Політична система суспільства

Розгляд другого питання плану “функції та типологія політичних систем” слід розпочати з усвідомлення того, що життєдіяльність та сила впливу політичної системи на розвиток суспільства виражається в її функціях – постійно поновлюваних напрямах діяльності політичної системи. Функції визначають специфіку політичної системи, її завдання як підсистеми суспільства і як самостійної інтегрованої системи, що прагне до самозбереження і саморозвитку.

Виділяють такі основні функції політичної системи:

владно-політична;

репрезентативна;

управління;

правова;

стабілізаційна;

інтегруюча;

організації та відтворення політичного життя;

політичне інформування, комунікація та соціалізація.

Владно-політична: зводиться до механізму формування, використання і підтримки влади відповідно до рівня політичної культури та інтересів суб’єктів політичного процесу.

Репрезентивна: представництво національних, регіональних та соціальних групових інтересів – починаючи з їх оформлення у політичні вимоги на рівні різних громадсько-політичних організацій і закінчуючи включенням у законодавчі та інші владні рішення.

Управління: передбачає систему органів, що становлять апарат управління суспільством. Значне місце відводиться в ньому бюрократії. Вона дедалі більше професіоналізується та спеціалізується. У зв’язку з цим виникає потреба в суспільному контролі за бюрократичним апаратом, так як є загроза переродження його у самостійну силу, що протистоятиме обраним народом управлінським структурам. Загалом, без відповідного політичного і правового контролю й управлінський апарат у цілому може паразитувати в суспільстві.

Правова: політична система формує право і функціонує у його рамках. Ця її функція залежить не лише від законодавчого органу держави, а й від здатності всіх суб’єктів політичного процесу досягти згоди щодо вироблення таких правових норм, які б сприяли стабілізації суспільства, гармонізації інтересів соціальних груп.

Стабілізаційна: полягає у здатності політичної системи з’ясовувати причини різноманітних конфліктів, попереджати їх поглиблення, знаходити вихід із конфліктних ситуацій шляхом досягнення компромісів, становлення консенсусу.

Інтегруюча: знаходження і реалізація загальносуспільних інтересів, цілей і цінностей, довкола яких об’єднуються всі суспільні групи і на цій основі відбувається консолідація суспільства; регулювання суспільних відносин у напрямі тіснішої і гармонічнішої взаємодії всіх сфер суспільного життя; національна інтеграція під впливом діяльності національної держави як центрального інституту політичної системи та інших її елементів.

Організації та відтворення політичного життя: зміцнення влади, розвиток і вдосконалення політичних інститутів, забезпечення їх стабільного функціонування, у тому числі й через створення і використання засобів легітимації влади, генерація суспільної підтримки. Політичні системи, які втрачають здатність до самовідтворення, не вміють використати ресурси самозбереження і саморозвитку, приречені на деградацію і занепад.

Політичне інформування, комунікація та соціалізація, тобто забезпечення орієнтації людей у політичному житті та включення їх у політичні відносини та політичну діяльність, засвоєння ними існуючих політичних цінностей і норм.

Політична система має і багато інших функцій, бо як владно-політичний механізм регулювання суспільної системи вона є надто багато-функціональною. Об’єктом її впливу може стати будь-яке явище, процес суспільного життя, будь-який тип суспільних відносин.

З в е р н і т ь у в а г у: Функції політичної системи можуть змінюватися. Вони розвиваються з урахуванням особливостей політичного простору й часу, конкретно-історичної обстановки, досягнутого рівня розвитку економіки, культури, стану політичного життя. Кожна функція розпадається на підфункції, що їх виконують різні політичні інститути. Вони також постійно змінюються.

Функціонування політичної системи зумовлене наявністю відносин з іншими політичними системами. Кожна політична система має свої ознаки, характеристики та форми. Подібність деяких із них дозволяє класифікувати (типологізувати) політичні системи.

Перші спроби типологізації політичних систем були здійснені ще за часів Платона, який вирізняв монархію, аристократію та демократію. Його учень Аристотель, запропонував шестичленну систему: монархія, тиранія, аристократія, олігархія, політея, демократія. Пізніше, коли політична система ускладнилася, марксизм, спираючись на класові пріоритети, виділив: рабовласницьку, феодальну, буржуазну та соціалістичну політичні системи.

У сучасній західній політичній науці вирізняють такі типи політичних систем: військові та громадянські; консервативні й ті, що трансформуються; закриті й відкриті (в основу покладено ступінь і глибину зв’язків з навколишнім середовищем і зовнішнім світом); завершені й незавершені (основний критерій – наявність усіх складників); мікроскопічні, макроскопічні та глобальні; традиційні й модернізовані; демократичні, авторитарні та тоталітарні (за політичним режимом); авторитарні і плюралістичні (відповідно до рівня свободи і концентрації влади); західну, східно-православну, латиноамериканську, китайську, японську, мусульманську, індуську, африканську (за культурологічною класифікацією); аграрного суспільства, індустріального та постіндустріального (згідно теорії трьох стадій).

Досить поширеними в політичній науці на сьогодні є підходи щодо типологізації політичних систем М.Вебера, Ж.Блонделя, Г.Алмонда, Дж.Коулмена. Так, М.Вебер запропонував поділити політичні системи на традиційні, раціональні, бюрократичні. Ж.Блондель вирізнив п’ять типів політичних систем: ліберальні демократії, радикально-авторитарні (комуністичні), традиційні (збереження наявних соціальних відносин), популістські (властиві країнам третього світу), авторитарно-консервативні. Г.Алмонд визначив чотири типи систем: англо-американську (характерні риси – прагматизм, раціоналізм; основні цінності – свобода особистості, індивідуалізм, добробут, безпека); континентально-європейську (взаємодія політичних субкультур із модернізованими інститутами); доіндустріальну або частково індустріальну (передбачає перехрещення різних політичних культур і відсутність чіткого поділу владних повноважень); тоталітарну (концентрація влади в руках бюрократичного апарату, монополія правлячої партії, заідеологізованість). Дж.Коулмен поділяв політичні системи на конкурентні, напівконкурентні та авторитарні.

Часто зустрічається в політичній науці також і підхід до класифікації політичних систем за способом і масштабом їхнього впливу на суспільство та характером здійснення власне своїх основних функцій. Згідно з таким підходом виділяють три типи політичних систем: адміністративно-командну, змагальну, соціопримирливу.

АДМІНІСТРАТИВНО-КОМАНДНА СИСТЕМА характеризується тим, що об’єднання суспільних структур відбувається не завдяки природному процесові боротьби і співпраці соціально-політичних сил, а завдяки бюрократичній централізації, запереченню політичного плюралізму та адмініструванню розв’язання всіх політичних проблем:

- ліквідуються автономні центри прийняття рішень;

- роль політичного лідера зводиться до культу його особи;

- захист інтересів народу перетворюється лише в демагогію;

- обмежуються права і свободи людини, нівелюється її громадянський статус;

- у суспільстві з боку держави превалює насильство;

- панує бюрократія, побудована за принципами феодальної ієрархії з відповідними пільгами і привілеями.

Історична практика довела, що, хоча на певних етапах суспільного розвитку цим політичним системам вдавалося досягати певного успіху, у підсумку вони ставали гальмом суспільного розвитку.

Для ЗМАГАГАЛЬНОЇ ПОЛІТИЧНОЇ СИСТЕМИ характерні політичний плюралізм, вплив на державну владу соціальних сил, жорстка конкуренція політичних сил за владу, наявність різних центрів прийняття політичних рішень, конституційні гарантії прав і свобод особи.

СОЦІОПРИМИРЛИВА ПОЛІТИЧНА СИСТЕМА має такі ознаки: пріоритет розв’язання соціальних проблем перед завданнями політичними; заміна політичної конкуренції політичною співпрацею; розподіл владних повноважень шляхом колегіальності і консенсусу; врахування більшістю потреб меншості; децентралізація влади; переважання рішень прямої демократії над представницькою; прагнення владних структур до утвердження соціального миру, соціальної справедливості. Саме ці системи визначають сьогодні соціальний прогрес.

З в е р н і т ь у в а г у: Усі названі типології є умовними. Насправді не існує “чистого” типу політичних систем, оскільки всі вони, насамперед є результатом свідомих зусиль людей, що живуть у певний час і в певному місці. До того ж політична система суспільства – своєрідне утворення, особливості якого визначаються історичними, економічними, культурними та іншими умовами.

При розгляді третього питання плану “Політична система України” слід зауважити, що політична система тісно пов’язана із середовищем, у якому вона функціонує і розвивається. Це середовище зумовлює способи реалізації влади, сукупність прийомів, засобів і методів її здійснення. Україна, як і інші постсоціалістичні країни, перебуває на етапі трансформації своєї суспільно-політичної системи. Щоб визначити якою вона є сьогодні, до якого типу її можна віднести, потрібно охарактеризувати її зміст і функції.

Суттєвою ознакою владно-політичної функції політичної системи України є недорозвиненість форм політичної конкуренції і конструктивної співпраці внаслідок збереження рецидивів тоталітарної політичної культури, незрілих елементів громадянського суспільства, мафіозних каналів розподілу ресурсів на базі державного монополізму в економіці і державного протекціоналізму в політиці. Останнє особливо яскраво простежувалося у виборчій кампанії Президента України 2004 року, коли влада відкрито підтримала одного з кандидатів і забезпечила його проходження адмінресурсами.

Верхівка державної бюрократії створює як правові, так і тіньові умови для мафіозних каналів збагачення олігархічних, нерідко сімейних, груп за рахунок нещадного пограбування більшості населення. Зокрема, через приватизації об’єктів державної (народної) власності. Олігархічні клани, у свою чергу, “підгодовують” політичне керівництво, державний апарат тіньовими доходами.

Проте часті перманентні кризи в економіці, негативно відбиваючись на соціальній сфері, у цілому призводять до обмеження або повної ліквідації мафіозних каналів паразитичного збагачення номенклатурних кланів, оскільки правлячі політичні кола можуть втратити владу внаслідок соціального напруження та масових виступів громадян. Крім того, мафіозні олігархії, нагромадивши завдяки владному сприянню капітали, прагнуть їх легалізувати і тоді потреба “підгодовувати” владні структури зникає.

Нинішня політична система покликана не тільки забезпечити реформування всіх сфер суспільного життя, а й сформувати модерну політичну націю. На цьому шляху поки що залишаються невирішеними питання:

- формування власної національної моделі економічного розвитку;

- становлення середнього класу як суб’єкта нових національних цінностей;

- створення політичних механізмів національної консолідації;

- відтворення в повному обсязі традиційних національних цінностей, відповідаючих сучасним умовам розвитку суспільства.

Тільки через реформування всіх сфер суспільного життя можна сформувати сучасну самодостатню українську націю. Акцент владних структур лише на етнокультурних пріоритетах у їхньому традиційному вигляді, призведе до дискредитації національної ідеї.

Політичне життя в Україні характеризується постійними конфліктами між гілками влади, політичними блоками, центром і регіонами, конфесіями, зростанням соціальної напруги через різку майнову диференціацію. Це все свідчать про низьку стабілізаційну спроможність діючої політичної системи. Разом із тим, державі вдається уникати силових методів розв’язання соціально-політичних протиріч, налагоджувати цивілізовані зв’язки з оточуючим світом. У зв’язку з цим можна стверджувати про широкі можливості політичної системи в реалізації стабілізаційної функції.

Існуюча політична система визначається дуже низькою здатністю до соціальних новацій, і як наслідок цього, реформи в державі проходять повільно, незбалансовано і супроводжуються великими соціальними втратами. Державні органи та політичні організації часто стають заручниками інтересів номенклатурних угрупувань, які звикли до соціального паразитизму. Однак реформістський потенціал політичної системи зростає тією мірою, якою старі господарські, політичні та культурні структури вичерпують себе повністю і розвалюються, а громадськість в результаті кризи звільняється від тоталітарних міфологій.

Тяжкий вантаж колоніального і тоталітарного минулого, який є основною причиною відставання політичної системи України від інших держав у здійсненні соціальних реформ, спричинив несконсолідованість нації; відсутність політичної еліти, здатної по-сучасному, без регіональних та ідеологічних стереотипів, осмислити сучасні реалії, виробити суспільні і державні пріоритети розвитку України, економічний механізм орієнтований на господарський комплекс СРСР. Управлінська функція політичної системи нашої країни неефективна з огляду на збереження структури і функцій старого апарату, принципів і методів старої кадрової політики, а також мотивацій до праці.

Стосовно правової функції політичної системи України, то в державі прийнята нова Конституція України (1996). На її основі створюється нове законодавство. Але механізм реалізації Конституції, законодавчих актів працює неефективно. До того ж, правову систему необхідно ще привести у відповідність до міжнародних стандартів, реформувати судову владу та підвищити правову культуру населення. У своїй діяльності всі політичні сили повинні спиратися на право, а не керуватися груповими інтересами, як це нерідко буває нині.

На основі проведеного аналізу основних функцій політичної системи в Україні, можна визначити її типологічні ознаки. З погляду інформаційного підходу, політична система України є посткомуністичною, де в еклектичній формі поєднуються елементи старої командно-адміністративної, мафіозної та сучасної демократичної систем.

До елементів командно-адміністративної системи слід віднести:

- збереження структури і функцій старого адміністративного апарату;

- функціонування представницької системи радянського зразка;

- наявність ознак тоталітарної культури у вигляді нетерпимості та догматизму;

- пристосування ряду форм і процедур радянської системи права до ринкових умов.

До елементів мафіозної системи можна віднести тіньові доходи можновладців; створення ними пільгових податкових, бюджетних, кредитових, митних умов для збагачення номенклатурних кланів; залежність засобів масової інформації від кланових угрупувань.

До нової демократичної системи потрібно віднести конституційні засади функціонування органів влади, можливість правового захисту, діяльність різних за ідеологічним спрямуванням політичних партій та громадських організацій.

З погляду масштабу і характеру реалізації основних функцій у суспільстві політична система України поєднує елементи командно-адміністративної, змагальної і соціопримирливої систем. Конституція закріпила ідеал соціопримирливої системи. Здійснити його на практиці в нинішніх умовах надзвичайно важко, оскільки затягнувся процес ринкових трансформацій і збереглися радянські механізми соціального захисту населення, певною мірою модифіковані до нових умов. Разом із тим прихід до влади в результаті президентських виборів (2004 р.) нових, за їх власним визнанням, соціально орієнтованих політичних сил, може прискорити процес формування в українському суспільстві соціопримирливої політичної системи.

В.Якушик вважає, що з точки зору особливостей загальносистемних якостей, політична система України характеризується як:

відносно-стабільна (на поверхні) система, яка спроможна легко трансформуватися в нестабільну внаслідок поглиблення конфліктів між основними політичними блоками, у тому числі в середині державного механізму;

система з відносно низьким темпом соціальних процесів та недостатньо сприйнятлива до соціальних новацій;

молода самостійна система, яка фактично не має достатньо ефективних сучасних традицій та досвіду самостійного функціонування;

централізована з деякими елементами регіоналізації та децентралізації;

система, що здійснює не весь комплекс функцій, які є необхідними для забезпечення нормального функціонування цивілізованого суспільства;

перехідна від закритої до відкритої;

система, що діє в умовах надзвичайної, а не нормальної ситуації.

З точки зору особливостей політичної природи діючих політичних інституті, політична система України характеризується як:

перехідна від не правового до правового типу;

легітимна для більшості населення;

перехідна до втілення консенсуальної моделі розв’язання соціальних конфліктів (але при збережені можливості на практиці суто конфронтаційної моделі);

миролюбна, неагресивна;

позбавлена власної глобальної (загально планетарної) системи забезпечення національних інтересів;

система, яка поки що нездатна забезпечити зростання рівня й якості добробуту всіх основних верств населення, але яка зберігає елементи “соціальної держави”;

світська (на відміну від релігійної чи атеїстичної);

етатизована (одержавлена);

система з недостатньо високим інтелектуальним рівнем політики;

система з політичним домінуванням певних соціальних верств “реформованої традиційної номенклатури”, нової “номенклатури”, “нуворишів” та ін.

Відповідно до прагнень українського народу жити в демократичному суспільстві та з огляду його сучасного стану, основними напрямками розвитку політичної системи України є:

подальше вдосконалення політичних відносин на основі розширення самоуправління суспільства на всіх рівнях його соціально-політичної організації;

побудова демократичної, соціальної, правової держави на чолі з національно-свідомим, високопрофесійним та відповідальним урядом;

формування інститутів громадянського суспільства: політичних партій, громадських організацій, об’єднань;

підвищення політичної свідомості, політичної грамотності та політичної культури суспільства в цілому та кожного громадянина зокрема;

удосконалення діяльності засобів масової інформації, підвищення їхньої ролі у формуванні громадської думки в напрямку консолідації суспільства та виховання у громадян почуття гідності й патріотизму;

забезпечення необхідних умов для вільного розвитку української нації та кожного етносу, який проживає в державі;

самооновлення (модернізація) політичної системи у відповідності до нових зовнішніх та внутрішніх реалій життя країни.

Гармонізація політичної системи українського суспільства разом з ефективними соціально-економічними перетвореннями покликані забезпечи-ти стабільність та безпеку в державі, високий життєвий рівень її громадян.

Питання для самоперевірки, повторення, контролю

Що таке система?

Назвіть особливості політичної системи.

З яких основних елементів складається політична система?

Назвіть структурні підсистеми політичної системи.

Які функції виконує політична система?

За якими критеріями можна типологізувати політичну систему?

Які типи політичних систем виділяли:

а) Платон; в) М.Вебер;

б) марксисти; г) Г.Алмонд?

Яке значення має цивілізаційна спадкоємність для сучасної модернізації політичних систем?

Чи можна вважати політичну систему в Україні соціопримирливою?

10. Назвіть основні напрямки розвитку політичної системи в Україні.

Дата добавления: 2015-08-03