зв’яз-ках і відносинах.

2. Пізнання нового відбувається через розумові дії (операції):

• аналіз;

• синтез;

• абстрагування;

• узагальнення;

• класифікацію.

3. Розумова діяльність пов’язана з психічними процесами, під час яких люди-на планує свої дії, оперуючи образами та мовними символами.

4. На відміну від фізичної, розумова діяльність супроводжується меншими витратами енергетичних запасів, але це не значить, що вона є легкою. Основним робочим органом під час такого виду діяльності виступає мозок.

5. Люди, що займаються розумовою діяльністю, навіть у стані перевтоми здат-ні довгий час виконувати свої обов’язки без особливого зниження рівня працездатності і продуктивності.

6. У зверненні до носіїв української мови М. Рильський писав: «Мова – втілення думки, що багатша думка, то багатша мова. Любімо її, вивчаймо її, розвиваймо її, борімося за красу мови, за правильність мови, за приступ-ність мови, за багатство мови».

ФОРМУЛЮВАННЯ ПОНЯТЬ, ПОРІВНЯННЯ І ЗІСТАВЛЕННЯ,

ВИДІЛЕННЯ ГОЛОВНОГО, СИСТЕМАТИЗАЦІЯ, УЗАГАЛЬНЕННЯ, АРҐУ-

МЕНТАЦІЯ, ДОВЕДЕННЯ, ВСТАНОВЛЕННЯ ПРИЧИНОВО-НАСЛІДКОВИХ

ЗВ’ЯЗКІВ, СПРОСТУВАННЯ, СКЛАДАННЯ АЛГОРИТМУ, РОБОТА НАД

АНАЛОГІЄЮ, ВИСУВАННЯ ГІПОТЕЗИ, ЕКСПЕРИМЕНТУВАННЯ І МОДЕ-

ЛЮВАННЯ

Мислення спрямовується на вирішення певних завдань — від най прості-ших, елементарних, до складних, що їх ставить саме життя. Уся розумова діяль-ність (судження, розуміння, формування понять) складається з таких розумових операцій: аналіз, синтез, порівняння, узагальнення, абстракція і конкретизація.

Аналогійний (гр. аnalogia — відповідність, схожість, подібність) метод «веде» слухача (читача) від конкретних фактів, явищ, ознак до загального виснов­ку. Він полягає у зіставленні подій, явищ, фактів для того, щоб виявити, чи можна пере-нести основні ознаки, властивості, якості, закономірності вже добре вивчених, пізнаних предметів на ще не пізнані, виявити, чи є між ними якась певна відповід-ність, схожість однаковість. Цей метод дає можливість залучати в обіг на основі подібності і відповідності новий, ще невідомий матеріал, закріплю­ючи його на фоні відомого, отже, розширює межі нашого пізнання світу поза можливостями конкрет-ного бачення, а за відомими зраз­ками, аналогами.

Аналогійний метод поширений у риториці, коли йдеться про якісь яскраві, виразні чи актуальні, але ще не досліджені об’єкти дійсності, їм шукають відпо-відники-аналоги серед уже вивчених і ніби заміщають ними, або ці предмети стають аналогами іншим, в яких уже виявили такі самі ознаки. Але ці ознаки по-винні бути суттєвими. На мовному рівні (в елоквенції) аналогії реалізуються в низці художніх засобів — тропів і фігур (тіньова економіка, ду­ховний чорнобиль, айсберг корупції).

Аналогію не можна будувати на якихось випадкових, факульта­тивних озна-ках, бо в такому разі вона не буде достовірною і не пройде випробування на істин-ність, «розсиплеться».

У риториці все підпорядковане мистецтву переконання. На етапі інвенції — це підбір матеріалу, у диспозиції — його розташування, в елокуції — добір мовних засобів і способів їх подачі, у мнеморії — запам’ятовування найважливішого, в акції — характер мовної пове­дінки і паралінгвістичних прийомів (виголошення, міміка, кінесика, жести). Це підтвердження (confirmātio) і спростування (refūtātio) певних положень.

Проте основним етапом і змістом переконання є арґументація як логічна частина диспозиції.

Аргументація у широкому вжитку означає майстерний добір пе­реконливих доказів. В основі арґументації лежить складна логічна операція, що є ланцюжком або комбінацією суджень як елементів доведення: теза (гр. thisis), арґу­мент (лат. argumentum), демонстрація (лат. demonstratio).

Доведення – це сукупність логічних засобів обґрунтування істинності будь-якого судження за допомоги інших істинних і пов’я­заних з ним суджень. Структу-ра доведення складається з тези, аргументів, демонстрації (форми доведення).

Теза (у перекладі з грецької положення) – це судження, істинність якого потребує доведення.

Теоретично кожна теза ніби має право на докази її істинності чи неістиннос-ті. Проте практично більшість тез приймаються без доказів як очевидно істинні для оперативної пам’яті. Спільні фонові знання формують «енциклопедичне сере-довище» (Є. Клюєв), з якого кожний учасник мовного спілкування в разі потреби шукає і добирає потрібні арґументи.

Переконати когось у своїй правоті означає створити у нього впевненість в істинності тези. Порушення цього правила призводить до логічної помилки – втра-ти або підміни тези. Якщо втрата тези є мимовільною помилкою недосвідченого оратора, то підміна тези – цілеспрямованою дією особи, яка її висунула.

Теза створює базу для наступних міркувань. Вона може бути дуже стислою, але глибоко змістовною чи полемічно загостреною, або й просто примітивною. В античній риториці вимагалось від ораторів вміння арґументувати будь-яку тезу. Арістотель вважав, що треба вміти розвивати і арґументувати тезу в обидві проти-лежні (позитивну і негативну) сторони і під різними кутами зору, напри­клад, шука-ти істинність і неістинність, корисність і некорисність, доцільність і недоцільність. Такі зумисне дискусійні ситуації у на­прямках як «за» (рrо), так і «проти» (соntra) були, як правило, ігро­вими, тренувальними. У реальних мовних ситуаціях тези арґумен­туються в одному напрямку — істинності або неістинності.

Аргументи (у перекладі з латинської доказ) (докази) – це ті істинні судження, якими послуговуються під час доведення тези. Розрізняють такі види аргументів: вірогідні одиничні акти, визначення, аксіоми та постулати, раніше доведені за­кони науки та теореми.

Докази мають відповідати таким логічним вимогам, як істинність, підтвер-дження висунутої тези, очевидна істинність поза висунутою те­зою. Необхідно зазда-легідь підготувати достатню кількість аргументів, які повинні бути вивіреними. Важливе значення має послідовність наведення аргументів.

Демонстрацією (формою доведення) називається засіб логічного зв’язку між тезою та аргументом, який веде до встановлення бажаної істини.

За формою докази переділяються на прямі та непрямі. Прямим називають такий доказ, в якому безпосередньо (прямо) обґрунтовують істинність тези. На-приклад довести, що 1992р. був високосним, мож­на на основі аргументу-визна-чення, що таке високосний рік, тобто діленням його двох останніх цифр на чоти-ри. Непрямим називається такий доказ, в якому істинність обґрунтовується шля-хом доведення помилковості протилежного твердження. Інколи непрямий доказ на­зивають доведенням за допомоги доведення до абсурду. Наприклад, ми маємо твердження, що якщо дві прямі перпендикулярні до тієї ж самої площини, то во-ни паралельні. Припустимо протилежне: перпендикулярні прямі непаралельні. У такому разі вони перетинаються, тобто утворюють трикутник, в якому два кути біля основи складають 180°, а цього бути не може, бо тільки сума трьох кутів може становити 180°. Отже, перпендикулярні прямі є паралельними.

Спростування – це логічна операція, спрямована на зруйнуван­ня доведення шляхом встановлення хибності або необґрунтованості висунутої тези. Тезою спростування називають судження, за допо­могою якого заперечується теза. Існують три засоби спростування: критика аргументів, спростування тези (пряме і непряме), виявлення неспроможності демонстрації.

Критика аргументів, які висунуті опонентом в обґрунтуванні його тези, зреа-лізовується доведенням їхньої хибності або неспроможності. Але хибність аргумен-тів ще не означає хибності самої тези.

Спростування тези досягається відкиданням фактів, встановленням хибності (або суперечності) наслідків, що випливають з тези, спросту­ванням тези через до-ведення антитези.

Виявлення неспроможності демонстрації полягає у тому, що встановлю-ються помилки у формі самого доведення.

Правила доказового міркування, що стосуються тези: по-перше, теза повин-на бути логічно визначеною, ясною і чіткою; по-друге, вона повинна лишатися то-тожною самій собі упродовж усього доведення.

Правила щодо аргументів: вони мають бути істинними і не супере­чити один одному, достатньою основою для підтвердження тези, такими судженнями, істинність яких доводиться самостійно, незалежно від тези.

Правило щодо форми обґрунтування тези: вона повинна бути вис­новком, що логічно випливає з аргументів за загальними правилами ви­воду або має бути одер-жаною згідно з правилами непрямого доведення.

Порушення правил умовиводу: по-перше, це помилки в дедук­тивних виснов-ках (з припущення, що коли число закінчується на 0, то воно ділиться на 5, не випливає, що коли число ділиться на 5, то воно обов’язково закінчується цифрою «0»); по-друге, це помилки в індуктивних висновках через підміну реальних від-ношень (висловлю­вання «після того» не означає, що це здійснюється «з причини того»), по-третє, паралогізми, софізми і парадокси.

Паралогізм – це ненавмисна логічна помилка в міркуванні, яка виникає внаслідок порушення законів і правил логіки та зазвичай при­зводить до хибних висновків. Софізм – навмисно хибно зроблений умовивід, який має видимість істинного. Парадокс – це міркування, в якому доводиться як істинність, так і хибність певного судження. Приклади: «Не бійся досконалості, тобі не досягти її» (С. Далі); «На дурня вся надія, а він узяв та й порозумнішав»; «Зійшов з ума, та не зі свого, а з чужого»; «Він дуже розумний: решетом у воді зірки ловить»; «Ди-виться рідко, та густо бачить»; «Холодний як лід, а гарячий як вогонь»; «Намо-лотив три мішки маку і всі з горохом».

Обговорення теоретичних і практичних проблем іноді переростає у диску-

сію – широке публічне обговорення якого-небудь спірного пи­тання, висловлення різних думок з приводу певного питання. Логічною основою дискусії є правильно побудований процес доведення тези та її спростування. Суб’єктами дискусії є про-понент, опонент та аудиторія.

Пропонент (від лат. propponens – той, хто щось стверджує, дово­дить) – учасник дискусії, доповідач, дисертант, дипломник, що висунув і відстоює певну тезу, ідею або концепцію.

Опонент (від лат. opponens – той, що протиставляє, заперечує) – особа (учасник дискусії, співдоповідач або рецензент), яка заперечує або спростовує думки пропонента, чи оцінює її.

Існують різні ступені незгоди опонента з пропонентом: незгода у формі сумніву (в пасивній формі висловлюється певний сумнів щодо тези пропонента); деструктивна незгода (руйнується теза пропонен­та); конструктивна незгода (не тільки руйнується теза пропонента, а й висувається і доводиться інша, власна, теза).

Якщо опонент не погоджується з аргументом пропонента, то останній може обрати той чи інший варіант поведінки: відмовитися від аргументу; замінити його іншим; знайти додаткові факти на користь висунутого аргументу.

Аудиторія – це третій, колективний суб’єкт дискусії, оскільки як пропонент, так і опонент не тільки намагаються переконати один одного, а й схилити всіх при-сутніх на свою сторону.

Досягнення певної мети суттєво полегшується, якщо ретельно про­думати і майстерно застосувати адекватні цій меті засоби її досягнення.

Мовленнєва стратегія – це комплекс мовленнєвих дій, спрямованих на досяг-нення комунікативної мети. Стратегії орієнтовані на майбутні мовленнєві дії, пов’язані з прогнозуванням ситуації.

Мовленнєва тактика – конкретні мовленнєві дії під час спілкування, спрямо-вані на реалізацію стратегії і досягнення комунікативної мети.

Основні тактики аргументаційної стратегії

Ø Тактика контрастивного аналізу ґрунтується на прийомі зі­ставлення. Зіс-тавлення фактів, подій, результатів, прогнозів сприймається адресатом як переконливий аргумент.

Ø Тактику вказівки на перспективу спрямовано на те, щоб ви­словити страте-гічну мету, позиції і наміри мовця. Вказівка на перспективу містить пропо-новане рішення і передбачува­ний результат.

Ø Тактика обґрунтованих оцінок, за допомоги якої промовець прагне об’єк-тивно оцінити предмет і мотивувати оцінку. Відомо, що суб’єктивна думка не переконлива, тоді як аргу­ментована оцінка набуває статусу логічного доказу.

Арґументи бувають прямі (безпосередні) і непрямі (опосе-редковані), у ролі яких можуть виступати аксіоми, точки зору та думки авторитет­них людей.

Розрізняють два типи арґументації: логічну й аналогійну.

Основою логічної арґументації є силогістика (гр. syllogistikos — дедуктивний), започаткована ще в логіці Арістотеля. В античній риториці силогізми (дедуктивні умовисновки) уявлялись як єдність двох суджень з проміжним: якщо А є В, а В є С, то А є С; А є меншим терміном і суб’єктом, С є більшим терміном і предика­том, В є середнім терміном і залишається за межами висновку.

Розрізняють чотири фігури силогізму залежно від положення середнього терміна для того, щоб гарантувати коректну побудову умовисновку:

Дата добавления: 2015-10-13