Реферат

з дисципліни: Історія України

на тему:

Галицько-волинське князівство – продовжувач державотворчої традиції київської русі

Спеціальність: Теплогазопостачання і вентиляція

Виконав: студентка групи ТГ – 07- 1Н

Павлюк Руслана Русланівна

Перевірив: Лесько О.І.

Дата заліку „___”_________ 200__ р.

Київ 2007
ЗМІСТ

Вступ. 3

1. Передумови утворення Галицько-Волинської держави. 4

1.1. Роздробленість. 4

1.2. Південно-Західна Україна: Галицько-Волинське князівство. 6

2. Галицьке і Волинське князівства напередодні об'єднання. 11

2.1. Галицьке князівство. 11

2.2. Волинське князівство. 14

3. Піднесення Галицько-Волинської держави. 15

3.1. Роман Мстиславич. 15

4. Данило Галицький. 17

5. Занепад Галицько-Волинської держави. 20

6. Українські землі під владою іноземних держав у ХІУ-ХУІ ст. 22

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ.. 24

Вступ

Розпад величезних, збитих нашвидкуруч політичних конгломератів на зразок Київської Русі був типовим явищем доби середньовіччя. Так на Заході ще до піднесення Києва дуже короткий час проіснувала створена Карлом Великим імперія Каролінгів, а на Сході — від Тихого океану до Карпат — простягалися неозорі володін­ня монголо-татар, що розпалися після завоювання Києва лише за кілька поко­лінь. З огляду на слабкий зв'язок, великі відстані та сильні місцеві тенденції полі­тична роздробленість була явищем типовим. Однак історики Київської Русі з сумом спостерігали це видовище. Відійшли у минуле перші будівничі Київської імперії з їхніми грандіозними проектами, широким, всеохоплюючим світобаченням. На­томість прийшли дрібні інтриги, місцеві сварки, обмежені цілі та вузьколобі пер­спективи ворогуючих між собою князьків. Чудові здобутки культури, що виникли завдяки зосередженню талантів в одній столиці, відійшли у минуле, з ними вже не могли рівнятися часто гідні подиву намагання окремих ремісників і вчених, розпо­рошених по численних регіональних центрах. У більшості князівств бояри поступово лишили свої небезпечні торговельні підприємства і зайнялися прозаїчними справами утримання власних маєтків. Із занепадом політичного, культурного та економічного життя Київська Русь перестала існувати як цілісність.

1. Передумови утворення Галицько-Волинської держави

1.1. Роздробленість

Однією з причин відокремлення від Києва різних князівств стала перемога принципу вотчини, формально визнаного у 1097 р. на з'їзді князів у Любечі. Щоб по­класти край спустошуючій ворожнечі, на цьому з'їзді князі один за одним визнали право успадковувати землі, які вони займали у той момент. Питання про Київ, що вважався занадто великою винагородою для будь-якого княжого роду, лишалося нерозв'язаним.

Якщо деякі старші князі продовжували змагатися за нього, інші, особливо молодші за рангом, втратили усякий інтерес і до такого суперництва, і до самого міста, усвідомлюючи, що їхні шанси заволодіти ним у кращому випадку мінімальні. Натомість вони зосередили увагу на розширенні та збагаченні своїх вотчин, сприяю­чи в такий спосіб поглибленню роздробленості та місцевих відмінностей, що стануть ознакою пізньокиївської доби.

Регіоналізм посилювався й тим, що бояри все більше стали займатися власни­ми землеволодіннями; занурення у місцеві справи позбавляло їх бажання брати участь у князівських чварах за віддалений Київ, а разом з тим і в загально руськихдіях. Руським князівствам навіть стало важко дійти згоди про те, хто є їхнім спільним ворогом. Новгород вважав найбільшою для себе загрозою тевтонських лица­рів, для Полоцька нею були литовці, для Ростова і Суздаля — волзькі булгари, для Галицько-Волинського князівства — мадяри й поляки, а для Києва — кочові полов­ці. Руські князі як не воювали, то вступали у союзні відносини зі своїми ворогами. По суті деякі князі підтримували з неруськими сусідами тісніші зв'язки, ніж з іншими віддаленими землями Русі.

Зокрема, старовинний Новгород на півночі був утягнутий в торговельну спілку, засновану на узбережжі Балтійського моря північнонімецькими містами, яку згодом стали називати Ганзою. В той час як у Києві торгівля занепадала, Новгород процві­тав, дедалі виразніше орієнтуючись на Північну Європу. Як і багато інших купецьких міст, Новгород розвинув республіканську форму правління, в якій домінувала ку­пецька еліта, а не князь чи бояри. Іншим прикладом місцевого розмежування був Північний Схід. На неозорих малозалюднених «землях за лісами», у країні, що стала колискою великоросів, молодші члени династії Рюриковичів заснували Ростовське, Суздальське, Володимирське та Московське князівства. Північно-східні князі утвер­дилися в цих землях, що спочатку належали фінам, ще до появи тут основної маси східнослов'янських поселенців, і, можливо, саме тому вони могли легко дикту­вати новоприбульцям свої умови. Яскравим прикладом абсолютистських тенденцій, що посилювалися серед північно-східних князів, було правління Андрія Боголюбського із Суздаля. Невдоволений зростаючою опозицією з боку суздальської знаті, він переніс свій двір до Володимира, де не було сильної аристократії, яка б стояла йому на заваді. А в 1169 р. Андрій Боголюбський зруйнував Київ, у якому вбачав суперника своєї нової столиці. Невгамовне прагнення абсолютної влади успадкували нащадки Андрія Боголюбського, правителі Москви (спочатку невелика застава, Москва вперше згадується в літописах лише у 1147 р.). Ця риса допомагає зрозуміти їхні майбутні політичні успіхи.

1.2. Південно-Західна Україна: Галицько-Волинське князівство

Інші надзвичайно важливі зміни відбувалися на Південно-Західній Україні — в Галицькому та Волинському князівствах. Коли якась із старих київських земель і могла кинути виклик зростаючій могутності російського Північного Сходу, тобто Суздалеві, Володимиру й ще не опереній Москві, то ними були Галицьке та Волин­ське князівства на південному заході. Грушевський вважав ці два князівства найбезпосереднішими спадкоємцями політичної та культурної традиції Києва. Інший видатний український історик — Томашівський — назвав Галицько-Волинське кня­зівство першою безперечно українською державою, оскільки у XIII ст., в апогеї своєї могутності, ці об'єднані князівства охоплювали 90 % населення, котре прожи­вало в межах нинішніх кордонів України. Князівства ці були важливими і в інших відношеннях. Простягаючись по західних окраїнах Київської Русі, вони з самого початку стали ареною запеклої боротьби між українцями та поляками, що тривала, не вщухаючи, аж до середини XX ст. Князівства ці були також важливим культур­ним рубежем. Вони виступали або як найсхідніший форпост католицького Заходу, або ж як найзахідніший — православного Сходу.

Розташовану в східних передгір'ях Карпат, у верхів'ях важливих річок Дністра й Пруту, що впадають у Чорне море, Галичину спочатку заселяли племена дулібів, тиверців та білих хорватів. На сході вона широким кордоном межувала з розлогими й лісистими рівнинами Волині, також, заселеної дулібами та білими хорватами. На схід від Волині лежало Київське князівство. Якщо Галичина на своїх західних та північних кордонах мусила боротися з агресивними мадярами та поляками, то єдиними чужоземними сусідами Волині були литовські племена на півночі. Обидва князівства мали вдале розташування, недосяжне для кочових нападників зі стелу. Волинь і особливо Галичина були густо заселеними, а їхні міста стояли на страте­гічно важливих торгових шляхах із Заходу. Крім того, у Галичині містилися великі родовища солі — товару, від якого залежала вся Русь.

У 980—990 рр. Володимир Великий відвоював у поляків Галичину й Волинь і приєднав їх до своїх володінь. На Волині він заснував місто Володимир, що згодом стало величною столицею цих земель. У Галичині політичний центр князівства пере­містився з Перемишля до міста Галича біля карпатських соляних копалень. Київ­ським князям удалося закріпити ці землі за своїм наступником, оскільки вони нале­жали до їхніх особистих володінь. Тому першими в Галичині правили Ростиславичі, нащадки онука Ярослава Мудрого. Тим часом на Волині до влади прийшли Мстиславичі, що вели свій рід від Володимира Мономаха.

Часто об'єднувані для зручності в історичних дослідженнях Галичина і Волинь у XII—XIII ст. були цілком різними князівствами. Чи не найбільш вражаюча від­мінність між ними — у природі верхівки кожного князівства. Галицькі бояри були найбільш свавільними, багатими й могутніми на всіх руських землях. Вплив цієї аристократії був настільки всепроникним, що Галичину часто вважають ідеальним зразком олігархічного правління на Русі, який поряд із республіканським Новго­родом та абсолютистськими Володимиром і Москвою являв собою третій різновид політичного устрою Київської держави. На думку радянських учених, винятково велика влада галицьких бояр значною мірою пояснюється їхнім походженням. На відміну від бояр в інших князівствах, де вони здебільшого походили з княжої дру­жини, галицька аристократія, очевидно, розвинулася насамперед із місцевої пле­мінної знаті. І свої маєтки вона дістала не від князя, як це водилося, а узурпувавши общинні землі. Прийшовши сюди, перші Рюриковичі наштовхнулися на аристокра­тію, що вже добре вкорінилася й була готова обстоювати власні інтереси.

Інші історики вказують на те, що завдяки відносно стабільному правлінню Ростиславичів протягом чотирьох поколінь бояри мали досить часу й можливостей, щоб стати на ноги. Крім того, багато з них торгували сіллю, що забезпечувало добрі прибутки і зміцнювало їхнє й без того стабільне економічне становище. Внаслідок цього найбагатші бояри могли дозволити собі утримувати власні бойові дружини з дрібніших феодалів. Нарешті, через віддаленість Галичини від Києва великому князеві важко було втручатися в місцеві події, тоді як сусідство з Польщею та Угор­щиною не лише давало зразок панування аристократії, але й можливість звер­татися до чужинців по допомогу проти князів.

Зате бояри Волинського князівства на відміну від галицьких були вилиті на більш традиційний штиб. Більшість із них прийшли в ці землі у складі дружин своїх князів, що часто призначалися чи знімалися за волею Києва, який завдяки незнач­ній віддаленості справляв більший політичний вплив на це князівство, ніж на Га­лицьке. Бояри ці отримували земельні володіння за службу князеві. Волинська знать залежала від княжої щедрості й тому виявляла йому відносно більшу відда­ність і підтримку. Власне, з цієї причини об'єднати обидва князівства змогли саме волинські князі, а не галицькі.

2. Галицьке і Волинське князівства напередодні об'єднання

2.1. Галицьке князівство

Виникнення Галицького князівства, яке почало формуватися в дру­гій половині XI ст., пов'язане з ім'ям онука Ярослава Мудрого Рос­тислава Володимировича, який заснував династію князів-ізгоїв— Ростиславичів.

У 40-х рр. XII ст. Галицька земля була об'єднана під владою князя Володимира Володаревича (Володимирка) і перетворе­на ним на значущу політичну одиницю то­дішньої Європи зі столицею в місті Галич (1141 рік). У 1145 році Володимирку до­велося відвойовувати місто від зазіхань свого небожа Івана Ростиславича, якого після його втечі до міста Берладь, що на Дунаї, стали назива­ти Берладником.

Персоналії

Іван Ростиславич Берладник (?-1162)

Князь, один з представників галицького кня­жого роду Ростиславичів. Син перемишльсько­го князя Ростислава Володаревича. Після смерті батька одержав у володіння м. Звенигород (на р. Білці). 1141 року розпочав війну зі своїм дядьком Володимирком Володаревичем. У результаті невдалої спроби зайняти га­лицький княжий стіл 1144 року був позбавле­ний Звенигородського удільного князівства. Зазнавши поразки, утік на землі нижнього Дунаю, де з 1146 року згадується як князь берладський (назва походить від м. Берладь, що лежало на однойменній річці — лівій при­тоці Серету). Згодом подався до Києва, де служив при дворі князя Всеволода Ольговича та його брата Святослава. 1158 року Берлад­ник знову на Дунаї, де, організувавши загони половців та берладників, у наступном^році ви­рушив у похід проти галицького князя Яро­слава Осмомисла. Маючи 6-тис. військо, об­ложив головне місто Галицького Пониззя — Ушицю, але, незважаючи на підтримку місце­вого населення, зазнав поразки. Подався до Києва, а згодом — до Греції, де 1162 року був отруєний у м. Солуні (Салоніки).

Довідка .

Берладники — збірна назва пе­реселенців із земель Київської держави, на­самперед з Галицького князівства, які у XII ст. оселилися в Нижньому Подунав'ї. Головним містом берладників був Берладь (нині м. Бир-лад у Румунії). Займалися рибальством, по­люванням та іншими промислами. У літописах уперше згадуються в 1159 році, коли вони, підтримуючи галицького князя Івана Ростиславича (Берладника), взяли участь у поході проти Ярослава Осмомисла і напали на Ушицю та Кучелмин. Згодом, у 1160 році, берладни­ки здобули м. Олешшя в пониззі Дніпра, але біля м. Дциня зазнали поразки від київського князя Ростислава Мстиславича.

Розквіт Галицького князівства припадає на час правління Володимиркового сина, Ярослава (1153-1187 рр.), який згадується в «Слові про Іго­рів похід» під іменем Ярослава Осмомисла (той, що має вісім мислей), що означало «мудрий, розумний».

На початку свого правління він був змушений обороняти Галицьке князівство від нападів київського князя Ізяслава Мстиславича й свого племінника Івана Ростиславича Берладника.

Прагнучи зміцнення князівської влади, Ярослав Осмомисл боровся й проти бояр­ської опозиції, яка настільки зміцніла, що не хотіла коритися князеві, стала втруча­тися в його взаємини з правителями інших країн і навіть в особисте життя.

Свавільні галицькі бояри були найбагатшими та наймогутнішими серед бояр усіх руських земель. Під їхнім впливом Яро­слав був змушений повернути до Галичини дружину Ольгу (дочку Юрія Долгорукого) та сина Володимира, яких він відпра­вив у Суздаль одразу по смерті свого бать­ка Володимирка.

За правління Ярослава Осмомисла га­лицьке князівство значно розширило свою територію, приєднавши землі між Карпа­тами, Дністром і пониззям Дунаю. У «Сло­ві про Ігорів похід» згадується про могут­ність галицького князя, який «підпер гори Угорські своїми військами» і «зачинив во­рота Дунаю». Князь збудував і укріпив ба­гато нових міст, у 1153-1157 рр. спорудив Успенський собор у Галичі.

Ярослав спільно з іншими князями вів боротьбу проти половців та брав участь у боротьбі за Київ. Уклав союзницький до­говір з Угорщиною, який 1167 року зміц­нив завдяки шлюбу своєї дочки з угор­ським королем Стефаном III. Уміло буду­вав відносини з Польщею, підтримував дружні стосунки з Візантією та імперато­ром Священної Римської імперії Фрідріхом І Барбароссою.

Після смерті Ярославового сина Воло­димира 1198 року династія галицьких князів Ростиславичів припинила своє існування. Щоправда, крім Володимира в Ярослава Осмомисла був іще один син — Олег, матір якого бояри спалили живцем, звинувативши в чаклунстві, а його самого ви­гнали з краю.

2.2. Волинське князівство

На відміну від Галичини, Волинь ще тривалий час перебувала в залеж­ності від Києва. Окремим князівством вона стала в 1135 році за часів правління правнука Володимира Мономаха — Мстислава Ізяславича, який разом зі своїм батьком хоч і започаткував місцеву династію, проте не полишав думки захопити владу в Києві.

Довідка.

Володимиро-Волинське князів­ство — давньоруське князівство, що займа­ло територію по Бугу та правих притоках Прип'яті. Утворилося на землях волинян, центр — м. Володимир (тепер Володимир-Волинський). З X ст. у складі Київської Русі. Як самостійне князівство виділилося в пер­шій половині XII ст. Найбільшої могутності досягло за володарювання Романа Мстиславича, який 1199 р. об'єднав Галицьке та Володимиро-Волинське князівства в єдине Галицько-Волинське

Галицько-Волинське князівство — півден­но-західне українське князівство, що існувало в XIII—XIV ст. Утворилося 1199 р. внаслідок об'єднання Галицького та Володимиро-Волинського князівств волинським князем Романом Мстиславичем. Найбільшої могутності досяг­ло за Данила Галицького. На той час до його складу входили території Київського, Турово-Пінського князівств, Берестейська та Люблін­ська землі. У середині XIV ст. землі князівства стали володіннями Польщі та Литви.

Після смерті Мстислава в 1170 році володарем Волинського князівства став його син Роман, який до цього князював у Новгороді. Протягом три­дцяти років володарювання Роману вдалося створити власну модель дер­жавного управління, він послідовно й рішуче обмежував свавілля бояр, придушував опозицію. Як наслідок — боярська знать, яка не мала значного впливу в князівстві, повністю зале­жала від щедрот князя й усіляко підтри­мувала його.

Першу спробу захопити Галицьке кня­зівство Роман Мстиславич здійснив, ско­риставшись змовою галицьких бояр, по смерті Ярослава Осмомисла 1187 року.

Проте затримався він тут не надовго: на запрошення Володимира Ярославича до Галичини вдерлися угорці. Хоч на деякий час іноземці й спробували захопити владу, ув'язнивши українського князя, Воло­димир за допомогою поляків спромігся її повернути.

Лише 1199 року, після смерті галицько­го князя Володимира Ярославича, який не залишив після себе спадкоємців, волин­ський князь Роман об'єднав Галичину й Волинь у єдину Галицько-Волинську дер­жаву зі столицею в Галичі.

3. Піднесення Галицько-Волинської держави

Дата добавления: 2015-08-05