Виконала: Жицька Софія

МОЯ ЛЕСЯ УКРАЇНКА

студентка ІІ курсу

філологічного факультету

спеціальність – журналістика

групи ЛЖ-22

Харків – 2015

Моя Леся Українка

«Старезний, густий, предковічний ліс на Волині. Посеред лісу простора галява з плакучою березою і великим пристарим дубом… Саме озеро — тиховодне, вкрите ряскою та лататтям, але з чистим плесом посередині. Містина вся дика, таємнича, але не понура — повна ніжної задумливої поліської краси» - Так розпочинається безсмертна драма-феєрія «Лісова пісня», написана Лесею Українкою влітку в 1911 року в грузинському містечку за два роки до смерті. Це був стан ностальгії, невимовної туги за найріднішим краєм який вона кохала ніжно і палко.

З Новограду Волинського до Луцька родина Косачів переїхала 1889 року, незадовго після того, як батька Лесі, Петра Антоновича, перевели на посаду голови Луцько-Дубанського з’їзду мирових посередників. Саме до цього періоду відноситься відоме фото босоногої дівчинки з грабелькою, яке в майбутньому назвуть прологом для її долі. Маленька україночка в національному вбрані: босі ноги як знак смирення, спрямований удалечінь чистий і строгий погляд із відблиском дитячої, якоїсь надсвітової скорботи і безневинні грабельки, які сприймаються як прообраз хресного шляху.

В 1942 році до Ольги Петрівни, молодшої сестри, яка мешкала в місті Києві, звернувся редактор газети «Український голос», яка виходила в роки війни в окупованому місті Луцьку з проханням написати свої спогади про перебування в Луцьку. Вона відповіла, що виконає бажання це і, дійсно, у 1942 році матеріали дійшли до Брянська.

За час перебування у Луцьку, Косачі перебувають у декількох будинках. Найбільш відомий з них – двоповерховий будинок по вулиці Кафедральній. Саме тут в одній із кімнат на другому поверсі стояло Лесине улюблене фортеп`яно. Неподалік від будинку Косачів височив напівзруйнований замок, збудований у давні часи князем Любертом. Існувало чимало сповнених романтикою і таємничістю легенд про цей замок. Тут, під височезними стінами, спустошених зубчастих веж, збиралось таємне товариство місцевої дітвори. Леся та її старший брат Михайло протягом усього життя були найщирішими друзями. Цілими днями, за мурами старого замку були перекази про лицарську звитягу. Чи не в найперше з дитячих уст звучали великі слова: братерство, рівність, воля, рідний край:

«О, то були такі «червоні» співи,

Яких, либонь, не чув старезний замок

І в ті часи, коли червона кров

Йому красила тверді, сиві мури.

«Гартовані ножі» були в тих співах,

А в серці у співців була любов».

Влітку 1881 року Олена Пчілка повезла дітей, Михайла, Ольгу та Лесю, у село Чекно, де вони пробули декілька днів. Вишукували художні узори волинської вишивки, записували цікаві пісні. Під час відвідин одної із хат, Лесина мати потрапила на речі козаків Війська запорізького, давній відгомін трагічних подій, що сталися під Берестечком у червні 1651 року. А вже на другий день Ольга Петрівна з дітьми стояла на пагорбі, навколо якого розкинулось поле жури і лиха. Так називали острів Журилиха, де була колись Січ велика козаків з шляхтою. Давно скінчила мати свою оповідь, а діти стояли в німому жалю, напружено вдивляючись вдалину:

«Круг містечка Бререстечка

На чотири милі

Мене славні запорожці

Своїм трупом вкрили».

Повертаючись додому, Косачі ненадовго зупинились коло молодого хлібороба, що порався на своїй Нивці. Почуте від нього глибоко вразило чисту, дитячу душу Лесі: «Трудно орати по кістках, неначе по якому корінню, на раз аж леміш пощемить. Вони воювали, а ми – оремо.»

Тоді ж Леся вперше стала свідком купального дійства, що до пізньої ночі відбувалось на самому березі річки.

До десяти років Леся росла як і всі діти: була радісною, веселою, надзвичайно допитливою дівчинкою, любила співати, малювати, дуже добре танцювала козака вдвох із Михайликом. Коли їй виповнилося п’ять років, батьки купили для неї форте`яно. Це до нього, гнана недугою в далекі краї, звертається поетеса:

«Мій давній друже! мушу я з тобою

Розстатися надовго… Жаль мені!

З тобою звикла я ділитися журбою,

Вповідувать думки веселі і сумні».

Леся не тільки успішно навчалась грати, а й сама бралась складати музичні твори. «Мені часом здається, що з мене би вийшов кращий музика, ніж поет, та тільки біда, що натура утяла мені кепський жарт».

У січні 1881 року саме на Водохреще Леся пішла настир, подивитися як святять воду. Як розповідає про це Лесина молодша сестра Оля, тоді в неї промерзли ноги. Скоро потому і від того, як тоді й думали, вона заслабла. У неї так сильно почала боліти права нога, що вона, незважаючи на те, що тоді вже була дуже терпляча, але плакала від болю. Це був трагічний початок жорстокої тридцятирічної боротьби з важкою недугою:

«Ні долі, ні волі у мене нема,

Зосталася тільки надія одна».

Тепер ці слова, написані Лесею, стають не тільки першими у політичній творчості, а й окреслюють настрій подальшого життя:

«Гетьте, думи, ви хмари осінні!

То ж тепера весна золота!

Чи то так у жалю, в голосінні

Проминуть молодії літа?

Ні, я хочу крізь сльози сміятись,

Серед лиха співати пісні,

Без надії таки сподіватись,

Жити хочу! Геть, думи сумні!»

У вересні 1891 року Петра Антоновича переводять у Колий. Колимська залізниця з’єднувала місто не лише культурними і промисловими центрами України та Росії, а й у Європі.

10 липня 1949 року в селі відкрито музей Садибу родини Косачів. Будинок, де мешкали Косачі, був зруйнований за часів Другої Світової війни. На його місці збудовано літературний музей. Будиночки збережені та відреставровані. Ці стіни зустрічали в гостях Івана Франко, Миколу Лисенко, Михайла Старицького.

З усіх шістьох дітей Леся була більш подібною до батька: і вродою, і вдачею, обоє були лагідними, добрі безмежно. Петро Антонович Косач – чоловік досвідчений і для свого часу передовий, виходить із славної старовинної родини Косачів, що відзначилась на Україні ще с часів визвольний козацьких воїн. Ольга Петрівна – мама Лесі – була відомою громадською діячкою, видатною письменницею, знаною під іменем Олени Пчілки. Один із предків Лесиної матері свого часу служив за перекладача, звідси і прізвище Драгоманов. Неабияку здатність до мов Леся очевидно успадкувала по материнській лінії. Як відомо, окрім рідної, вона володіла ще й російською, польською, чеською, болгарською, німецькою, французькою, італійською, латинською, грецькою і, будучи вже тяжко хворою, вивчала іспанську.

Земельну ділянку, до якої входило село колодязне, Петро Антонович придбав ще задовго до переїзду, а тому розмови про переселення давно велись у сім`ї, але найбільш насторожено переїзду чекали діти: «Так ось воно, те Колодяжне! Що ж, простору вистачає! Та й гарно всюди – всюди панує природа!». У Колодяжному діти Косачів потрапили у справжню народну стихію. Минуло два-три тижні і їх вже не відрізнити було від сільської дітвори. Разом з іншою малечею Леся бігала по вулиці, гралась у квача, гусей або ходила в гурті сільських дітей, зустрічати череду.

«Наша сім`я жила в дуже тісних стосунках з селянами, - розповідала сестра Оля. – Тому весь їх побут дуже скоро став нам відомий і став рідний. Ми, діти, так органічно зрослися з усім, що вважали себе тоді все життя не за чернігівців, як батько, не за полтавців як мати, а за волинюків Поліщуків.

З першого дня село стало для Олесі школою життя. Віч-на-віч зіткнулась вона з людьми, що їх звали народом, його нечуваною вбогістю та злиднями. Тут Леся, відвідавши свою подружку Варку, вперше побачила курну хату. Так в ті часи називались хати без димаря. Дим в такій хаті з печі уходив прямо у кімнату. Влітку двері були відчинені, а взимку дим застилав усе приміщення і коли вже нічим було дихати – відчиняли двері.

Будучи далеко від рідного краю, Леся часто згадувала про ті далекі часи, коли вона малою разом із родиною відвідувала села, Свято-Миколаївську церкву. Чомусь найчастіше у спогадах виринало триденне гостювання у дядька Лева: «У дядька Лева, - розповідала Ольга, - була хатина і шопа насінна з трьома стінами і стріхою. Шопа була відкрита як раз у бік озера. В тій шопі насіння не начували. Тоді саме біли місячні ночі і Леся навіть вночі мала перед очима краєвид у Лісовій пісні».

Зачарована поліськими легендами, Леся мріяла зустріти справжню мавру: «А то ще я здавна тую мавку в умі держала, ще із того часу, як ти мені про мавок розказувала. Як ми йшли лісом маленькими, але дуже рясними деревами. Потім я в Колодяжному, в місячну ніч бігала самотою в ліс, ви того ніхто не знали. І теж здала, що мені приводилась мавка. І вона мені мріла. Ми там ночували, пам'ятаєш? Дядька Лева? Зачарував мені цей образ на весь вік».

Колодязне стало для Лесі тим джерелом, яке постійно живило Ії творчість: «Тепер я вдома. І це добре. Бо хоч тут мене таки з’їсть колись пропасниця, але мені ніде та не добре як вдома. І робота тут найліпше робиться».

Цей період був особливий в багатогранній творчості письменниці. Тут вона написала чимало поезій, які ввійшли до золотого фонду світової літератури. З ініціативи матері поетеси, наражаючись на небезпеку репресій, будити народ до національного самоусвідомлення судилося Ларисі Косач, котра ще в ранню весняну пору вийшли на подвижницький шлях захистити людей і вже не зверталась з нього:

«Чи тільки терни на шляху знайду,

Чи стріну може де і квіт барвистий,

Чи до мети я певної дійду,

Чи без пори скінчу той шлях тернистий.

Бажаю так скінчити я свій шлях,

Як починала – с співом на вустах».

На початку березня 1907 року Леся Українка виїхала з Колодязного до Києва, щоб більше ніколи не вернутись. Вона покидала рідний край, обрікаючи себе на невимовну тугу і вічну любов до благословенної землі Волинь:

«Я мавка лісова і я прокинулась.

Вогнем підземним мій жаль палкий

Зірвав печерний склеп

І вирвалася знов на світ.

І слово уста мої немі оживило

І я вчинила диво:

Я збагнула, що забуття,

Не суджено мені».

Леся Українка була справжньою патріоткою життя: вона любила природу свого краю та вміла відчувати час. Жага пізнати все на світі зробила з неї приклад для багатьох з нас. Її бажання дізнатись якнайбільше, її любов до мистецтва, до творчості – ті особливі риси характеру, без яких неможна обійтись справжня, чесна та усім відкрита людина. Біографія Лесі Українки надихає, і мене вона надихнула на створення цього вірша:

«Мої очі ніколи не крали

І ніколи не вірили в світ,

У якому всі сім`ї вокзали

Зі стосунками в крижаний лід.

Мої очі не знають буденність,

Не ховали тому що життя,

Для любові даруючи вірність,

А для себе лиш впевнене я.

Мої очі на шляху до щастя

Без вони окулярів давно

Лише там, де навколо безвластя

Одягаю я їм всім на зло.

І не хочу я бачити, чути,

Що навкруги ото є усе –

Все це я хочу швидше забути,

Знаючи, що до завтра мене.

Знаючи, що це «завтра» все змінить

Неважливо, у які боки:

Головне - моє серце ще вірить,

В ще нікому небачене ти».

Дата добавления: 2015-08-09