ШВАЙКА В БІДІ

Грицик ладен був заплакати. І було від чого - Швайка не хотів брати його з собою.

- Навіщо тоді ти взяв мене своїм джурою? - допитувався Грицик. - Джура скрізь повинен бути з хазяїном, а ти…

- Та який я тобі хазяїн? - відбивався Швайка. - Я тобі швидше за брата буду. Тож і кажу як брат: їхати тобі не можна. Невже забув, що пан Кобильський ще й досі точить зуби на вас з Саньком?

Та Грицик не слухав.

- А Барвінка береш, - далі правив своєї. - Він що - кращий від мене, так?

І підозріло шморгнув носом.

А пан Кобильський у цей час сидів у своїй світлиці і в задумі погладжував опасисте черево. Біля нього шанобливо схилився Тишкевич. Час до часу він крадькома стріляв очима по світлиці.

«Ич, як розкошує, - заздрісно думав він. - Ну нічого, незабаром, може, й мені пощастить…»

- То, кажеш, якщо я не подам сигналу переяславцям про небезпеку, то Тахір-бек мене не зачепить? - запитав пан Кобильський.

- Істинно так, ясновельможний пане, - ще більше зігнувся в попереку Тишкевич. - Правда, довколишні села трохи пошарпає. Але ж то так - для вигляду, щоб у Переяславі, бува, чого не запідозрили.

- Мене це бидло не цікавить, - презирливо кинув Кобильський. - Одних заберуть - з інших дві шкури здеру.

І знову погладив черево - йому так легше думалося.

- А за Швайку, кажеш, Тахір-бей дасть табун коней?

- Так, ваша ясновельможносте. Проте лише за живого. Бо він знає дуже багато. І саме це цікавить Тахір-бея…

Зненацька Тишкевич замовк і втупився у вікно. Обличчя його почало набирати мертвотного виразу.

- Що ти там побачив? - поцікавився пан Кобильський.

- Швайка, - хрипко вичавив з себе Тишкевич.

- Ну то й що? Він не так уже й рідко зазирає сюди. Передає мені те, що розвідав. А я доношу далі у Переяслав.

- Так… він же шалений! Побачить, що я тут… що ви зі мною…

- А це вже не твоя турбота, - знудьговано позіхнув пан Кобильський. - Хоча… заховайся краще он туди…

І він кивнув у бік заслоненої ніші.

Швайка увійшов до світлиці. Привітався і сказав:

- Пане Кобильський, хлопці розізнали, що на початку літа ординці збираються у великий похід на Переяславщину.

- Та ти що? - щиро жахнувся пан Кобильський. - От же ж халепа! Треба негайно передати цю новину переяславському старості. А тобі дякую за неї, хоча вона й вельми неприємна. Але ж ти інших не приносиш.

Швайка розвів руками.

- Що поробиш, пане. Така вже моя доля.

- То я зараз звелю хлопам, аби принесли медовухи, - сказав пан Кобильський. Проте замість гукнути когось, сам вийшов із світлиці.

- Потрібна мені твоя медовуха, - зневажливо кинув йому вслід Швайка і затнувся. Краєм ока він помітив, як хилитнулася зелена завіса. Придивившись пильніше, завважив кінчики чобіт, що визирали з-під неї. А більше нічого Швайка помітити не встиг, бо двері широко розчинилися і до світлиці увірвалося шестеро здоровенних челядників. За ними виднілося розпашіле обличчя пана Кобильського.

- Хапайте його! - наказав він.

Швайка блискавично вихопив шаблю. Проте замахнутися нею не встиг - завадила стеля. А челядники вже оточили його з усіх боків. Та все ж упоратися із Швайкою було не так легко. Одного, вивільнившись на мить, Пилип з такою силою стусонув в обличчя, що той відлетів від дверей і завмер, іншого вдарив коліном у живіт так, що бідолаха лише кавкнув. Проте до світлиці увірвалося ще кілька челядників, і жива купа, внизу якої врешті-решт опинився Швайка, помалу затихла.

- А тепер розказуй, - звелів пан Кобильський, коли зв’язаний Швайка опинився перед ним. - Розповідай, як продаєш своїх хлопців-переяславців, як злигався з татарами. А ви слухайте, - звернувся він до челядників. - Слухайте, щоб розповісти переяславському старості, що почули. Правда, він майстер викручуватися, та тепер йому діватися нікуди.

- Он воно що, - посміхнувся Швайка розбитими вустами. - Виходить, я служу татарам. І хто ж це вам такого наплів?

- Є вірні люди, - відказав пан Кобильський. І, обернувшись до завіси, звелів: - Ану, виходь!

Завіса відхилилася і з’явилося зблідле обличчя Тишкевича. Швайка поглянув на нього і криво посміхнувся.

- Що ж, цього й треба було чекати, - сказав він.

Барвінок прибіг до Вовкулацького кута під ранок. Обіпершись об двері передніми лапами, він голосно заскавулів. А коли дід Кудьма вийшов на двір, вовк схопив його за холошу і потяг у бік Канівців.

- Схоже, з Пилипом щось трапилось, - здогадався ворожбит.

Проте подався не за вовком, а рушив у протилежний бік - туди, де все ще сидів Остап з товариством.

Козаки саме снідали. Почувши новину, вони кинули все і миттю скочили на застояних коней.

- То, кажете, він подався до пана Кобильського? - ще раз перепитав Остап і перевірив, чи легко шабля вихоплюється з піхов.

- Та до нього ж, добра б тому панові не було, - відказав дід Кудьма. - Ет, казав же я Пилипові, щоб гнав просто на Переяслав!

- Не журіться, діду. Визволимо нашого товариша, хоч де б він був. Голови покладемо, а визволимо. Е-е, а ви куди? - вигукнув Остап, побачивши, як дід Кудьма сідлає коня.

- З вами поїду, - відказав дід і з зусиллям забрався в сідло. - І Санька з собою візьму. Бо вчуваю, що вам самим не впоратися з панськими посіпаками.

- Але ж вам не можна лишати Вовкулацький кут! - вигукнув Остап. - Ви ж тут повинні сидіти! Та й узагалі… роки ваші не ті, аби на конях гарцювати.

- Нічого, - відказав дід. - Раз можна. А за вовчиками Лимар догляне.

- Я ж бо, звісно, догляну, - сказав Лимар, який щойно вишкандибав у двір. - Тільки я, діду, краще б замість вас поїхав…

Проте дід Кудьма його вже не слухав. Він розвернув свого коня і подався за Барвінком. Козаки, стенувши плечима, мовчки подалися слідом. Позаду їхали Санько з Грициком.

Коли перед ними забовванів маєток пана Кобильського, дід Кудьма озирнувся на супутників і звелів:

- Мовчіть і нічому не дивуйтеся. Я стану переяславським старостою… - Потому перевів погляд на Санька й повів далі: - А ти, Саньку, мусиш підтримати мене, бо боюся, що сам не втну. Не забув, як?

- Не забув, - відказав Санько. - Треба навіювати всім, буцімто ви - переяславський староста.

- Еге ж. Ну, хлопці, з Богом!

Сторожовий челядник, що саме смачно пообідав, походжав біля воріт залізної брами і длубався тріскою в зубах. Нараз він остовпів, бо побачив гурт вершників, що галопом наближалися до маєтку. Він чкурнув за ворота і вже звідтіля войовниче зарепетував:

- Хто такі? Стрілятиму!

- Тобі що, повилазило? - поцікавився передній. Челядник зазирнув у щілину і зблід, бо впізнав у прибульцеві суворого переяславського старосту. А переяславський староста жартувати не любив. Ледь що - так огріє канчуком, що півроку будеш чухатися.

Проте цього разу переяславський староста канчуком розмахувати не поспішав. Лише коротко звелів:

- Поклич свого господаря!

Челядник стрілою майнув до палацу. За хвилю на ґанку з’явився напіводягнений пан Кобильський. З-за його плеча виглядало розгублене обличчя Тишкевича.

- Пане ясновельможний старосто! - вдарив об поли пан Кобильський і кинувся власноруч відчиняти ворота. - Ви до мене? Яка честь! Яка радість!

- Де Швайка? - суворим голосом запитав переяславський староста, і його холодний погляд пронизав Кобильського наскрізь.

Той зіщулився. Хотів було запевнити, що ніякий Швайка до нього не заїжджав, проте рука його вже вказувала на кам’яний льох.

- Т-там…

- Приведіть його!

Два челядники, обганяючи один одного, кинулися до льоху. А ще за хвилину звідтіль вийшов Швайка. Одежа на ньому була роздерта, обличчя вкрилося струпами і плямами засохлої крові.

- А тепер виведіть його коня! - звелів переяславський староста.

Невдовзі Швайка вже гарцював на своєму Вітрику.

- І шаблю принесіть! - це вже він звелів челядникам.

А дід Кудьма гарячково розмірковував, як йому бути далі. Зарубати цю товсту тварюку і його за проданців? Було б незле, але тоді по всіх усюдах розійдеться поголос, що козаки з плавнів порішили вельможного пана. А це означало, що вони, окрім, ординців, матимуть ворогами ще й своїх глитаїв… Ні, рубати пана Кобильського поки що в жодному разі не можна. Але що тоді можна?

Отак розмірковував дід Кудьма і водночас ні на мить не спускав напруженого погляду з пана Кобильського та його челяді. Відведеш очі - прийдуть вони до тями і тоді вже козакам буде непереливки.

Дивився дід і з жахом відчував, що його полишають останні сили. Та зненацька йому наче навіяв хтось: дід Кудьма побачив старого товариша Кібчика, який шмагав свого онука Дурну Силу… Посміхнувся старий ворожбит, хотів перевести вдячний погляд на Санька - це ж бо була його підказка, - але не мав часу. Тож лише кашлянув і звернувся до Тишкевича:

- Ану, як тебе там…

- Це Тишкевич, - підказав Швайка і люто зиркнув на схилену постать старшого челядника. - Найбільша з тутешніх сволот…

Проте дід помахом руки зупинив його і повів далі:

- Візьми он ту ломаку, що біля стайні, і добряче пройдися по спині свого хазяїна.

- Ясновельможний пане! - Кобильський благально приклав руки до грудей. - Ви не посмієте…

Проте челядники вже повалили свого повелителя на сніг, а Тишкевич з хеканням опустив дрюка трохи нижче спини пана Кобильського. Той стріпнувся і тоненьким голосом вереснув:

- Ой! За що?

«Ще йому вліпи, ще! - подумки наказував Санько Тишкевичу. Хлопець навіть не помітив, як раптово заплющив очі дід Кудьма, як похитнувся в сідлі і, мабуть, упав би, якби його не підтримав Швайка. - Отак йому! Хай знає!»

А з вікон маєтку, з дверей хлівів, льохів та клунь визирала решта челядників. Дехто з них гарячково протирав очі, бо не йняв віри побаченому. І на те були підстави. Біля воріт сиділо на конях кілька бідно зодягнених вершників і спостерігали, як посеред двору старший челядник Тишкевич проходжувався ломакою по спині свого ясновельможного пана.

- Хех! - широко замахувався Тишкевич.

- Ой-ой-ой! - скрикував пан Кобильський.

- Хех!

- Ой, мамо!

Тишкевич так розходився, що не одразу й завважив, як вершники розвернули коней і розчинилися в сутінках. А коли врешті усвідомив, що він чинить - уся його спина вкрилася крижаним потом. Це ж… це ж нечувано! Як воно трапилося, що його укоханий пан, мов останній холоп, лежить зі спущеними штанами посеред двору в кізяках, а він, Тишкевич, шмагає його?

Таке не пробачають. За таке пан може скарати на смерть. Що ж робити?

- Ой-ой-ой… - стогнав пан Кобильський і щулився в очікуванні чергового удару дубця. Проте його не було. Пан Кобильський боязко повів очима ліворуч, праворуч… Нараз завважив, як Тишкевич відкинув ломаку, тоді кинувся до стайні, вивів найшвидшого коня і, не сідлаючи, рвонув на ньому за ворота.

І лише тоді ясновельможний пан дещо скумекав.

- Це він… - прогарчав пан Кобильський і став рачки. - Це Тишкевич мене… Доженіть його, пся крев! Шкуру спущу-у!

Нажахані челядники, збиваючи одне одного з ніг, наввипередки рвонули до стайні.

Дата добавления: 2015-08-05