Адміністративно-територіальний поділ

На початку XVI ст. великокнязівський уряд здійснив реформу, якою в українських землях було запроваджено такий самий, як у Литві, адміністративно-територіальний поділ. Основною територіальною одиницею стало воєводство, яке поділялося на повіти і волості. З цього часу головною фігурою в системі місцевого управління став воєвода, якого призначав великий князь практично на необмежений термін. Воєвода очолював місцеву адміністрацію, стежив за своєчасним стягненням державних та великокняжих податків, відав питаннями організації військового ополчення, вирішував судові справи. Впливовою службовою особою залишався староста, який очолював повіт і був наділений широкими адміністративними та судовими повноваженнями. Центральний повіт воєводства (на території якого розташовувався відповідний адміністративний центр) інколи називався каштелянією і очолювався каштеляном, який виступав тут як помічник воєводи[5]. Серед помічників старост були слркбовці зі староруськими найменуваннями: тіуни, донські, отроки. З'явилися й нові посади: возні, хорунжі, городничі, мостівничі. З появою місцевих сеймиків воєводи і старости стали вирішувати найважливіші питання на їх засіданнях спільно зі шляхтою.

У селах довгий час існували самоуправлінські общини — волості, сотні, сороки, десятки, очолювані виборними старшинами, сотниками, сорочниками, десятниками. Найважливіші питання розв'язувалися на сходках або вічах. Згодом, у зв'язку з подальшою централізацією держави, а також посиленням ролі шляхти, селянське самоуправління почало занепадати.

Правове становище міст і містечок, їх адміністративний устрій та порядок управління були досить строкатими. Вони поділялися на великокнязівські, приватновласницькі та церковні. Спочатку міста не були окремими адміністративними одиницями, а становили частку тих земель, на яких вони розташовувалися, підлягаючи юрисдикції відповідного урядовця чи феодала. У XIV—XV ст. окремі міста було переведено на самоврядування на основі магдебурзького права. Цей процес знайшов законодавче відбиття у Третьому Литовському статуті, згідно з яким міста поділялися на привілейовані (з магдебурзьким правом) і непривілейовані.

У великокнязівських містах органи управління формував великий князь. Представниками державної адміністрації тут виступали воєводи, старости і війти. Вони на свій розсуд призначали інших дрібних службових осіб, які відали певними сферами управління і виконували судові функції. Приватновласницькими та церковними містами управляли їх власники-магнати або церква. Вони призначали адміністрацію, до складу якої входили старости, війти, каштеляни. В деяких приватновласницьких містах населенню дозволялося обирати ратуші, що були органами самоврядування.

Мешканці міст з магдебурзьким правом обирали магістрат — адміністративний і судовий орган самоврядування, який складався з двох колегій — міської ради і лави. До міської ради щорічно обиралися радці (радники) у кількості від 6 до 24 осіб, які зі свого складу обирали бурмістра. Підсумки виборів до міської адміністрації мали затверджуватися старостою чи власником міста. Зазначені особи нерідко самі призначали радців і бурмістра. Міська рада обирала або призначала лаву — судовий орган, очолюваний війтом. Суд лавників розглядав кримінальні справи (цивільні справи належали до компетенції міської ради), а також претензії міщан до феодалів.

Дата добавления: 2015-08-21