Особливості нижньонаддніпрянських говірок

Фонетичні (відрізняються звуковим оформленням від слів, уживаних у літературній мові)	· на місці літературного о перед наступним складом з у вимовляють звук у: лопатую, кунюшня, куцюба; · замість старого оу переднаголосному складі вимовляють звук а: канура, хамут, каляска; · на місці літературного у вимовляють о: госадьба, сосіда; · у новозакритих складах зберігають старий о: дом, батог; · у вимові голосний ипідпадає регресивній асиміляції до наступного і: кісіль, піріжок, вісівати; · ненаголошений евимовляється як и: сило, зирно, зимля; · ненаголошений евимовляється як і: за[йі]ць, Ки[йі]ва; · наявність протетичного гперед голосними: гаршин, гоко; · відсутність чергування приголосних д, т, з, с та шиплячих у дієсловах: ходю, литю, возю, косю; · відсутність довготи приголосних перед давнім закінченням –ьйев іменниках середнього роду: бадиля, насіня, кулося; · назалізація звукосполучення вн в мн: рімний, рімняти; · поява на місці йепентичних л, н: риплях, памнять; · рефлекс ир на місці ьр: кирниця; · дисиміляція звуків на відстані: калідор, лівольвер
Морфологічні (діалектні відхилення морфологічно-го характеру в словотворі і словозміні повнозначних частин мови)	· замість суфікса –ен-вживають –ан-: скосяно, зробляно; · уніфікація форм: а) у суфіксах присвійних прикметників жіночого й середнього роду: васильова, виноградарьова; б) в орудному відмінку однини іменників першої і третьої відміни: зимльою, динюю, мижою; в) в орудному відмінку однини другої і четвертої відміни: хмельом, курчом, ягньом; · стягнення голосних: тою, усьою, на свому, на твому; · відмінювання деяких дієслів: лию, дую, лиїш, дуїш; · закінчення -е на місці літературного –ить: ходе, носе
Лексичні (синоніми до літературних слів)	Дерга – товста тканина; пакіль – кілок; підмет – грядка; бідарка – легкий візок; вагани – дерев’яне корито; гурт – стадо тварин; тирло – вибите худобою поле; кендюх – шлунок; коп’як – снопи, складені в одну скирту; м’яло – пристрій для розтирання конопель, льону.

У степових районах півдня України традиційними видами господарської діяльності є землеробство й тваринництво. А тому в словниковому складі населення зустрічаються слова, пов’язані з сільським господарством: випас, дерть, комбікорм, кошара, надої, нетелі, силос, толока, фермер. У мові мешканців села збереглася певна кількість слів, словосполучень, своєрідних способів їх творення, котрих ми не знаходимо в літературній мові (бобирь, блакитник, парша, ярча). Це діалектні особливості мовлення селян.

А.Очеретний уважає, що діалектні особливості мовлення часто створюють серйозні перешкоди засвоєнню норм літературної мови. Відмінне від літературної мови фонетичне або морфологічне оформлення окремих слів, а також уживання деяких слів і сполук, так званих діалектизмів, впливають на рівень культури мовця.

Досліджуючи норми сучасної російської мови, К.Горбачевич стверджує, що територіальні діалекти не відіграють значної ролі в утворенні норм літературної мови, але деякі особливості діалектного мовлення дуже стійкі. Першочергове завдання навчального закладу, на думку вченого, - це “усунення засвоєних у ранньому дитинстві діалектних рис вимови, котрі нерідко зумовлюють орфографічну малограмотність учнів”.

Урахування особливостей місцевих говірок має важливе значення в удосконаленні орфографічної грамотності студентів, оскільки діалектні орфографічні помилки, як зазначає А.Текучов, “дуже численні і різноманітні за своїм характером і … вимагають особливого до них методичного підходу”.

Ставлячи питання, як оцінювати діалектні особливості (ставитися до них терпимо, вважаючи, що вони певною мірою природні для дитини, яка виросла в селі, чи об’явити їм непримиренну боротьбу), А.Текучов відповідає на нього так: “Учитель зобов’язаний розглядати діалекти як явище небажане, а в більшості випадків і недопустиме”.

Але не всі мовознавці й методисти так категорично ставляться до діалектних особливостей мовців. Н.Бабич, зазначаючи, що фундаментом мовної майстерності є літературна мова, радить не ігнорувати діалектне мовлення, соціально-діалектні його особливості, бо саме тут “може виникнути підстава для перегляду діючих правил, норм та їх функціонально-стильових варіантів”.

Л.Паламар і Г.Кацавець застерігають від надмірного вживання діалектної лексики: це ускладнює сприйняття висловлювання чи тексту. Діалектну лексику треба використовувати, але обережно, “дбати про те, щоб вона не засмічувала мову і не утруднювала сприймання творів читачами”.

Мовлення буває зовнішнє та внутрішнє, воно має усну та писемну форми.

Усне мовлення (ситуативне):

v Спонтанне.

v Характерна посилена інформативність, насиченість фактами.

v Твориться у кількох виявах: словесному, інтонаційному, візуальному (безпосередньо застосовуються інтонація, паузи, міміка, жести).

v Менше уваги приділяється формі висловлювання.

v Допускаються повтори, варіативність вислову.

Писемне мовлення (контекстуальне):

v Фіксується графічно.

v Спирається на усне і є у відношенні до нього вторинним.

v Сприймається зором.

v В основному монологічне.

v Характеризується більшою регламентацією мовних засобів, точнішим добором відповідної лексики.

v Переважає традиційна форма викладу, загальноприйняті структури документів, правила вживання специфічних словосполучень.

v Одиницею є текст.

Н.Бабич зазначає, що відмінність між усною й писемною формами зовнішнього мовлення переважно функціональна: усне мовлення відбувається у вигляді сприйманої органами слуху усної артикуляції мовних звуків і розраховане на передачу інформації іншим людям з метою впливу на їхню поведінку й діяльність, писемне ж мовлення відбувається у вигляді умовного відображення цих звуків на письмі і має таке ж призначення. Обидві форми мають свої переваги, і це не дає можливості вважати жодну з них багатшою чи виразнішою.

М.Пентилюк відмічає, що в писемному вияві мовлення більш організоване, відзначається ретельністю добору лексики, граматично оформляється складніше, чіткіше, дотримання норм тут строгіше. В усному мовленні може безпосередньо застосовуватись інтонація, паузи, міміка й жести; так само може здійснюватися правка тексту (застосовується варіативність мовних елементів).

Усне мовлення твориться у кількох виявах: словесному, інтонаційному і візуальному (міміка, жести). Писемному мовленню два останні вияви не властиві. Усне мовлення вважається ситуативним, писемне – контекстуальним. Хоча, як зазначає І.Синиця, “навіть у високоосвічених людей усне і писемне мовлення значно відрізняються своєю досконалістю: людина може добре говорити, але посередньо, а то й погано писати”.

На відміну від зовнішнього внутрішнє мовлення не реалізується ні у вигляді звуків, ні у вигляді знаків: воно служить для підготовки процесу спілкування, регулює поведінку, опрацьовує отриману інформацію. Внутрішнє мовлення відбувається значно швидше за зовнішнє, воно фрагментарніше, більш згорнуте (часом схематичне).

Мовлення завжди передбачає співбесідника (чи слухача) й у зв’язку з цим буває діалогічним чи монологічним. Ці дві форми передбачають чимало екстралінгвістичних факторів: ситуація спілкування, очікуваний результат спілкування, мовні здібності мовця, слухача та ін., адже у мовленні можуть трапитись явища, яких немає в мові, які не засвідчені ніякими словниками і жодною граматикою. Щодо мовних здібностей індивіда, то вони (як продукт розвитку природних задатків у сприятливих умовах) забезпечують людині швидкий, вільний виклад думок, а також допомагають оволодіти новим різноманітним мовним матеріалом, успішно користуватися ним і в побутовій, і в професійній мовній діяльності. Таким людям властива легкість наслідування, тонке чуття мови, чудова словесна пам’ять, швидкість засвоєння і практичне використання мовного матеріалу. Ці якості формуються в процесі активної мовленнєвої діяльності при наявності добрих зразків та інтересу, поваги до предмета мовлення.

На думку Н.Бабич, мовлення забезпечується багатьма факторами (див. рис.1). Як видно з рис. 1, насамперед мовлення забезпечується самою мовою. Людина відрізняється від природи, реального світу своїм інтелектом, тобто здатністю мислити, а засобом вираження і передачі думок є мова. Вже сама наявність звукової мови передбачає реалізацію її змісту в акті мовлення. Мовленнєва діяльність залишиться діяльністю незалежно від того, якою мовою вона реалізується, бо з погляду психології не має значення, засобами якої мови буде виражено необхідний зміст.

Не менш важливим є ступінь (рівень) володіння мовою. Залежно від того, наскільки добре мовець володіє мовою, один і той же зміст він виражає більш або менш вдало (зрозуміло, виразно, гарно), більш або менш правильно (з помилками чи без них), у більш чи менш узвичаєному режимі (тобто в характерному для даної мови темпі мовлення).

Мовлення забезпечується також і функціонально-стилістичною метою мовлення. Вона передбачає добір оптимальних мовних і мовленнєвих засобів із загального арсеналу мови відповідно до потреб висловлювання. Слід обрати форму мовлення (усну чи писемну, діалогічну чи монологічну), стиль мовлення (розмовний, офіційно-діловий, науковий, публіцистичний, художній), його колорит (офіційний, інтимний, нейтральний тощо).

Соціально-психологічні умови взаємин мовця і співбесідника визначають, наприклад, шанобливе ставлення мовця до співбесідника, зумовлене віком, соціальним становищем, вимогами норм ввічливості та ін.

Афективний стан одного зі співбесідників зумовлює вибір варіанта висловлювання відповідно до того експресивного навантаження, що покладається на дібраний мовний засіб у конкретній ситуації мовлення.

добір

мовних

засобів

Рис. 1. Фактори, якими забезпечується мовлення

Слід ураховувати й індивідуальні відмінності мовленнєвого досвіду мовців. Чим цей досвід більший, різноманітніший, тим більша гарантія самобутності, оригінальності мовлення, відсутності у ньому штампів (стереотипів). У людини з багатою практикою спілкування звуковим мовленням кожне висловлювання буде творчим, неповторним.

Мовленнєвий контекст повинен враховуватись і в малих, і у великих словесних масивах з метою недопущення невиправданих повторів власних одиниць або несвідомого копіювання чужого мовлення. Контроль контексту мовлення забезпечить чистоту, різноманітність, інформаційну вичерпність.

До екстралінгвістичних факторів належить мовленнєва ситуація (див. рис.2). Вона зумовлює не тільки зміст, обсяг, синтаксичну організацію, а й форму мовлення, зокрема його темп, висоту тону, паузи тощо. О.Вишневський зазначає, що мовленнєва ситуація є органічним компонентом спілкування, а в багатьох випадках вона виступає і як засіб комунікації. Мовленнєва ситуація є ключовим моментом у формуванні мовленнєвих умінь і навичок – навчитися спілкуватися можна лише спілкуючись.

Мовлення забезпечується також суспільними функціями мови. Фактичне і рівноцінне функціонування мови в усіх сферах суспільно-виробничої, наукової, культурно-освітньої та іншої діяльності людини (в усіх функціональних стилях, загальнонаціональній та діалектній формах).

Ділове українське мовлення вивчає:

У писемній формі:

v Відомості про види документів. Загальні вимоги щодо їх оформлення й викладу.

v Стилістику (офіційно-діловий стиль).

v Лексику (вибір слова).

v Окремі риси синтаксису ділового стилю.

v Складні випадки правопису.

v Культуру писемного мовлення. Етикет ділових паперів.

В усній формі:

v Сфери застосування усного мовлення:

спілкування в колективі,

прийом відвідувачів,

телефонна розмова,

ділове засідання,

публічний виступ – доповідь, лекція, промова, бесіда.

v Лексику (добір слова).

v Орфоепію (наголос, вимову).

v Культуру спілкування.

мета спілкування

форма

висловлювання

обставини спілкування

(офіційні, неофіційні)

Рис. 2. Ситуація спілкування

Мета й завдання курсу “Ділова українська мова”

Майбутній фахівець повинен вільно володіти професійним мовленням (рис.3):

· орієнтуватися в змісті висловлювання (визначати основну думку, тему, передавати його зміст);

· чітко й логічно будувати висловлювання на професійну тему (складати план, визначати композицію, здійснювати послідовний перехід від однієї мікротеми до іншої, дотримуючись відповідних засобів зв’язку в тексті, послуговуючись офіційно-діловим, науковим і частково розмовним стилями);

· мати чітке уявлення про терміни (інженерно-технічні, агробіологічні, фінансово-економічні тощо) та раціональне їх використання у професійному мовленні поряд з їх діалектними відповідниками;

· відбирати мовні засоби відповідно до змісту, стилю висловлювання;

· мати відповідні навички культури професійного спілкування.

Рис. 3. Мовленнєва діяльність майбутнього фахівця

Володіння усною й писемною формами ділового мовлення вимагає від мовця певних мовленнєвих умінь і навичок (табл.2, 3).

Таблиця 2

Дата добавления: 2015-08-18