Тема 6. Державна влада.

План:

1. Поняття держави та теорії виникнення держав.

2. Типологія держав.

3. Структура сучасної держави: розподіл влади.

4. Форми управління державою.

5. Форми державного устрою.

1. Поняття держави.

Держава є центральним інститутом політичної системи й володіє складною інституційною структурою, виконує специфічні функції. Термін «держава» використовується в двох значеннях. У широкому розумінні держава розглядається як спільнота людей, об’єднаних органом вищої влади й таких, що проживають на певній території. Ототожнюється з такими поняттями як «країна», «суспільство». У вузькому значенні держава розглядається як організація політичної влади, що сприяє переважному здійсненню конкретних інтересів у межах певної території. У цій якості держава відіграє особливу роль у політичній системі, додаючи їй свого роду цілісність та стійкість.

Держава характеризується цілою низкою тільки їй властивих ознак:

1. Примус. Держава має у своєму розпорядженні систему органів примусу, застосовуваного відповідно до закону у необхідних ситуаціях. Цю ознаку вважав однією з найважливіших ще М.Вебер: „держава – це відносини панування людей над людьми, що спираються на легітимне насильство як засіб”.

2. Суверенітет. Поняття «суверенітет» розкривається через поняття «верховенство»: загальнообов'язковість рішень для всього населення, можливість скасування рішень недержавних політичних організацій. Держава має найвищу владу на певній території й незалежна в міжнародних відносинах. Державний суверенітет характеризується таким базисними ознаками, як єдність та неподільність території, недоторканність кордонів і невтручання у внутрішні справи. Економічною основою суверенітету є володіння територією, матеріальними ресурсами. Політичною основою – наявність достатньо розвиненої організації політичної влади. Правова основа суверенітету забезпечується системою внутрішнього законодавства та міжнародним правом.

3. Загальність. Ця ознака показує, що держава включає в сферу свого впливу всіх людей, що перебувають на її території.

Ключові ознаки держави доповнюються її атрибутами. Наявність публічної влади, відділеної від суспільства. Поява особливого поділу праці на керівників і тих, ким керують, приводить до утворення особливого апарату управління суспільством. Відносини панування та підпорядкування. Політична еліта примусово нав'язує свою волю суспільству через спеціальні інститути. Держава є сукупністю організацій та установ, системою управління громадським життям. Територія (частина суші, повітряного і водяного простору), що фіксує кордони держави. Населення, на яке поширюється державна влада. Монополія на правотворчіст ь. Держава організує громадське життя на основі права. Тільки держава в особі певних органів може затверджувати норми обов'язкові для всього суспільства. Право на стягування податків і зборів з населення. Громадянство характеризує зв'язок індивіда з державою. Виключні права держави – грошова емісія, здійснення бюджетної політики, монополія на засоби збройної боротьби.

Можна виділити два основних підходи до визначення сутності держави. У рамках класового підходу сутність держави полягає в пріоритетному забезпеченні інтересів пануючого класу й придушенні протесту інших соціальних груп. На ранніх етапах історичного розвитку переважала саме ця сторона діяльності держави. У сучасних умовах сутність держави найчастіше трактується з позицій загально соціального підходу. Держава в цьому випадку визначається як політична організація, що створює умови для компромісу інтересів основних соціальних груп. Вона виступає як арбітр й активний учасник відносин між основними соціальними групами, прагнучи не допускати небезпечного для суспільства загострення конфліктів.

Якщо за критерій взяти сферу реалізації мети, то можна виділити внутрішні та зовнішні функції держави. До внутрішніх функцій держави належать наступні: – законотворча, пов'язана з підготовкою, розглядом і прийняттям законів; – економічна, в якій держава виступає як підприємець, що координує економічний процес; соціальна, що передбачає таку організацію соціального життя, що створює рівновагу й стабільність соціальних сил; – захисна, що диктує забезпечення правопорядку і охорону існуючого суспільного ладу, культурно-виховна, пропагандистська та ін. Зовнішні функції держави полягають у: – захисті кордонів, збереженні цілісності держави та її незалежності; – у підтримуванні й налагодженні зв'язків в усіх сферах суспільного життя з іншими суб'єктами світового співтовариства.

Теорії виникнення держави.

В політичній науці існує велика різноманітність думок з приводу походження та соціального призначення держави. Платон вважав, що держава – соціальна організація, яка переросла патріархальну й племінну організації в процесі розвитку скотарства, хліборобства, ремесла, торгівлі. В розподілі праці Платон бачив причину виникнення держави. Аристотель вважав, що держава – продукт природного розвитку родини, роду й племені, виникла в процесі об'єднання родів в плем'я, племен – в більші спільноти. Держава розглядається як розвинена форма патріархальної влади, здійснюваної в ім'я всіх і для всезагального добра. Макіавеллі перший ввів правове спеціальне поняття «stato» для визначення держави незалежно від її конкретних форм як особливої політичної організації суспільства.

У політології найпоширенішими є такі теорії виникнення держав:

1) Патріархальна (Конфуцій, Р.Філмер) теорія трактує процес виникнення держави як результат послідовного об'єднання родин, родів, племен у спільноти, держави. Держава розглядається як велика родина, у якій відносини монарха та його підданих ототожнюються з відносинами глави й членів родини.

2) Теократична (Августин, Аквінський, Гегель) концепція пов'язує виникнення держави з волею Бога. Держава – частина порядку, установленого Богом, результат божественного промислу. Теократична концепція безроздільно панувала в епоху середньовіччя.

3) Іригаційна (К.Віттфогель). У процесі будівництва великих іригаційних споруд формувалися групи людей, що організують будівельні роботи. Саме вони стали основою державного апарату. Абсолютизується роль географічного фактора. Локальний характер.

4) Теорія завоювання або насильства (Л.Гумплович, К.Каутський – зовнішнє, Е.Дюрінг – внутрішнє) пояснює процес виникнення держави необхідністю закріплення панування більш сильних соціальних груп над слабкими. Держава виникає як наслідок завоювання одних груп іншими.

5) Расова теорія (Ж.Гобіно, Ф.Ніцше). Державу створюють вищі раси, що панують над нижчими.

6) Інцестна (Леві-Стросс). Впровадження заборони кровозмішування привело до виділення людини з природи та виникнення держави.

7) Спортивна теорія (Х.Ортега-і-Гассет). Виникнення держави зумовлене походженням ігор, фізичних вправ і спорту. Обряд ініціації. Утворення спеціальних груп. Виникнення родової і військової аристократії результат проведення змагань.

8) Патримоніальна (Р.Галлер, М.Вебер).Право власності (зокрема, на землю) – першооснова держави.

9) Органічна (Г.Спенсер) порівнює процес розподілу праці з процесом спеціалізації різноманітних органів людини.

10) Договірна теорія (Т.Гоббс, Дж.Локк, Д.Дідро, Ж.-Ж.Руссо). Відповідно до цієї теорії держава виникла в результаті добровільної угоди людей з метою забезпечення своїх основних прав і воль.

11) Соціально-економічна (класова, марксистська) теорія основні фактори утворення держави бачить у розвитку суспільного поділу праці, виникненні приватної власності, класів і експлуатації одних класів іншими. Держава створюється економічно пануючими групами для підпорядкування собі незаможних шарів населення.

12) Психологічна (Г.Тард, Петражицький, Фрейзер). Основа держави – психологічна потреба людини жити в рамках організованого співтовариства. Суспільство і держава є сума психологічних взаємодій людей і їхніх різних об'єднань і наслідок психологічних закономірностей людини.

13) Дифузійна (Гребнер). Держава – результат передачі досвіду управління від одних народів до інших.

2. Типологія держав.

Під типом держави розуміють сукупність держав, що мають схожі загальні риси, які проявляються в єдності закономірностей і тенденцій розвитку, базуванні на однакових економічних (виробничих) відносинах, на однаковому поєднанні загальносоціального та вузькогрупового (класового) аспектів їх сутності, аналогічному рівні культурно-духовного розвитку. Тип держави характеризується: • елітою (класом, соціальною групою), що перебуває при владі; • системою виробничих відносин і форм власності, на яких ця влада грунтується; • системою методів і засобів, які застосовує ця влада для захисту виробничих відносин і форм власності; • реальним (а не декларованим) загальносоціальним змістом політики держави, її справжньою роллю у суспільстві; • рівнем культурно-духовного розвитку населення держави в цілому і особи зокрема.

Існує два підходи до типології держав: формаційний та цивілізаційний. Формаційний підхід заснований на марксистському вченні про зміну суспільно-економічних формацій (їх базис – тип виробничих відносин), кожній із яких відповідає свій історичний тип держав. Рабовласницькій суспільно-економічній формації відповідає рабовласницький тип держави, феодальній – феодальний, буржуазній – буржуазний. Перехід від однієї суспільно-економічної формації до іншої відбувається внаслідок зміни таких, що віджили, типів виробничих відносин і заміни їх новим економічним ладом. Інший підхід – цивілізаційний – покладає в основу типової класифікації держав поняття «цивілізація», її рівень, досягнутий тими чи іншими народами. Англійський вчений А.Тойнбі розуміє під «цивілізацією» відносно замкнений і локальний стан суспільства, яке відрізняється спільністю культурних, економічних, географічних, релігійних, психологічних та інших ознак. Кожна цивілізація надає стійкої спільності державам в її межах.

Виходячи із ступеня духовності народу, культури, ідеології, національного характеру, менталітету, географічного середовища та інших чинників, прихильники цивілізаційного підходу поділяють цивілізації на: - первинні; - вторинні. До первинних цивілізацій віднесені держави – давньосхідні (Єгипет, Персія, Шумери, Вавилон, Бірма та ін.), еллінська (Спарта, Афіни), римська, середньовічна; до вторинних – держави Західної Європи, Північної Америки, Східної Європи, Латинської Америки та ін. Первинним цивілізаціям притаманна командно-адміністративна організація державної влади. Держава забезпечує як політичне, так і господарсько-соціальне функціонування суспільства, а не визначається ними. З первинних цивілізацій збереглися лише ті, що спромоглися послідовно розвити духовно-культурні засади в усіх видах діяльності людини (єгипетська, китайська, мексиканська, західна, православна, арабська та ін.). Вторинні цивілізації (держави Нового і Новітнього часу, сучасні держави) виникли на основі відмінності, що позначилася від самого початку, між державною владою і культурно-релігійним комплексом. Влада виявилася не такою всемогутньою і все-проникаючою силою, якою вона поставала у первинних цивілізаціях. Європейська цивілізація, починаючи з часів античності, тяжіє до ринково власницького устрою, громадянського суспільства і правової організації. Держави Північної Америки сприйняли і розвили досвід європейських держав.

Класифікація держав за типами може бути здійснена за іншими критеріями. Типи держав за рівнем захисту прав і свобод людини: – правові: держави з режимом конституційної законності; – неправові: або держави з режимом беззаконня, або держави з режимом революційної законності. Типи держав за способом набуття влади: – легітимні (набуття влади визнано законним із боку населення країни і міжнародного співтовариства); – нелегітимні, але існуючі де-факто (набуття влади незаконним шляхом). Держави також поділяють на:

– перехідні держави були в усі історичні періоди, зокрема: а) від рабовласницького типу до феодального; б) від феодального до буржуазного (капіталістичного); в) від буржуазного до посткапіталістичного. Україна також переживає перехідний період. Вона належить до держав, що взяли курс на гуманістичний демократичний правовий розвиток.

– «загального благоденства» щодо розвинутих капіталістичних держав (так званих «максимальних» держав). Ця теорія стала противагою, антиподом концепції держави «нічного сторожа» («мінімальної» держави), що відстоювала невтручання держави в економічну сферу, у відносини робітника та підприємця, у соціальні питання. Теорія держави «благоденства» взяла за основу ідею англійського економіста Дж.-М.Кейнса, відповідно до якої активне втручання держави в економічне життя є панацеєю від усіх соціальних негод, засобом згладжування класових суперечностей, оздоровлення і стабілізації економіки. Держава трактувалася як надкласова, що втратила свою стару класову сутність завдяки встановленню прогресивних податків, перерозподілу національного доходу, наданню соціальних послуг та ін.

– «конвергенції» (П.Сорокін, Дж.Гелбрейт та ін.). Відповідно до цієї теорії в умовах науково-технічної революції (НТР) втрачається відмінність між капіталістичною та соціалістичною державами, відбувається їх зближення шляхом запозичення одна у одної позитивних рис, створюється «єдине постіндустріальне суспільство». Процес «соціалізації» капіталістичної держави проявляється в елементах планування і державного регулювання економіки. Процес капіталізації в соціалістичній державі полягає у «надмірній жорсткості» центрального державного управління, визнанні приватної власності, розвитку ринкової економіки, політичного плюралізму і мирного співіснування у сфері ідеології. У перспективі влада в конвергентному суспільстві перейде до менеджерів (управлінців) – особливого прошарку, що виник у ході НТР.

Отже, держава виникла на певному етапі розвитку людства і зосередила у своїх руках максимальну політичну владу. Ідеї про зближення і взаємовплив держав, що мають різноманітні соціальні системи, є раціональними й потребують вирішення важливого питання про співвідношення внутрішньодержавного та міжнародного права.

В сучасних умовах, коли змінюється соціально-правова характеристика капіталістичних держав, коли колишні соціалістичні держави, у тому числі Україна, стали на шлях формування громадянського суспільства та побудови правової держави, виникла концепція майбутніх буржуазних і соціалістичних держав – держави соціальної демократії, соціальної правової держави.

3. Структура сучасної держави: розподіл влади.

У структурі сучасної держави розрізняють п'ять основних елементів: – представницькі органи, – виконавчо-розпорядницькі, – судові, – органи прокурорського нагляду, – органи державного контролю.

Принцип поділу влади виражається в чіткому розмежуванні законодавчої, виконавчої та судової влади за функціями та складом. Законодавчі, виконавчі й судові інститути, будучи незалежними один від одного, взаємно контролюються й не допускають зосередження влади в одних руках. Основні положення теорії розподілу влади: – законодавча, виконавча й судова влада надаються різноманітним людям та органам згідно з конституцією; – всі влади рівні і автономні, жодна з них не може бути усунена будь-якою іншою; – жодна влада не може користуватися правами, наданими конституцією іншій владі; – судова влада діє незалежно від політичного впливу, судді користуються правом тривалого перебування на посаді. Судова влада може проголосити закон недійсним, якщо закон суперечить конституції.

Вищим законодавчим органом держави є парламент – представницький інститут, що обирається в сучасних демократичних країнах на основі загального виборчого права. Парламентаризм є однією з найбільш розповсюджених способів управління державою. Парламент походить від французького слова parlament, раrler, що означає говорити та від англійського – parliament, що означає представницький, що обирається, законодавчий орган.

В парламентаризмі величезну роль відіграє механізм взаємодії парламенту з інститутами виконавчої та судової влад. Якщо форма держави президентська республіка, то й парламентаризм президентський, якщо парламентсько-кабінетна республіка, то й кабінетний парламентаризм, якщо конституційна монархія, то й монархічний парламентаризм (існує там, де монархія реально бере участь в управлінні державою). Якщо в державі двопартійна система, то в парламенті представлені дві провідні політичні партії: правляча й опозиційна (Великобританія, Канада, США). Якщо в державі двоблокова система, то й парламент складається з двох блоків, що створюються з багатьох політичних партій: блок, який править і блок опозиційний (Швеція, ФРН). Якщо для управління державою характерна багатопартійна система, то й парламенти багатопартійні (Польща, Україна, Італія, Бельгія, Голландія та ін.).

Сучасні парламенти складаються, як правило, із двох палат. Нижні палати парламентів формуються за допомогою виборів. Способи формування верхніх палат більш різноманітні. У Великобританії палата лордів складається з спадкоємних і довічних перів і вищих ієрархів англіканської церкви. У США в сенат обирають по два представники від кожного штату. У Німеччині депутати вищої палати призначаються урядами земель. У Росії Рада федерації формується з глав законодавчої й виконавчої влади суб'єктів федерації. Усю розмаїтість існуючих парламентів підрозділяють у залежності від характеру їх взаємин з виконавчою владою:

1. Домінуючі парламенти відіграють провідну роль у політичному житті, формують й жорстко контролюють виконавчу владу (Італія).

2. Автономні парламенти в основному контролюють законодавчий процес, самостійні у своїй діяльності, але не мають достатніх повноважень для відсторонення виконавчої влади (США). Автономні парламенти більшою мірою характерні для країн зі сформованою практикою міжгрупових консультацій з політичних проблем.

3. Обмежено автономні парламенти характеризуються конфронтацією між урядом та опозицією (Великобританія).

4. Підлеглі парламенти перебувають в залежному становищі від виконавчої влади і не мають можливості контролю за її діяльністю (Кенія).

5. Повністю підлеглі парламенти характерні для багатьох популістських мобілізаційних (Танзанія), військових (Ірак часів Хусейна), комуністичних режимів (СРСР). Такі парламенти рідко збираються на сесійні засідання, що носять чисто формальний характер.

Парламенти як представницькі органи законодавчої влади виконують наступні функції: – легітимації, – представництва, – рекрутування й соціалізації еліт, – контроль за виконавчою владою.

Виконавча влада (уряди) здійснює безпосереднє управління суспільством на основі прийнятих законів. Основними видами виконавчої влади є абсолютна й обмежена. Виділяють такі основні функції: – визначення основних напрямків політики держави; – контроль за її виконанням; – мобілізація пануючої еліти й мас для підтримки проведеної політики; – церемоніальне керівництво; – керівництво в кризових ситуаціях.

Президент є главою держави, а також відіграє важливу роль у функціонуванні всіх гілок влади через наявність спеціальних повноважень. Президент – це: – глава держави, що концентрує свідому й творчу базу виконавчої влади; – виступає символом єдності певної державної цілісності; – повноваження і компетенція президента залежать від певної розстановки політичних сил суспільства, традицій кожної країни, рівня політичної культури народу, встановлених конституційних норм; – компетенція президента регулюється законодавчими інститутами влади, а його функціональна діяльність зводиться до виконання управлінських функцій; – президентська влада володіє певним правовим статусом, що має різноманітні форми.

Президентська влада будь-якої країни спирається на власну конституційну базу й специфічну право-регулятивну та політичну діяльність. Президентська влада поділяється на такі форми:

1. Форма президентства, що визначається безпосереднім обранням президента таємними загальними виборами. Тут реалізується принцип волевиявлення народу, внаслідок чого забезпечується достатньо високий рівень демократизму. Існує у Франції, Болівії, Філіппінах, Панамі, Австрії, Ірландії, Польщі, Болгарії, в Україні, Російській Федерації, Казахстані.

2. Форма президентського правління, що передбачає обрання президента в декілька етапів. На початковому етапі шляхом загальних виборів обираються вибірники (електори), а після цього висловлюється компетентна думка вибірників про кандидата в президенти. Така форма президентства дещо ускладнює процедуру обрання самого президента, але охороняє президентство від випадкового емоційного вибору. Існує в США, Аргентині, Фінляндії.

3. Форма президентського правління, що передбачає обрання президента шляхом опосередкованих виборів. В одних випадках вибори президента відбуваються з участю парламенту, як в Швейцарії, Туреччині та ряді незалежних держав Співдружності. Відбором колегії вибірників з членів парламенту та представників органів територіального самоврядування здійснюється опосередковане обрання президента в Італії. Федеральний парламент і представники земельних урядів обирають президента в ФРН.

Президент кожної країни володіє певним обсягом компетенцій та повноважень, здійснює управлінську діяльність, виконує специфічні функції тощо. Виділяють форми сильної (США та інші країни), помірної й слабкої президентської влади. Серед форм помірної президентської влади й система президентства України.

Для форми помірної президентської влади, що встановилася в Україні, характерно: президент є главою держави, головнокомандуючим збройних сил, представляє країну в міжнародних відносинах, проводить через парламент призначення глави уряду, призначає міністрів тощо (дві останні функції, після конституційної реформи 2004 р. президент здійснює спільно з главою уряду, обраного парламентською коаліцією). Однак президенту потрібно враховувати певну незалежність та автономію регіональних виконавчих влад, що можуть самостійно вирішувати багато питань й проблем господарської та соціальної діяльності. Система президентства в Україні введена на початку 90-х років. 1 грудня 1991 р. відбулися перші всезагальні вибори Президента України.

Основи суспільного й державного ладу, систему державних органів, порядок їх утворення та діяльності, права й обов'язки громадян визначає Конституція. Суть конституції в тому, щоб основний закон держави й закони, що стосуються виборчого права та представницьких установ, їх компетенції, відображали співвідношення політичних сил в суспільстві.

Конституції складаються з двох найважливіших частин. В першій визначаються норми взаємовідносин громадян і держави, права особи, затверджується правова рівність всіх громадян і заборона дискримінації. Друга частина містить характеристику держави (республіка, монархія, федерація та ін.), статус різноманітних гілок влади, правила взаємовідносин парламенту президента, уряду, суду, а також структуру і порядок функціонування органів управління. У Франції, наприклад, вже приймалось 16 конституцій, а в США досі діє перша конституція в яку внесено всього 26 поправок.

4. Форми управління державою.

Одним із загальноприйнятих критеріїв класифікації держав є форма правління, обумовлена структурою та правовим режимом вищих органів державної влади. Традиційно виділяють дві основні форми правління – монархію та республіку.

Монархія характеризується номінальною приналежністю державної влади одній особі, що займає свою посаду у встановленому порядку троноспадковості. Монархії буваю абсолютними, обмеженими, конституційними. Абсолютна монархія характеризується всевладдям глави держави (Саудівська Аравія, Непал). Уряд призначається монархом. Він виконує його волю і відповідальний тільки перед ним. У конституційній монархії влада монарха обмежена конституцією. Виділяють два види конституційних монархій – дуалістичну та парламентську. У дуалістичній монархії монарх наділений переважно виконавчою владою (Кувейт, Йорданія). У парламентській монархії монарх вважається главою держави, але фактично виконує лише представницькі функції. Закони приймаються парламентом. Право вето монархи в сучасному світі, як правило, не використовують. Уряд формується парламентом і йому підзвітний. Він здійснює реальне управління країною. Усі видавані монархом розпорядження повинні бути підтверджені главою уряду. Монарх же виконує важливу функцію символу нації та верховного арбітра, що забезпечує єдність країни.

У республіках джерелом влади є народ. Вищі державні органи обираються законом. Республіканська форма правління є найбільш розповсюдженою в сучасному світі. Існує три основних види республіки: президентська, парламентська та змішана. Президентська республіка припускає чіткий розподіл влади. Виконавча влада очолюється президентом, що є одночасно й главою держави. Президент обирається незалежно від парламенту. Парламентська республіка характеризується тим, що уряд формується парламентом і відповідальний перед ним. Парламент також видає закони, затверджує бюджет, здійснює контроль над урядом. Уряд має виконавчу владу. Керівник уряду є фактично першою особою у політичній ієрархії. Змішана республіка, для якої характерне сполучення сильної президентської влади з реальним контролем парламенту за діяльністю уряду. Головна відмінна риса змішаної республіки – подвійна відповідальність уряду (перед президентом і парламентом).

5. Форми державного устрою.

У залежності від національно-територіальної організації державної влади виділяють три форми державного устрою – унітарна, федерація та конфедерація.

Унітарна держава – це єдина, цілісна держава, що поділяється на адміністративно-територіальні одиниці, які не мають будь-якою політичної самостійності. Основні ознаки унітарної держави: єдина держава, єдина конституція, єдина правова система, єдина система вищих органів влади та управління, єдина судова система та ін. При демократичних режимах в деяких державах місцеві органи влади обираються населенням, а контроль з боку центральних органів влади зберігається тільки побічний (Великобританія та ін.). Може існувати навіть автономія для окремих територій (Італія, Іспанія,Україна).

Федерація – це союзна держава, що складається з декількох державних утворень, кожне з яких володіє власною компетенцією та має свою систему законодавчих, виконавчих і судових органів. З майже 220 існуючих в світі держав у третині діє федеративний принцип (Австралія, Австрія, Канада, Індія, США, Німеччина, екс-Югославія та ін.).

У федерації існують два рівні влади. Повноваження їхніх органів розмежовані федеральною конституцією. Відмінною рисою федерації є наявність подвійної правової системи, подвійного громадянства, двопалатного парламенту. До ведення федерального уряду відносяться питання зовнішньої політики, оборони, фінансового регулювання, установлення найважливіших податків. Суб'єкти федерації не можуть за своїм розсудом вийти з федерації. Федерації можуть створюватися за територіальною ознакою (США, Німеччина), національною (Індія), змішаною (Росія).

Конфедерація – це союз цілком незалежних держав, що об'єдналися для проведення єдиної політики в загальних цілях. Кожен член конфедерації зберігає повну державну самостійність та делегує центру лише строго обмежене коло повноважень. У конфедерації, як правило, відсутній єдиний вищий законодавчий орган. Рішення загальних органів не мають обов'язкового характеру. Не існує єдиного громадянства, єдиної правової та податкової системи. Суб'єкти можуть самостійно виходити з конфедерації.

У певні періоди своєї історії конфедеративна форма державного устрою була характерна для США (1776–1787 рр.), Швейцарії (1848 р.), Німеччини (Німецький союз у 1815–1867 рр.). В даний час Швейцарія хоча й іменується офіційно Швейцарською конфедерацією, але реально є федерацією. У сучасному світі можна з певною долею умовності вважати конфедерацією Європейський союз. У перспективі складне та суперечливе сполучення інтеграційних і дезінтеграційних процесів у сучасних федераціях може призвести до утворення нових конфедерацій. Після розпаду СРСР на його території з'явилася нова форма асоційованого державного об'єднання – Співдружність Незалежних Держав (СНД). Ця форма ще більш аморфна та невизначена аніж конфедерація.

У сучасній політології існують й інші класифікації форм або типів держави. Відповідно до пріоритетних функцій держави підрозділяють на поліцейські (військові), правові, соціальні. Поліцейські державиголовною своєю задачею вважають захист насильницькими методами існуючого державного ладу. Правові держави як основну функцію бачать забезпечення основних прав і свобод громадян. Правова держава характеризується цілою низкою відмітних ознак: - верховенство закону у всіх сферах громадського життя, - захищеність основних прав і свобод громадян, - взаємна відповідальність держави й особистості, - розподіл влади. Соціальна державахарактеризується турботою про дотримання інтересів усіх своїх громадян, створенням для них гідних умов життя. Вона прагне сформувати новий тип соціальних відносин на принципах справедливості, громадянського миру.

Таким чином, будь-яка держава має певну форму, під якою розуміється зазвичай спосіб організації політичної влади, що охоплює форму правління, форму державного устрою, політичний режим. Важливим у сучасній демократичній державі є й чіткий збалансований розподіл влади, що базується на принципі стримання та противаг.

Незважаючи на форми правління чи державного устрою, сучасна держава намагається у своїй діяльності бути соціальною та правовою. Інші варіанти у сучасному глобалізованому світі, де відбувається вільне переміщення людей та капіталу приречені на поразку.

Україна, яка є унітарною змішаною республікою, також орієнтується на загальнолюдські принципи існування сучасних розвинених держав. Їй, за великим рахунком, притаманні ті ж проблеми й ризики розвитку, що турбують сьогодні усю світову спільноту.

Дата добавления: 2015-08-21