До спірних відносин мають застосовуватись законодавчі акти, що були чинними на час вирішення господарським судом спору зі справи.

Дочірнє підприємство "Е" (далі – ДП "Е") звернулося до місцевого господарського суду з позовом до товариства з обмеженою відповідальністю ТОВ "Х" та приватного підприємства"F"(далі – ПП "F") про: зобов'язання відповідачів опублікувати в газеті "Голос України" дані про допущені порушення авторського права позивача з вибаченням на його адресу та припинити дії, що порушують авторське право позивача; стягнення компенсації в сумі 9 250 000 грн. і відшкодування моральної шкоди в сумі 1 000 000 грн., усього - 10 250 000 грн.

Рішенням місцевого господарського суду, залишеним без змін постановою апеляційного господарського суду, в задоволенні позову ДП "Е" до ПП "F" відмовлено; провадження у справі за позовом до ТОВ "Х" припинено на підставі пункту 4 частини першої статті 80 Господарського процесуального кодексу України. У рішенні суду першої інстанції зазначено, що ДП "Е" до прийняття рішення у справі заявлено про відмову від позову до ТОВ "Х", і за клопотанням позивача до участі у справі залучено ПП "F". Рішення судових інстанцій по суті спору, з посиланням на статті 8, 9, 14, 15, 31-33, 50-52 Закону України "Про авторське право і суміжні права" (далі – Закон), мотивовано тим, що ПП "F" доведено право на використання слова "F".

ДП "Е"звернулося до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просило скасувати рішення судових інстанцій по суті цієї справи та передати її на новий розгляд. Касаційну скаргу мотивовано тим, що згідно з приписами абзацу другого пункту 10 Прикінцевих та перехідних положень Цивільного кодексу України суди мали застосувати до спірних відносин сторін статтю 433 цього Кодексу, пунктом 4 частини 1 якої передбачено, що об'єктами авторського права можуть бути й інші твори.

Перевіривши повноту встановлення судовими інстанціями обставин справи та правильність застосування ними норм матеріального і процесуального права, Вищий господарський суд України дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення касаційної скарги.

Судовими інстанціями у справі встановлено, що:

- громадянином України А. та ТОВ "Х" укладено авторський договір про передачу (відчуження) майнових прав на твір, предметом якого у варіаціях є графічне зображення (фантазійне) слова Ф, F для можливого використання як товарного знака; підтвердженням виконання цього договору є акт прийому-передачі (відчуження) майнових прав на твір;

- ТОВ "Х" отримано свідоцтво на знак для товарів і послуг, об'єктом якого є словесне позначення F, для товарів і послуг 1, 4, 35 та 40 класів МКТП;

- після отримання свідоцтва на знак для товарів і послуг ТОВ "Х" зареєструвало на своє ім'я домен f.ua в мережі Інтернет, що підтверджується сертифікатом про реєстрацію домену;

- ТОВ "Х" передало ПП "F" право власності на знак для товарів і послуг F;

- автором - громадянином Російської Федерації Ж. та товариством з обмеженою відповідальністю "Лабораторія Т" укладено авторський договір про передачу (відчуження) майнових прав на твір, предметом якого у варіаціях є графічне зображення (фантазійне) як назва твору і літературний опис, як оригінал-макет для організації в пресі, Інтернет та інших засобах масової інформації для обнародування твору на виставках та в інших публічних місцях;

- ТОВ "Лабораторія Т" та ДП "Е"укладено авторський договір про передачу (відчуження) майнових прав на твір, предметом якого у варіаціях є графічне зображення (фантазійне) як назва твору і літературний опис, як оригінал-макет для організації в пресі, Інтернет та інших засобах масової інформації для обнародування твору на виставках та в інших публічних місцях.

Причиною спору у справі стало питання про наявність у діях ТОВ "Х" та ПП "F" порушення авторських майнових прав ДП "Е"шляхом використання у комерційному обороті твору у формі слова - F.

Судові інстанції дійшли правильного висновку, що використання ТОВ "Х" та ПП "F" слова Fне порушує авторських прав ДП "Е", оскільки відповідачами доведено правомірність такого використання за авторським договором.

У рішеннях судових інстанцій зі справи також встановлено, що відповідачами у справі отримано правоохоронний документ на знак для товарів і послуг, об'єктом якого є словесне позначення F. Знак для товарів і послуг є самостійним об'єктом права інтелектуальної власності з власним правовим режимом, що встановлений у Законі України "Про охорону прав на знаки для товарів і послуг". Відповідно до частини 2 статті 16 цього Закону свідоцтво надає його власнику право використовувати знак та інші права, визначені цим Законом. А згідно з частиною 4 цієї статті використанням знака визнається:

"нанесення його на будь-який товар, для якого знак зареєстровано, упаковку, в якій міститься такий товар, вивіску, пов'язану з ним, етикетку, нашивку, бирку чи інший прикріплений до товару предмет, зберігання такоготовару із зазначеним нанесенням знака з метою пропонування для продажу, пропонування його для продажу, продаж, імпорт (ввезення) та експорт (вивезення);

застосування його під час пропонування та надання будь-якої послуги, для якої знак зареєстровано;

застосування його в діловій документації чи в рекламі та в мережі Інтернет, у тому числі в доменних іменах".

Доводи ДП "Е" про необхідність застосування до спірних відносин сторін у справі норм ЦК не можуть бути взяті до уваги, оскільки рішення суду першої інстанції по суті спору з цієї справи прийнято у 2003 році, і отже до спірних відносин мають застосовуватись законодавчі акти, що були чинними на час вирішення господарським судом спору зі справи.

З огляду на викладене Вищий господарський суд України судові акти місцевого та апеляційного господарських судів залишив без змін, а касаційну скаргу – без задоволення.

Наявність у суб'єкта підприємницької діяльності – друкованого засобу масової інформації авторського права на складений твір у цілому не потребує доказування ним відсутності порушень з його боку авторських прав на статті, що включені до цього складеного твору, та (або) доведення того, що ці статті створено як службові твори.

Рішенням місцевого господарського суду, залишеним без змін постановою апеляційного господарського суду, відмовлено в задоволенні позову товариства з обмеженою відповідальністю "Редакція газети "В" (далі – ТОВ "Редакція газети "В") до приватного підприємства "Б" (далі – ПП "Б") про припинення порушення авторських прав, стягнення компенсації за їх порушення в сумі 16500 грн. та відшкодування моральної шкоди в сумі 825 грн. У рішенні суду першої інстанції з цієї справи з посиланням на статтю 23 Закону України "Про авторське право і суміжні права" (далі - Закон) таку відмову в позові мотивовано тим, що допускається без згоди автора чи іншої особи, яка має авторське право, відтворення твору, що є поодиноким випадком і не має систематичного характеру. У постанові апеляційної інстанції з посиланням на статтю 19 Закону відмова в задоволенні позову мотивується тим, що позивачем як упорядником збірника не подано доказів, які підтверджують набуття ним майнових прав авторів кожного з творів, включених до газети як складеного твору, або включення до газети службових творів.

ТОВ "Редакція газети "В" звернулося до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просило скасувати рішення судових інстанцій у цій справі і прийняти нове рішення, яким задовольнити позов. Скаргу мотивовано тим, що судовими інстанціями у справі допущено неправильне застосування статей 16 та 19 Закону.

Перевіривши повноту встановлення обставин справи та правильність застосування апеляційною інстанцією норм матеріального і процесуального права, Вищий господарський суд України дійшов висновку про наявність підстав для скасування судових рішень і передачі справи на новий розгляд.

Судовими інстанціями дано неправильну юридичну оцінку встановленим у справі обставинам.

У рішенні суду першої інстанції з цієї справи відмову в позові мотивовано тим, що допускається без згоди автора чи іншої особи, яка має авторське право, відтворення твору, що є поодиноким випадком і не має систематичного характеру, з посиланням на статтю 23 Закону. Однак місцевим господарським судом не наведено доводів на користь того, що за встановленими обставинами справи тиражування відповідачем примірників газети "В" за липень 2002 року було поодиноким випадком і не мало систематичного характеру. Відповідно до частини 6 статті 15 Закону обмеження майнових прав, встановлені статтями 21 - 25 цього Закону, здійснюються за умови, що вони не завдаватимуть шкоди використанню твору і не обмежуватимуть безпідставно законні інтереси автора.

У постанові апеляційної інстанції відмова в задоволенні позову мотивується тим, що позивачем як упорядником збірника не подано доказів, які підтверджують набуття ним майнових прав авторів кожного з творів, включених до газети як складеного твору, та включення до газети службових творів з посиланням на положення статті 19 Закону.

Згідно з пунктом 15 частини 1 статті 8 Закону об'єктом авторського права є, зокрема, збірники творів, збірники обробок фольклору, енциклопедії та антології, збірники звичайних даних, інші складені твори за умови, що вони є результатом творчої праці за добором, координацією або упорядкуванням змісту без порушення авторських прав на твори, що входять до них як складові частини. Судові інстанції у справі здійснили виокремлення таких різних об'єктів авторського права як складений твір у цілому, носієм авторського права на який є визначений у законі суб'єкт діяльності друкованого засобу масової інформації, та статті, що включені до цього складеного твору, авторами яких є журналісти та інші фізичні особи. Однак вони неправильно зрозуміли правовий режим авторського права на складений твір у цілому, що визначений у частині 2 статті 19 Закону. За цією нормою видавцям енциклопедій, енциклопедичних словників, періодичних збірників, збірників наукових праць, газет, журналів та інших періодичних видань належать виключні права на використання таких видань у цілому. Видавець має право за будь-якого використання таких видань зазначати в них своє ім'я або вимагати такого зазначення. Автори творів, включених до таких видань, зберігають виключні права на використання своїх творів незалежно від видання в цілому, якщо інше не передбачено авторським договором. За змістом припису даної норми наявність у суб'єкта діяльності друкованого засобу масової інформації авторського права на складений твір у цілому не потребує доказування ним відсутності порушень з його боку авторських прав на статті, що включені до цього складеного твору, та (або) доведення, що зазначені статті створено як службові твори згідно з вимогами статті 16 Закону. Названі факти презюмуються і не доводяться суб'єктами авторського права на складений твір у цілому при розгляді справи відповідно до правила частини п'ятої статті 35 Господарського процесуального кодексу України (далі – ГПК України). За цією нормою факти, які відповідно до закону вважаються встановленими, не доводяться при розгляді справи. Таке припущення може бути спростовано в загальному порядку. Отже, неправильне розуміння судовими інстанціями положень частини 2 статті 19 Закону призвело до порушення ними правил ГПК України про розподіл обов'язку доказування між сторонами у справі.

Фактичні дані про особу видавця друкованого засобу масової інформації входять до предмету доказування у цій справі, оскільки саме видавцеві, а не редакції газети згідно з частиною 2 статті 19 Закону належать виключні права на використання такого видання у цілому. Згідно зі статтею 7 Закону України "Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні" редакція має право виступати засновником (співзасновником), видавцем, розповсюджувачем. Однак судовими інстанціями у справі не встановлено, чи виступає редакція газети "В" одночасно видавцем цього друкованого засобу масової інформації, а отже й носієм майнових прав, що випливають з авторського права на складений твір. Виключні майнові права автора визначено у статті 15 Закону. За змістом даної норми до майнових прав автора (чи іншої особи, яка має авторське право) належать: а) виключне право на використання твору; б) виключне право на дозвіл або заборону використання твору іншими особами. Виключне право автора (чи іншої особи, яка має авторське право) на дозвіл чи заборону використання твору іншими особами дає йому право, зокрема, дозволяти або забороняти відтворення творів; розповсюдження творів шляхом першого продажу, відчуження іншим способом.

Згідно з частиною другою статті 111⁷ ГПК України касаційна інстанція не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази. Тому встановлення фактичних даних щодо особи видавця газети "В" має бути здійснено за новим розглядом справи у суді першої інстанції.

З огляду на викладене Вищий господарський суд України касаційну скаргу задовольнив частково: судові рішення місцевого та апеляційного господарських судів зі справи скасував; справу передав на новий розгляд до господарського суду першої інстанції.

У розгляді справи господарському суду необхідно з'ясовувати усі обставини, пов'язані із встановленням суб'єктів авторського права і передачею (відчуженням) повністю чи частково прав таких суб'єктів та з наявністю у позивача права на звернення до господарського суду.

Товариство з обмеженою відповідальністю "Телерадіокомпанія "С" (далі – ТОВ "ТРК "С") звернулося до місцевого господарського суду з позовом до товариства з обмеженою відповідальністю "Телерадіокомпанія "П" (далі – ТОВ "ТРК "П") про стягнення компенсації за порушення авторського права в розмірі 500 мінімальних розмірів заробітної плати, тобто 82500 грн.; у позовній заяві також містилася вимога "забезпечити за рахунок відповідача публікацію в засобах масової інформації України судового рішення щодо допущеного відповідачем порушення авторського права позивача".

Рішенням місцевого господарського суду, залишеним без змін постановою апеляційного господарського суду, позов задоволено частково: з ТОВ "ТРК "П" стягнуто на користь ТОВ "ТРК "С" 11800 грн; ТОВ "ТРК "П" зобов'язано здійснити публікацію названого рішення суду першої інстанції у засобах масової інформації України.

У прийнятті названих рішення і постанови судові інстанції виходили з того, що: ТОВ "ТРК "П" допущено порушення прав ТОВ "ТРК "С" на аудіовізуальний твір – телесеріал "А"; позовні вимоги узгоджуються з приписами статті 52 Закону України "Про авторське право і суміжні права" (далі – Закон). З огляду на обсяг порушення зазначені вимоги щодо стягнення суми компенсації підлягають задоволенню частково, у розмірі 100 мінімальних заробітних плат, тобто 11800 грн.

ТОВ "ТРК "П" звернулося до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просило оскаржувані рішення і постанову в даній справі скасувати і прийняти нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити. Касаційну скаргу мотивовано тим, що: ТОВ "ТРК "С" не мало й не має виключних авторських прав на телесеріал "А", і отже в нього відсутні правові підстави для звернення з позовом про захист таких прав; у зв'язку з цим суд у розгляді справи припустився неправильного застосування норм Закону і Господарського процесуального кодексу України (далі – ГПК України); крім того, судом апеляційної інстанції порушено вимоги пункту 7 частини першої статті 105 ГПК України.

У відзиві на касаційну скаргу ТОВ "ТРК "С" заперечувало проти доводів скаржника, посилаючись на те, що: наявність у названого товариства майнових авторських прав на використання аудіовізуального твору підтверджено низкою авторських договорів та додатків до них; твердження скаржника про неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права не відповідає дійсності. У зв'язку з цим ТОВ "ТРК "С" просило оскаржувані рішення і постанову залишити без змін, а касаційну скаргу – без задоволення.

Перевіривши повноту встановлення судовими інстанціями обставин справи та правильність застосування ними норм матеріального і процесуального права, Вищий господарський суд України дійшов висновку про необхідність скасування прийнятих у справі рішення і постанови та передачі справи на новий розгляд до суду першої інстанції з урахуванням такого.

Судовими інстанціями у справі встановлено, що:

- ТОВ "ТРК "С" і компанія "IF" уклали договір про співробітництво в організації українського телебачення. Згідно з додатковою угодою до цього договору названа компанія передала ТОВ "ТРК "П" виключне право на демонстрування на території України аудіовізуального твору – телесеріалу "А" терміном до 01.07.2004;

- у матеріалах справи наявні договори, що свідчать про набуття компанією "IF" авторського права на телесеріал "А";

- ТОВ "ТРК "П" 18.06.2002 з 19 год. 37 хв. до 21 год. 12 хв. через належні йому мережі кабельного телебачення здійснено трансляцію однієї з серій телесеріалу "А" з телеканалу "РТР". Цей факт зафіксовано ТОВ "ТРК "С" у протоколі від 18.06.2002 та на відеокасеті із записом трансляції, який зроблено на квартирі абонента ТОВ "ТРК "П".

Причиною спору в даній справі стало питання про наявність або відсутність порушення з боку відповідача у справі авторського права щодо аудіовізуального твору – однієї з серій телесеріалу "А"; саме з порушенням авторського права стаття 52 Закону пов'язує можливість застосування передбачених нею способів цивільно-правового захисту такого права, в тому числі виплати компенсацій у розмірі від 10 до 50000 мінімальних заробітних плат.

Крім того, згідно із статтею 1 ГПК України право на звернення з позовом до господарського суду пов'язується з наявністю факту порушення або оспорювання прав і охоронюваних законом інтересів позивача.

Отже, у розгляді справи господарському суду необхідно було з'ясувати усі обставини, пов'язані із встановленням суб'єктів авторського права на телесеріал "А" і передачею (відчуженням) повністю чи частково прав таких суб'єктів та з наявністю у ТОВ "ТРК "С" права на звернення до господарського суду.

Відповідно до частини першої статті 11 Закону первинним суб'єктом, якому належить авторське право, є автор твору.

Частиною першою статті 31 Закону передбачено, що автор (чи інша особа, яка має авторське право) може передати свої майнові права будь-якій іншій особі повністю чи частково з оформленням такої передачі авторським договором.

Майнові права, що передаються за авторським договором, мають бути у ньому визначені. Майнові права, не зазначені в авторському договорі як відчужувані, вважаються такими, що не передані.

Автору та іншій особі, яка має авторське право, належить виключне право надавати іншим особам дозвіл на використання твору будь-яким одним або всіма відомими особами на підставі авторського договору (частина перша статті 32 Закону).

У розгляді даної справи суд першої інстанції належним чином не з'ясував:

- який саме обсяг авторських прав передавався компанією "RМ" компанії "IF" і цією останньою – ТОВ "ТРК "С" та стосовно якого періоду часу і чи дотримано при цьому вимоги Закону щодо авторського договору;

- яким у зв'язку з цим є обсяг авторського права ТОВ "ТРК "С" щодо аудіовізуального твору – телесеріалу "Агентство НЛС".

Відтак судом першої інстанції всупереч вимогам пункту 3 частини першої статті 84 ГПК України не наведено доводів, з яких ним не спростовано твердження ТОВ "ТРК "П" щодо відсутності у ТОВ "ТРК "С" виключних майнових авторських прав на використання названого твору, а отже й права звернення до суду за захистом авторського права.

Судом апеляційної інстанції недоліки рішення суду першої інстанції не усунуто.

Таким чином, судові інстанції припустилися порушення вимог частини першої статті 4⁷ ГПК України щодо прийняття судового рішення за результатами обговорення усіх обставин справи і частини першої статті 43 названого Кодексу стосовно всебічного, повного і об'єктивного розгляду в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності. У зв'язку з цим у Вищого господарського суду України не було підстав вважати, що судами першої і апеляційної інстанцій правильно застосовано норми матеріального права.

Касаційна ж інстанція відповідно до частини другої статті 111⁷ ГПК України не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази.

З огляду на викладене Вищий господарський суд України касаційну скаргу задовольнив частково: судові рішення місцевого та апеляційного господарських судів з цієї справи скасував; справу передав на новий розгляд до господарського суду першої інстанції.

За приписами статті 52 Закону України"Про авторське право і суміжні права"у зв'язку з порушенням авторського права і (або) суміжних прав є можливим одночасне застосування кількох або усіх передбачених зазначеною статтею способів цивільно-правового захисту таких прав, у тому числі й у різних судових провадженнях.

Відкрите акціонерне товариство (далі – Акціонерне товариство) звернулося до господарського суду міста Києва з позовом про стягнення з товариства з обмеженою відповідальністю (далі – Товариство) компенсації за порушення авторського права у сумі 1 581 750 грн., що є еквівалентним 8550 мінімальних заробітних плат. В подальшому позивач уточнив свої вимоги та просив суд зобов'язати відповідача виплатити компенсацію за порушення авторського права у розмірі 3759 мінімальних заробітних плат, що становить 770 595 грн., а також стягнути з Товариства судові витрати.

Рішенням суду першої інстанції позов задоволено частково: з Товариства на користь позивача стягнуто компенсацію за порушення авторського права в сумі 102 500 грн., а також судові витрати, у т.ч. 5000 грн. за оплату послуг адвоката та 15 070 грн. за проведення судової експертизи в даній справі; крім того, з відповідача в доход державного бюджету України стягнуто штраф у сумі 10 250 грн. Рішення суду мотивовано встановленими рішеннями господарського суду з інших господарських справ фактами порушення відповідачем виключних авторських прав Акціонерного товариства шляхом публікації семи статей без отримання відповідного дозволу позивача, що згідно з частиною першою статті 52 Закону України "Про авторське право і суміжні права" (далі – Закон) є підставою для стягнення з відповідача компенсації за назване порушення.

Постановою апеляційного господарського суду рішення місцевого господарського суду з даної справи змінено; провадження у справі припинено в частині стягнення компенсації за порушення авторського майнового права позивача на шість статей; з відповідача на користь Акціонерного товариства стягнуто 14 350 грн. компенсації за порушення авторського права, а також судові витрати пропорційно розміру задоволених позовних вимог; з Товариства в доход державного бюджету України стягнуто штраф у сумі 1435 грн. У прийнятті названої постанови суд апеляційної інстанції виходив з факту існування рішення суду зі спору між тими ж сторонами, про той же предмет і з тих же підстав, оскільки захист порушених відповідачем авторських прав Акціонерного товариства шляхом публікації шести статей, виключне право на використання яких належить позивачеві, був предметом позову в іншій господарській справі.

У касаційній скарзі до Вищого господарського суду України Акціонерне товариство просило скасувати постанову суду апеляційної інстанції, а рішення місцевого господарського суду залишити в силі, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального та процесуального права. За твердженням скаржника матеріально-правові вимоги у даній справі та в іншій господарській справі ґрунтуються на різних способах захисту авторських прав, передбачених Законом, в зв'язку з чим висновок апеляційного суду про тотожність спорів у названих справах є хибним.

Перевіривши на підставі встановлених попередніми судовими інстанціями фактичних обставин справи правильність застосування ними норм матеріального і процесуального права, Вищий господарський суд України дійшов висновку про необхідність задоволення касаційної скарги з урахуванням такого.

Причиною подання касаційної скарги з даної справи стало питання щодо можливості застосування декількох передбачених Законом способів захисту порушених майнових авторських прав.

Частиною першою статті 16 Цивільного кодексу України передбачено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Відповідно до приписів абзацу другого частини першої статті 52 Закону при порушеннях будь-якою особою авторського права і (або) суміжних прав, передбачених статтею 50 цього Закону, недотриманні передбачених договором умов використання творів і (або) об'єктів суміжних прав, використанні творів і об'єктів суміжних прав з обходом технічних засобів захисту чи з підробленням інформації і (або) документів про управління правами чи створенні загрози неправомірного використання об'єктів авторського права і (або) суміжних прав та інших порушеннях особистих немайнових прав і майнових прав суб'єктів авторського права і (або) суміжних прав суб'єкти авторського права і (або) суміжних прав мають право:

а) вимагати визнання та поновлення своїх прав, у тому числі забороняти дії, що порушують авторське право і (або) суміжні права чи створюють загрозу їх порушення;

б) звертатися до суду з позовом про поновлення порушених прав та (або) припинення дій, що порушують авторське право та (або) суміжні права чи створюють загрозу їх порушення;

в) подавати позови про відшкодування моральної (немайнової) шкоди;

г) подавати позови про відшкодування збитків (матеріальної шкоди), включаючи упущену вигоду, або стягнення доходу, отриманого порушником внаслідок порушення ним авторського права і (або) суміжних прав, або виплату компенсацій;

д) вимагати припинення підготовчих дій до порушення авторського права і (або) суміжних прав, у тому числі призупинення митних процедур, якщо є підозра, що можуть бути пропущені на митну територію України чи з її митної території контрафактні примірники творів, фонограм, відеограм, засоби обходу технічних засобів захисту, в порядку, передбаченому Митним кодексом України;

е) брати участь в інспектуванні виробничих приміщень, складів, технологічних процесів і господарських операцій, пов'язаних з виготовленням примірників творів, фонограм і відеограм, щодо яких є підстави для підозри про порушення чи загрозу порушення авторського права і (або) суміжних прав, у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України;

є) вимагати, в тому числі у судовому порядку, публікації в засобах масової інформації даних про допущені порушення авторського права і (або) суміжних прав та судові рішення щодо цих порушень;

ж) вимагати від осіб, які порушують авторське право і (або) суміжні права позивача, надання інформації про третіх осіб, задіяних у виробництві та розповсюдженні контрафактних примірників творів і об'єктів суміжних прав, а також засобів обходу технічних засобів захисту, та про канали їх розповсюдження;

з) вимагати прийняття інших передбачених законодавством заходів, пов'язаних із захистом авторського права та суміжних прав.

Отже, наведена норма, визначаючи способи цивільно-правового захисту авторських прав, не виключає можливості одночасного застосування до порушника зазначених правових засобів оперативного впливу, в тому числі й у різних судових провадженнях.

Оскільки до предмету позову з іншої справи належала вимога щодопублікації в засобах масової інформації даних про допущені Товариством порушення авторського права позивача, у той час коли предметом спору з даної справи є захист виключних майнових прав позивача шляхом стягнення компенсації з відповідача, висновок апеляційного суду про тотожність підстав та предмету позовів у зазначених господарських справах є невірним.

Згідно з частиною другою статті 52 Закону суд має право постановити рішення чи ухвалу, зокрема, про виплату компенсації, що визначається судом, у розмірі від 10 до 50000 мінімальних заробітних плат, замість відшкодування збитків або стягнення доходу.

Таким чином, висновок місцевого господарського суду про стягнення з відповідача 102500 грн. компенсації за неправомірну публікацію спірних статей з урахуванням обсягу вчиненого порушення та результатів проведеної експертизи об'єкта інтелектуальної власності з даної справи відповідає нормам матеріального права.

З огляду на викладене Вищий господарський суд України постанову апеляційного господарського суду з даної справи скасував, а рішення суду першої інстанції залишив без змін.

Лише автор твору – фізична особа може бути суб'єктом звернення до суду з позовом про визнання його творцем об'єкта права інтелектуальної власності, тому такі спори відповідно до статті 12 Господарського процесуального кодексу України непідвідомчі господарському суду.

Суб'єкт підприємницької діяльності – фізична особа Р. (далі – підприємець Р.) звернувся з позовом до суб'єкта підприємницької діяльності – фізичної особи М. (далі – підприємець М.) та товариства з обмеженою відповідальністю (далі - Товариство) про визнання його автором фотокартки із зображенням міського парку, опублікованої у рекламно-інформаційній газеті, засновником якої є підприємець М., та стягнення з відповідачів компенсації за порушення авторського права та моральної шкоди.

Рішенням місцевого господарського суду позов задоволено частково: підприємця Р. визнано автором спірної фотокартки із зображенням міського парку та зобов'язано відповідачів публічно визнати назване авторське право позивача; в іншій частині позовних вимог відмовлено. Названий судовий акт мотивовано авторством позивача на спірну фотокартку, відсутністю порушень прав підприємця Р. під час використання цієї фотокартки у рекламі Товариства, а також недоведеністю позивачем факту заподіяння йому моральної шкоди.

Постановою апеляційного господарського суду рішення місцевого господарського суду змінено: з відповідачів на користь позивача стягнуто компенсацію за порушення авторського права; в іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін. У прийнятті зазначеної постанови суд апеляційної інстанції виходив з того, що використання відповідачами спірної фотокартки в рекламних цілях є порушенням майнових прав підприємця Р. як суб'єкта авторського права незалежно від наявності знака охорони та відомостей щодо особи автора на цьому творі.

Відповідачі звернулися до Вищого господарського суду України з касаційними скаргами, в яких просили скасувати постанову апеляційного господарського суду з даної справи та залишити в силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального та процесуального права та невідповідність висновків суду дійсним обставинам справи. Зокрема, скаржники зазначають про відсутність їх вини у використанні спірної фотокартки як підстави для юридичної відповідальності.

Перевіривши на підставі встановлених судовими інстанціями обставин справи правильність застосування ними норм матеріального і процесуального права, Вищий господарський суд України дійшов висновку про необхідність скасування прийнятих по суті справи рішень місцевого та апеляційного господарських судів і припинення провадження в даній справі з урахуванням такого.

Як вбачається з матеріалів справи, позивачем подано позов до одного з відповідачів як засновника засобу масової інформації – рекламно-інформаційної газети.

Разом з тим, відповідно до статті 21 Закону України "Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні" підготовку та випуск у світ друкованого засобу масової інформації за дорученням засновника (співзасновників) здійснює редакція або інша установа, що виконує її функції. Редакція діє на підставі свого статуту та реалізує програму друкованого засобу масової інформації, затверджену засновником (співзасновниками). Редакція друкованого засобу масової інформації набуває статусу юридичної особи з дня державної реєстрації, яка здійснюється відповідно до чинного законодавства України. Статтею 23 названого Закону передбачено, що редактор (головний редактор) друкованого засобу масової інформації є керівником редакції, уповноваженим на те засновником (співзасновниками). Редактор (головний редактор) керує діяльністю редакції в межах повноважень, визначених її статутом, представляє редакцію у відносинах із засновником (співзасновниками), видавцем, авторами, державними органами, об'єднаннями громадян і окремими громадянами, а також у суді і третейському суді та несе відповідальність за виконання вимог, що ставляться до діяльності друкованого засобу масової інформації, його редакції відповідно до цього Закону та інших актів законодавства України. Отже, відповідачем у позові до друкованого засобу масової інформації має бути редактор цього засобу масової інформації або його представник, якщо засновник не є одночасно редактором, проте і в цьому випадку він виступатиме не як засновник, а як представник засобу масової інформації.

З огляду на зазначені приписи Закону України "Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні" судовим інстанціям слід було дослідити питання щодо залучення належного відповідача у справі, або відмовити у позові до неналежного відповідача.

Крім того, судовими інстанціями у справі встановлено, що автором фотокартки із зображенням міського парку, що увійшла до серії фотокарток, на яку Державним департаментом інтелектуальної власності Міністерства освіти і науки України було видано свідоцтво про державну реєстрацію прав автора на твір, є фізична особа.

Відповідно до статті 7 Закону України "Про авторське право і суміжні права" суб'єктами авторського права є автори творів, зазначених у частині першій статті 8 цього Закону, їх спадкоємці та особи, яким автори чи їх спадкоємці передали свої авторські майнові права.

Згідно зі статтею 1 названого Закону автор – це фізична особа, яка своєю творчою працею створила твір.

Отже, оскільки право на визнання людини творцем об'єкта права інтелектуальної власності, зокрема фотографічного твору, є особистим немайновим невідчужуваним правом особи, в даному разі лише автор спірного твору, тобто фізична особа,може бути суб'єктом звернення до суду з позовом про визнання авторства.

Відповідно до статті 21 Господарського процесуального кодексу України (далі – ГПК України) сторонами в судовому процесі – позивачами і відповідачами – можуть бути підприємства та організації, зазначені у статті 1 цього Кодексу.

Згідно зі статтею 1 ГПК України підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів. У випадках, передбачених законодавчими актами України, до господарського суду мають право також звертатися державні та інші органи, громадяни, що не є суб'єктами підприємницької діяльності.

Таким чином, відповідно до статті 12 ГПК України спір про визнання авторства господарському суду непідвідомчий; він може вирішуватися у загальному суді.

Згідно із статтею 26 Цивільного процесуального кодексу України при об'єднанні кількох пов'язаних між собою вимог, одні з яких підвідомчі районному (міському), а інші – господарському суду, всі вони підлягають розглядові районним (міським) судом.

Як вбачається зі змісту позовних вимог, вони пов'язані з вимогою про встановлення авторства, тобто вимоги, яка підвідомча загальному суду.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 80 ГПК України господарський суд припиняє провадження у справі, якщо спір не підлягає вирішенню в господарських судах України.

З огляду на викладене Вищий господарський суд України судові рішення місцевого та апеляційного господарських судів скасував, а провадження в даній справі припинив.

За наявності договорів з авторами творів на управління їх майновими правами організації колективного управління як суб'єкти авторського права мають право звертатися до господарського суду з позовами про відшкодування збитків (матеріальної шкоди), включаючи упущену вигоду або стягнення доходу, отриманих порушником внаслідок порушення ним авторського права і (або) суміжних прав, і у тому випадку, коли з порушником авторського права організацією колективного управління не укладено будь-якої угоди.

Рішенням місцевого господарського суду, залишеним без змін постановою суду апеляційної інстанції, в задоволенні позову державного підприємства "Українське агентство з авторських та суміжних прав" (далі – ДП "УААСП") до Театру про стягнення 90 811, 81 грн. відмовлено з тих мотивів, що між позивачем та відповідачем не укладено договору про передачу майнових прав, а для настання відповідальності за використання творів авторів необхідне укладення авторського договору.

ДП "УААСП" звернулося до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просило рішення місцевого господарського суду та постанову апеляційної інстанції скасувати і розглянути справу по суті. Скаргу мотивовано тим, що судовими інстанціями неправильно застосовано норми Закону України "Про авторське право та суміжні права" (далі - Закон). Зокрема, відмова Театру укласти з угоду на використання творів авторів не позбавляє позивача права на звернення з позовом про стягнення авторської винагороди на користь авторів, з якими ДП "УААСП" укладено договори на управління майновими правами. Крім того, на думку скаржника, судові інстанції дійшли помилкового висновку про те, що оплата за використання творів авторів здійснювалася відповідачем в адміністративно-наказовому порядку, а не відповідно до вимог Закону.

Перевіривши на підставі встановлених судовими інстанціями фактичних обставин справи правильність застосування ними норм матеріального і процесуального права, Вищий господарський суд України дійшов висновку про наявність підстав для часткового задоволення касаційної скарги з огляду на таке.

Причиною спору стала несплата відповідачем сум авторської винагороди відповідно до поданих розрахункових листів.

Відповідно до статті 47 Закону суб'єкти авторського права і (або) суміжних прав можуть, зокрема, доручати управління своїми майновими правами на колективній основі відповідним державним організаціям, установчі документи яких передбачають здійснення функцій колективного управління майновими правами. Абзацом другим частини 1 статті 48 Закону також передбачено, що організації колективного управління діють на основі статутів, що затверджуються в установленому порядку, і в межах повноважень, одержаних від суб'єктів авторського права і (або) суміжних прав. У частині 3 статті 48 Закону зазначено, що повноваження на колективне управління майновими правами передаються організаціям колективного управління авторами та іншими суб'єктами авторського права і (або) суміжних прав на основі договорів, укладених у письмовій формі.

Згідно з пунктом 4 статті 48 Закону організації колективного управління можуть управляти на території України майновими правами іноземних суб'єктів авторського права і (або) суміжних прав на основі договорів з аналогічними іноземними організаціями, в тому числі й про взаємне представництво інтересів.

У свою чергу особи, які використовують твори, виконання, програми мовлення, примірники фонограм (відеограм), зобов'язані надавати організаціям колективного управління точний перелік використаних творів, виконань, примірників фонограм (відеограм), програм мовлення разом з документально підтвердженими даними про одержані прибутки від їх використання та повинні виплачувати організаціям колективного управління винагороду в передбачений термін і в обумовленому розмірі.

Крім того, відповідно до статті 50 Закону порушенням авторського права, що дає підстави для судового захисту, є вчинення будь-якою особою дій, які порушують майнові права суб'єктів авторського права, визначених статтями 15, 39, 40 і 41 Закону, з урахуванням передбачених статтями 21 - 25, 42 і 43 Закону обмежень. Підпунктом "г" пункту 1 статті 52 Закону передбачено право суб'єктів авторського права подавати позови про відшкодування збитків (матеріальної шкоди), включаючи упущену вигоду, або стягнення доходу, отриманого порушником внаслідок порушення ним авторського права і (або) суміжних прав, або виплату компенсацій.

Таким чином, за наявності у організації колективного управління договорів з авторами на управління їх майновими правами, вони мають право на звернення до суду з позовами про відшкодування збитків (матеріальної шкоди), включаючи упущену вигоду або стягнення отриманого порушником доходу і у тому випадку, коли з порушником авторського права не укладено будь-якої угоди.

З урахуванням зазначеного судові інстанції неправильно застосували норми матеріального права, а тому дійшли невірного висновку про те, що відсутність угоди з відповідачем позбавляє позивача права стягувати авторську винагороду на користь авторів, які доручали йому управління своїми майновими правами, оскільки, відповідно до зазначених приписів Закону, така винагорода може бути стягнута у вигляді збитків і у тому випадку, коли організацією колективного управління майновими правами авторів не укладалося договору з особою, яка виконує твори.

Що ж до висновку судових інстанцій про те, що подані позивачем договори не засвідчують управління майновими правами саме тих суб'єктів авторських і суміжних прав, у зв'язку з використанням творів яких нараховано збитки, то цей висновок ґрунтується на неповно досліджених обставинах справи, що є порушенням вимог частини першої статті 43 Господарського процесуального кодексу України. Так, в матеріалах справи наявні, зокрема, звіти інспектора позивача про виконання творів певних авторів та наявні договори з авторами цих творів на передачу майнових прав цих авторів в управління організаціям колективного управління майновими правами. Проте зазначені докази судовими інстанціями не досліджено.

Касаційна інстанція відповідно до частини другої статті 111⁷ названого Кодексу не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази.

З огляду на викладене Вищий господарський суд України судові рішення місцевого та апеляційного господарських судів скасував; справу передав на новий розгляд до суду першої інстанції.

Дата добавления: 2015-08-13