Мова і знак у структуралізмі

XVII. СТРУКТУРАЛІЗМ

Мова і знак у структуралізмі

Quot;Конкретно-науковий" структуралізм

Своєю появою в другій половині XX ст. у Франції структуралізм відтіснив на другий план модні і популяр­ні екзистенціалізм, персоналізм, феноменологію. На проти­вагу суб'єктивно орієнтованій філософії екзистенціа­лізму, яка відкрито протиставила себе науці і науково­му методу, структуралізм виступив під гаслом об'єктив­ності і наукової строгості. У зв'язку з цим багато хто сприйняв його як сучасний світогляд, співмірний з епохою науково-технічної революції.

Слово структура розуміється як спосіб організації внутрішніх відношень системи. В науці «структуралізм» протиставляється «атомізму». Філософський структу­ралізм починається там, де атомарне вважається вторин­ним щодо структур, тобто систем відношень. Струк­туралісти не приймають традиційного філософству­вання, котре, як правило, починається з розгляду речей, ідей, суб'єкта, об'єкта, свідомості. їх передусім цікав­лять закони функціонування системного, тобто поділе­ного на елементи, цілого. Решта розглядається як мо­менти вже згадуваних законів.

Ключові слова

структуралізм, лінгвістика, структурний аналіз, структурна антропологія, надраціоналізм, бінарний, психотерапія, знакова система, редукціонізм, постструктуралізм

«Завдання філософії полягає в розумінні буття по відношен­ню до нього самого, а не по від­ношенню до «Я».

К. Леві-Строе

Мова і знак у структуралізмі

Друга половина XX ст. ознаменувалася більш явним і відчутним впли­вом досягнень науково-технічного прогресу. Вимогою дня став не суб'єкти­візм, а об'єктивність, наукова чіткість і визначеність. Тому в 60-70-ті pp. XX ст. у західній філософії на перший план виступає структуралізм, який узяв на себе роль наукової філософії. Він об'єднує ряд напрямів соціо-гуманістичного пізнання, пов'язаного з виявленням структури, яка збері­гає стійкість своїх елементів у складі цілого.

Головні представники філософського структуралізму - К. Леві-Строс, Ж. Лакан, М. Фуко (останній у певний період своєї творчості визнавав близькість до структуралізму). Структуралістів об'єднує спільна методоло­гічна установка на прийняття структурного аналізу як провідного методу дослідження. Пріоритетним вважається вивчення не змісту, а форми, не елементів, а зв'язків між елементами. Структуралісти переконані, що науко­ве соціально-гуманітарне пізнання повинно спиратися на методи природ­ничих і точних наук, оскільки культурне утворення розглядається як ана­логічний природний об'єкт. Особливість культурного об'єкта в тому, що він має глибинну структуру, створену колективним несвідомим, і є основою тієї чи іншої знаково-символічної системи.

Філософи обґрунтовують структуралістський підхід, поширюючи його на розуміння культури в цілому. Суть філософського структуралізму по­лягає в ідеї про те, що основу культурних об'єктів утворює структу­ра, котра розуміється як сукупність зв'язків і відношень, які об'єдну­ють елементи. Ці елементи є безособовими, безпосередньо не спостері­гаються, вони інваріантні, тому залишаються незмінними, хоча їх прояви різнорідні і мінливі.

Структуралісти вважають, що саме культуру влаштовано за принципами організації і функціонування природної мови. Вона сама є мовою в широ­кому значенні - складною, знаково-символічною системою. Її структури, залишаючись здебільшого прихованими від людини, тим не менше спрямо­вують її діяльність, подібно як форми мови організовують повсякденне мовне спілкування. Наприклад Мартин Боруля з п'єси І. Карпенка-Карого говорить прозою, не підозрюючи про це.

Першим структуралістом часто називають К. Маркса; на його думку, окрема людина є ансамблем усіх тих суспільних відношень, які вона уособлює. Характеризуючи структуралізм, М. Мерло-Понті говорив, що соціальні феномени є не речами, не ідеями, а структурами. Проте не структуралістські ідеї Маркса відіграли вирішальну роль у розвитку струк­туралізму. Структури Маркса жорстко «прив'язані» до матеріального виробництва. Але вже до середини XX ст. завдяки працям А. Вітгенштейна і М. Гайдеггера у філософії відбувся так званий лінгвістичний по­ворот, згідно з яким вихідним об'єктом філософського аналізу стала мова. З урахуванням цього стає зрозумілим, чому в своїх філософських при­страстях структуралісти стали надавати перевагу мовним структурам.

У цьому зв'язку вирішального значення набули ідеї швейцарського лінг­віста Ф. де Соссюра (1857-1913 pp.). Він розглядав мову як знакову або се-міологічну (від грец. сема - знак) систему. Мова - соціально-культурне явище. Вона не заснована на природному положенні речей. Мовні знаки не схожі на те, що вони повинні визначати. Звідси випливає найбільш фундаментальний закон мови: «один член ніколи сам по собі нічого не означає». Знаки а і b один без одного нічого не можуть означати.

Мовні знаки мають смисл тільки у взаємовідношеннях один з одним і, таким чином, через свої відмінності. Слово набуває смислу в мові завдяки своїй відмінності від інших слів. Важливим є відношення слів одне до одного, а не та матеріальна форма, в якій вони знаходять вираження, на­приклад завдяки письму або роз­мові. Значення лінгвістичного зна­ка визначається його місцем у ре­ченні тексту.

Реконструювання поглядів Соссюра, переконання в тому, що немає більш важливої соціальної складової, ніж мова, наводило на нетривіальну думку: за своєю структурою, внутрішньою впоряд­кованістю явища, які вивчаються, подібні до мови. Саме ця ідея стала лейт­мотивом досліджень таких видатних структуралістів, як Леві-Строс і Лакан. Показовим є аналіз структуралістами людини. Вони називають оманливим, хибним класичний образ людини - свідомого, творчого суб'єкта культури, який раціонально визначає лад життя. Загострюючи свою позицію, структу­ралісти стверджують: говорить не людина, а мова, діє не особистість, а безособова структура. В цьому розумінні витлумачуються широко відомі ви­словлювання М. Фуко про «смерть людини», «смерть суб'єкта». Такі по­гляди структуралістів характеризуються як «теоретичний антигуманізм».

Філософський структуралізм значною мірою є реакцією на суб'єкти­візм та індивідуалізм екзистенціалізму, ідеї якого (особливо у філософії Ж.-П. Сартра) набули у Франції 50-60-х років XX ст. форми політичного радикалізму і були достатньо популярними. На думку структуралістів, ек­зистенціалізм є крайнім проявом укоріненої в класичній філософії і поезії того, що людський світ будується на самосвідомості суб'єкта. Початок хиб­ному твердженню поклав Р. Декарт, висунувши тезу «Cogito ergo sum» («Мислю, отже, існую»).

---

Дата добавления: 2015-08-03