Віршування

1. Початок українського віршування — 16 ст. Ясно, що і до тих часів існувала в нас якась народна пісня, хоч перший запис української народної пісні маємо лише з другої половини 16 ст. (1571 р. в граматиці Яна Благослава). Але її формальний характер досі не з’ясовано. Пізніша пісня перебуває великою мірою під впливом мистецьких віршів 17-18 ст. Найстаріші „вірші“ в Біблії Скорини взагалі важко назвати віршами: в них немає ані певної кількости складів у рядку, (наприклад: 8, 12, 9, 7, 8, 8, 7, 9, 9, 11), ані певного чергування рими, та й сама „рима“ — лише дуже загальне співзвуччя (єдина:: блудна, славі:: похвалі, веселію:: наученію і т. д.). Зв’язок з польським та чеським віршем сумнівний, зв’язки з ритмікою церковного співу — недосліджені.
2. Острозька школа виступає з віршами нового типу. Вірші (Г. Смотрицького) з’являються в Біблії 1581 р. Головна їх властивість: римування завжди двох сусідніх рядків, почасти строфічна будова. Але рими почасти лише „приблизні“ (оружіе:: божіє, обоюду:: побіду, лести:: спасти і т. д.), кількість складів у рядку змінюється (напр., 13, 21, 15, 12...). Того ж року вийшов також в Острозі спеціяльний віршований друк, „Хронологія“ Андрія Римші; тут майже правильний 13-складовий розмір з цезурою по 7-му складі:

Жидове сухо прошли / Чирвоное море,

кормил Бог їх на пущи, / не било їм горе.

У найближчий час (до 1605 р.) в різних віршах на „клейноти“ (герби) тощо бачимо хитання між цими обома типами — рівноскладових та нерівноскладових віршів. Ліпше витриманий розмір /244/ у львівських виданнях кілька років пізніше (віршоване привітання митрополитові Мих. Рогозі „Просфоніма“ 1591 р.).

Походження українських віршів іншого, „модернішого“ типу, що наближується до польською віршу, й досі не ясне. Бо, здається, ще до середини 16 ст. належав збірник 50-ти перекладених, мабуть, з німецької мови релігійних пісень з протестантським забарвленям. Мова цього збірника хитається між українською та білоруською (за римами „Ђ“ — іноді „е“, іноді „і“). Бодянський видав з 50 пісень усього шість, а тепер збірник цей, здається, загинув. Вірші іноді мають рівну кількість складів у рядку та добрі рими.

Ці вірші свідчать про те, що певне наслідування польської метрики було не таке важке та приводило до досить добрих результатів. Можемо припускати, що ці вірші були не єдині. Та покищо інших сучасних подібної якости не знаємо. Розвиток українського віршування належить уже цілком 17-му ст. Панегірик (від гр. Ijgos panegyrikos – урочиста промова) – поетичний жанр, наявний у західноєвропейських літературах з ХУІ ст. Панегірики писали на пошану високопоставленим особам, верхівці суспільства, тому вони були позбавлені почуття міри, життєвої правди, а їх автори – щирості. Викладачі поетик у навчальних закладах докладали багато зусиль, щоб навчити учнів вірш описати панегірики. Щоб викликати якнайбільший ефект, панегіристи, згідно з настановами шкільних поетик, вводили несподівані тропи і вишукані фігури, алегорії та символи, ремінісценції з античного світу. Славлячи ту чи іншу особу, автори також порушували злободенні питання, які турбували суспільство, засудити те чи інше явище.

У цих творах наявні барокові елементи: ускладнена форма, поєднання міфологічних і біблійних образів, метафори, символіка та ін. В українському письменстві виділяються також оплакувальні панегірики.: „Лямент дому княжат Острозьких” (1603), „Плач, албо Лямент по зестю з свЂта сего вЂчной памяти годного Григорія Желиборского” (1615), „Верши на жалосный погреб зацного рыцера Петра Конашевича Сагайдачного” (1622) Касіяна Соковича.

Своєрідним різновидом панегіриків були „антипанегірики” – пасквілі, зразком яких є пасквіль невідомого поета на гетьмана Івана Самойловича та його синів.

Панегіричне віршування.У ХУІІ ст. мода панегіризм охопила всю Європу. Він розквітнув особливо у Польщі. Викладачі поетик у навчальних закладах докладали багато зусиль, щоб навчити учнів вірш описати різні „орації”.
Панегірики писали на пошану гетьманів представників козацької старшини.

Віршувальна практика в Україні розпочалася у другій половині XVI ст. і пов’язана з особливостями тодішньої шкільної освіти і книгодрукування. До навчальних ДИСЦИПЛІН було долучено (на взірець єзуїтських колегіумів) поетику, яка розглядала правила віршування. У школі викладали «Поетику» Арістотеля, «Послання до Пізонів» Горація, ш;о в середньовічному латинському варіанті дійшли до України. Це стимулювало зародження книжного віршування, хоча фактичний його початок можна віднести до кінця XV ст. (латинські вірші Юрія Дрогобича, згодом — Павла Русина). Перші друковані вірші з’явилися в Острозькій Біблії (1586), автором яких є Герасим Смотрицький. Багато поетичних творів існувало в рукописах і було написано латинською, польською та давньоукраїнською мовами (Микола Гусовський, Іван Рутинець, Севастян Кленович, Симон Пекалід, Адам Чагровський, Ян Жоравницький, Лаврентій Зизаній, а також деякі анонімні автори).Найдавнішим із відомих на сьогодні українських підручників із поетики вважають рукопис шкільного курсу «Поетичне мистецтво (...) Року Божого 1637». Ця та пізніші поетики містять теоретичні положення і практичні настанови.

Загальна поетика давала визначення поезії, пояснювала її предмет (матерію), природу і мету, вказувала на такі її ознаки, як наслідування, вимисел, віршова мова (тропи, фігури, метри). У поетиці 1637 р. було зазначено: «Поезія виникла із внутрішньої потреби, оскільки люди, очевидно, за самою природою своєю схильні до ритмічного мовлення. Цим можна пояснити те, ш;о їм властиво з давніх-давен певні звичайні вислови худож­

ньо виражати віршами, а потім і виспівувати»*. Предметом поезії є діяльність людей, людські вчинки. Її мета — «навчати, розважати і спонукати» (київська поетика 1685 р.). В ученні про вірш розрізняли латинський метричний вірш, а також польський та слов’янсь­

кий (силабічні). Давньоукраїнський вірш був переважно силабічним, тому ритмічно важким і ненристосованим до особливостей української мови.

Прикладна поетика подавала правила написання віршів, наводила зразки, визначала літературні роди і жанри. Наприклад, розділ «Про ліричну поезію» подавав таке тлумачення: «Цей різновид поетичного мистецтва зобов’язує поета зваблювати людей різнома нітністю і лаконічністю віршів, добірністю слів, блиском і гармонійністю звучання, описом предметів, як найприємніших за своєю природою. Ліричний вірш приваблює тільки тоді, коли він наповнений квітами слів,багатий на думки, має гарне розміщення стоп і зображає красиві предмети» (поетика 1637 р.). До поширених віршових жанрів належали епіграма, елегія, лямент (плач), панегірик, епопея, ода, курйозний вірш.В українському віршуванні був засвоєний і культивований силабічний вірш, що характеризувався рівною кількістю складів у рядках (13, 11), вільним розташуванням наголосів у рядку, парним римуванням, наявністю цезури (паузи, що ділить рядок на дві частини).Як зазначав Д. Чижевський, бароко в Україні, навідміну від Європи, розвивалось не дуже рішуче й помітно. На його думку, лише після 1680 р. українська

література пережила період пишного, переобтяженого формальними прикрасами стилю. Зате поетика українського бароко зазнала радикальних реформ, які,зокрема, стосувалися жанрів.

Розквіт бароко припав на XVII—XVIII ст. і простежується в різних жанрах літератури, зокрема поезіїЛазаря Барановича, Івана Величковського, Стефана

Яворського, які використовували досвід своїх попередників — Мелетія Смотрицького, Касіяна Саковича та ін.Твори переважно писали латинською, іноді — польською,давньоукраїнською книжною мовою із застосуванням

силабічної системи віршування, вишуканої стилістики.

Геральдичні вірші. Ці твори були засобом звеличення певної місцевості або окремих осіб.

Геральдичні вірші — твори, що пояснюють значення гербів дер­

жави, міста, роду.Зокрема, лева на гербі тлумачили як владу над усіма

(Львів «над всі міста в князівстві руськім порядкує»),лілії — чесноти («цноти») роду, кінного воїна — символ хоробрості, стрілу з хрестами — свідчення захисту церкви та ін. Із найдавніших геральдичних віршів відомі твори на герб міста Львова, на герб («клейнод») князя Острозького (Герасим Смотрицький), підканцлера князівства Литовського Льва Сапіги (Андрій Римша).Наче цей лев благородний, що веж не боїться високих,Ані порогів міцних, ані залізних воріт.Лева так місто славетне, на полі сарматськім твердиня.Ще не лякалося сил збройного люду, бігме*(Іван Рутинець. «На герб Львова»).

Панегіричні вірші. В українському письменстві панегірики з’явилися наприкінці XVII ст., хоча окремі його елементи були наявні у «Повісті минулих літ».Київському літописі, «Слові про Закон і Благодать» Іларіона. На початку XVIII ст. виникли вітальні цикли у формі декламацій.

Панегірики (грец. panegyhkos logos — урочиста промова, вірш) —

хвалебні твори на честь певних осіб.До них належить «Візерунок цнот Єлисея Плетенецького» Олександра Митури, що складається з епіграми та

семи віршів. Із творів постає образ архімандрита КиєвоПечерського монастиря — мудрого і непідкупного, простого і справедливого, безкорисливого діяча, організатора друкарської справи в Києві («воскресив друкарню, що припала пилом», почав видавати книги, які «прикрасили церкву»). Автору здається, що «цноти» Плетенецького такі значні, що сам Цицерон не зміг би їх восхвалити.

Філософські вірші. Традиційні для бароко роздуми

про світ і смисл життя у поезії мали образний характер,

їх відображали філософські вірші.

Філософські вірші — вірші, спрямовані на філософське осми­

слення світу, людини, вияв філософських поглядів ліричного героя.

До цієї тематичної групи належить поема «Лабіринт»(1625) Хоми Євлевича, написана польською мовою і видана окремою книжечкою в Кракові.

Історичні вірші. Цей віршовий пласт тематично пов’язаний з певними подіями.

Історичні вірші — вірші, у яких змальовано конкретні події мину­

лого або осмислено історію загалом.

Про історичні події в Україні наприкінці XVI ст.розповідає латиномовна поема «Про Острозьку війну»(1600) поета-гуманіста Симона Пекаліда (прибл. 1567 —після 1601), де відтворено драматичні події, пов’язані з

початком козацьких війн проти феодальних порядків.

Духовні вірші. Це була переважно діалогізованарелігійна лірика — гімни Богу, Діві Марії, святим.Перші її зразки зафіксовано наприкінці XVII ст. Осо­

бливого розвитку духовні вірші досягли в епоху літературного бароко.

Духовні вірші (моралізаторська поезія) — релігійна лірика, яку створювали церковні діячі,учні шкіл, мандрівні дяки, адаптуючи книжні псалми і канти до розуміння пересічного слухача.Найвідоміший збірник духовних віршів епохи бароко — «Перлина многоцінна» (1648) церковного й освітнього діяча, проповідника і письменника Кирила Транквіліона-Ставровецького (?—1646).

Дата добавления: 2015-08-21