Украдений голос

Я, щасливий власник “зайвого квитка”, стояв біля воріт стадіону, а навколо мене метушилися, зітхали, бідкалися люди.

Сповнений почуття власної гідності, я з безсторонністю справедливого судді вибирав з численних безбілетних болільників одного, найдостойнішого. Погодьтеся: це була нелегка справа - надати перевагу будь-кому, заздалегідь знаючи, що цим жорстоко вразиш інших, бо всі були однаково гарні і всім я гаряче співчував.

Певно, я зволікав би з вирішенням цього питання до найостаннішої хвилини і віддав би зайвий квиток першому-ліпшому. Але...

Читач уже, певно, догадується, що я побачив дівчину.

Не буду змальовувати її зовнішність, бо мій опис не відтворить і краплинки її краси. Скажу тільки одне: якщо ви коли-небудь закохувалися, то ця дівчина в блакитній сукні обов’язково нагадала б вам ту, яку ви покохали вперше.

Її сірі очі були сумні. Вона вже, мабуть, втратила надію потрапити на стадіон і лише зрідка обводила поглядом натовп, немов чекаючи появи казкового лицаря з рожевим квитком у руках.

І я відчув: це вона, достойніша з юних болільниць, - та, якій я мушу вручити коштовний подарунок. Не гайнуючи часу, я попрямував до дівчини. А вона, немов відчуваючи моє наближення, підвела голову і радо скрикнула:

- Володю, дістав?

Я сторопів: звідки дівчина взнала моє ім’я! Але не встиг я їй відповісти, як за моєю спиною пролунав задоволений бас.

- Звісно, дістав! Адже ми-гвардія! - кремезний моряк, урочисто простягаючи квитки, протовпився до дівчини і потім разом з нею пішов до стадіону.

Засмучений і злий, я дивився їм услід. Ще не покохавши, я вже ревнував, майже з ненавистю позираючи на широку морякову спину. Я бажав йому всякого лиха, аж до найстрашнішого: загубити вхідні квитки.

Але мої сподівання не здійснилися. Моряк з дівчиною проминули заповітну лінію без перешкоди. Болільники провели їх заздрісними очима, а високий худорлявий юнак, що стояв біля бар’єра, гукнув:

- Наталко, “болій” і за мене, гаразд?

Дівчина посміхнулася і кивнула головою.

“Наталка!” - повторив я подумки. Отже, я вже знаю її ймення. Вже за одне це слід віддячити худорлявому юнакові. Я підійшов до нього, поклав йому на долоню квиток і шепнув:

- Північна трибуна!

Він кинув на мене погляд, сповнений палкої вдячності, і зразу ж рушив до стадіону.

Отак ми й познайомилися із Климом Твердохлібом, студентом інституту кіноінженерів.

Визнаю: болільник з мене, мабуть, кепський. Під час найцікавішого футбольного змагання я дивився не на ворота “Торпедо”, де раз по раз спалахувала жорстока боротьба за м’яч, а лівіше, на східну трибуну, де сиділа Наталка. Ледве дочекавшись кінця змагання, я помчав до виходу. Але де вже там серед тисяч людей відшукати одну, хоч і найкращу в світі?!

Я вже втратив надію і збирався піти геть зі стадіону, коли раптом почув голос мого нового знайомого:

- Куди ж ти подівся, друже?.. Шукаю тебе, шукаю... Ну, то підемо до мене?

- Так, так, ходімо! - зрадів я, згадавши, що про Наталку можна розпитати саме в Клима. - А що ж то за чудеса, які ти обіцяв показати?

- Розповідати довго, - посміхнувся Клим. - Краще побачити на власні очі.

“Чудеса” почалися, ледве ми підійшли до його квартири. Замість ключа Клим витяг з кишені якусь трубочку, дмухнув у неї, і двері одразу ж відчинились. У передпокої спалахнуло світло.

Голос, що дуже скидався на Климів, промовив:

- Прошу до вітальні. Прямо. Обережніше - двері автоматичні.

Ці двері відчинилися самі собою і справді легенько, але рішуче підштовхнули мене в спину, коли я трохи затримався. Одночасно якийсь колінчастий важіль досить неввічливо зірвав з мене кепку і втягнув у якусь нішу.

- Дякую, - збентежено промимрив я.

- Будь ласка, - посміхнувся Клим. - Ну, то як тобі подобаються мої автомати?

- Непогані, - стримано відповів я, сторожко позираючи на стіл, де раптом щось клацнуло, загуло й спалахнули різнобарвні лампочки.

- Непогані? - перепитав Клим, прикро вражений. - Ти, мабуть, мало знайомий з технікою?

- Дуже мало, - признався я. - Та мені вона й ні до чого. Я - філолог.

- І початкуючий поет, до того ж?

- Так.

- Гм...

Він вимовив це “гм” з таким презирством, наче піймав мене на якомусь дуже неприємному вчинкові. Я не витримав:

- То що ж, по-твоєму, кожен поет повинен бути інженером?

- Техніку мусить знати кожна освічена людина, - переконано відповів Клим.

- Он які - спалахнув я. - Замість того, щоб наближатися до літератури, я маю іти у протилежний бік?! Замість вивчення класичної спадщини минулого - зубрити нікому не потрібні формули?! Ні, красненько дякую за таку пораду!

Назрівала суперечка. Наша дружба, ледве народившись, уже була в небезпеці. І тут Клим зробив благородний жест:

- Не варто сперечатися - майбутнє покаже, хто з нас правий. Я тільки зобов’язуюся захопити тебе радіотехнікою. А ти... Втім, це твоя особиста справа... От скажи: чи повіриш ти, що я можу прочитати твої думки?

- Чаклун двадцятого сторіччя? Ні, брат, - дзуськи! Тут навіть техніка тобі не допоможе!

- Побачимо! - загадково посміхнувся Клим. - Сідай-но до оцієї машини, - він присунув до мене складну споруду з численними приладами на передній стінці. - Апарат запише твої думки, а згодом промовить їх уголос.

- Ну-ну! - задерикувато сказав я, одверто глузуючи з дивацтва мого друга.

Після сеансу “записування думок” Клим пояснив, що плівку з “думками”, через недосконалість технологічного процесу, можна буде прослухати не раніше як за кілька місяців, але дещо вдасться розібрати й зараз.

Він надів навушники, ввімкнув якісь сигнальні лампи, довго прислухався до чогось, позираючи на прилади, а потім урочисто проголосив:

- Її звати Наталка!

- Наталка?! - перепитав я, вражений.

- Так, так, - тільки не перебивай: запис нечіткий, ти дуже хвилювався, і я не все можу розібрати. Ось, наприклад, у тебе промайнула думка про моряка... Який моряк?.. Яка блакитна сукня?..

І раптом Клим шпурнув на диван навушники й зареготав:

- Зрозумів! Тепер усе зрозумів!.. Тобі сподобалася Наталя Кузьміна, наша студентка!.. І ревнощі?! Ой-йой!.. Тато ж її рідний брат!.. На щастя, я добре знаю Наталку, можу познайомити й тебе. Ну, то що - прочитав твої думки?

- Прочитати не штука, - збентежено промимрив я. - По-перше, вона дуже й дуже вродлива, а по-друге, - я увесь час дивився на неї.

- Цілком можливо, - досить байдуже відповів Клим, і я не міг зрозуміти, чи це стосується якостей дівчини, чи, може, висловленого мною припущення.

Не буду описувати, як я познайомився з Наталкою і покохав її. А ось те, як я збирався освідчитися їй в коханні - слід описати. Дивна недорікуватість охоплювала мене в її присутності: я наче перетворювався на якийсь автомат, заряджений чужими віршами. Я читав їй Пушкіна й Байрона, Блока й Твардовського, багатьох інших поетів, видобував з закапелків пам’яті неопубліковане та незакінчене, захлинався сонетами, упивався баладами, сипав каламбурами та епіграмами, але все то були чужі твори. А свої власні, вистраждані безсонними ночами, здавалися мені жалюгідними й немічними.

Я декламував по кілька годин поспіль, а вона слухала мовчки, збуджена, і дивилася на мене лагідним ніжним поглядом. І мені здавалося, що вона чекає від мене всього тільки три звичайних слова: “Я вас люблю!” Та я цього вимовити не міг. Мені здавалося, що я не гідний її кохання, і краще вже мовчки страждати, але хоч бачити щодня ці сірі задумливі очі, чути цей м’який, задушевний голос, аніж одержати сувору відповідь: “Ні!”

І раптом - ви тільки уявіть! - вона перша освідчилася мені, хоч це й трапилося дуже своєрідно.

Напередодні Нового року я одержав рекомендованого листа, в якому була невелика пластмасова патефонна пластинка з написом на етикетці: “Володі. Секретно. Прослухай на патефоні”.

Природно було б припустити, що це - якийсь черговий жарт наших хлопців, але я однак побіг до сусідів по патефон. І от уявіть: щойно диск почав крутитися і голка побігла по пластинці, в кімнаті виразно залунав Наталчин голос:

- Володю! Мій любий! Ти дуже добре читаєш чужі твори, але чому ти нічого не напишеш про мене? Хіба ти не бачиш, що я тебе люблю?.. Я читала твої вірші в університетській багатотиражці, Вони хороші. Ти, напевне, будеш справжнім поетом. Але якщо кохаєш мене - я тебе дуже прошу: вивчай радіотехніку. Радянський громадянин, - хто б він не був, - повинен знати техніку, хоч основи її. Так, мій любий?

- Так! - збентежено відповів я патефонові й почервонів: от так штука! Тепер уже хоч-не-хоч, а техніку вивчати доведеться!

Того вечора я написав чотири вірші, присвячених Наталці, і встиг визубрити з підручника радіотехніки два з половиною розділи. А наступного ранку я помчав до Клима Твердохліба по консультацію з розділу “Електронні лампи”.

Я вихором влетів до його кімнати, але не встиг і рота одкрити, як Клим замахав руками:

- Знаю, знаю! Все знаю! Я вдосконалив свій апарат, і записував твої думки протягом останніх кількох днів, а ти навіть і підозри не мав. Учора ти одержав листа, в якому Наталка написала, що любить тебе, і зараз ти хочеш відповісти.

Повірте, друзі, - я роззявив рота від подиву. Можна, зрештою, вгадати, що хлопець закоханий в якусь дівчину - слід тільки перехопити його занадто палкий погляд. Можна надіслати фальшивого листа, підробити почерк. Але ж голосу не підробиш?.. Не змовкаючи ані на мить, в моїх вухах лунали слова: “Володю! Мій любий!..” Адже це її інтонація, її тембр, - я міг би відрізнити їх од тисяч інших!.. Вона, мабуть, продиктувала цей лист в інститутській лабораторії звукозапису, і, ясно, коли нікого поблизу не було... Яким же чином довідався про це Клим?

У повній розгубленості, безвільно скоряючись наказові, я сів до “апарата записування думок”. Клим надів навушники, клацнув вимикачем, почав настроювати прилади. Щось у нього не ладналося, - він злостився, а потім сказав:

- Та заспокойся, хлопче! Записувати неможливо - ти надто схвильований. Подивися на прилади!

І справді - стрілки на циферблатах танцювали.

- Ні, - сказав Клим і махнув рукою. - Нічого не вийде. Доведеться використати вчорашній запис твоїх думок. Адже ти вчора збирався написати Наталці листа?

Чи збирався я?! Та я навіть написав листів з десять, але знищив, бо переконався, що нездатний висловити свої почуття на папері.

- Я передбачав твій стан, - хитро підморгнув до мене Клим, - тому й зберіг плівку. Ну, прослухаємо?

Він увімкнув магнітофон, і в ту ж мить залунав мій власний голос:

- Наталко! Люба моя! Я тебе люблю, люблю од щирого серця!.. Мені важко було вимовити ці слова вголос, але я щодня, щохвилини повторював їх у душі!..

Я був остаточно переможений: справді, саме так я думав про неї, про свою кохану! І ось тепер мої найінтимніші думки, записані на плівку, звучать з репродуктора?! Майже злякано я дивився на Клима. “Чаклун двадцятого сторіччя!” - спливло в моїй пам’яті.

Так, це й справді нагадувало якесь наукове чаклунство!

А Клим реготав:

- Ну то що? Чи варто вивчати радіотехніку?.. Правильно я записав твої думки?.. Отакого тільки листа й можна надіслати Наталці - адже вона майбутній інженер звукозапису!

Виявилося, що “машина для записування думок” могла також переписувати звуки на чисті патефонні пластинки. Доки в кімнаті звучав мій “лист”, ця машина, тихенько поскрипуючи різцем, креслила на чорному пластмасовому диску звукову доріжку.

От і скінчилося переписування. Ми ще раз прослухали “лист”, вклали його в конверт, написали адресу і понесли на пошту.

- Все! - зітхнув я з полегшенням. Тепер усі шляхи до відступу було відрізано.

- Ні, не все! - посміхнувся Клим. - Завтра ти одержиш від Наталки другий лист. Що ти хотів би почути?

Я спалахнув:

- Знаєш, друже, всякі жарти мають межі! Сподіваюся, не за твоїм же замовленням написала вона першого листа?

- Та то вже як сказати! - знизав він плечима. - Послухай, через тебе я спізнився в лабораторію. Тому допоможи мені виконати дуже термінове завдання. Згода?

- Прошу, - сердито відповів я.

Мої обов’язки виявилися нескладними: з великого пакета, звіряючи з спеціальною таблицею, треба було вибирати вирізані з цупкого чорного паперу гостроверхі силуети, що скидалися на профілі скелястих гір. Клим наклеював ці силуети на довгу білу паперову стрічку, збільшував і підфарбовував тушшю деякі вершини, зменшував або поширював ущелини, - загалом, робив щось незрозуміле, і на мої запитання не відповідав. Внаслідок двогодинної праці ми одержали щось схоже на зображення довжелезного гірського хребта чи на силует дуже пощербленої пилки.

- Чудово! - захоплено сказав Клим. - А тепер прослухаємо.

Він вставив цю паперову стрічку в якийсь апарат, ввімкнув струм і...

Друзі, я почув голос моєї Наталки, - любий, рідний голос! Вона повідомляла, що листа мого одержала й дуже, дуже...

Але що саме “дуже” - я так і не довідався: надто мало було наклеєно “силуетів” на паперову стрічку!

Отак обдурив мене Клим! Все виявилося дуже простим: оці “зубчики” на стрічці були “звуковою доріжкою”, - майже такою, як на кіноплівці звукового кіно. За допомогою спеціального апарата Клим фотографував записані на плівку звуки, а потім збільшував зображення і одержав таким чином “звукову абетку” - мою й Наталчину. Затративши певний час, він міг створити якого завгодно листа - від найніжнішого до лайливого!.. А я, дурень, повірив “чаклунові двадцятого сторіччя”! Я надіслав дівчині, яка нічого навіть не підозрює, нахабного, зухвалого листа! Що я наробив?! Що я наробив?!

Тієї миті я майже ненавидів Клима, проклинав нашу з ним зустріч біля воріт стадіону, дорікав собі за незнання техніки, за довірливість, за безліч існуючих і неіснуючих провин.

Клим спочатку заспокоював мене, а потім розлютився:

- Чого ти скис? Що трапилося? Та чи знаєш ти, що тобі першому я показав винахід надзвичайної ваги? Ти гадаєш, що це так собі - тяп-ляп, наклеїв на папір звукові значки, та й маєш живу мову? А ось бачиш? - шпурнув він на стіл списаний формулами зошит. - Я бився над цим кілька років. Щоб написати тобі листа від Наталки, я просидів за оцим столом чотири вечори! А ти... Ех, ти!.. Ти сліпий, як сива кобила: всім, крім тебе, відомо, що Наталка тебе кохає. То хіба ж вона перша має сказати тобі про це? Ти дякувати мені повинен, от що!.. А якщо вже Наталка розгнівається на тебе за цього листа - я готовий зазнати кару. Я... я поступлю на філологічний факультет! Якщо ж не розгнівається - ти мусиш скласти мені курс радіотехніки на “відмінно”. Гаразд?

- Гаразд! - злісно відповів я. - Хай буде так!

Друзі мої, я таки програв. І я дуже радий, що програв, бо Наталка любить мене. Але мені доводиться тепер пріти над формулами з радіотехніки, і, одверто кажучи, це аж ніяк не заважає мені писати вірші!

А Клим Твердохліб ще раз обдурив мене. Навіть якби він програв заклад, то нічого страшного для нього не сталося б: він уже давно готувався до вступу на заочний відділ філологічного факультету, бо теж пише вірші, та ще й непогані.

Ми сперечаємося з ним про літературу, відвідуємо футбольні змагання, конструюємо приймачі і в глибокій таємниці від інших працюємо над спільним дипломним проектом. Ми мріємо про той час, коли на екрани країни вийде створений нами кінофільм “Володимир Маяковський”, у якому звучатиме справжній, “живий” голос нашого чудового поета. “Звукову абетку” Маяковського за нечисленними грамофонними записами його виступів ми вже склали.

І повірте: щоб відтворити промову, яка ніколи ніким не була проголошена, треба бути не лише кваліфікованим кіноінженером, але й добрим філологом!

Дата добавления: 2015-09-03