ПРАВО НА РИСК

Риск тільки тоді мав право на існування, коли потрібний суспільству, для якого ми працюємо й живемо. Всякий інший риск - безглуздий і аморальний.

Ю. О. Гарнаєв, Герой Радянського Союзу, заслужений льотчик-випробувач СРСР.

Вакантних місць було 3, претендентів - 1200. Одна тисяча юнаків вибула першого дня екзаменів, та все ж двісті зуміли набрати потрібних 99 балів. Повний обсяг тестів на фізичну витривалість подолали тільки двадцятеро. Ще одинадцятьох екзаменатори “зрізали” під час перевірки на кмітливість. І ось лишилося дев’ятеро - по троє на місце.

Хоча Сергій Карабут і потрапив до дев’ятки, надій на щасливий фініш у нього майже не було. Суперники в трійці, як йому здавалося, мали шансів куди більше. Насамперед, обидва невисокі й худорляві, - такими й личить бути пілотам міжзоряного корабля. Потім, - Сергій це відчував з повною ясністю, - він поступався їм рішучістю. Друзі повсякчас закидали йому надмірну розсудливість та вайлуватість, і якщо досі, може, саме ця неквапливість і допомагала йому долати екзаменаційні рубежі, то в останньому випробуванні найвагоміше значення матимуть хоробрість і спритність. Пройти через “імітатор” надзвичайно важко, - недарма його, як вогню, бояться не тільки зелені початківці, а й досвідчені “космічні вовки”.

”Імітатором” називали спеціальний пристрій, що, індуктуючи біоструми в мозку піддослідного, відтворював за наперед складеною програмою будь-яку життєву ситуацію. Коли вмикалися мнемопроектори, для піддослідного все довколишнє зникало, зате з абсолютною реальністю поставало навіяне. Не обов’язково йшлося про космос, - розповідали, що можна відчути себе на безлюдному острові, посеред палючої пустелі чи ще там де, але завжди у гострій ситуації, коли треба негайно вирішити, що і як слід робити. Надчутлива апаратура фіксувала енцефалограми мозку піддослідного і аналізувала, наскільки логічні та доцільні його рішення.

Так, пройти через “імітатор” нелегко! А коли Сергій дізнався, що у своїй трійці він екзаменуватиметься останнім, йому зробилося тривожно: оте чекання висотає сили, відбере впевненість.

Першим пішов Курт Вінклер - той, кого найдужче побоювався Сергій Карабут. До 99,9 одержаних Куртом балів приєднувався титул чемпіона світу з стрибків у висоту, - додаток цілком вагомий, якщо йдеться про кандидатуру пілота міжзоряного корабля. Він був жвавий, розумний, витривалий і хоробрий. Щиро кажучи, якби екіпаж “Мрії” доручили комплектувати Сергієві, Курта Вінклера він узяв би не вагаючись.

Але зараз ішлося про інше. Або - або. І думка про це була не з приємних.

Півгодини Куртового перебування в “імітаторі” видалися Сергієві нескінченно довгими. А коли відчинилися герметичні двері і на порозі став усміхнений Курт, Сергієве серце тьохнуло: все пропало, німець переміг. Та все ж, зброю складати зарано.

- Ну, як, друже?.. Що тобі запропонували?

- Звісно ж, політ на Альфу Центавра! - гордовито відповів Курт. - Здійснив його успішно, хоч підсунули мені стільки пригод, що й досі голова йде обертом!

- Вітаю тебе, Курт!

- Дякую.

Викликали другого претендента-Річарда Маркова. Це теж був суперник не з абияких: переможець всесвітнього конкурсу на кращу студентську наукову працю і водночас обдарований художник. А втім, Сергій Карабут уже не хвилювався: після блискучого успіху Курта Вінклера його шанси, як він гадав, дорівнюють нулю.

Однак Сергій насторожився, коли сяючий Річард вийшов з “імітатора” і розповів, що йому, як і Куртові, випала подорож до Альфи Центавра.

”Тут щось не те, - занепокоєно думав Сергій. - Або ж Курт і Річард десь схибили, або ж екзаменатори хочуть порівняти дії всіх трьох за однакових умов”.

Додумати не вдалося - запросили до “імітатора”.

Хоч Сергій потрапив сюди вперше, все здавалося йому знайомим і звичним. Власне, так і мало бути, бо для “імітатора” використали кабіну тренажера, який лишився чи не з часів Юрія Гагаріна. Тоді “ефекту справжності” намагалися досягти ціною дбайливого копіювання всіх атрибутів командирської рубки корабля та досконалим відтворенням зорових і звукових вражень, отож у невеликій каюті було напхом напхано всяких приладів, пристроїв та індикаторів, - достоту, як у старовинних фільмах про перших завойовників космосу. Зараз цю бутафорію можна було викинути геть, бо “імітатор” обходився без неї, але її лишили, мабуть, для підтримання “космічного інтер’єру”.

- До старту лишилося п’ять хвилин! - сухо повідомив автомат-інформатор. - Готовність номер один!

Спалахнули індикатори на пульті керування. Ввімкнувся метроном, відлічуючи секунди. Прокотилася хвиля спалахів на табло: “Перший - готовий!” “Другий - готовий!” “Третій - готовий!”

З поблажливою усмішкою стежив Сергій за оцим, з дозволу сказати, “приготуванням до старту”. На новачка така інсценівка справді могла вплинути і навіяти відповідний настрій. А для пілота рейсового лайнера Земля-Місяць все це тільки нудна проза: він майже автоматично виконував передбачені інструкцією передстартові процедури, не завжди виправдані навіть за звичайних умов і зовсім безглузді нині, бо цей “корабель” навіки прип’ятий до Землі, - і все ж необхідні, бо невідомо, власне, відколи і як саме оцінюється поведінка піддослідного в “імітаторі”.

Аж ось ввімкнувся і старт-автомат:

- Десять... дев’ять... вісім... сім...

Сергій напружив усю свою волю, прагнучи зафіксувати мить переходу від реальності до навіяної “імітатором” ілюзорності. Але ніякого “переходу” не було. Просто при слові “нуль” на якусь частку секунди запаморочилася голова, а коли свідомість прояснилася - він ЗНОВУ НАТИС НА ГАШЕТКУ КУЛЕМЕТА. І побачив: гітлерівець, який оце щойно так влучно кинув гранату, похитнувся, упав і, вириваючи з корінням кущі, за які одчайдушно чіплявся, гепнув на кам’яний причілок під скелею, а звідти - в буйну піну ріки.

- Отак воно краще! - Сергій витер з чола піт і помацав каску над лівою скронею: замалим не наскрізь!. А що, коли б отой осколок пішов сантиметрів на двадцять нижче, просто в серце?!

Йому на мить зробилося моторошно. Ні, не тому, що перед очима постала примара смерті, - вже обстріляний, з перших днів війни на фронті. Він НЕ МАЄ ПРАВА загинути, доки стоїть міст!

Ось він, як на долоні. Не міст, а місток, неширока смуга залізобетону над глибоченним проваллям. Але йому не скласти ціни, бо обминути його не можна. Стрімчасті скелі тут розрубано хрест-навхрест: із заходу на схід прогризла собі ложище скажена річка, з півночі на південь ціною неймовірних зусиль люди пробили шосе. Тут проходить найкоротший шлях до бакинської нафти. А цей місток - остання серйозна перепона для гітлерівських полчищ.

Його слід було б висадити в повітря ще добу тому. І якби пролунав відповідний наказ - командир саперного батальйону капітан Сергій Карабут, не вагаючись, натиснув би на оцю кнопку, вмикаючи детонатори фугасів. Але сталося так, що наказу не було. Сталося так, що саме капітан Карабут мав вирішувати і наказувати. І він вирішив: треба зберігати цей міст ДО НАЙОСТАННІШОЇ СЕКУНДИ. Долю всієї операції мали вирішити танки, а їх у цьому районі не було ні в гітлерівців, ні в нас. Але вони ось-ось з’являться. З якого боку раніше - невідомо. І саме тоді вирішиться доля моста. А ворожа піхота цей рубіж не подолає, надто неприступні бескиди кругом, надто добре прострілюється з бункера вузький відтинок дороги до мосту на протилежному березі.

Це був дуже ризикований план, від успіху чи неуспіху його залежала доля десятків тисяч людей. Але капітан Карабут одержав ПРАВО НА РИСК, бо взяв командування на себе.

Їх було троє, коли почався бій. Худорлявого лейтенанта вбито ще вчора ввечері, оптимістичного сержанта-башкира - сьогодні вранці. А ось зараз був на волосинку від смерті і він, Сергій Карабут: втратив пильність, не догледів, що гітлерівець здерся на вигідну площадку якраз проти бункера.

“Що ж робити?.. Що робити?..”-думка муляла, як гвіздок у чоботі. Набоїв і зброї в бункері вистачить, щоб тримати оборону цілий тиждень. Є кілька ящиків освітлювальних ракет, - отже, і вночі гітлерівці не підповзуть до моста непоміченими. Але ж кожен м’яз благає про спочинок, а повіки склеплюються несамохіть - адже третя доба без сну! Рації немає, телефонну лінію протягнути не встигли. На допомогу не закличеш, та й невідомо, що діється там, у тилу.

Право на риск... Ой, яке ж ти важке, це право!.. Можна вмить урвати фізичні й душевні муки: висадити в повітря міст та й податися до своїх. І це не буде втеча з позиції. Сам собі командир, він знав: після зруйнування моста не витримає й хвилини, засне мертвим сном. Ось і зараз голова нестримно хилиться на груди, а перед очима пливуть кола...

І все ж ціною надлюдського зусилля він зумів протриматися цілу ніч. Як не дивно, але допомагали йому самі гітлерівці: бажаючи будь-що прорватися до мосту, вони раз у раз намагалися висунути на пряму наводку гармату, обстрілювали бункер з мінометів та кулеметів, - одне слово, НЕ ДАВАЛИ заснути, і Сергій був радий з цього.

Та найстрашніше почалося перед світанком. Раптом запала тиша. Така тиша, аж моторошно стало. Сивим туманом запнуло ріку. Навіть мертвотно-зелене світло ракети вже не було здатне розвіяти глевкий морок. Видавалося: там, за цією запоною, як терміти в наступі, повзуть суцільною смугою до мосту ворожі солдати. Їх січуть і січуть кулі з Сергієвого кулемета, але тієї навали не зупинити. Досить кільком, а то й одному з них перебратися на цей бік - і можна буде знищити ненависного радянського кулеметника, який сам-один затримує цілу дивізію.

От і вирішуй, капітане Карабут, чи маєш ти право на подальше зволікання.

Він зненацька озирнувся. Стальні двері бункера замкнено, звичайною гранатою їх не візьмеш, доведеться закладати фугас. Отже, ще буде час висадити міст у ПЕРЕДОСТАННЮ мить. А зараз - спробуйте-но поткніться!

Сергій стріляв наосліп, майже безперервно, перебігаючи від однієї амбразури бункера до другої. Це тривало нескінченно довго; здавалося, ніби він нічого іншого в житті й не робив од самого народження; оці стереотипні рухи стали для нього єдиною метою існування, і в затьмареній свідомості гарячково пульсували тільки два слова: “Не спи!.. Не спи!.. Не спи!..”

Та ось у похмуру ущелину вдерлися промені сонця. Швидко розвіювався туман. А до одноманітного буркотіння гірської річки приєднався якийсь незнайомий далекий гуркіт. Він наростав з кожною секундою.

“Танки! - тьохнуло Сергієве серце. - Все пропало!”

Тримаючи палець на кнопці, він з підвищеною обережністю поглядав крізь амбразуру на відрізок дороги перед мостом. Ось зараз... зараз... Од гуркоту, стократ посиленого відлунням, аж вуха закладає... Ще кілька секунд, і... Тільки що це? Чому раптом з усіх кущів сипонули гітлерівці? Чому дременули геть?..

Сергій зиркнув на міст. Так, по ньому мчали танки. Але НАШІ танки, радянські Т-34! Він рискував недаремно!

Тільки й прошепотів: “Наші!” - впав як підкошений і вмить заснув.

...Прокинувся раптово. Занепокоєно поглянув на годинник. Скривився: цього ще бракувало - заснув серед білого дня, за робочим столом!.. А втім, шановний академіку, не забувайте, що вам уже не тридцять, а п’ятдесят. З хвостиком! І що ночами слід не працювати, а спати!

Він потер долонею чоло - голова все ще була важка - і подумав: дивний сон приснився!.. Мабуть, з далекого дитинства сплив у пам’яті якийсь кінофільм. Так, так, пригадується - демонстрували колись бойовик “Право на риск”. Гм, сумнівне право!.. А що, якби отому героєві, що в нього перевтілився академік Сергій Карабут, довелося розв’язувати питання надзвичайно важливе, питання державної ваги? Таке, як, скажімо, зараз!

Сергій заплющив очі, знову відкинувся на спинку крісла. Йому вже не треба було зазирати в папери, - всі вади й переваги обох проектів він знав до найменших подробиць, так самісінько, як і всі аргументи та контрдокази керівників груп. На вчорашньому засіданні, яке тривало до глупої ночі, було детально розглянуто науково-технічні питання, проаналізовано фінансові та промислові дані, зважено, чи можна виконати завдання в зазначений термін. Власне, вже вчора можна було вирішити, який проект треба схвалити. Та все ж Сергій переніс заключне засідання на сьогодні. І не тому, що думки розійшлися. Він, як Голова Державного Комітету, мав право прийняти остаточне рішення, навіть підтримуючи меншість. Але в тому-то й справа, що він як державний діяч і вчений МУСИВ підтримати той проект, проти якого внутрішньо гостро протестував ЯК ЗВИЧАЙНА ЛЮДИНА.

“Право на риск”... - йому знову пригадався той чудернацький сон. О, коли б ішлося про самого себе, то, звичайно, він обома руками голосував би за проект академіка Данилейка. Не подивився б на свої п’ятдесят з хвостиком і на те, що шанс повернутися на Землю - надто мізерний. Ступити НА ПОВЕРХНЮ МІСЯЦЯ! - та заради цього можна тисячу разів ризикувати життям...

“Але - своїм власним!” - перебив він сам себе іронічно.

Так, знайдеться безліч добровольців, яких не злякає примара смерті. Загине перший - на його місце зголосяться ще десять. Загине другий - зголосяться ще сто. Хоробрих риск не лякає.

Коли б не було іншого виходу, довелося б рискувати несамохіть: людство МУСИТЬ вийти в космос! Та в тім-то й річ, що є проект академіка Царьова - набагато надійніший і перспективніший: першим дослідником Місяця має стати керована з Землі АВТОМАТИЧНА СТАНЦІЯ.

Проект академіка Данилейка ефектніший за наслідками. Ніяка кібернетична машина не замінить людини з її гострою спостережливістю, кмітливістю, здатністю пристосуватися до обставин. Але людина повинна дихати й їсти, і саме через це її перебування на Місяці буде обмежене двома-трьома днями, а чи багато можна зробити за цей час?.. “Луноход” академіка Царьова- споруда надзвичайно складна, важка, незграбна. Зате вона їсти-пити не просить, не боїться ні холоду, ні космічної порожнечі, працюватиме на поверхні Місяця сотні й тисячі годин, невтомно й ретельно виконуючи доручені їй завдання. Вийде з ладу перший “Луноход” - можна послати другий, третій, четвертий... І так доти, поки Місяць вивчать настільки, що можна буде - і потрібно! - послати туди людину.

Так, проект академіка Царьова - перспективніший. Важливіший. Йдеться не тільки про Місяць. На Венеру, де температура сягає п’ятисот градусів, а тиск - кількохсот атмосфер, навряд чи ступить людська нога. Її вивчатимуть тільки автомати. А крижане шаленство аміачної атмосфери Юпітера? Там навіть машина довго не витримає. А розжарений, залитий смертоносною сонячною радіацією Меркурій? Ніякий скафандр не захистить космонавта, який спуститься на його поверхню.

Отже, треба голосувати за проект академіка Царьова. За “Луноход”.

Такий висновок був цілком логічний, по-державному мудрий, але проти нього поставало все єство. Буквально вчора, як грім з ясного неба, на весь світ розійшлося повідомлення про те, що Радянський Союз запустив перший штучний супутник. І ось уже сфотографовано протилежний бік Місяця, якого не бачив ніколи ніхто з людей. І цілком реальною стає можливість ВПЕРШЕ В ІСТОРІЇ ЛЮДСТВА торкнутися іншого космічного тіла!.. То невже віддати цю честь бездушній машині?!

Міркуй, академіку Карабут! Зважуй, доки не пізно. Тобі дано велике право, від твого слова залежить усе.

Міркуй: не всі люди на Землі розуміють першорядність НАУКОВОЇ мети космічних досліджень. Для багатьох найголовнішим стане питання про те, хто ПЕРШИЙ ступить на поверхню Місяця. Згадай, як сотні й сотні сміливих гинули в ім’я сумнівної честі зватися завойовником Полюса чи Джомолунгми. Хай оті експедиції не давали людству ніякої користі, але саме від тих часів лишилося бундючне переконання, що територія вважається освоєною тільки в тому разі, коли на неї СТУПИТЬ НОГА ЛЮДИНИ!

Академік поглянув на годинник, сумно зітхнув. Скніло серце, лютився на самого себе. Але рішення вже було прийнято: на Місяці першим висадиться не людина, а “Луноход”.

...Командир зорельота “Мрія” космонавт першого класу Сергій Карабут відчув, як на мить потьмарилася свідомість. Знову оті безглузді спогади про “право на риск”! Смішно: пригадалися події чи не столітньої давності. Та хто ж тепер вагався б, яке рішення прийняти?! Кібернетичні машини скрізь і завжди прокладають шлях; тільки вони забезпечують той плацдарм, з якого починає свій наступ ЛЮДИНА.

Та в тім-то й справа, що у перший незвіданий рейс до зірок машина вирушити не здатна. Найпильніший аналіз показав: з таким неймовірно складним завданням може впоратися лише колектив досвідчених фахівців. На шляху до Невідомого буде стільки незвичайного і незнаного, що тільки гострий розум людини може проаналізувати явища, оцінити їх відповідним чином і зробити потрібний висновок.

Він, командир “Мрії”, щойно дійшов саме такого висновку. Висновок страшний: слід повертатися на Землю. Повертатися тоді, коли вже подолано половину відстані до Альфи Центавра, а попереду - чистий-чистісінький шлях пустельним міжзоряним простором!

“Мріє”, “Мріє”, як же тобі не поталанило! Ти була справді першим втіленням одвічної мрії людей про мандри до чужих, незнаних Сонць. Щоб тебе створити, було витрачено астрономічну кількість коштів, енергії, сировини. Як другорядні, менш важливі, відкладалися на майбутнє надзвичайно потрібні проекти, консервувалися величні будови, припинялися найтерміновіші дослідження. Тебе конструювали і будували тисячі найвидатніших учених та інженерів усієї планети; твою кожну деталь, кожен парсек твоєї майбутньої траєкторії тисячократно перевірили найдосконаліші електроннообчислювальні машини. Здавалося б, усе передбачено. Але хто міг знати, що існує отой проклятущий “ро-ефект”; що при досягненні запрограмованої швидкості сто п’ятдесят тисяч кілометрів на секунду анігілятор “Мрії” почне зуживати на десять процентів більше пального, аніж обчислено? Майже півроку тривало гарячкове дослідження, доки вдалося зробити приголомшуюче відкриття: саме при такій критичній швидкості потік нейтронів з ядра нашої Галактики починає втручатися в процес анігіляції, загальмовуючи його; ще три місяці потрібно було, щоб обчислити і ціною неймовірних зусиль спорудити сякий-такий антинейтронний захист анігілятора. А за цей час було витрачено весь резерв пального. Найточніші розрахунки показали: його ледь-ледь вистачить до Альфи Центавра і назад.

Звісно, можна рискнути. Але ж на шляху до Сонячної системи лежить величезна газова туманність. По дорозі сюди її обминули, накинувши чималого гака. Тепер доведеться прорізати навпростець. А як показали ще тодішні обчислення, ймовірність вдалого прольоту складає тільки п’ять шансів із ста. Звісно, можна рискнути. Але якщо не пощастить і “Мрія” згорить у тій туманності неподалік од рідного Сонця - марною буде вся експедиція. І найголовніше: конструктори “Мрії-2” так і не дізнаються про існування “ро-ефекту”, не зміцнять антинейтронний захист анігілятора майбутнього зорельота. А щоб передати звідси на Землю відповідну лазерограму, потрібно витратити половину запасу пального. “Мрія” досягне Альфи Центавра; але ні повернутися назад, ні повідомити про виконане завдання вже не зможе.

Так, було від чого збожеволіти! Повернути назад - вкрити себе довічною ганьбою. А що, як імовірність подолати оту туманність складає не п’ять, а п’ятдесят чи навіть сімдесят шансів із ста? Адже тоді на борту ще був величезний резерв антиречовини, можна було дозволити собі розкіш не ризикувати зовсім, отож, можливо, і переоцінили небезпеку. Що скаже людство Землі, коли виясниться, що так і було насправді?.. Та навіть якщо не скажуть нічого, ніхто з членів екіпажу “Мрії” вже не вирушить у другий політ до зірок: шість років минуло від старту, стільки ж триватиме подорож назад. Отже, дванадцять. На “Мрії-2” полетять молодші. А вам - до кінця своїх днів гризти лікті та уникати людських очей... О, краще загинути в полум’ї, аніж каратися весь вік!

Сергій стиснув долонями скроні. Ось воно, право командира зорельота і начальника міжзоряної експедиції: вирішуй, зважуй!.. Для тебе особисто, як і для всіх членів екіпажу, існує тільки одне рішення: треба рискувати! Але насамперед подумай про тих, що вирушать до Альфи Центавра услід за тобою. Пригадай, як за півроку перед стартом твого зорельота в усіх містах земної кулі майже повністю завмерло життя, бо всю енергію планети віддавали “Мрії”. То невже ти хочеш, щоб оця світла жертовність людства стала марною і вдруге? А якщо “Мрія” повернеться звідси на Землю, на її борту ще залишиться запас пального, якого вистачить на подорож до Альфи Центавра в один кінець!

Він сумно поглянув на годинник. 14.00 за бортовим часом. Треба йти. Всі вже зібралися в кают-компанії. І майже всі будуть проти нього. Навіть Лора, кохана Лора... Півгодини тому вона прибігла до нього, запитала гостро: “Не передумав?” Він тихо сказав: “Ні”. Її наче струмом ударило: “Я тебе запитую востаннє! Ти розумієш - ВОСТАННЄ!.. Я зненавиджу тебе на все життя! Я не хочу мати нічого спільного з БОЯГУЗОМ!” Йому аж світ потьмарився від образи і болю, але він зумів стриматися: “Я повторюю: ні!” І тоді вона закричала: “Тож знай: проти тебе - всі, всі! І я заявляю від імені всіх: ти мусиш передати командування Річарду Маркову! Він не побоїться відповідальності! Все!”

Так, Річард не побоїться!.. З далекого-далекого минулого виплив тьмяний спогад про те, з яким переможним виглядом виходив він з кабіни “імітатора”, як пихато заявив, що, звичайно ж, довів зорельот до Альфи Центавра. А НАЗАД?

- Стривай, стривай... - гарячково міркував Сергій. - І Курт, і Річард говорили ТІЛЬКИ ПРО ДОСЯГНЕННЯ МЕТИ. А чи згадували вони про ПОВЕРНЕННЯ НА ЗЕМЛЮ?

Його мозок розпирало від перенапруги. Здавалося: ось-ось щось проясниться... пощастить пригадати щось надто важливе... А втім, нема часу згадувати. Треба йти до кают-компанії. Рішення прийнято. Хай голосуватимуть проти усі члени екіпажу, Сергій Карабут накаже повертатися на Землю. Йому дано право на риск. Але в цьому разі ВІН НЕ МАЄ ПРАВА РИСКУВАТИ!.. Хай впаде на нього ненависть і зневага друзів, хай усе життя його переслідує ганьба - іншого виходу немає!

Сергій кліпнув очима, глянув на годинник. 14.30. Що сталося? Заснув.. Стривай, а що це за допотопний пульт перед ним?.. І раптом мозок пронизала думка: та це ж “імітатор”! Не було ніякого польоту, не було ніякої Лори... Була гарячкова маячня, і він показав себе жалюгідним боягузом!.. Ганьба!.. Яка ганьба!

На табло спалахнув напис: “Дослід закінчено”, Сергій мляво підвівся з крісла, знехотя вийшов з “імітатора”. Байдуже відмахнувся від Курта Вінклера та Річарда Маркова, які підбігли до нього. Почвалав до виходу з Космоцентру, не знаючи, куди йти. Покірно зупинився, коли його наздогнав один з членів приймальної комісії і запросив до кабінету Головного Конструктора. І там теж сидів, не чуючи, про що мовиться. І тільки коли йому вже потискували руку і вітали з успіхом, до його свідомості дійшли слова, які пролунали кілька секунд тому: “...Командиром зорельота “Мрія” призначити громадянина Союзу Радянських Соціалістичних Республік льотчика-космонавта Сергія Олександровича Карабута”.

Дата добавления: 2015-09-03