Приклад.

2.

В. І. Тихєєва вважається основоположником радянської методики розвитку мови дітей дошкільного віку. Свої погляди на навчання дітей рідної мови виклала у книзі «Рідна мова та шляхи її розвитку», в якій наголошувала на необхідності починати навчати дітей рідної мови задовго до школи. Розробляючи теоретичні основи мет розвитку мови, Тихєєва центральне місце відводить наочності. На 1 місце вона ставить реальні предмети, іграшки, а на 2 – картинки. Вона вимагала, щоб у д\с була дидактична лялька. Однією з умов розвитку мови дітей автор називає правильну мову оточуючих, адже розвивати мову дітей може тільки вихователь, який постійно працює над її удосконаленням. Розробила методи навчання дітей рідної мови, найбільшого значенню надавала спостереженню. Тихєєва є автором місцевих екскурсій-оглядів, які проводяться в межах д\с, а екскурсії за межами д\с, на думку автора доступні дітям усіх вікових груп. У її книзі знаходимо вказівки щодо використання усної народної творчості та худ літ.

В.О. Сухомлинський питання розвитку мовлення і навчання дітей рідної мови виклав у низці статей і праць («Серце віддаю дітям», «Слово рідної мови», «Рідне слово» та ін.). Першочергове місце посідає принцип нерозривності держави, батьківщини і рідної мови. Найголовнішою ознакою держави є рідна мова, одне з основних завдань – прищепити з дитинства любов до рідної мови. 2-ге завдання – наукові знання дитина має здобувати з природи, з довкілля, яке він сам реалізував у «школі під блакитним небом», у своїх щоденниках «Подорож у природу», «Подорож у світ праці». Приділявв багато уваги розповіддям на лоні природи. 3-тє – використання казки. Сухомлинський стверджував, казка – це духовні багатства народної культури, пізнаючи які дитина пізнає серцем рідний народ. 4-те – педагог має володіти бездоганно рідною мовою.

Білет № 5

1.Лексикологія, її розділи. Пряме і переносне значення слова. Багатозначні слова. Синоніми, антоніми, їх стилістичне використання.

Лексикологія (від грецьких lexikos

~ пов’язаний зі словом і logos — ученя) — це розділ науки про мову, який вивчає лексику, тобто словниковий склад мови й слово як його основну одиницю.

Терміном «лексика» також прийня­

то позначати всю сукупність слів у

Мові та всю сукупність значень, які

закріпились за словами в процесі багатовікового користування мовою.

Лексикологія розглядає словнико­

вий склад мови в таких аспектах:

• лексика споконвічна і лексика за­

позичена;

• загальновживана і професійна;

• нейтральна і стилістично забарвлена;

• активна і пасивна;

• нова і застаріла тощо.

У лексикології вивчаються одно­

значні й багатозначні слова, омо­

німи, пароніми, синоніми, антоніми,

діалектизми й жаргонізми.

Лексикологія поділяється на такі

розділи:

1. Семасіологію — учення про семан­

тику (лексичне значення) слів.

2. Етимологію — учення про похо­

дження слів.

3. Ономастику — учення про власні

назви людей та географічні назви

(топоніми).

4. Термінологію — учення про

терміни (однозначні слова в галузі

науки, техніки, мистецтва).

З лексикологією тісно пов’язані

суміжні лінгвістичні дисципліни:

• Фразеологія — наука, що вивчає

фразеологізми.

• Лексикографія — наука про спо­

соби укладання й види словників.

• Діалектологія — наука, що вивчає

територіальні говірки, зокрема

словниковий склад діалектів.

Більшість слів в українській мові може вживатися в прямому і в переносному значеннях. Коли слово означає звичайну назву предмета або якого-небудь значення, то це пряме значення; воно не залежить від контексту. Переносне значення виявляється лише в контексті. Наприклад, слово вік може вживатися у таких значеннях: Вік прожить — не поле перейти. Вік означає вік життя людини. Тому сидіти доведеться, гляди, і цілий, може, вік.

На перенесенні значення слів за певною ознакою формуються художні засоби мови: тропи, метафора, епітет, метонімія, порівняння, синекдоха.

Антоніми (грец. anti — проти і onyma — ім’я) — пари слів, які се­мантично протилежні одне одному.

Антоніми належать до важливих і оригінальних ху­дожньо-зображувальних засобів мови. їх стилістичні функції широкі, розгалужені. Антонімами формується антитеза — мовний зворот, вислів, у якому різко протиставляються думки, явища, риси характеру, пове­дінки особи тощо з метою посилення враження від мов­леного — сказаного чи написаного. Тому антоніми ши­роко використовуються в художньому, науковому, пуб­ліцистичному та інших стилях мови; зовсім обмежено вдаються до них в оціфіційно-діловому мовленні, а та­кож і в народній творчості: І любов, і гнів у тому гомо­ні морськім (М. Рильський); Навіть трудно розказати, що за лихо стало в краю — люди мучились, як в пеклі, пан втішався, мов у раю. Пан гуляв у себе в замку, у яр­мі стогнали люди (Леся Українка); Брехня стоїть на одній нозі, а правда на двох (Нар. творчість).

Отже, антоніми становлять досить численну групу лексем — семантично контрастних, протилежних, вод­ночас широко вживаних і стилістично виразних, зде­більшого наснажених очевидною емоційністю.

синоніми (від гр. synonymos – однойменний) – це слова, які мають близьке або тотожне значення, але відрізняються звучанням, напри-клад: домовленість, змова, угода; дорогий, цінний, недешевий, коштов-ний, безцінний, дорогоцінний, на вагу золота; (про почуття до людини) милий, любий, рідний; урожайний– – родючий, плідний, дорідний, (на якому гарно родить – про ґрунт) – плідний, плодючий, плодовитий, до-рідний. Наведені синоніми об'єднані в синонімічний ряд.

Синоніми пожвавлюють і урізноманітнюють текст, сприяють уникненню повторів. Синоніми використовуються для вираження емоційної насиченості.

Білет №6

1.Поняття про фразеологію. Фразеологізми, їх класифікація. Джерела, стилістична роль фразеологізмів.

Фразеологія – розділ мовознавства, що вивчає фразеологізми.

Основні ознаки: стійка конструкція; слова, які є компонентами фразеологізмів, втрачає своє значення й лише разом виражають одне узагальнене поняття; надають тексту стилістичне забарвлення; в реченні один член. Джерела фразеологізмів: жива народна мова (передати куті меду); Професійні вирази (змотувати вудку); античність (ахілесова п'ята); Біблійного характеру (поцілунок Іуди); крилаті вислови (хіба ревуть воли, як ясла повні); прислів'я та приказки. Класифікація: фразеологічні зрощення – стійкі нерозкладні словосполучення (зарубати на носі); Фраз. єдності – сполучення, загальне значення яких певною мірою мотивується значенням тих слів, що до них входять; Фраз. сполучення – стійкі мовні звороти, у яких один з компонентів, має самостійне значення, що конкретизується в постійному звязку з іншими словами; Фраз. вислови номінативного типу (мовні кліше) – звітноьвиборча компанія, ринкова економіка; Фраз. вислови комунікативного типу, речення (прислівя, приказки, крилаті вислови

Фразеологізми не створюються в процесі мовлення, а як готові мовні одиниці відтворюються в міру потреби під час спілкування.

2. Завдання розвитку зв'язного мовлення посідає головне місце в загальній системі роботи з розвитку мовлення в дошкільному навчальному закладі. Навчання зв'язного мовлення є водночас і метою, і засобом практичного опанування мовою. Зв'язне мовлення має надзвичайне значення для розвитку інтелекту та самосвідомості дитини, воно позитивно впливає на формування таких її важливих особистісних якостей, як комунікабельність, доброзичливість, ініціативність, креативність, компетентність. Сучасна лінгвістика та лінгводидактика розглядають поняття зв'язного мовлення у двох напрямах - як процес створення зв'язного висловлювання та як продукт мовлення (текст чи дискурс). Зв'язне мовлення виконує низку важливих функцій, головною з яких є комунікативна, що реалізується у двох основних формах - діалозі та монолозі.

Діалог - форма мовної комунікації, учасники якої обмінюються репліками-висловлюваннями. Діалогом називають також слухання та промовляння здебільшого невеликих, неповних речень простої будови, якими обмінюються співрозмовники. Монолог - мовлення однієї людини, орієнтоване на сприймання його іншими людьми, яке не передбачає миттєвого, безпосереднього відгуку слухачів. До монологу належать: застосування літературної лексики; розгорнутість висловлювання; наявність ускладнених синтаксичних конструкцій; прагнення до чіткого граматичного оформлення і певна завершеність.

Аналізуючи дитяче мовлення, дослідники вважають, що мовлення може бути ситуативним (мова зрозуміла лише для співрозмовників і незрозуміла для сторонніх людей) та контекстовим (розгорнуте, поширене, зрозуміле).

У середньому дошкільному віці на розвиток зв'язного мовлення значно впливає активізація словника, обсяг якого в цей період досягає 2,5 тис. слів. Висловлювання дітей стають послідовнішими та розгорнутішими, хоча структурно мовлення залишається ще недосконалим. У цьому віці відбувається інтенсивний розвиток контекстового мовлення. Однак діти відчувають труднощі в адекватному доборі слів, виборі теми, сюжету власного висловлювання, нерідко спостерігається порушення логіки, переважає формальний зв'язок між реченнями в тексті.

Білет №10

1.Прикметник, його значення, морфологічні ознаки, синтаксична роль. Лексико-граматичні групи прикм.Ступені порівняння якісних прикм. Відмінювання прикм., тверда і м'яка група. Правопис складних прикм.

Прикметник - це самостійна повнозначна частина мови, що виражає ознаку предмета за допомоги синтаксично залежних граматичних категорій роду, числа й відмінка. Прикметники відповідають на питання:

який? яка? яке? чий? чия? чиє?

Конкретне значення кожного прикметника реалізується через поєднання їх з іменниками - назвами предметів, яким властиві відповідні ознаки (властивості): широкий степ, широким степом; зелена трава, зеленою травою; високе дерево, високим деревом. Вживаючись з іменниками, прикметники узгоджуються з ними в роді (в однині), числі й відмінку: зелений листок, зеленого листка, зелена груша, зеленої груші, зелені трави, зелених трав.

Отже, граматичні категорії роду, числа й відмінка прикметників не самостійні, а залежні від іменника і мають словозмінний характер. Початкова форма прикметника - називний відмінок однини чоловічого роду.

Категоріальне значення і граматичні особливості прикметника як частини мови зумовлюють і його синтаксичну роль. У реченні прикметники здебільшого виступають у ролі означень, а також іменною частиною складного присудка: 1. Між зелено-синіми полями висвічує водами на сонці лагідна тиха ріка (О. Гончар). 2. Маленький хлопчик став дорослим (Я. Костенко). У першому реченні прикметники зелено-синіми, лагідна, тихавиступають означеннями до іменників полями, ріка; у другому прикметник дорослимвживається у ролі іменної частини складеного присудка.

За значенням прикметники поділяються на розряди: якісні, відносні й присвійні. Цей поділ грунтується на єдності значеннєвих, морфологічних, словотвірних і синтаксичних ознак, притаманних відповідним розрядам.

Морфологічні ознаки прикметника

Прикметник має 3 розряди за значенням:

1. Якісні (ознаки предмета, що можуть проявлятися більшою чи меншою мірою):

кмітливий – кмітливіший — найкмітливіший.

2. Відносні (ознаки предмета за його відношенням до інших предметів, дій, обставин):

бурштинове (намисто), осінній (день), перелітні (птахи).

3. Присвійні (вказують на належність предмета кому-небудь і відповідають на питання чий? чия?чиє?:

мамина (казка), батьків (сміх), ведмежий (барліг).

СТУПЕНІ ПОРІВНЯННЯ ЯКІСНИХ ПРИКМЕТНИКІВ

Як уже зазначалося вище, найважливішою особливістю якісних прикметників є їх здатність виражати різну міру та інтенсивність вияву ознаки за допомоги ступенів порівняння.

Ступені порівняння - це такі форми якісних прикметників, що означають різну міру вияву ознаки, якості того чи іншого предмета шляхом зіставлення з такою ж якістю в інших однотипних предметах: дорожчий - найдорожчий.

Розрізняють два ступені порівняння: вищий і найвищий. Ступені порівняння мають лише ті прикметники, які позначають змінну щодо ступеня вияву ознаку.

Вищий ступінь називає якісну ознаку, що виявляється більшою мірою, ніж позначувана звичайним прикметником: Ні, нема нічого На землі усенькій, Що було б рідніше І дорожче неньки. (П. Бондарчук).

Вищий ступінь порівняння має дві форми: просту (синтетичну) і складену (аналітичну).

Проста форма утворюється від звичайного прикметника за допомоги суфіксів -ш-,-іш-: молодий - молодший, теплий - тепліший. Від деяких прикметників вищий ступінь утворюється за допомоги обох суфіксів: тонкий - тонший, топкіший.

Форми вищого ступеня порівняння деяких прикметників утворюються від інших основ (суплетивні форми): гарний - кращий, великий -більший, поганий - гірший.

Складена форма вищого ступеня порівняння утворюється поєднанням слів більш, менш із звичайним прикметником: більш докладний, більш обережний, менш приємний.

Найвищий ступінь називає максимально виявлену ознаку предмета, якою він виокремлюється з-посеред інших предметів: Серед птахів найкращим співаком є соловей (В. Біанкі).

Найвищий ступінь порівняння має три форми: просту, складну і складену.

Проста форма твориться додаванням префікса най- до форми вищого ступеня: прозоріший - найпрозоріший, вищий - найвищий, складн.

Правопис складних прикметників

Правила

Приклади

1. Разом пишуться:

а) складні прикметники, утворені від складних іменників, що пишуться разом;

б) складні прикметники, утворені від сполу чення іменника та узгоджуваного з ним при кметника;

в) складні прикметники з другою дієслівною частиною;

г) складні прикметники, в яких перша частина -прислівник, та ті, в яких друга частина - діє прикметник;

д) прикметники, в яких основне смислове на вантаження передається останнім прикметни ком.

лісостеповий, трубопрокатний, чорноземний

важкоатлетичний, народнопоетичний, правобереж- ний

волелюбний, вантажопідйомний, домобудівний

всесвітньовідомий, важкодоступний, вищезгаданий, свіжозрубаний

зернобобовий, вузькодіалектне, лінгвостилістичні

2. Через дефіс пишуться:

а) складні прикметники, утворені від складних іменників, що пишуться через дефіс;

б) складні прикметники, утворені з прикметни кових основ, між якими можна вставити спо лучник і;

в) складні прикметники, перша частина яких закінчується на-ико, -іко;

г) складні прикметники з першою частиною військово-, воєнно-;

д) складні прикметники, в яких перша частина не має прикметникового суфікса, але за зміс том є однорідна з другою частиною й приєд нується до неї за допомогою сполучного звука о або е;

е) складні прикметники, що позначають відті нки кольору або смаку, проміжних сторін світу.

генерал-губернаторський, дизель-моторний, унтер-офіцерський

літературно-меморіальний, мистецько-художній, на вчально-виховний, музично-розважальний

історико-архітектурний, фізико-математичний, ме-ханіко-технічний

військово-морський, воєнно-політичний,

але: військовозобов'язаний, військовополонений

м'ясо-вовняний, м'ясо-молочний, крохмале-патоковий

світло-синій, жовто-зелений, гірко-кислий, північно-західний, але. Жовтогарячий

1.

Розповідь - самостійно розгорнутий дитиною виклад певного змісту в будь-якій літературно-мовленнєвій формі. Це складніший порівняно з переказом вид зв'язного мовлення, оскільки його зміст дитина складає самостійно.

Розповіді на наочній основі: 1)сюжетна розповідь про іграшку;2)розп. за сюжетно ігровою обстановкою;3) придумування початку або кінця до події, зображеної на картинці; 4)розп.-етюди про природу.

Картина є ефективним засобом розвитку зв’язного мовлення, вона викликає бажання у дітей поговорити про зображене, вона наштовхує на розповідь.

В м.гр картини використовуються з метою розвитку діалогічного мовлення, збагачення і активізація словника та виховання звукової культури мовлення. Основним методом роботи в цій групі є її розглядання у супровіді бесіди, а також розповідь вихователя. Структура заняття: 1.Вступна бесіда (вірш, бесіда). 2.Вивішування картини. 3.Розглядання картини у супровіді запитань вихователя. 4.Розповідь вихователя за змістом картини. 5. Підсумок.

У сер.гр. продовжуємо вчити розглядати та розуміти сюжет, описувати її за запитаннями і поступово залучати до самостійного розповіданню. Дітей вчать складати розповідь за зразком вихователя. Структура заняття: 1.Вступна бесіда. 2.Розгляд картини за запитаннями вихователя. 3.Вихователь дає зразок розповіді. 4.Складання розповіді дітьми. 5.Оцінка дитячих розповідей. 6.Підсумок.

У ст.гр. використовують описування картин і вчать придумувати творчі розповіді з використанням картин. На поч. року структура зан. як у сер.гр. В ході заняття вихователь може використовувати такі прийоми: план-вказівка, для тієї дитини, якій важко розповідати, придумування назви картин, складання розповідей за серіями картин, доповнити розповідь описом, елемент змагання.

Білет №11

1.Займенник. Розряди займенників. Правопис неозначених і заперечних займенників. Особливості відмінювання особових займенників.

ЗАЙМЕННИКАМИ-називаються слова,які вказують на предмети,ознаки,кількість,але не називають їх. Займенники набувають свого конкретного лексичного значення тільки у тексті,коли ми співвідносимо їх з певними іменниками,прикметниками,числівниками. Співвідносячись з ними,займенники пов`язують мовлення в єдиний ланцюжок тексту,наприклад:У нього очі наче волошки в житі. А над ними з-під драного картузика волосся-білявими житніми колосками. Це – Пилипко. Використовуючи займенники,можна уникнути повторення одних і тих же слів. При цьому слід стежити за тим,щоб займенникузгоджувався з тим іменником чи прикметником,замість якого вживається. За лексичним значенням і морфологічними ознаками займенники поділяються на дев`ять розр`ядів:1)ОСОБОВІ ЗАЙМЕННИКИ- вказують на осіб,інші істоти,предмети,явища,поняття:я,ти,він,вона,воно,ми,ви,вони.2)ЗВОРОТНИЙ ЗАЙМЕННИК-себе вказує на того,хто виконує дію.3)ПРИСВІЙНІ ЗАЙМЕННИКИ-вказують на належність предмета першій особі:мій,твій,наш,ваш,їхній,свій.4)ВКАЗІВНІ ЗЕЙМЕННИКИ-вказує на предмет(цей,сей,той),ознаку(такий),кількість(стільки).5)ОЗНАЧАЛЬНІ ЗАЙМЕННИКИ-вказують на узагальнену ознаку:всякий,весь,кожний,інший,сам,самий.6)ПИТАЛЬНІ ЗАЙМЕННИКИ-містять у собі питання про особу(хто?),предмет(що),ознаку(який?чий?),кількість(скільки). Це питання до іменних частин мови.7)ВІДНОСНІ-виконують роль сполучних слів для приєднання підрядних речень до головних. Це жтіж питальні,але без питання:слова тим,хто прагне волі,хто весь вік живе в борні,в кого в серці вічні болі і душа горить в вогні.8)НЕОЗНАЧЕННІ-вкаують на неозначні особи,предмети,якості,кількості,утворюються від питальних доданням часток-будь,-небудь,казна-,хтозна-,аби-,де-:будь-хто,що-небуть,казна-хто,хтозна-чий. З частками –буть,небудь-,казна-,хтозна- займенники пишуться через дефіз,а з частками аби-,де-,-сь -разом.9)ЗАПЕРЕЧНІ-утворюються відпитальнихза допомогоючстки ні і пишуться з нею разом:ніхто,ніщо,ніякий. Якщо між часткою і займенником є прикметник,то такі неозначенні і заперечні займенники пишуться окремо: будь з ким,ні до кого,аби у кого,хтозна до якого. Заміняючи іменники,прикметники,числівники,займенники виконують у реченні ту ж синтаксичну роль,що й замінені ними слова.

2.

Одним із головних завдань мовленнєвого розвитку дитини-дошкільника є словникова робота. Формування дитячого словника - це тривалий, складний процес кількісного накопичення слів, засвоєння соціально закріплених значень та вміння доречно використовувати їх у конкретних умовах спілкування. Під час роботи над словом діти не тільки засвоюють його лексичне та граматичне значення, а й вчаться складати словосполучення, речення, а потім і зв'язний текст.

Слово як одна з основних одиниць мови відіграє важливу роль у різних видах людської діяльності - за допомогою слів відбувається формування понять, слово певним чином відображає дійсність. Слово як «феномен мислення» визначає своєрідність і важливість словникової роботи з дітьми, яка тісно пов'язана з розвитком пізнавальної діяльності, формуванням уявлень, накопиченням знань про навколишній світ, засвоєнням елементів понятійного мислення.

Аналіз природи слова та його особливостей, засвоєння дітьми лексики дає можливість виокремити в лексичній роботі з дошкільниками два важливих аспекти. 1 – пов'язаний з засвоєнням дитиною предметної співвідносності зі словом, що відбувається в процесі пізнавальної діяльності. 2 - аспект виявляється у засвоєнні слова як одиниці лексичної системи, його зв'язків з іншими лексичними одиницями. Дитина володіє пасивним (слова, які розуміє) і активним (які використовує) словником.

Перші свідомі слова у дитини з'являються наприкінці першого року життя. Згідно із сучасною вітчизняною методикою, у віці до року нормою є 10-12 слів. У цей період розвиток розуміння мови випереджає активне мовлення. Проте вже до кінця другого року життя збагачення активного словника відбувається швидкими темпами і становить 300- 400 слів. Кількісний склад словника за третій рік зростає у чотири- п'ять разів і може досягати 1500 слів. Розвиток словника передусім відбувається за рахунок слів, що позначають предмети найближчого оточення, їх ознаки та дії з ними. Третій рік життя - найбурхливіший у кількісному накопиченні лексичного багажу. Далі темпи дещо уповільнюються, хоча кількість вживаних слів зростає. У віці до чотирьох років кількість слів досягає 1900, у п'ять - 2000-2500, шість - сім років - 3500-4000 слів. Індивідуальні розбіжності у кількісному складі словника зберігаються і в цей віковий період.

Білет №12

1.Числівник, його значення. Розряди кількісних числівників за значенням і будовою. Особливості відмінювання числівників 40,90,100.

Числівник називає кількість предметів або порядок їх при лічбі і відповідає на питання скільки?котрий?

За значенням числівники поділяються на кількісні й порядкові.

Кількісні числівники називають кількість предметів і відповідають на питання скільки?До них належать:

1)Власне кількісні – називають кількість окремих предметів: нуль, один, три, сто;

2)Дробові – називають кількість частин предмета: одна, девята, дві треті;

3)Збірні – називають кількість сукупних предметів: двоє, обидва, обоє, двійко;

4)Неозначено-кількісні – вказують на приблизну кількість: багато, мало, чимало, кілька.

Порядкові числівники вказують на порядок предметів при лічбі і відповідають на питання котрий?за своєю формою й синтаксичною роллю вони близькі до прикметників(тому їх іноді відносять до прикметників): перший, п’ятий, десятий.

За будовою числівники поділяються на прості,складні і складені.

Числівники, які мають у своєму складі лише один корінь,називається простими:один,два,сто;

Числівники які пишуться одним словом, але мають у своєму складі два або більше коренів,називаються складними: п’ятдесят,п’ятсот.

Числівники які складаються з двох або більше окремих слів, називаються складеними: двадцять один,сто сорок п’ять.

Числівники сорок, дев’яносто, сто в усіх відмінках, крім називного і знахідного, мають однакове закінчення а:

Н. сорок (днів)

Р. сорока(днів)

Д. сорока(дням)

З. сорок(днів)

О. сорока(днями)

М. на сорока(днях)

2.

У сучасній дошкільній лінгводидактиці виокремлюють три основні завдання розвитку лексики: 1.Збагачення кількісного складу лексики новими, раніше не відомими словами, а також збільшення словникового запасу за рахунок засвоєння дітьми нових значень багатозначних слів, що вже наявні в їхньому лексичному запасі. 2. Якісне засвоєння лексики, що виявляється в поглибленому розумінні значення й смислових відтінків слів і словосполучень, подальшому оволодінні узагальненням, яке в них виражене. Особливої актуальності у зв'язку з цим набуває завдання уточнення значення слів на основі протиставлення антонімів і зіставлення слів, близьких за змістом. 3. Активізація словника - застосування дітьми лексичних засобів у різних мовленнєвих ситуаціях.

Зазначені завдання словникової роботи можна справедливо визначити як триєдину мету розвитку словника дитини, оскільки процеси збагачення-уточнення-активізації словникових одиниць відбуваються постійно. Вони тісно пов'язані один з одним, і тому важко виділити межу, коли закінчується один процес і розпочинається інший.

Зміст словникової роботи визначається в таких напрямках: 1. Введення слів, що означають назви предметів та явищ довкілля. 2. Введення слів, що означають якості, властивості предметів на основі поглиблення знань про них. 3.Введення слів, що означають елементарні поняття, узагальнення.

Принципи: 1. Принцип єдності розвитку словника з розвитком сприймання, мислення передбачає єдність факту і слова, що позначають явища дійсності. 2.Пр. взаємозв’язку слова і попереднього уявлення – це принцип використання наочності як основи. 3. Взаємозв’язок усіх завдань словникової роботи.

Білет 14.

Прислівник. Його морфологічні ознаки, синтаксична роль у реченні. Розряди прислівників за значенням. Правовий прислівник.

Прислівник – це самостійна частина мови, яка є незмінювана, він вказує на те як відбувається дія в реченні і відповідає на такі питання: Як? яким способом? де? коли? куди? чому? навіщо? скільки? за якої умови? не зважаючи на що?

Як? – весело, сумно

Де? – тут, там

Яким способом? – надщесердце

Коли? – вчора

Куди? – вгору

Навіщо? – навчатися

Скільки? – мало, багато

Морфологічні ознаки – це його незмінюваність. Він не маю роду, числа, відмінка, часу. Про цю ознаку свідчить те, що у словах прислівниках немає закінчення. Прислівник не має свого, властивого тільки йому лексичного значення. Воно зумовлене лексичними значеннями тих частин мови, від яких він утворюється (день- вдень, мій- по-моєму, осінь- восени).

Прислівники мають властиві тільки їм словотоворчі суфікси -о, -е (тепло, добре, важче), -и, -ому, -єму (по-братськи, по-моєму).

високо

Синтиксична роль у реченні. Майже завжди прислівник виступає обставиною і підкреслюється _._._._._., але може й бути іншими частинами речення.

Приклад.

Сьогодні теплий грудневий день.

Розряди прислівника. За значенням прислівники поділяються на такі розряди:

· обставинні;

· означальні;

· предикативні;

· модальні.

Обставинні прислівники вказують на різні обставини, за яких відбувається дія. Відповідно до цього вони поділяються на такі групи:

· прислівники місця - означають місце або напрямок дії і відповідають на питання де? куди? звідки?: тут, там, внизу, вгорі, попереду, недалеко, навколо (довкола), поряд, поруч, близько;

· прислівники часу - виражають різні часові значення: початкової чи кінцевої часової межі дії, періодичність дії і відповідають на питання коли? відколи? як довго? доки?: тепер, тоді, вранці, влітку, навесні, щоденно, щороку, щоліта, змолоду, споконвіку, донині, довіку, назавжди;

· прислівники причини вказують на причину виконання/невиконання дії і відповідають на питання чому? через що? з якої причини?: знічев 'я, зопалу, ненароком, спросоння, здуру, згарячу;

· прислівники мети вказують на мету дії і відповідають на питання для чого? навіщо? з якою метою?: навмисне, напоказ, наперекір, зумисне, на зло.

Означальні прислівники виражають якісні ознаки дії або спосіб їх вияву, міру чи ступінь: весело сміятися, швидко бігти, робити по-нашому, страшенно блідий, зовсім вільно, дуже старанний.

Серед означальних прислівників виділяють:

· якісні (якісно-означальні) прислівники характеризують дію або іншу ознаку з боку якості й відповідають на питання як? Вони утворюються від якісних прикметників за допомоги суфікса -о, зрідка -е: прекрасний - прекрасно, сумлінно, весело, мудро, розумно, гаряче, добре.

Від якісних прислівників творяться форми вищого і найвищого ступенів порівняння: весело - веселіше, найвеселіше. Ступеневі форми прислівників творяться так само, як і ступеневі форми прикметників, зберігаючи всі особливості творення;

· кількісні (кількісно-означальні) прислівники передають ступінь інтенсивності дії або міру чи ступінь вияву ознаки і відповідають на питання скільки? як багато? якою мірою? наскільки?: дуже сумлінний, досить активний, трохи збентежений, приходив двічі;

· прислівники способу дії вказують на спосіб дії і відповідають на питання як? яким способом?: по-київськи, по-українськи, по-новому, гуртом, уплав, жартома.

Предикативні прислівники виражають:

· стан природи: тепло, холодно, темно, тихо;

· психічний чи фізичний стан істоти: сумно, радісно, досадно, соромно;

· оцінювання якого-небудь стану з морально-етичного погляду або доцільності/недоцільності: біда, пора, лінь, гріх, диво. Наприклад: Аж жаль було на нього дивитися;

Модальні прислівники не виражають певного значення, а лише надають окремому членові речення чи всьому реченню модальних відтінків - можливості/неможливості, ствердження, заперечення, порядок викладу думок: безперечно, звичайно, певно, можливо, нарешті, наприклад, по-перше, по-друге, отже.

16 Білет.

Поняття про просте двосклакдне речення. Речиння поширені та непоширені. Типи речень за метою висловлювання. Порядок слів у простому реченні.Інверсія.Логічний наголос. Прості односкладні речення. Їх класифікація.

Речення – це одне слово, або кілька слів, які пов’язані між собою за змістом, інтонацією та граматичним зв’язком і виражають закінчену думку.Ознаки речення: смислова завершеність, інтонаційна оформленість, предикативність, модальність.За будовою речення бувають прості і складні.Прості мають один предикат, складні – два або більше.За головними членами речення: двоскладні- є підмет і присудок; односкладні – один головний член речення.За другорядними членами речення: поширені – тобто у реченні є другорядні члени речення; непоширені – немає другорядних членів речення.За метою висловлювання: розповідні, питальні, спонукальні.За інтонацією: окличні і неокличні.Всі слова у реченні виступають певними членами речення, їх прийнято називати словоформами.Члени речення поділяються на головні і другорядні.Головні члени речення – підмет і присудок, які утворюють предикативний центр і передають головну думку. Другорядні члени речення – це такі слова, які уточнюють, конкретизують підмет і присудок і наповнюють речення.До них належать:додаток, означення, обставина. У простому реченні ьоже бути прямий і зворотній порядок слів.Прямий, наприклад: Тепла весна радує нас щодня. Зворотній – це такий, який протилежний прямому, тобто члени речення стоять не на свому місці, але зворотнвй порядок дає реченню більш емоційного звучання.Тому і використовується у художньому стилі і називається інверсія.Односкладними реченнями називаються такі речення у яких предикативний центр складається з одного головного члена речення(підмет і присудок).Вони можуть бути поширені і непоширені, повні і неповні.Розрізняють такі типи односкладних речень:речення у яких є підмет і його група(означення), присудок і його група(додаток і обставина).Речення у яких наявний підмет називаються називні.Вони в свою чергу поділяються на 4 підвиди: буттєві – у таких реченнях підмет вказує на справжню наявність предмета, вказівні – підмет підсилюється вказівними частками це_то_ось, оцінні – підмет таке слово, через яке висловлюється оцінка предмета, спонукальні – підмет,який називає предмет, що його потрібно подати.

2.

Засвоєння граматичної будови мови для дитини - складний шлях, на якому не обходиться без помилок. Діти плутають суфікси, префікси однієї частини мови з іншою. Для кращого засвоєння граматичної пра-вильності необхідно виробити звичку правильно говорити.

Тому дітям властиві такі типові помилки: 1.Помилки у словотворені. 2. У словозміні. 3.Відмінювання невідмінюваних ім. 4.Заміна роду ім. 5.Неправильне вживання числа ім. (зачини дверю). 6.Помилки у вживанню дієслівних форм (ходю, бігу). 7.Неправильне вживання дієприкметників (розірвата). 8.Помилки у чергуванні приголосних (у оці, рукі).

Також поширені синтаксичні помилки – це неправильний порядок слів у реченні. Найпоширенішою є неправильний порядок слів у відповідь на запитання. Синтаксичні помилки можна згрупувати таким чином: 1.Вживання одного сполучника замість іншого (то і так). 2.Неправильне вживання сполучників підрядності. 3.Під час з’єднання підрядного речення з головним замість сполучника вимовляється питальне слово. 4.У підрядному речені часу сполучник коли використовується не на початку речення, як цього вимагає зміст, а в середині. 5.Складнопідрядні речення з підрядними місця вживаються зі сполучником де.

Білет №17

1. Односкладні особові (означено-особові, неозначено-особові, узагальнено-особові) речення та їх стилістичне вживання. Односкладні речення безособові та називні. Способи вираження головного члена в цих реченнях.

Односкладне речення – це речення у яких предикативний центр складається з одного головного члена речення – або підмета, або присудка. (Люблю цю чудову пору року. Весна.)

Речення з присудком поділ. на:

- означено-особові – це такі у яких присудок виражений дієсловом І та ІІ особи одн., та дієсловом І та ІІ особи мнж. (я, ти, ми, ви);

- неозначено-особові – у таких реченнях присудок виражений дієсловом ІІІ особи мнж. (вони) (На селі тяжко працюють.);

- узагальнено-особові – це такі односкладні речення у яких присудок виражений дієсловом будь-якої особи найчастіше ІІ особи мнж., чи одн. (ти або ви) і ці речення є прислів»ями, приказками, крилатими висловами;

Речення у яких наявний підмет називаються називні (номінативні)

Вони поділ. на:

- буттєві – у таких реченнях підмет вказує на справжню наявність предмета про який говориться (Криниця у ній смачна вода.)

- вказівні – це такі речення у яких підмет підсилюється вказівними частками – це, то, ось. (Це криниця.)

- оцінні – це такі у яких підмет таке слово через яке висловлюється оцінка предмета. (Молодець. Вереда.)

- спонукальні – у яких є підмет який називає предмет, що його потрібно подати (у лікарській праці) (Скальпель! Тиск!). у щоденному мовленні ми часто користуємося такими номінативними реченями.

Безособові – це таке односкладне речення у якому присудок означає явища природи або стан людини. Часто присудок виражається словом «бути». У безособових реченнях не можна ввести

підмет.

2.

Для формування граматичної правильності мови ви-користовуються такі методи: дидактичні ігри, дидактичні вправи, розповіді з використанням слова, в якому діти допускають помилку, картинки, переказування оповідань, читання віршів, складання дітьми розповідей на групу слів, на тему, запропоновану вихователем.

Найефективнішим методом формування граматичної правильності мови е дид\ігри. Вони занадто поширені в роботі дитячих садків, проте вихователі не завжди правильно підбирають ту чи іншу гру з потрібною метою. Оскільки ігри на формування граматичної пра-вильності мови не досить описані в методичній літературі, відсутні вони і в планах виховної роботи дитячих садків.

Групи дид\ігор для формування граматичної правильності мовлення: 1)дид\ігри на формування вміння дітей відмінювати іменники множини в давальному відмінку («Чого не стало?»,); 2)на відмінювання іменників множини в називному відмінку («Що змінилось?»,); 3)на відмінювання іменників однини і множини у знахідному відмінку («Що я бачив»); 4)на вживання роду іменників («Одягти ля-льку»); 5)на вживання невідмінюваних іменників («Що я чув по радіо»); на вживання дієслів («Що ми робимо?»); на узгодження числівників з іменниками («Що змінилось?»).

Одним із методів формування знань з граматичної будови мови є розповіді, складені вихователем. У них повинні бути слова, в яких діти найчастіше допускають граматичні помірки (вухо, піаніно, кіно).

Дид\вправи з картинками: «Знайди маму», «Чиї дітки?», «Чий хвіст?», «У кого хвіст?», «Де що лежить?», вправи на вживання невідмінюваних іменників (пюре, піаніно, радіо).

Білет №18

1. Головні члени речення. Підмет, способи його вираження. Присудок, способи його вираження. Простий і складений дієслівний присудок.

Всі слова у реченні виступають певними членами речення, їх прийнято називати словоформами. Пр: Навколо села розкинулись широкі лани.

Члени речення поділяються на головні та другорядні.

Головні – підмет і присудок, які утворюють у речені предикативний центр або граматичну основу. Другорядні – це такі слова, які уточнюють, конкретизують підмет і присудок, і наповнюють речення. Пр.: у блакитному зимовому небі сяє скуте сонце.

Підмет – це головний член речення, який означає те, про що говориться у речені, і відповідає на питання хто? Що? Пр.: ластівки прилітають до годівнички. Діти підсипають їм крихти.

За будовою підмет простий і складений. Простий скл. З 1 слова. Складений – виражений словосполученням, реченням. Пр.: я подарую тобі яблука з нашого саду.

Підмет у речені може бути виражений різними частинами мови (6).

Присудок – це головний член речення, який означає те, про що в речені говориться про підмет і відповідає на питання що робить? Що з ним робиться? Пр.: сьогодні день вже тепліший.

З способом вираження присудки бувають 3 типів: простий дієслівний-це такий, який виражено 1 дієсловом, будь якого часу, особи та числа (що робить?); складений дієслівний – скл. З 2 дієслів: інфінітива та допоміжного дієслова, інфінітив називає дію, а допоміжне вказує на час, особу, число. (що буде робити?); складенний іменний – скл. З ім.., прикм., займ., дієприкм. Та допоміжного дієслова (був, є, буде). (хто він є?) допоміжне слово є в такому присудкові часто пропускається. Пр.: літо – чудова пора року. Маленька дівчинка безпорадна і заплакана.

2.

Найефективнішим методом формування граматичної правильності мови е дид\ігри. Групи дид\ігор для формування граматичної правильності мовлення: 1)дид\ігри на формування вміння дітей відмінювати іменники множини в давальному відмінку («Чого не стало?»,); 2)на відмінювання іменників множини в називному відмінку («Що змінилось?»,); 3)на відмінювання іменників однини і множини у знахідному відмінку («Що я бачив»); 4)на вживання роду іменників («Одягти ляльку»); 5)на вживання невідмінюваних іменників («Що я чув по радіо»); на вживання дієслів («Що ми робимо?»); на узгодження числівників з іменниками («Що змінилось?»).

Крім дидактичних ігор застосовують дид\вправи, які доступні дітям старшого дошкільного віку. Високо оцінював дидактичні вправи К. Д. Ушинський. В його книзі «Рідне слово» зібрано чимало корисних вправ для розвитку мовлення дітей. Великого значення дид\вправам надавала і Є. І. Тихєєва, яка розробила цілу систему дидактичних вправ для розвитку мови дошкільнят. У дошкільній педагогіці визначено педагогічні вимоги до дидактичних вправ, що використовуються в роботі з дітьми: а)правильний підбір дидактичної вправи відповідно до помилок, які зустрічаються в дитячому мовленні; б)дидактична вправа повинна мати чітко визначену мету, основне навчальне завдання; в)матеріал до дидактичної вправи повинен підбиратись так, щоб діти мали можливість зіставити правильні і неправильні форми; щоб в ньому були не тільки ті граматичні форми, в яких діти допускають помилки, а й інші близькі граматичні форми, раніше засвоєні дітьми (червоне яблуко); г)кожна дидактична вправа повинна збуджувати дитячу думку, сприяти розвитку мислення.

Вправи на словотворення. їх мета — формування інтересу до слова, розвиток критичного ставлення до мови, пошук серед різних варіантів слів граматично правильного слова. Це такі вправи:Утворення іменників за допомогою суфіксів («Хто у нього мама»). Вправи на словозміну: 1.Відмінювання дієслівних форм (бігати — біжу та ін.). Наприклад, вихователь говорить: Ми ходимо. Як ти скажеш про себе? (Я ходжу.) 2.Узгодження числівників і прикметників з іменниками: Червоний олівець. Про що можна сказати червоний? (Червона квітка) 3.Відмінювання іменників:Качка кличе кого? (Каченят.) 4.Відмінювання займенників: У мене лялька. Як сказати про Оксану?У неї лялька. 5.Вживання часу дієслів:Що я (ти, він, вони, ми) роблю?

Дид\вправи на удосконалення синтаксичної сторони мови. Після розгляду картинки дитиною вихователь ставить запитання: Кого ти бачиш на картинці? Що вони роблять?

У дитячому садку формування граматичної правильності мови відбувається на комплексних і тематичних заняттях. Комплексні заняття проводять два рази на місяць, тематичні — один раз у квартал. На комплексних заняттях використовуються в основному дид\вправи та ігри.

Білет №20

1.Другорядні члени речення,їх роль у побудові речень. Додаток прямий і непрямий. Означення як другорядний член речення. Узгоджені і неузгоджені означення.

Додаток – це другорядний член речення, який відповідає на питання непрямих відмінків кого? Кому? Чому? Найчастіше він називає предмет, рідше дію.

Додаток, як правило, виражається іменником, займенником або іншою частиною мови в значенні іменника.

Розрізняють додатки прямі, непрямі й інфінітивні.

Прямий додаток залежить від перехідного дієслова і стоїть у знахідному відмінку без прийменника, тобто відповідає на питання кого?що?

Непрямим додатком є: 1)виражені знахідним відмінком із прийменником, дієприкметником, прислівником.

Непрямі додатки бувають: 1,)безприйменникові(виражені родовим, давальним або орудним відмінком); 2)прийменникові(виражені будь яким непрямим відмінком і вжиті при іменниках, слід відрізняти від неузгоджених означень. При цьому керуємося питаннями,що випливають зі змісту всього речення.

Додаток, виражений неозначеною формою дієслова, називається інфінітивним.

Означення називає ознаку предмета і відповідає на питання який? Чий? Котрий? У будь – якому відмінку, а також на питання скількох?скільком?скількома?на скількох?(крім називного й знахідного відмінків).

Означення виражається найчастіше прикметником, дієприкметником, дієприкметниковим зворотом, займенником, рідше – іншими частинами мови.

Означення бувають узгоджені і неузгоджені.

Узгоджене означення до означуваного слова приєднується зв’язком узгодження, тобто узгоджується з ним у роді,відмінку й числі. Узгоджені означення виражаються прикметниками,дієприкметниками, числівниками, займенниками (окрім особових його,її, їх). Кількісний числівник означенням у реченні виступає лише в непрямих відмінках, крім знахідного однакового з називним. Поєднання кількісного числівника в називному (західному) відмінку з іменником виступає як один член речення підмет або додаток.

Неузгоджене означення до означуваного слова приєднується зв’язком керування або прилягання.

Неузгоджені означення виражають іменниками,особовими займенниками,неозначеною формою дієслова, словосполученням.

Безприйменникові неузгоджені означення виражаються словоформою в родовому відмінку.

Прийменникові неузгоджені означення найчастіше виражаються словоформами з прийменниками з (із),в (у).

Трапляються також неузгодженні означення з прийменниками без, від, для, до, на, через.

2.

Звуковимова дітей має свої особливості. До 4-5 років вчені вважають ці особливості закономірним фізіологічним явищем, властиве усім дітям (швидке, нечітке й невиразне мовлення, тихий голос, неправильне дихання, неправильна вимова звуків і слів при малій рух-ливості зубів і губ).

На четвертому році життя відбувається подальше зміцнення артикуляційного апарату: сприяє правильній вимові без пом'якшення твердих приголосних. Діти починають правильно вимовляти слова зі збігом двох-трьох приголосних, чіткіше вимовляють свистячі звуки, з'являються звуки ц, ш, ж, ч, л, р. Проте більшість дітей ще не вимовляють шиплячі та сонорні звуки. Видих дитини стає довшим (3-5 с). У цьому віці діти не завжди можуть керувати своїм голосовим апаратом: змінювати висоту голосу, темп мовлення.

Для дітей молодшого дошкільного віку характерне пом'якшення приголосних звуків, їх спотворення, переставляння звуків і складів (льо- зецька - ложечка).

Типовими помилками для дошкільників є такі: заміна дзвінких глухими; звука р звуком л; звука м звуком н; шиплячих свистячими.

У дітей середнього дошкільного віку різко підвищується інтерес до звукової будови слова, вони намагаються знайти подібність у звучанні слів. Окремі діти помічають неправильну вимову своїх однолітків, проте ще не в змозі помітити порушень звуковимови власного мовлення.

За даними вчених, якщо у звуковикові є дефекти після 5 років – це патологічні дефекти і з дитиною має працювати логопед.

Білет №21

1. Обставина, як другорядний член речення. Способи вираження обставин. Поділ обставин за значенням.

Обста́вина — другорядний член речення, який пояснює слово зі значенням дії або ознаки, виражає якісно-означальну характеристику дії, стану чи позначає, за яких обставин відбувається дія, вказує на спосіб, міру або ступінь вияву дії або ознаки. Типовим, морфологізованим, вираженням обставини є прислівник як? де? звідки? наскільки? якою мірою?Серед другорядних членів речення обставина виділяється найбільш розгалуженою сукупністю значень і тісними взаємозв'язками зі структурою складного речення. Вона має такі диференційні семантичні і формальні ознаки:

1.виступає другорядним членом речення;

2.передає обставинні відношення;

3.виражається прислівниками, дієприслівниками, відмінковими і прийменниково-відмінковими формами іменників, інфінітивом;

4.може підпорядковуватися дієслову, прикметникові й предикативному прислівникові (словам категорії стану), а також предикативному центрові (підметово-присудковій основі двоскладного речення або головному членові односкладних речень із залежними від нього прислівними другорядними членами);

5.поєднується з опорним словом або предикативним центром речення підрядним зв'язком, способом (формою) підрядного зв'язку — приляганням;

6.виступає у різних позиціях, частіше — на початку речення і в постпозиції;

7.при актуальному членуванні речення виявляє позиційну незакріпленість.Обставини виражаються:

1 прислівниками: Спросоння він голосно закричав.

•іменником (із прийменником або, рідше, без нього): Він поїхав поїздом.

•дієприслівником, дієприслівниковим зворотом: Він зрадів, побачивши сина.

•неозначеною формою дієслова: Він прийшов послухати.

•словосполученням: Люди стоять у три ряди.

•Відповідно до значення видокремлюють такі види обставин:

•місця: (де? куди? звідки?) — Я прийшов додому.

•часу: (коли? відколи? доки?) вказують на час дії, стану, ознаки. — Завтра вставати рано. Темної ночі переведено його в темний покій (Панас Мирний); Так коло півночі Яким їх покликав (М. Коцюбинський).

•мети: (для чого? з якою метою?) означають мету дії. — Ми поїхали на відпочинок. Погонич зумисне гнав коні з усієї сили (І. Нечуй-Левицький);

•причини: (чому? з якої причини?) означають або причину, або підставу дії, або причину виникнення стану. — Він зрадів, побачивши сина. Спохвату ляпнувши про дівчину, він одразу ж завагався був…(А. Головко).

•умови: (за якої умови?) означають умову, за якої відбувається дія. — Лежачи й сокира іржавіє. Не спитавши броду, не лізь у воду (народна приказка).

•допустовості: (незважаючи на що?) означають умову, усупереч якій щось відбувається. — Було душно, незважаючи на таку рань. І подам вам раду щиру: і при щасті знайте міру (Л. Глібов).

•способу дії: (як? яким способом?) позначають якість дії, стану, ознаки або вказують на різні способи здійснення дії чи ознаки або вияву ознаки. — Він поїхав поїздом. Тихо пливе блакитними річками льон (М. Коцюбинський); Тепер іду я без дороги, без шляху битого (Т. Шевченко); На чорному фоні неба заблищали стрілами блискавки (І. Нечуй-Левицький).

•міри і ступеня: (наскільки? у якій мірі?) характеризують дію, стан чи ознаку за ступенем або мірою їх вияву — Це мені знайоме до болю; Вона вміла дуже добре куховарити (І. Нечуй-Левицький); Шляхом на цілий кілометр розтягнулась танкова колона (О. Гончар); Лінивий двічі ходить, скупий двічі платить (народна приказка). Перелічені основні різновиди обставини можна об'єднати у дві групи:

1. власне-обставинну, з якою пов'язані значення часу, причини, мети, умови й подібне;

2.обставинно-означальну, побудовану за прикметниковою моделлю (характеризується ат-рибутивним значенням).

2.

На початку року в дошкільних закладах у кожній віковій групі вихователі обов'язково перевіряють стан звуковимови дітей. Результати записують у спеціальний зошит з метою правильного планування роботи з виховання звукової культури мовлення. Перед цим вихователь має ознайомитися із загальним станом здоров'я, розвитком мовленнєвого та слухового апарату дітей. Це допоможе виявити причини можливих вад звуковимови у дитини і накреслити шляхи їх усунення. Навесні проводять повторну перевірку мовлення дітей для підведення підсумків роботи за рік.

Детальне обстеження мовлення дітей триває протягом місяця. Прийоми й методи обстеження слід добирати обережно, а звуковимову перевіряти так, щоб діти не помічали цього, оскільки можуть соромитися, не виявляти бажання розмовляти. Рекомендується використовувати здебільшого ігрові прийоми: велика красива лялька або ведмедик (лисичка, заєць тощо) може запитувати у дитини: «Що це?», «Як називається?». Можна використати знайомі предмети, іграшки, картин-ки, одяг самої дитини, у словах-назвах яких є важкі для вимови звуки, що стоять на початку, в середині та в кінці слова, а також розмову з дитиною на близькі, знайомі теми: «Хто в тебе є вдома?», «З ким ти прийшла в д\з?». З маленькими дітьми можна погратися, знайти контакт, тему для розмови, прихилити їх до себе. Старшим дітям слід запропонувати прочитати напам'ять знайомий віршик, розповісти казку. Використовуючи дидактичні вправи на зразок «Відгадай, що це?», «Що в мішечку?», вихователь спонукає дитину до відповіді, розмови і таким чином перевіряє мовленнєві вміння. Результати перевірки заносять у таблиці.

Білет №22

1 .Поняття про однорідні члени речення. Однорідні і не однорідні означення. Узагальнюючі слова при однорідних членах речення.

Однорідні члени речення — це такі члени речення, які виконують однакову синтаксичну роль, відносяться до одного й того самого члена речення і поєднуються між собою сурядним зв’язком. Однорідні члени речення рівноправні і не залежать одне від одного. Вони називають поняття, близькі за своєю сутністю.

У реченні однорідні члени можуть поєднуватися за допомогою: 1) сполучників сурядності (Теслярі робили мости на Дніпрі, і Дінці, і на тихому Збручі); 2) інтонації, що на письмі позначається комою або крапкою з комою (В один день затопило ліси, сінокоси, городи); 3) обох цих способів (Сонце росло, палало і тихо спускалося додолу). Однорідними можуть бути будь-які (і головні, і другорядні) члени речення.

Однорідні члени речення бувають непоширені й поширені (Широкою, вкритою туманом долиною верталися додому (У. Самчук)). У реченні може бути не один, а кілька рядів однорідних членів (Верби й верболози сіро-зеленим туманом котились по луці і закривали подекуди воду).

Однорідні й неоднорідні означення

Кілька означень, виражених прикметниками або дієприкметниками, можуть бути однорідними й неоднорідними.Однорідні означення пов'язуються між собою перелічувальною інтонацією та сполучниками сурядності або тільки перелічувальною інтонацією.Неоднорідні означення характеризують предмет з різних боків і вимовляються без перелічувальної інтонації.

1. Між однорідними означеннями ставиться кома. Означення-епітети, як правило, бувають однорідними:Знов настала прозора, спіла осінь (А. Малишко).

2. Між неоднорідними означеннями кома не ставиться: Чотириповерхова біла башта височіла над околицями. У цьому реченні перше означення характеризує предмет (башта) — за розміром, друге — за кольором.

УЗАГАЛЬНЮЮЧІ СЛОВА ПРИ ОДНОРІДНИХ ЧЛЕНАХ РЕЧЕННЯ

УЗАГАЛЬНЮЮЧІ СЛОВА ПРИ ОДНОРІДНИХ ЧЛЕНАХ РЕЧЕННЯ.

Такими словами бувають компоненти речення, які виконують об’єднуючу функцію по відношенню до однорідних членів:

“Все зникло, наче в казці: місто, гори, поле, гай” (Леся Українка).

Узагальнюючим може бути будь-який член речення:

1)підмет:“Усе було: сучасні й давні пісні, відомі й записані Нечуєм-Ле-

вицьким, журливо-ліричні та з вогнем, з “дригом» (Є. Ко- лодійчук);

2)присудок:“Довкола життя вирувало: росло, цвіло, спиналося до сонця”

(журн.);

3)означення:“Усякі дерева були в саду: молоді й старі, знайомі і незнайомі,

високі й низькі” (журн.);

4)додаток:“Вона мала трьох синів: Івана, Павла і Василя»‘,

5)обставина:“Скрізь: і у хаті, і на подвір’ї’, і у коморі був порядок».

При узагальнюючих словах можуть вживатися слова: наприклад, а саме, як-от:

Ми знаємо багато людських чеснот, наприклад: добро, любов, самопожертва заради іншого.

Розділові знаки при узагальнюючих членах речення

1. Якщо узагальнююче слово стоїть після однорідних членів ре-чення, то перед ним ставиться тире:

“Сонце, ліси, поля, води, повітря — все це святиня, яку маємо

берегти, а не нищити, топтати” (Є. Колодійчук);

2. Якщо узагальнююче слово стоїть перед однорідними члена-ми речення, то після нього ставиться двокрапка:

“Всі її (весну) щиро кохають: і люди, і пташки, і дерева, і комашки, і ніжна травиця» (П. Гай);

3. Якщо однорідні члени речення йдуть за узагальнюючим сло-вом, але речення ними не закінчуються, то після узагальнюючого слова ставиться двокрапка, а після однорідних членів-тире:

“Все навколо: дерева, птахи, люди-сповнене весняної, пружної,

нестримної сили” (В. Собко).

2.

У дошкільних навчальних закладах з розділу «Виховання звукової культури мовлення» проводять такі типи занять: фронтальні (з усією групою), групові (з підгрупами), індивідуально-групові (4-8 дітей) та індивідуальні (1-4 дітей).

За характером заняття поділяються на комплексні, тематичні, підсумкові та контрольні. На заняттях реалізуються такі завдання виховання звукової культури мовлення: 1)розвиток артикуляційного апарату (м'язів мовленнєвого апарату); 2)ознайомлення дітей з будовою мовленнєвого апарату; 3)розвиток мовленнєвого дихання; 4)розвиток фонематичного слуху; 5)оволодіння правильною вимовою усіх звуків рідної мови; 6)удосконалення дикції; 7)розвиток інтонаційної виразності мовлення (інтонація, темп, тембр, сила голосу, мелодика, наголос); 8)робота над усвідомленням дітьми звукового складу рідної мови.

Завдання з виховання звукової культури мовлення плануються у складі комплексних (групових) занять двічі на місяць у всіх вікових групах. На таких заняттях використовують методи і прийоми виховання звукової культури. Вони можуть поєднуватись зі змістом попередніх структурних частин як змістове чи тематичне їх продовження, а можуть бути і цілком самостійною, незалежною від інших складовою мовленнєвого заняття.

Білет №23

1.Звертання форми вираження звертання в українській мові розділові знаки при звертанні. Вставні слова і речення.

Звертання – це слово або словосполучення в реченні, що називає особу, іноді – предмет, до якого звернена мова.

Звертання може виражатися одним словом (непоширене) і групою слів (поширене).

У вимові перед звертанням паузи звичайно нема, є пауза тільки після нього, але на письмі звертання обов’язково виділяється з обох боків комами: Світи нам, день, безсмертними огнями, шуміть, сади, роди зерно, земля! (В.Сосюра.)

На початку речення, залежно від інтонації, звертання може виділятися і знаком оклику – тоді наступне слово пишеться з великої букви: О слово рідне! Ти стоїш на чаті предковічних пам’яток святині. (П. Куліш.)

Звертання виражаються:

- кличною формою іменника: Що, братику, посіяв, те й пожни!

- прикметником, ужитим у значенні іменника: Будь щаслива та здорова, чорноброва. На початку речення звертання виділяється комою або, при окличній інтонації, знаком оклику; в середині речення — комами з обох боків: Земле, радій і цвіти! Оживи, козацька славо, у бандурних струнах. Привіт тобі, прекрасний ранку!

Вставні конструкції: слова, словосполучення і речення

Вставними є такі конструкції, за допомогою яких мовець виражає своє ставлення до висловленої думки, як от:

1. Виражає упевненість або невпевненість у тому, про що повідомляється: безперечно, звичайно, може, мабуть, зрозуміло, дійсно, певне (певно), здається, боюся, сподіваюся, очевидно та ін.: Вже почалось, мабуть, майбутнє. Оце, либонь, вже почалось.

2. Вказує на порядок думок, послідовність їх викладу: по-перше, по-друге, до речі, далі, нарешті та ін.: Будинок готелю був, по-перше, високий і міцної старовинної кладки, а по-друге, наріжний.

3. Дає емоційну оцінку повідомлюваному: на щастя, на жаль, на нещастя, дивна річ та ін.: Шкода, той час не вернеться ніколи.

4. Вказує на джерело думки, характер висловлення: взагалі, іншими словами, можна сказати, так би мовити, як кажуть та ін.: А що ж, по-твоєму, чинити маємо.

Вставні конструкції не є членами речення, тобто не відповідають на жодне питання в реченні: Коні, кажуть, сліпнуть у шахтах — вставне слово. Кажуть люди, кажуть, що я файна дівка — присудок.

У реченні вставні слова виділяються комами. Якщо вставні конструкції входять до складу відокремлених членів речення, то вони не виділяються комами: Десь далеко, мабуть під Черніговом, глухо гули гармати.

Якщо при вставних словах є сполучники, які до них належать, то вони виділяються разом зі сполучником: А може, власне, і не в тому справа. Якщо ж сполучник відноситься до інших членів чи до всього речення, то вставне слово обов’язково виділяється комами: А то ще кажуть: миска з крутими берегами. Або пустився берега чоловік. Або, нарешті, кажуть, берега дати.

2.

У вихованні звукової культури мовлення використовують різно-манітні прийоми та методи навчання. Серед прийомів навчання провідне місце посідають артикуляція звуків, імітація правильної звуковимови, зразок мовлення вихователя, відображене та сумісне мовлення («Зроби так, як я», «Давай скажемо разом»), доручення, ігрові прийоми.

Методами виховання звукової культури мовлення є дидактичні ігри, вправи, рухливі ігри, розповіді зі звуконаслідуванням, оповідання, вірші, чистомовки, скоромовки, лічилки, розглядання картинок, настільно-друковані ігри.

Основними методами виховання звукової культури мовлення є дидактичні ігри та вправи, в процесі яких удосконалюються всі компоненти звукової культури мовлення. Щоб навчити дітей правильно й чітко вимовляти звуки, пропонують такі ігри: «Вимов так, як я», «Оркестр», «Назви і відгадай», «Крамниця», «Що сказав (взяв) Петрушка?», «Виправ Незнайка», «Підкажи Петрушці звук».

Розвитку фонематичного слуху сприятимуть ігри: «Тиша», «Телефон», «Зіпсований телефон», «Тиха і голосна музика», «Що як звучить?», «Відгадай звук», «Упізнай, хто це?», «Хто краще чує?».

Для розвитку мовленнєвого дихання пропонують ігри: «Сніжинка», «Летять сніжинки», «Листочки», «Вітерець», «У лісі», «Вітряк», «У кого далі полетять пелюстки?», «Дмухай сильніше». Для вироблення інтонаційної виразності мовлення (сили голосу, темпу, логічних наголосів, інтонації, ритму) ефективними є такі ігри: «Хто що почув?», «Тихо - голосно», «Вимови так, як я», «Допоможемо Незнайку».

Вправи виконують для підготовки мовних органів для вимови звуків.

З метою формування у дітей уміння виконувати звуковий аналіз слів, закріплювати знання про слово і речення, доцільно проводити такі ігри: «Добери різні слова», «Підкажи слово», «Чи подібно звучать слова?».

Скоромовка - жанр народної творчості - жартівливий вислів, спеціально скомпонований із важких для вимови слів, яким часто розважаються діти, намагаючись швидко його вимовити.

Забавлянки (утішки) - це коротенькі пісеньки або віршики, по-єднані зі своєрідними вправами і покликані зміцнювати дитину фізично, підтримувати радісний, бадьорий настрій.

Ефективним методом виховання культури мовлення є чистомовки.

Білет №26

1.Поняття про складносурядне речення. Принципи класифікації складнопідрядних речень. Головна і підрядна часини. Сполучники підрядності, сполучні слова.

Складнопідрядним називається складне речення, частини якого нерівноправні за змістом і поєднані підрядними сполучниками чи сполучними словами. НАПРИКЛАД: 1. Люблю, коли із неба місяць круторогий туманно дивиться в вікно (В.Сосюра).

У складнопідрядному реченні обов'язково є одна головна частина та одна або кілька підрядних. Частина складнопідрядного речення, від якої ставимо питання, називається головною, а частина, яка відповідає на поставлене питання, називається підрядною.

Підрядна частина може стояти перед, після або в середині головної. Підрядна частина завжди має у своєму складі підрядний сполучник або сполучне слово, які разом з інтонацією є засобами зв'язку частин складнопідрядного речення. Найчастіше вживаними є такі підрядні сполучники: що, щоб, бо, як, ніби, мов, хоч, якщо, якби, тому що, через те що та інші. У ролі сполучних слів уживаються відносні займенники (хто, що, чий, котрий, який) або прислівники (де, куди, як, звідки, коли, доки, поки та ін.).

В усному мовленні підрядна частина відокремлюється від головної паузою, а на письмі - комою.

На відміну від сполучників, сполучні слова є членами речення, на них падає логічний наголос і до них можна поставити питання. В українській мові слова що, коли, як, залежно від змісту речення, можуть бути і сполучниками, і сполучними словами.

НАПРИКЛАД: 1. Я бачив яблуньку, що зацвіла восени. 2. Я знаю, що прийде весна.

У першому реченні слово що є займенником, виконує синтаксичну роль підмета, на нього падає логічний наголос, його можна замінити синонімічним займенником яка або іменником яблунька. Отже, це сполучне слово.

2.

У кожному дитячому садку повинен бути свій книжковий фонд. До книжкового дитячого фонду повинні входити: книжки-картинки, книжки-ширми, книжки-скриньки, книжки-іграшки, книжки-забави; дитяча книжка з ілюстраціями;

Дата добавления: 2015-08-21