Глухі печери

Барвінок описував довкруж широкі кола. За ним хвостиком бігли молоді вовчики. Час від часу хтось із них тихенько скавулів - сніговиця била їм просто в писки. Проте варто було дідові Кудьмі поглянути на них, як ті змовкали і починали винувато махати своїми розкішними хвостами-поліняками. А потім знову заходилися тихенько скавуліти. Що пор биш - зовсім ще малята, хоча й вимахали вже на дорослих вовків.

Помалу вони почали відставати від Барвінка і приєднувалися до Санька. З ним було звичніше. Можна й погратися дорогою. А коли граєшся - ніяка завірюха не лякає.

Завірюха шаленіла недовго. Не встиг дід Кудьма відійти від своєї землянки за версту, як вона почала вщухати.

Коли б якийсь подорожній забрів у цю пустельну місцину, він угледів би ведмежі сліди впереміж з вовчими, що простяглися удалеч через рідкі очерети. Ось, схоже, мале ведмежатко побачило щось цікаве на цій кривобокій сосні, бо, судячи зі слідів, довгенько тупцювало довкола неї. А тут, здається, цьому маленькому ведмежаткові не пощастило - на нього напали вовки. Ич, як беркицьнулося, бідне. А дорослий ведмідь повівся якось дивно, зовсім не по-ведмежому. Замість кинутися маляті на допомогу, лише зупинився на мить (мабуть, глянув, що робиться) і почимчикував собі далі. Схоже, він був переконаний, що його синок чи донька самі дадуть собі раду.

І коли вірити слідам, то так воно й сталося. Ич, як кинулися вовчики урозтіч!

І все було б зрозуміло допитливому подорожньому. От лише одного не зміг би він утямити. Все тут є: і хижі звірі, і гонитва, і боротьба. А де гонитва з боротьбою - там повинна пролитися й чиясь кров. Проте крові не було. Навпаки - з оцих ось слідів видно, що мале ведмежатко і вовчики зіп’ялися на задні ноги. Схоже, ніби заходилися обійматися, мов старі приятелі, що бозна скільки не бачилися.

«Де ж таке бачено, щоб вовки з ведмедями обіймалися? - безперечно, подумав би занадто допитливий подорожній. - Ні, щось воно тут не те. Недарма ж це місце зовуть Вовкулацьким кутом. Треба, мабуть, мерщій брати ноги в руки…»

Місце, куди прийшов дід Кудьма, видавалося ще безлюднішим і дикішим, ніж Вовкулацький кут. Вивернуті з корінням старі дерева, нагромадження гранітних брил. А ще звідкілясь ледь чутно пахло димом.

Проте вовчики вже давно відчули, що тут хтось є, і грізно наїжачилися.

Зненацька майже з-під гранітної брили вигулькнула невеличка постать і кинулася назустріч прибульцям. Проте вона лише встигла вигукнути:

- Санько! - і тут же впала, бо з-за спини на неї накинувся Куций. А коли знову підвелася і втерла з обличчя налиплий сніг, на Санька поглянули збентежені Грицикові очі.

Санько гримнув на вовчиків, допоміг Грицикові звестися на ноги й сказав:

- Ти, Грицику, обережніше. Не кидайся так. Вони ж тебе вперше бачать і подумали, що в тебе щось лихе на думці…

Грицик обтрусився і навмисно спокійним голосом відказав:

- Подумаєш! І зовсім я не злякався. І не таке мені доводилося бачити.

Проте після цього намагався триматися від вовчиків якомога далі.

А Санько не міг відвести від давнього товариша захопленого погляду.

Грицика важко було впізнати. Охайний, майже новий, кожушок, сива шапка, червоні чобітки. Вчорашній пастушок зараз скидався на паничика, з якого не спускає очей турботлива матуся. І головне - шабля у піхвах при боці!

- Справжня? - заздрісно запитав Санько.

- Ще б пак! - гордовито відказав Грицик. Він вихопив шаблю з піхов - і в повітрі сріблястим полиском спалахнула криця.

Санькові чомусь стало мулько на душі. З очей от-от готові були закрапати сльози. Це ж міг би й він ходити в такій одежі! Це ж і в нього висіла б при боці грізна зброя! А тут… Він скоса позирнув на свою пошматовану вовчими зубами свитку, і вуста йому знову підозріло затремтіли.

- Це мені дід Кібчик пошили, - сказав Грицик. - Гарний кожух, правда?

Санько тільки хитнув головою. Йому забракло слів. А Грицик раптом ляснув себе по лобі і кудись було рвонув. Проте одразу ж зупинився і з острахом поглянув на вовчиків.

- А вони мені кожуха не порвуть?

- Вже ні, - заспокоїв його Санько. - Вони тебе прийняли за свого.

- Тоді трішки зачекай! - гукнув Грицик і пірнув у щілину між двома брилами. Санько не зводив погляду з того місця, куди щез його друг. Цікаво, що він замислив?

Звідкілясь вигулькнув Швайка. Він посміхнувся до Санька, міцно обійняв діда Кудьму й сказав:

- А ми вас, діду, вже давно чекаємо.

- Пилипе, а де мої сакви? - долинув з-за брил стривожений Грициків голос.

- Там, де й були, - відказав Швайка. - На Вітрикові.

- А Вітрик де?

- Жує овес у криївці біля старого берестка.

Дід Кудьма кивнув Санькові і рушив до пагорба, над яким стирчали зі снігу зарості дерези та шипшини. Засунув руку кудись за кущ дерези, смикнув на себе - і кущик поволі поїхав убік. Схиливши голову, разом з Саньком увійшов до просторого помешкання. Десь із-під стелі сіялося слабке світло, на столі блимало кілька каганців. У кутку хтось хрипко стогнав. Біля лави сидів четвертий з вовчиків - Хлопчик - і сумовито зітхав.

- Бач яке… - сказав незнайомий Санькові чоловік. Був він широкоплечий, тепло одягнений, з його маківки замість чуба звисало пасмо чорного волосся. Санько вже знав, що це пасмо називають оселедцем і носять його ті, хто вважає себе нащадком вояка зі старокняжої дружини. А ще вони носили сережку у вусі.

- Бач яке, - повторив незнайомець. - Сам двері відчинив, ніби відчув, що Лимар задихається.

Лимар - то був хазяїн Хлопчика.

Дід Кудьма підійшов до хворого, відкинув ковдру, уважно оглянув страшну рану на боці.

- Вепрова робота, - сказав він невідь до кого. - Ану, Саньку, давай, що ми там принесли. Будемо лікувати цього невдаху.

Лимар тільки скреготав зубами, коли руки діда Кудьми торкалися рани. А Хлопчик аж повискував від жалю до хазяїна.

«Правильно чиниш, - подумки похвалив вовчика Санько. - Лимар - гарна людина. Бережи його».

Хлопчик сердито зиркнув на Санька.

«Відчепись, - проказали його очі. - Без тебе знаю, що мені робити…»

- От би й мені такого вовчика, - мрійливо сказав незнайомець з оселедцем на голові. Крім нього, в приміщенні сиділо ще двоє чоловіків. Їх Санько вже знав. Один, русявий з-за Переяслава, звався Каліберда. Інший, рудуватий Свирид, був родом з Канева. Це були майбутні господарі Лисого та Бровка…

- Е-е, Остапе, не так воно швидко робиться, - засміявся господар Бровка, переяславець Калі берда. - Дідо Кудьма будь кому своїх сірячків не дарують.

Тим часом дід Кудьма закінчив поратися біля по раненого і підсів до столу. Уважно оглянув Остапа й сказав:

- З-за порогів, значить, прибився. Що ж там не сиділося?

- Звідкіля ви знаєте, що я з за порогів? - здиву вався Остап.

- Е-е, чоловіче добрий, - втрутився канівський Свирид. - Дід Кудьма все знають. І звідкіля ти взявся, і коли народився, і що в тебе на думці.

Остап знітився.

- Та я, власне, про це вже знаю, - сказав він. - Мені Швайка, ого, скільки про вас розповідав! Тільки незвично якось…

- То хочеш і собі мати вовчика? - запитав дід Кудьма.

- Еге ж, діду! Ото, як побачив Швайкового Барвінка у роботі - то ні їсти, ні пити не можу. Дуже нам такий помічник потрібен. Ви навіть не уявляєте, як потрібен!

- Чому ж не уявляю, - заперечив дід Кудьма. - Уявляю.

Він озирнувся на Санька і наказав:

- Приведи-но Куцого.

Куций зупинився на порозі і обвів присутніх сторожким поглядом. Він уперше бачив стількох двоногих одразу.

- Коли подобається, можеш узяти його собі, - сказав дід Кудьма Остапові.

Остапа немов змело з-за столу. У два швидких кроки перетнув він приміщення, присів перед Куцим і заніс над ним долоню, збираючись погладити вовчика. Шерсть у Куцого стала дибки, він відсахнувся і показав гострі зуби. Проте варто було дідові Кудьмі кахикнути, як Куций одразу ж заспокоївся.

- Це Остап, твій господар, - сказав Куцому дід. - Слухайся Остапа!

Куций перевів погляд з діда на Остапа і якийсь час пильно розглядав нащадка старокняжого дружинника. Тоді тицьнувся писком у широку долоню.

- Визнав! - радісно загорланив Остап. - Визнав мене Куций! Ну, діду, беріть за нього все, що хочете. Коня не пожалію!

Дід Кудьма посміхнувся.

- Кінь тобі самому знадобиться, - сказав він.

Нараз завіса хитнулася і до приміщення ввійшов Грицик. В одній його руці був клунок, іншу він тримав за спиною.

- Це, Саньку, тобі, - сказав він і простяг клунок товаришеві. - Від діда Кібчика і всіх наших.

Санько розгорнув клунок, і в нього завмерло серце. У клунку були кожушок, чоботи і смушева шапка.

- Це все моє? - затинаючись, прошепотів він.

- Ні, не все, - відказав Грицик. - Візьми ще й це…

І він подав Санькові справжню шаблю в піхвах.

Дата добавления: 2015-08-05