Основний зміст дисертаційної роботи

У вступі обгрунтовано актуальність теми, її хронологічні рамки, визначено мету й завдання дослідження, наукову новизну та практичне значення.

У першому розділі “Історіографія та джерела” відзначено, щовплив Росії на громадське життя і суспільні відносини європейських слов’янських народів і галицьких українців зокрема відображено вже в історичних виданнях ХІХ ст. На ранньому етапі палітру цих відносин між російськими імперськими чинниками й українцями Австро-Угорщини ілюструють російські історичні видання, які відображають не тільки головні напрями російської зовнішньої політики щодо слов’янського світу, але й концепцію “етнічного родства”, на якій базувалася ця політика, у першу чергу щодо галицьких українців.

Вже 1804 р. виходець із Закарпаття, що став у Росії відомим ученим І.Орлай у роботі “История о Карпато-Россах, или переселении Россиян в Карпатские горы и о приключениях с ними случившимися” писав про Галичину, Буковину і Закарпаття, називаючи цей край “Карпатской Руссю”, а місцеве населення розглядав як частину російського етносу. Подібні думки висловлювали росіяни, головним чином офіцери, які відвідали Галичину у першій половині ХІХ ст. Однак окремі з них, як от М.Ліхутін відзначали, що місцеве населення є найбільш подібним не до росіян, а до мешканців Волинської губернії.

Російський вчений М.Погодін, який відвідував Галичину і підтримував контакти з галицькими інтелігентами вже від 30-х рр. ХІХ ст. був переконаним прихильником об’єднання земель колишньої Давньоруської держави, до яких належала й Галичина. Концептуальні положення М.Погодіна щодо Галичини стали теоретичним підгрунтям російської історіографії на багато десятиліть.

Серед російських дослідників, які вивчали “Карпатську Русь”, першість належить академіку В.І.Ламанському. В роботі “Национальности итальянская и славянская в политическом и литературном отношениях” він стверджував, що Австрія значну частку своїх матеріальних засобів черпає не в німецькій народності, а в близьких до Росії слов’янських народностях. Російські автори Н.Попов, О.Кочубинський, І.Первольф, О.Будилович, І.Філевич, К.Грот та ін. розглядали минуле Австрії і Угорщини у контексті їх місця в історії “російсько-слов’янської” національності. Перераховуючи слов’янські народи, які прожи­вали в Австро-Угорщині, К.Грот називав сербів, хорватів, словенців, слов’ян та “русских”, маючи на увазі галицьких українців[1]. Інколи останніх називали “зарубежными русскими”, розглядаючи руську народність як втрачену частину “русского народа”. На початку ХХ ст. російські історики утвердили думку про Галичину як частину етнічної російської території, а її населення розглядали як “галицких русских”.

Особливе місце в російських виданнях про Галичину посідала книга голови Слов’янського комітету в Петербурзі В.О.Бобринського[2], який заявляв про необхідність надання організованої допомоги галичанам і впливав на характер діяльності москвофільських керівників у Галичині.

Напередодні Першої світової війни Галичина цікавила російські офіційні кола як район майбутніх військових дій, а тому змінюються акценти російських публікацій відносно цього регіону. Автори публікацій вже не тільки ілюструють національну спорідненість місцевого населення краю з росіянами, а насичують свої видання інформативними матеріалами, які, на їх думку, повинні стати корисними для російських військових у майбутніх бойових діях на теренах Австро-Угорщини.

Особливою інформативністю відзначалося видання “Галичина, Буковина, Угорская Русь”, яке було укладено співробітниками журналу “Украинская жизнь” і побачило світ вже в роки Першої світової війни. Аналогічними за характером були і книга К.Баладиженка, енциклопедичні видання серії “Политическая библиотека “Биржевых Ведомостей”, книга Ястребова М.В., колективна робота “Современная Галичина” та ін.

Зустрічна орієнтація на Росію знаходила відображення в програмних і публіцистичних творах галицьких русофілів. Проте вона не могла бути послідовною і відкритою. Галицькі русофіли усвідомлювали неможливість територіальних змін між Австрією і Росією, що змушувало їх час від часу заявляти у творах і публічно про свій австрійський лоялізм.

В історичних та мовознавчих працях Д.Зубрицького, Я.Головацького, Б.Дідицького та інших авторів акцентовано увагу на давньоруській державності як спільній для “русских” Великоросії, Малоросії і Галичини, на спільності “литературного языка” як продукту творчості інтелектуальних сил Малоросії і Великоросії.

В наступному теоретичні основи москвофільства були викладені у роботах О.Мончаловського, Д.Маркова[3]. Автори проголошували етнічну єдність “галицких русских” з “русскими” Російської імперії (Робота О.Монча­ловського з цензурних міркувань була опублікована лише у 1915 р.).

Принципове значення для характеристики цієї групи авторів мають твори І.Франка. Виявляючи високу повагу до всесвітньовідомих досягнень російської культури, І.Франко рішуче критикував галицьких москвофілів за їх поверхневі знання в галузі російської мови і літератури, захоплення ідеями російської реакції і прислужництво їй, спотворенні уявлення про національну ідентичність галицьких русинів.

Помітним спеціальним дослідженням національної самоідентифікації галиць­ких українців у ХІХ ст. стала опублікована у Записках наукового това­риства Шевченка робота Е.Тишинської. Авторка поставила під сумнів тезу про те, що М.Погодіна можна вважати організатором галицького москвофільства і загострила увагу на внутрішніх причинах поширення русофільського руху[4].

В умовах Польської держави українська історіографія намагалась чіткіше означити національний ідеал у протистоянні як з польськими політичними структурами, так і з польською історичною наукою. Цим були продиктовані і відкрито негативні, дуже часто спрощені оцінки галицького москвофільства кінця ХІХ – початку ХХ ст. (М.Андрусяк, М.Мико­лаєвич).

У міжвоєнний період один з лідерів галицького москвофільства В.Р.Ваврик відводив особливе місце в історії галицької суспільності ХІХ ст. Я.Ф.Головацькому, а традицію “руськості” вів від “Руської Трійці”[5].

Вивчення історії Галичини в радянський період і особливо усього комплексу етнополітичних проблем визначалося наявними ідеологічними стереотипами. Класовий підхід обмежував можливості вивчення дослідниками етнополітичних процесів у краї, а питання національної самоідентичності місцевого населення практично не піднімались.

Певні зміни в оцінці етнополітичних процесів у Галичині наступили лише у другій половині 70-х – 80-х рр. Вони були пов’язані з працями С.М.Тру­севича, Ф.І.Стеблія, С.А.Макарчука. У книзі останнього з’ясовано етно­соці­альні і національні відносини на західноукраїнських землях останньої третини ХІХ – початку ХХ ст. [6] Проте основна кількість публікацій з досліджуваної проблеми з’явилася в 90-х – на початку 2000-х рр. Це статті С.Макарчука[7], О.Турія[8] та О.Середи, які зачіпали проблему ролі російського фактора в політичних процесах у Галичині в ХІХ ст.

У цей же період розпочалось вивчення галицьких русофільських інституцій і зокрема Галицько-руської матиці (М.Кріль, Ф.Стеблій), Ставропі­гійського інституту (І.Орлевич, О.Киричук), “Общества ім.М.Качковс­кого” (О.Сухий) та окремих персоналій галицьких русофілів (І.Орлевич). Певні фрагменти історії галицького москвофільства вивчалися у контексті з дослідженням важливих проблем українського національного руху (В.Качмар).

Важливе місце в плані вироблення комплексного підходу до процесів національної ідентифікації галицьких українців від середини ХІХ ст., висвіт­лення еволюції та етапів розвитку галицького русофільства, їх світоглядних основ займають роботи О.Аркуші та М.Мудрого[9]. Автори розглядають галиць­ке русофільство у контексті українсько-польських відносин кінця ХІХ – початку ХХ ст., з’ясовуючи роль польського суспільно-політичного чинника на вироблення політичної практики русофілів, участі останніх у роботі Галицького крайового сейму. Окремо висвітлюються також питання конфронтації в українському політичному таборі останньої третини ХІХ ст. та спроби виробити спільну тактику дій між русофілами і народовцями шляхом угод.

У низці праць процеси національного відродження українців Галичини ХІХ ст., національної самоідентифікації, формування політичних об’єднань і партій, висвітлюються у контексті взаємин із слов’янським світом, із загальними національно-політичними змінами, що стали характерними для країн Центрально-Східної Європи ХІХ – початку ХХ ст. [10]

Окремі аспекти історії Галичини ХІХ – початку ХХ ст. залишаються під особливою увагою вчених української діаспори та дослідників європейських країн предметом інтересів яких виступає історія Греко-Католицької Церкви, з’ясування ролі і місця галицьких українців в імперії Габсбургів.

Питання національних відносин у Галичині та українського руху, впливу на цей регіон Росії стали також предметом досліджень польської історіографії. Вже в роботах, які з’явилися в 60–70-х рр. ХІХ ст. аналізувався характер етнічних відносин у краї.

Принципово важливе значення для дослідження теми мав твір польського письменника Г.Богданського, який у 1867 році на підставі своїх попередніх записів ще 30–40-х рр. ХІХ ст. робив висновок про інспірацію російським урядом українського національного відродження на Наддніпрян­щині і одночасно про ведення проросійської агітації у Галичині за російський кошт. Російським платним емісаром у краї був, на думку Г.Богданського, російський професор М.Погодін[11]. Матеріали Г.Богданського про М.Погодіна як московсь­кого агента були використані пізніше І.Краєвським[12] для оцінки галицького руху як москвофільського.

Що ж до сучасних польських дослідників українського національного руху російської орієнтаціїу Галичині, то вони вирізняють у ньому ряд течій, які діяли впродовж ХІХ – на початку ХХ ст. і оперують відповідно категоріями “старорусини”, “русофіли”, “москво­філи”, беручи за визначальний критерій ступінь орієнтації та зв’язків з офіційною Росією.

Сьогоднішній рівень польської історіографії суспільно політичних і національних процесів у Галичині визначають роботи Ю.Бушко, Ч.Майорека, І.Верешицького, Т.Цегельського, З.Фраса, Ч.Партача та ін. Докладний аналіз суспільно-політичних процесів у підавстрійській Галичині поєднується у них із залученням до наукового обігу значного фактографічного і біографічного матеріалу. Значне місце в спектрі галицьких історичних подій польські історики відводять українському рухові національної орієнтації.

Процеси російського впливу на галицьку суспільність ХІХ – початку
ХХ ст. і формування у громадсько-політичному житті українців краю про­російської течії вивчала російська історіографія. У радянський період історія слов’янських народів в Австро-Угорщині була предметом досліджень науков­ців Інституту слов’янознавства і балканістики АН СРСР.

Важливе значення для з’ясування російського фактору у суспільно-політичному житті галицьких українців ХІХ ст. мають роботи московського дослідника М.І.Цимбаєва, в яких визначені етапи становлення слов’янофільства у Росії, ставлення до цього руху офіційної влади, еволюцію “слов’янської ідеї” в “ідею панславізму”.

Окремі аспекти діяльності таких галицьких інституцій як Руський Собор, Галицько-руська матиця протягом тривалого періоду вивчала московська дослідниця Н.М.Пашаєва. На жаль, вона повторює оцінки процесів у Галичині в ХІХ ст., що їх формувала російська шовіністична історіографія початку
ХХ ст., трактуючи галицьке русофільство як винятково “русское движение”[13].

Сучасна російська історіографія продовжує вивчати національні проблеми слов’янських народів в Австрійські імперії, політику Російської імперії в Галичині у роки Першої світової війни. З’явилася праця О.Міллера, в якій як окремий об’єкт дослідження, вивчається “українське питання” в оцінці політичних властей і громадської думки Росії другої половини ХІХ ст.[14] Близькими тематично до згаданих праць є публікації М.Клопової, яка вивчає діяльність російських дипломатичних служб в Австро-Угорщині і, зокрема, в Галичині.

Суттєвим недоліком російської історіографії досліджуваної теми залишається ігнорування українського національного руху в Галичині, який став на початку ХХ ст. важливим фактором політичного життя не лише у краї, але й в Австрії і під дією якого роль проросійських сил у суспільному житті Галичини сильно звузилася.

Огляд наукової літератури дає підстави зробити висновок, що питання російського чинника у громадській думці та суспільно-політичному житті галицьких українців ХІХ – початку ХХ ст. привертало увагу вітчизняних і зарубіжних істориків, але ще недостатньо досліджено.

Джерельну базу дослідження становлять насамперед неопубліковані матеріали Центрального державного історичного архіву України у Львові. Це фонди галицьких русофільських інституцій “Політичного товариства “Руська Рада” (ф.196), “Науково-літературного товариства “Галицько-руська матиця” (ф.148), “Руського народного інституту “Народний дом”, м.Львів (ф.130), “Общества им. М.Качковского” (ф.182), а також фонд 362 “К.Студинський”. Характер документів усіх фондів фактично однотипний. Це статути товариств, програми, петиції і звернення до окремих осіб і владних структур, промови діячів, списки членів, звіти, листування. Об’ємними є фінансові документи, зокрема ті, що торкаються будівництва і облаштування “Народного Дому”. В документах “Руської Ради” містяться також інструкції про підготовку до сеймових виборів.

Із документів Державного архіву Львівської області у роботі використано ф.350 (Львівська поліція). Серед матеріалів фонду листування міністерства поліції у Відні з намісництвом у Львові і іншими організаціями з питань слов’янофільського руху; спостережні справи осіб підозрюваних у поширенні русофільської пропаганди серед українського населення; листування з намісництвом у Львові у зв’язку з проїздом територією Галичини російського царя, чи інших високопоставлених осіб. Використано справи розслідування діяльності керівників галицьких русофілів І.Наумовича, В.Площанського та ін.

З Державного архіву Івано-Франківської області опрацьовано справи
ф.10 сч. (Русофільський рух), в якому є листування з президією намісництва у справі нагляду за діяльністю русофільських організацій, інформації староств про русофільський рух на провінції; циркуляри і розпорядження президії намісництва щодо роботи “Общества им. М.Качковского” і його читалень, інструкції старостам у зв’язку з розгортанням москвофілами допомогової акції населенню гірських районів, що терпіли від голоду та ін.

Цінними для дослідження теми виявилися матеріали Архіву зовнішньої політики Російської імперії (м.Москва). Використано фонди 133 (Канцелярія міністра закордонних справ. Політичний архів), ф.135 (Особливий політичний відділ (1909–1917 рр.), в якому є листування з російськими представниками в Бухаресті, Чернівцях, Будапешті, Відні про вплив Росії на Балканах; відомче листування про видачу грошових засобів окремим особам і субсидіювання проросійських партій у Галичині); ф. 151 (Політичний архів (1839–1917 рр.), низка справ якого присвячена слов’янському руху в Австро-Угорщині; ф. 340 (Колекція документальних матеріалів із особистих архівів чиновників міністерства закордонних справ Російської імперії, ф. 846. А.Шептицький (1910–1914) містять головно документи, що відображають ставлення російсь­ких офіційних державних інституцій та громадських об’єднань до москво­фільського руху в Галичині, починаючи від 90-х рр. ХІХ ст. до початку Першої світової війни.

Окрему групу складають матеріали Центрального державного архіву Російської Федерації та комплекс документів Російського державного воєнно-історичного архіву.

Матеріали Центрального державного історичного архіву Росії у Санкт-Петербурзі про діяльність “Галицько-російського благодійного товариства” в основному зосереджені в однойменному фонді 465. Це документи про діяль­ність численних філій Товариства в найбільших містах Росії, про допо­могу галицькому населенню, про відправку російської літератури в Галичину та ін.

Використано окремі документальні фрагменти з Відділу рукописів Львів­ської наукової бібліотеки ім.В.Стефаника НАН України. Це ф.11 (Барвінські), ф.77 (А.Петрушевич), ф.168 (О.Марков) та ін.

Опубліковані документи і матеріали виявилися особливо важливими для характеристики процесів першої половини та середини ХІХ ст. Це джерела, зібрані І.С.Свєнціцьким, діячами НТШ. Окремі сюжети з історії “Руської Трійці” вивчались на основі сучасного збірника “Русалка Дністрова”. Документи і матеріали / Відп. Ред. Ф.І.Стеблій.– Київ, 1989. Для вивчення процесів національної самоідентифікації галицьких українців середини ХІХ ст. було залучено збірник “Головна Руська Рада. 1848–1851. Протоколи засідань і книга кореспонденції / За ред. О.Турія.– Львів, 2002. Використано також російські публікації документів.

Для написання дисертації використані матеріали преси, зокрема, українсь­кі, російські, польські видання та французьку газету “Les Courrier Européen”.

Опрацьовані джерела творять фактологічну основу комплексного науко­вого дослідження.

У другому розділі “Етносоціальні процеси в Галичині у першій половині ХІХ ст. і зародження русофільського руху” аналізуються соціальні зміни та національні процеси, що відбувалися у краї в умовах його входження до складу Австрійської держави.

Входження західноукраїнських земель наприкінці XVIII ст. до складу монархії Габсбургів докорінно змінило політико-правове становище українсь­кого населення. Серед української галицької інтеліген­ції почала формуватися концепція австрій­сь­кого лоялізму як вияву вдячності за покра­щення матеріаль­но­го й соціального становища провідних верств суспільст­ва, а також – за сподівання відчути певну за­хи­ще­ність перед віковим наступом на українські інтереси з боку поляків.

Інституцією, яка чимало спри­чи­нилася до формування серед галицьких українців австро­фільсь­ких настроїв, був Ставропігійський інститут, створе­ний 1788 р. на базі однойменного Братства. Ставропігія як найдавніша українська інституція з двохсотлітньою історією нес­ла в собі великий заряд консерва­тивних традицій: політичних, мовних, релігійних, культурних, що в сумі уособлювались у понятті “русь­кості” чи скоріше “ста­ро­руськості”.

Запити нового часу, а також процеси, що розгорталися на очах галицьких українців у сусідніх народів, підштовхували їх до пошуку відповіді на питання про влас­ну етнічну визначеність. Священики стали на чолі перших у Галичині українських національно-культурних гуртків і товариств, що розгорнули етно­графічно-фольклористичну діяль­ність. Крилошанин Іван Могиль­ницький був ініціа­то­ром та першим ректором заснованого в Перемишлі інс­ти­туту підго­товки дяків та вчителів парафіяльних шкіл, а на початку 1820-х рр. написав “Граматику язика словено-руського” та своєрідну передмову до неї – наукову працю “Відомість о руськім язиці”, в якій доводив окремішність “руської” мови та народу, обґрунто­ву­вав можливість їх самобутнього існування на підставі “іс­то­ричного права”.

Упродовж перших десятиріч ХІХ ст. “Руська Трійця”, як і вся українська галицька інтелігенція, спираючись на ідейні концепції Просвітництва й романтизму, сформувала інтелектуальне середовище для творення концепцій національної ідентичності. Вже на цьому етапі пошук галицькими українцями відповіді на питання про власну на­ціо­наль­ну ідентичність вийшов поза межі Галичини і рухався у схід­но­му напрямі. Серед причин цієї східної орієнтації було й те, що галицькі українці прагнули зрівнятися з поляками та успішно конкурувати з ними у всіх сферах життя краю. В їхній уяві для того, щоб належно протистояти польсь­ко­му наступу в Галичині, треба було відчувати себе частиною шир­шого, руського простору, який би мав відповідну іс­то­рич­но-правову традицію та, що важливо, переважав поля­ків чисельно. Галицькі українці насамперед асоціювали себе з київсь­кою традицією й Наддніпрян­щиною. Однак для тогочасних уявлень галицьких українців про свою іден­тичність і ме­жі руського простору була характерна значна не­визначеність. Абсолютна більшість тогочасних українських галицьких діячів не мала відповіді на питання про те, як далеко прос­тягається “южноруськість” на Сході.

Слугувати цілям взаємного ознайомлення та пізнання були покликані перші контакти між українськими та російськими науковими й політичними колами з обох бо­ків кордону. Одним з перших у Росії про Галичину, Буковину і Закарпаття, називаючи всю підавстрійську Україну “Карпатской Руссю” писав Іван Орлай. 1822 р. в українській Галичині під час своєї наукової подорожі на слов’янські землі побував один із найактивніших дія­чів “Вільного товариства любителів російської сло­вес­нос­ті” Петро Кеппен, згодом відомий російський ста­тис­тик, географ і етнограф. Він встановив контакти й налагодив обмін науковою ін­фор­мацією з джерелознавства й мовознавства з українсь­ки­ми науковцями й діячами національного відродження в Галичині Іваном Лаврівсь­ким та Модестом Гриневець­ким. М. Грине­вець­кий також підтри­му­вав тісні контакти з вихідцями із Закарпаття, які стали відомими російськими вченими й освітніми діячами, Пет­ром Лодієм, Іваном Орлаєм та Василем Кукольником, від яких до Львова надходило чимало книг із різних галузей знань, виданих у Росії.

Відвідав Львів і професор Московського університету Михайло Погодін. Контакти галицьких діячів з М. Погодіним активізували інтелектуальне життя в краї. З іншого боку, вони сприяли проникненню в Галичину створеної російською істо­ріо­графією великодержавної схеми “руської” історії.

На прикладі наукової творчості Д. Зубриць­кого простежується еволюція суспільно-політичних настроїв українців Галичини – від прагнення довести свою відрубність від польського народу до обґрунтування своєї приналежності до всеруського етнічного простору та спільного для нього історичного процесу. Праця Д. Зубрицького “Нарис з історії руського народу в Галичині і церковної ієрархії в тому ж королівстві” (польською мовою) була написана під впливом польського повстання 1830–1831 рр. з метою відновити історичну пам’ять галицьких русинів, наголосити на їх етнічній відмінності від поляків й довести недоцільність їхньої участі в повстанні. Ця праця частинами під різними назвами була опублікована в Росії.

Проте до середини ХІХ ст. погляди всіх українських галицьких діячів, незалежно від їх пізніших політичних спрямувань і орієнтацій, були звернені насамперед на Київ. Саме від української інтелігенції Наддніпрянщини галичани очікували допомоги в пошуках відповіді на свої питання. Однак уже перші контакти з українськими діячами Наддніпрянщини показали, що самі вони здебільшого не мали чітких відповідей на питання національного самовизначення, були доволі сильно втягнені в загальноросійський політичний простір, мало цікавилися Галичиною, не на­давали їй належного значення у баченні проблем націо­наль­ного розвитку.

Невдалий досвід у налагодженні стосунків між діячами Ставро­пігійського інституту та науковими колами Наддніпрянщини став вагомим підґрунтям для формування в Галичині русофільських настроїв. Така позиція наддніпрянських українців виразно контрастувала із зацікавленням Галичиною російськими науковими й урядовими колами, яке певним чином задовольняло амбіції галицьких науковців і літераторів та сприяло наростанню в їх середовищі симпатій до Росії.

“Весна народів” 1848–1849 рр. пробудила великі надії в українському галицькому суспільстві на покращення свого становища, створила умови, в яких не тільки національні діячі, а й широкі верстви суспільства виявили інтерес до проблеми національної ідентичності. Сплеск українофільських нас­тро­їв у 1848 р. був таким сильним, що змусив галицьких русофілів визнати свою нечисельність і навіть засумніватися у майбутньому течії, яку вони представляли.

Найскладнішим і невирішеним у задекларованій Головною Руською Радою тезі про національну окремішність українського народу виявилось мовно-правописне питання. Правописні проблеми знову повернулись у число найбільш актуальних у діяльності в створенні у липні 1848 р. на зразок інших слов’янських народів Галицько-руської матиці – культурно-освітнього това­рист­ва, що мало вести просвітницьку та видавничу діяльність, сприяти українському шкільництву. Питання про мову майбутніх видань викликало гостру дискусію на Соборі руських учених, який відбувся у Львові в жовтні 1848 р. Більшість учасників обговорення висловилася за літературну мову, близьку до народної, “гражданський” шрифт і фонетичний правопис, зберігши, однак, за прихильниками церковнослов’янської мови, що були в меншості, право на використання цієї мови та етимологічного правопису в наукових працях. У недалекому майбутньому етимологічний пра­во­пис став вагомим аргументом у руках прихильників обґрунтування всеруської єд­нос­ті.

Сумніви галицьких українців щодо можливості зрівнятися на хвилі революції у своєму національному розвитку з іншими народами Австрійської імперії посилилися у зв’язку із перебігом Слов’янського з’їзду у Празі в червні 1848 р. 7 червня 1848 р. на з’їзді була укладена українсько-польсь­ка угода. Ігнорування поляками цієї угоди на практиці, а також небажання Від­ня, що прис­лухався до політично сильніших по­ляків, піти на по­діл Галичини підкреслили слабкість ук­ра­їнсь­кого руху, по­ка­зали безперспек­тивність його однозначної орієнтації на офіційний Відень.

Важливими факторами, що вплинули у цей період на дея­ких українських діячів Галичини в напрямі посилення їх ру­софільських настроїв, були безпосередні контакти з ро­сійсь­кими солдатами й офіцерами, що в 1849 р. з’явились у Гали­чині під час рейду російських військ під командуван­ням генерала І.Паскевича, скерованого на придушення ре­волюції в Угорщині. В очах певної частини галицького суспільства цей рейд був свідченням військово-політичної сили Росії, здатної виступити захисником слов’янського населення і водночас втримати під контролем неза­леж­ниць­кі плани поляків, адже приду­шення революції в Угор­щи­ні робило неможливим вибух нового польського повс­тан­ня в Росії. Така політика видавалася деяким галичанам знач­но реаль­нішою і ефективнішою, ніж надії на розв’я­зан­ня проблеми свого національного розвитку власними шля­хами при підтримці Австрії. Окрім міркувань по­лі­тич­но­го характеру, присутність російських солдатів у Галичині да­ла галицьким українцям перший досвід особистого спіл­ку­вання з етніч­ни­ми росіянами. Б. Дідицький згадував, що з цих зустрічей за участю духовенства, порівнянь мови цер­ков­них видань, зробив для себе остаточний висновок про єд­ність Русі, захопився цією думкою і збудив у себе ба­жан­ня “посвятити свои силы на подвиги во благо той единой на­шей святой Руси”.

Русофільські настрої у галицькому суспільстві привели до загострення мовноправописних дискусій. Перевагу в тих дискусіях здобули консервативно налаштовані діячі, котрі об’єднувалися передусім навколо Ставропігійського інституту та були противниками народної мови. У результаті доповнення церковно-слов’янської мови елементами російської, українізмами та полоніз­мами та українською вимовою формувалося “язичіє”, що стало основою для розвитку в Галичині русофільської течії. Найбільш чітко ці тенденції виявилися в історії газети “Зоря Галицька”, що в серпні 1850 р. перейшла у власність Став­ропігійського інституту. На сторінках часопису дедалі час­тіше з’являлися дописи противників народної мови. За нових редакторів газети Івана Гушалевича (1850–1853) та Богдана Дідицького (1853–1854) народна мова у виданні пос­тупилася місцем т. зв. “язичію”.

Русофільські експерименти творців “язичія” були вдало використані польськими політиками у Відні. Навіть у відносно несприятливий для поляків період “неоабсолютизму” Аґенору Ґолуховському вдалося змінити в користь прихильників “язычія” ряд розпоряджень австрійської влади в галузі освіти в Галичині. Зі середини 1850-х рр. донесення А. Ґо­лу­ховського до Відня про наростання серед української еліти в Галичині русофільських тенденцій набули систематичного характеру. У 1855 р. намісник звернув увагу на те, що професор руської мови та літератури у Львівському університеті Я. Головаць­кий запроваджує в підручниках для шкіл російські вирази, звороти і форми. Одночасно з про­він­ції до Львова почали надходити донесення про те, що греко-католицькі священики в богослужіннях почали використовувати незрозумілі для народу вислови. Сліди мовного русофільства в східногалицьких гімназіях зауважив шкільний інспектор Евзебій Черкавський. Ці спостереження лягли в основу донесення А. Ґолуховського до тогочасного міністра віровиз­нань і освіти графа Леона Туна, в яких йшлося про загрозливі для інтересів держави тенденції.

У третьому розділі “Русофільська течія в 60-х – на початку 80-х рр. ХІХ ст.: ідеологія та політична практика” відзначено, що децентра­лізаторські перетворення в Австрійській імперії у 60- рр. ХІХ ст. створили умови для переведення розрізнених русофільських настроїв у Галичині зі сфери інтелектуальних і літературних пошуків у площину практичної політики, вироблення русофільської ідеології та формування русофільства як політичної течії національного руху. Проголошення в австрійській конституції 1861/1867 рр. особистих і національних свобод теоретично відкривало перед всіма народами Габсбурзької монархії можливості для вільного національного розвитку. Водночас децентралізація імперії на засадах “історично-політичних індивідуальностей” на практиці забезпечила перевагу в провінціях політично сильним народам. У Галичині українці потрапили в залежність від польської влади, що з новою силою викликало їхні намагання знайти політичну й морально-психологічну опору поза межами провінції.

Організаційне оформлення русофільства в Галичині пов’язане з газетою “Слово”, навколо якої сформувалася група проросійськи налаштованих діячів. Вони перетворили “Слово” в засіб практичної політики галицьких русофілів. Саме за сприяння “Слова” багато галицьких священиків та вчителів виїжджали на службу до Російської імперії, зокрема на Холмщину. “Слово” підтримувало участь делегації галицьких русинів на чолі з Яковом Головацьким у Слов’янському з’їзді в Москві 1867 р. Ще в 1861 р. у Москві з ініціативи М.Погодіна було створено Слов’янський благодійний комітет. У 1867 р. московське слов’янське товариство організувало у Москві етнографічну виставку. В ході її проведення до Москви прибули відомі вчені і громадські діячі слов’янського світу. Галицьких русинів у Москві представляли Я.Ф.Голо­вацький, Й.М.Ливчак і Є.О.Павлевич. Слов’янських гостей приймав сам імпе­ратор Олександр ІІ, який розмовляв з кожним із слов’янських представників особисто. Після з’їзду “Слово” почало отримувати фінансову допомогу від російських слов’янофілів.

Наростання русофільських тенденцій у духовно-ідеологічній сфері поєдну­валося у свідомості та політичній практиці русофілів з демонстративно підкреслюваним австрійським лоялізмом.

Ідеологічне та політичне становлення русофільської течії у Галичині в
60-х рр. ХІХ ст. відбувалося за умов взаємодії зі старорусинським та наро­довським напрямами. Старорусини представляли старшу генерацію укра­їнських діячів, т. зв. “покоління 1848 року”. Для самоідентифікації багатьом з них було цілком достатньо усвідомлювати, що вони є русинами, тобто не поляками, а також лояльними підданими австрійського цісаря та держави.

Одночасно у 60-х рр. ХІХ ст. у Галичині почав формуватися наро­довський рух. Його вихідним ідеологічним постулатом була теза про приналежність галицьких русинів до 18-мільйонного українського (чи “мало­руського”) народу, окремого від польського та російського. Народовці могли вже вповні опиратися на нову цілісну систему, нову національну парадигму, створену Тарасом Шевченком і його соратниками на Над­дніпрянсь­кій Україні. Національний рух, що розгорнувся, привів до заснування в 1868 р. “Просвіти” у Львові. Особливістю нового політичного напряму було те, що він був представлений світською інте­лігенцією, на відміну від старорусинського табо­ру, основу якого складали гре­ко-католицькі священики. Новий напрям аж до 80-х рр. ХІХ ст. залишався на другорядних ролях. В українському суспільному русі домінували русофіли. Каталізатором змін в етнополітичній площині української суспільності стали конституційні та децентралізаторські реформи в Австрійській імперії, які привели до перетворення Галичини в польську автономію. Поділ національно-політичних сил в українському суспільстві чітко проявився в період т. зв. “резолюційної кампанії” 1868–1873 рр. Тоді ж відбулося створення “Руської ради”, що претендувала на роль керівного політичного осередку всіх галицьких русинів.

У 70-х рр. ХІХ ст. русофіли робили кроки для налагодження відносин з народовцями, які були їхніми опонентами в українському русі. Переломним в історії русофільської течії у Галичині став 1882 рік. Судовий “процес Ольги Грабар” завдав серйозного, передусім морального, удару русо­філам. Він змусив їх піти на компроміс з народовцями, що було рівнозначним відмові від дотри­муваного досі панруського шляху національного розвитку – основи русо­фільської ідеології від початку формування течії.

Визначальним чинником для оформлення русофільства як течії була діяльність його інституцій. Галицько-руська матиця була першою культурно-просвітньою організацією галицьких українців, що намагалася поєднати програму утвердження “руської” національної свідомості в Галичині з науко­вими дослідженнями. Діяльність Матиці активізувала наукові досліджен­ня у галузі вітчизняної історії, етнографії, філології. Наукові збірники Галицько-руської матиці започаткували видання наукового характеру в Галичині. Галицько-руська матиця встановила й підтри­мувала контакти з рядом наукових та культурних інституцій слов’янського світу й Росії.

Важливою русофільською інституцією, що була покликана стати загальнонародним культурно-просвітнім та науковим центром, став Руський народний інституту “Народний дім” у Львові. Символічне відкриття будинку “Народного дому” у Львові як національного центру Галицької Русі було при­урочене до початку виступів створеного у 1864 р. театру “Руської Бесіди”, який відкрив театральний сезон виставою “Маруся” за твором Г. Квітки-Осно­в’яненка. На середину 60-х рр. ХІХ ст. “Народний дім” розпочав функціонувати як культурно-просвітній заклад галицьких русинів, що намагався піднестися над політичними суперечками навколо питань національної ідентичності.

Однак, вже в 70-х рр. ХІХ ст. в міру формування русофільської ідеології в Галичині, з одного боку, та політичного усамостійнення народовсько-україно­фільської течії, з іншого, невиразний та чітко не сформульований на початках конфлікт між народовцями й русофілами у справі “Народного дому” набув конфронтаційного характеру. Якщо на початках до “Народного дому” ще належали визначні галицько-руські політичні й культурні діячі україно­фільського напряму, то з часом, з їх природнім відходом та з відсут­ністю припливу нових народовських сил, “Народний дім” став для галицьких народовців так само недоступним, як і Старопігійський інститут.

Криза русофільської течій у Галичині на початку 80-х рр. ХІХ ст., пов’язана насамперед зі судовим процесом 1882 р., позначалася на діяльності всіх русофільських інституцій, у тому числі й Інституту “Народний дім”. На судовому процесі Ольги Грабар фігурували прізвища таких визначних діячів “Народного дому”, як А.Добрянський, І.Наумович, В.Площанський, О.Марков, М.Огоновський. Керівництво “Народного дому” займало відерту анти­укра­їнську позицію, що виявлялось у несприйнятті українських визвольних ідей, народної мови, культури.

Ще однією галицькою інституцією, створення якої відіграло суттєву роль в організаційному розвитку русофільства слід вважати Товариство імені М.Качковсь­кого. З одного доку, Товариство, що поєднувало завдання культурно-просвітницького й економічного розвитку широких народних верств, уперше забезпечило ідеологам галицького русофільства зв’язок із селянами й місцевою інтелігенцією. Шляхом розрахованих для прос­то­го народу видань, організації публічних лекцій, іншими засобами впливу на місцеві осередки русофільські тео­ре­ти­ки отримали можливість пропагувати свої погляди перед значно ширшою, ніж дотепер, аудиторією. З іншого боку, сам факт створення Товариства засвідчив уже доволі значну диференціацію між русо­фільсь­ким та українофільським напрямами. Товариство, що виникло після “Просвіти” й проголосило ідентичну про­гра­му та завдання, стало першою “паралельною” структурою в українському русі. його поява показала можливість по­дібного “паралелізму” у всіх ділянках громадського й культур­ного життя га­лиць­ких українців. Щоправда, у практичній діяльності Това­риство всіляко підкреслювало свій надпартійний та загальнонародний характер, не акцентувало уваги на проблемі національної ідентичності галицьких русинів, а у практичній політиці наголошувало на потребі солідарності всіх галицьких русинів про­ти поляків. Упродовж 1870-х – початку 1880-х рр. були сформовані організаційні засади та визначені напрями й методи діяльності Товариства, що забезпечували йому доволі успішний розвиток і масове членство. Особ­ли­во важливе значення мала діяль­ність місцевих осередків – філій та читалень, які в міру свого розвитку та протистояння з відповідними організаціями “Просвіти” переносили проблеми національної ідентичності галицьких русинів у селянське та міщанське середовища, сприяли появі у свідомості багатьох осіб питання про визначення національного вибору.

У четвертому розділі “Галичина в зовнішній політиці Російської імперії ХІХ ст.” проаналізовано зовнішньо-політичні заходи російських офіційних і громадських чинників щодо руського галицького населення. Пошук галицькими українцями власної національної ідентичності співдіяв з анало­гічними за своєю сутністю, спрямованістю та кінцевим результатом процесами становлення новочасної російської нації, що включали такі складові як формування нової концепції російської імперської державності, її взаємодії з етнічними чинниками, розуміння – принаймні на рівні суспільної свідомості – поняття національної території та її кордонів. Вихідним пунктом втягнення галицьких русинів до процесів модерного націотворення в Росії стало питання про співвідношення історичних етнонімів “Русь”, “Росія”, “русини”, “русские”, “россияне”, “руський”, “русский”.

Слов’янофіли наголошували на самобутності Росії, ідеалізували її минуле, обґрунтовували її історичне покликання в майбутньому. Такий підхід у поєднанні з тезою про формування “русского народа” на політичній, а не етнічній основі зміцнював у російській громадській думці переконання про “малоросів” як органічну частину “русского народа”. Мало того, у Малоросії слов’янофіли вбачали одночасно джерело для утвердження самобутнього шляху Росії, насамперед з огляду на історичну традицію, та бар’єр для відмежування Росії від згубного впливу Заходу. Один із тогочасних ідеологів російського слов’янофільства О.Хом’яков у 1839 р. писав до М.Максимовича: “Пора Києву відзиватися російською мовою і російським життям […]. Київ може діяти в багатьох відношеннях сильніше Пітера й Москви. Він місто прикордонне між двома стихіями, двома світами”.

У цей період головною рушійною силою всіх заходів царизму щодо України було бажання придушити на її теренах польський національний рух. Нерозв’язаність польського питання зробила об’єктом зовнішньополітичних заходів російського уряду й Галичину, що виразно проявилося під час революції 1848–1849 рр.

Дійову роль у формуванні образу Галичини серед російсь­ких офіційних кіл відігравав Михайло Раєвський, один із провідних діячів слов’янофільства, в 1842–1884 рр. – священик російського посольства у Відні. Він був керівником віденського осередку слов’янофільських комітетів, виконував роль посередника у встановленні контактів між правлячими колами й науковими установами Російської імперії та громадсько-політичними діячами, науковими й культурно-освітніми установами слов’янських земель Австрії та Туреччини.

Для оцінки зв’язків окремих російських діячів з Галичиною принциповим є той факт, що ще на початку 50-х рр. ХІХ ст. російський уряд не виробив свого ставлення до ідей “слов’янофільства” та “панславізму”. Російські історичні джерела досить добре засвідчують, що в Москві за І.Аксаковим, О.Хом’яковим та їх постійними гостями – “партією слов’янофілів” навіть було встановлено таємний поліційний нагляд. На цьому етапі “слов’янолюбіє” та ідеї панславізму були визнані в урядових колах небажаними, а тому слов’янофіли виступали для царських чиновників як незрозумілі і підозрілі особи, в силу чого вони і переслідувались.

Посилення уваги російських урядових і громадських кіл до становища українського (руського) населення Галичини відбувалося після Кримської війни, коли в сере­до­вищі російського політикуму зростали слов’янофільські і панславістичні настрої. Після Кримської війни російське слов’янофільство дедалі більше відходило від чистих істо­ріо­софських концепцій і пов’язувалося з практичними політичними цілями. У сфері зовнішньої політики найважли­вішим і при цьому найбільш безпосереднім продовженням слов’янофільства був панславізм – політичний напрям, який ставив своєю метою визволення слов’ян і об’єднання їх під егідою царської Росії.

В руслі ідей “панславізму” Галичина також стає у 60–80-х рр. ХІХ ст. об’єктом інтересу офіційної російської зовнішньої політики та її громадянства. Однак оскільки на початку 60-х рр. ХІХ ст. слов’янофільський рух в Росії тільки почав знаходити розуміння на офіційному державному рівні, то він не міг бути вирішальним для формування проросійського політикуму у се­ре­до­вищі українців Галичини. Головним фактором, який виз­на­чив посилення уваги російських урядових і громадських кіл до становища українського населення Галичини, було польсь­ке національно-визвольне повстання 1863 р. та де­цент­ралізаторські перетворення в Габсбурській монархії, які привели до загострення українсько-польських від­но­син. Водночас за цих умов російські слов’янські То­ва­рист­ва активно підтримували “руське” населення, фор­муючи у краї “про­російський” актив, спираючись при цьо­му на діяльність протоієрея російської церкви у Відні М.Ф.Раєвського.

Першими ве­ликими проектами підтримки “галицких русских” ста­ли фінансові надход­жен­ня з Росії для будівництва у Львові “русь­кого” театру; ви­дання газети “Слово” та ін. Російські уря­дові кола та громадськість розглядали Галицьку Русь як історичну частину всеруського простору, покликану протистояти польському впливу та українському рухові, що трактувався в Росії як інспірований поляками. Небажаючи загострювати відносини Росії з Австро-Угорщиною, ро­сійсь­кі урядові кола в досліджуваний період певним чином дистанціювалися від Галичини, намагалися реалізувати свої інтереси в краї за допомогою громадських організацій, пе­ред­усім Київського відділення Слов’ян­ського благодійного товариства. Разом з тим у се­ре­до­ви­щі московських слов’янофілів уже на початку 60-х рр. ХІХ ст. сформувалася ідея про те, що “істинна Москва” є представницею “усієї Русі”, а звідси ви­пливала її історична місія об’єднати у братньому союзі народи Великої, Малої, Білої, Червоної, Чорної Руси, а та­кож Литви; в рамках цього “братнього союзу” розглядалось і русь­ке населення Галичини. Фактично від середини 70-х рр. ХІХ ст. слов’я­нофільська ідея, означена тоді як ідея “сло­в’я­нолюбія”, повністю експлу­атувалася російськими уря­до­вими структурами; слов’янофільство втратило зв’язок з ро­сійською тогочасною дійсністю й існувало виключно зав­дя­ки підтримці царського уряду. Поява “неослов’янофільс­тва” в кінці 70-х рр.
ХІХ ст. означала повну підтримку діяль­нос­ті “слов’янських комітетів” офіцій­ними російськими чинниками; в цей же період були обгрунтовані кон­цеп­ту­аль­ні засади цього напряму, який став частиною ро­сійсь­кої ідеології.

У п’ятому розділі “Підтримка російськими офіційними і громадсь­кими органами москвофільського руху у Галичині (кінець ХІХ ст. – 1914 р.)” з’ясовано, що важливим напрямом російської зовнішньополітичної діяльності на початку ХХ ст. стала активна підтримка ідей панславізму, що в тій чи іншій формі виливалося у “проштовхуванні” особливих “російських інтересів” в Австро-Угорщині. Суть “російських інтересів” зводилася до необ­хідності підтримки слов’ян та їх національної самобутності скрізь, де вони проживають за межами Росії. Початок ХХ ст. відзначався значними змінами у розвитку слов’янських рухів у Європі, а проведення слов’янських з’їздів у Петербурзі та Празі повинно було стати новим етапом у розвитку слов’янофільського руху як у рамках Російської імперії, так і у Європі загалом. Однак, за твердженням окремих російських політиків, Празький Слов’янський з’їзд 1908 р., з вини його зарубіжних учасників, був ініційований для російсько-польського зближення, що ж стосується справи “галицких русских”, то їхні інтереси на цьому слов’янському зібранні були проігноровані.

Зустріч у Львові російських учасників Празького Слов’янського з’їзду, їх виступи у москвофільському середовищі, поїздки у галицькі села у політичних колах трактувалися як антиавстрійська акція, оскільки представники іноземної держави без відповідних для цього погоджень зустрічалися з місцевими “русскими”, демонструючи власну етнічну і політичну орієнтацію.

Водночас рішення Празького Слов’янського з’їзду, політична ситуація, яка склалася у Галичині після вбивства українським студентом М.Січинським намісника А.Потоцького, вели до зближення польських кіл з москвофілами. У виробленні нового курсу польських сил щодо “русской” партії у Галичині були зацікавлені також польські політики з Королівства Польського. Зокрема, Р.Дмовський на Слов’янському з’їзді у Петербурзі, заявив, що поляки вирішили зберігати з приводу внутрішніх рухів у середовищі “русского народа” Галичини повний нейтралітет, що насправді означало підтримку москвофілів.

Постійна увага до усіх сфер життя Галичини офіційної Росії прослідковується на основі інформацій, котрі подавалися чиновниками російського консульства у Львові та російськими дипломатами в інших містах Австро-Угорщини. Окремі російські дипломатичні представники впливали на роботу “Русской народной партии” в Галичині. Їх турбувало те, що ця партія складалася переважно з селян, що в її складі не було великих землевласників, а актив партії був малочисельним і обмежувався окремими журналістами.

Російські дипломатичні представники пропонували офіційним органам у Росії, взяти справу керівництва цим рухом у Галичині у свої руки. Для цього пропонувалося встановити планомірну фінансову допомогу на пропаганду “русской идеи”; забезпечити контроль за використанням допомоги; спрямувати політику “Русско народной партии” в бажаному для Росії напрямку. Найчастіше фінансові субсидії “галицким русским” надходили з Росії в період виборів до віденського парламенту і крайового сейму. Як правило, керівники москвофільської партії виступали з постійними просьбами до російських чиновників про надання грошової підтримки. З 1912 р. основним аргументом такої підтримки з боку росіян для москвофільських лідерів було твердження, що український національний рух цілеспрямовано підтримується німецькими урядовими колами. Згодом справа допомоги “галицким русским” була поставлена на державний рівень. Міністр закордонних справ Росії С.Д.Сазонов довів річну суму асигнувань “русской народности” в Галичині до 200 тис. руб. До формування цих коштів були залучені міністерства закордонних і внутрішніх справ, обер-прокурор святішого Синоду, міністерство фінансів. Найкраще фінансувалися москвофільські періодичні видання “Галичанинъ”, “Прикарпатская Русь” та ін. Особливу підтримку надавали росіяни право­славним священикам та прихожанам православних церков.

На початку ХХ ст. керівники Святішого Синоду у Росії розпочали пряму фінансову підтримку греко-католицьких священиків з метою підштовхнути їх до переходу у православ’я. Ініціатором виступав обер-прокурор Святішого Синоду В.Саблер. Про зміст і обсяги фінансової підтримки “галицких-русских” священиків можна судити з кошторисів, які складались керівниками Святішого Синоду у Росії (річна сума становила 60 тис. руб.).

На російському боці ще до початку ХХ ст. визначилось коло політиків, які безпосередньо займалися Галичиною. Провідну роль серед них відігравав В.Бобринський. Жодне питання, що стосувалося “російських інтересів” в Австро-Угорщині не проходило без його участі. Він ініціював активізацію дій “Русской народной партии” за надання галицьким сеймом кредитів для москвофільських приватних шкіл та просвітницьких організацій, впливав на участь “русских” кандидатів у виборах до парламенту і сейму, реагував на дії віденського двору щодо “галицких русских” та ін. Фактично з часу сло­в’янських з’їздів В.Бобринський був опікуном галицьких москвофілів, займаючись усім комплексом питань: від політичної стратегії “Русской народной партии” до матеріального стану москвофільських родин.

Керівництво слов’янських організацій у Росії на початку ХХ ст. ставило перед собою завдання пробудити інтерес російського суспільства, і, особливо, російської Державної Думи і вищих урядових структур до галицьких справ з тим, щоби зробити галицьке питання частиною російської політики.

Стан і перспективи москвофільства у Галичині російські офіційні органи тісно ув’язували з діяльністю митрополита Андрея Шептицького, від ставлення якого залежала не тільки оцінка “Русской народной партии” греко-католицьким священством у краї, але й загальне суспільно-політичне сприйняття “русской партии” у Галичині, як в усій Австро-Угорщині. На початку ХХ ст. митрополит Андрей Шептицький вивчав питання про можливість купівлі землі у Росії з тим, щоби на придбаних землях поселяти галичан, які масово виїжджали в Америку у зв’язку з галицьким малоземеллям. Йшлося перш за все про білоруські землі. Ініціатором придбання землі у Росії для поселення на них галичан виступав також варшавський граф Красіцький. Він посилав листи у російське консульство у Львові та у вищі дипломатичні представництва Росії з просьбою задовольнити прохання митрополита Шептицького. Переселенську акцію митрополит планував розпочати із заснування земельного банку, який мав би парцелювати поміщицькі маєтки і створити фінансові умови для початку ведення господарства переселенців. Зрозуміло, що А.Шептицький своїм проектом переслідував також церковні інтереси. Він сподівався, що переселенці поширювали б на нових територіях ідеї унії. Однак створити земельний банк не вдалося, проти цього висловився особисто російський прем’єр-міністр П.Столипін.

У 1900 – початку 1910-х рр. відносини між Російською імперією і Австро-Угорщиною загострилися. Особливе місце в них займала польська проблема. Інформації з Австро-Угорщини, які надходили в Росію, утверджували думку, що там існують умови для орієнтації польської суспільності на Австрійську державу, що в рамках імперії Габсбургів створені нормальні умови для польського розвитку. Російські офіційні представники робили висновок, що Австро-Угорщина проводить діяльну підготовку для того, щоби викликати антиросійське повстання у Королівстві Польському. Ріст напруженості у відносинах Росії з Австрією і Німеччиною, перспектива воєнного зіткнення, яка все зближувалась – все це вело до певних змін у концепції зовнішньої політики Росії. Галичина все частіше розглядалася як театр воєнних дій в недалекому майбутньому. Відповідно на перший план виходило завдання пошуку можливих союзників, а також протидії небезпечним ворогам.

Що ж до москвофільських сил у Галичині, то влітку 1914 р., за місяць до початку війни їх представники, схвильовані тим, що судові процеси 1912–1914 рр. можуть накинути на них тінь підозріння, відправили у Відень депутацію, котра повинна було переконати уряд в їхній лояльності. Однак ці заяви не змінювали ні національної, ні соціальної орієнтації москвофільської партії, її реакційного антидемократичного характеру.

Пожвавлення діяльності москвофілів у Галичині на початку ХХ ст. потребувало значної підтримки офіційної Росії. Однак діяти безпосередньо через державні російські чинники в умовах загострення відносин між Росією і Австро-Угорщиною ставало все складніше. Для цього виникла потреба у російській громадській організації, яка б займалася галицькими справами. З цією метою у Петербурзі в 1902 р. було створено “Галицько-російське благодійне товариство”, яке, згідно із статутом, повинно було обмежуватись наданням різноманітної моральної та матеріальної підтримки “русским” галичанам та їх сім’ям, що тимчасово або постійно проживали у Санкт-Петербурзі, а також сприянням в ознайомленні російської громадськості з Прикарпатською Руссю, її минулим і сучасністю”. Російські урядові кола розглядали товариство як важливий засіб впливу на австрійські справи. Згодом осередки товариства виникли у Києві, Одесі, Москві, Астрахані, Кам’янці-Подільському, Холмі, Вільно, Житомирі, Вітебську, Тулі.

На початку ХХ ст. російські офіційні чинники почали формувати у російському середовищі особливе ставлення до українських етнічних земель, що перебували у складі Габсбурзької імперії, підкреслюючи “русский” характер населення Галичини. Напередодні війни російськими політичними колами робився висновок про те, що місцеве “русское” населення стане підтримкою Росії у її майбутньому двобої із Австро-Угорщиною і що перемога російської зброї була би прихильно зустрінута майже усіма суспільними колами Галичини. Російські розвідувальні органи до початку воєнних дій надали у центр детальні інформації про діяльність польських проурядових та українських партій, про галицькі воєнно-спортивні організації. Особливо докладними були інформації про москвофільський актив.

У шостому розділі “Громадські об’єднання проросійської орієнтації у Галичині в 1900–1914 рр.” висвітлено діяльність “Русской народной партии” та підпорядкованих їй об’єднань. До утворення партійної структури москво­фільського напряму була причетна група діячів – Д.Марков, В.Дуди­кевич та ін., яка згодом стала відомою як “новокурсники” і котра відстоювала повну національну і культурну єдність галицьких українців з росіянами. Теоретичні принципи групи були розроблені О.Мончаловським у книзі “Становище і потреби Галицької Русі” (з конспіративних причин вона не була опублікована у 1903 р., а з’явилася лише у період Першої світової війни у 1915 р.) і полягала в наступному: свідома національна приналежність до російського народу галицьких “русских”; надія галицьких “русских” на допомогу і порятунок з боку російської держави. Утворення “Русской народной партии”, передбачало необхідність теоретичного обгрунтування завдань і тактики партії як стосовно загальноавстрійських проблем, так і у питаннях зв’язків з Росією. Cтержневий момент програми зводився до визнання культурного зв’язку “галицких русских” з усім “русским народом”. У зв’язку з цим ставились вимоги викладання в школах Галичини і у вищій школі поруч з місцевою “мало­русскою” мовою також “общерусского языка”, як обов’язкового учбового предмету. Звичайно, що виходячи з тактичних політичних міркувань, лідери москвофільських товариств та їх покровителі в Росії обмежували зв’язок місцевих галицьких “русских” з “русскими” в Російській імперії лише рівнем культурної спільності. В.Бобринський навіть акцентував, що “Русская народная партия” розуміє єдність галичан і “великорусских” як єдність культурну, політичну, національну, а не державну. Політичні ж завдання програма “Русской народной партии” обмежувала боротьбою з ворожими політичними течіями в Австрії та відстоюванням власного бачення мовної політики. Традиційні основи “русского народу” обгрунтовував етнічною спільністю Галицької Русі і Росії, що, на його думку, базувались не тільки на засадах спільної словесності, але і спільної церкви: для росіян – православної, для “галицких русских” – греко-католицької, але такої, що зберегла старо­слов’янську богослужбову мову і тим врятувала вірних Галичини від латинства.

Теоретичним ідеям О.Мончаловського протидіяв І.Свєнціцький, діяль­ність якого засвідчила, що у середовищі галицьких москвофілів з’явилися особи, котрі відходили від старих партійних постулатів орієнтації на російське самодержавство і імперську політику, шукали демократичних європейських ідеалів і тим самим, інколи того не розуміючи, торували шлях до нової національної ідеї.

У практичній політиці москвофілів передвоєнного періоду прослідко­вувалася протидія у їх середовищі двох груп – “старокурсників” і “ново­курсників”, програми яких не різнилися соціальними завданнями, однак одна з груп заявляла про свій консерватизм, інша ж цілком стала на бік офіційної Росії. Свідченням того, що “новокурсники” почали відверто орієнтуватись на Росію, стали перш за все офіційні виступи в австрійському парламенті Д.Маркова, що мали не тільки антиукраїнський характер, але були й антиавстрійськими за своїм змістом. У 1910 р. Д.Марков виступив у парламенті з політичним осудом австрійської політики щодо “русского народа” Галичини.

Вагомим напрямом діяльності москвофільських організацій у Галичині було поширення російських літературних, релігійних і, частково, наукових видань. Вже з кінця ХІХ ст. москвофіли твердили про те, що “русская культура” у Галичині є і, що вона все більше проникає у середовище “русского” населення Прикарпатської Русі. Стержневою основою розвитку цієї культури вони і надалі бачили активне поширення російської літературної мови. Зовсім абсурдною на початку ХХ ст. виглядала москвофільська теза, яка заперечувала існування українського народу як самобутньої нації, штучними були їх визначення українського визвольного руху як “сепаратистського”, інспіро­ваного західними політичними чинниками.

Гострою і нерозв’язною проблемою галицької дійсності для “галицких русских” були демократичні та революційні рухи у самій Росії. На початку ХХ ст. окремі москвофільські видання намагались засуджувати весь антиурядовий рух у Росії, недивлячись на те, що дуже часто він відбувався на українських підросійських землях. Але така позиція означала відразу втрату підтримки у значної групи галичан. Ось чому традиційним для москвофільської періодики стало замовчування чи оминання таких інформацій з російського життя. Значні проблеми представникам “Русской народной партии” створювали і росіяни, які проживали у Галичині, головно у Львові. Оскільки вони у біль­шості випадків, опинилися у Львові внаслідок політичних переслідувань ро­сійсь­кими політичними органами, москвофіли не могли іти на контакти з ними.

До початку війни керівники “Русской народной партии” фактично продовжували твердити, що вони виступають за цілісність Австрії, переко­нувати місцеву адміністрацію, що лише місцевості, які підтримують їх партію, є “спокійними селами”, і вказували регіони, де вели національну агітацію українські сили. Що ж до українських селян, то у Сколівському, Мостиському, Старосамбірському, Бібрському, Жовківському та ін. повітах окремі з них відверто висловлювали свої симпатії до російського царя, називаючи його “нашим татом”, просили Бога, щоб він прийшов у Галичину. Москвофільські симпатії певної частини селян живилися соціальним грунтом і мали анти­австрійський характер.

Найбільш масовою організацією москвофільського напрямку було “Общество им. М.Качковского”. На відміну від чисто партійних структур “Народного Совета”, “Русской народной партии” ця організація забезпечувала зв’язок партійного керівництва з масами шляхом просвітницької діяльності серед них, надання корисних порад для селян, боротьби з українофільською “Просвітою”. Під егідою організації сформувалося певне коло москвофільських активістів. В окремі періоди керівництво “Общества” намагалося займати виважену назагал, толерантну позицію до лідерів інших політичних напрямів і груп. Керівники організації навіть намагались організувати через Галицьке господарське товариство соціальну допомогу певним групам населення. На початку ХХ ст. “Общество им. М.Качковского”. залишалось головним громадсь­ко-просвітницьким об’єднанням москвофільської течії в громадському русі Галичини, тісно співпрацюючи і підтримуючи такі організації як “Общество Русскихъ женщинъ во Львовh”, “Жизнь”, Другъ”. Стосунки громадських організацій москвофільського профілю з “Обществом” свідчать про те, що воно було головним у вирішенні численних практичних проблем, оскільки визначало зміст і напрями просвітницько-культурної і фінансово-господарської праці.

Дата добавления: 2015-08-18