Люди-боги і боги-люди.

В ході релігійного розвитку змінювався характер богів, що складали стародавній пантеон. Боги ширших етнічних спільностей, що прийшли на зміну стародавнім племінним божествам, відрізнялися від них деякими особливостями, що характеризують нову стадію в розвитку релігії. Вони повинні були представлятися людині могутнішими і, так би мовити, високопоставленими. Надприродний повелитель, став богом більшого масштабу, набував рис і більшої значності. Разом з тим він опинявся у віддаленні від віруючого індивідуума. В людини зникало відчуття безпосередньої близькості до нього, уявлення про його демократичність і доступність. Йшла в минуле первісна фамільярність і у внутрішньому відношенні людини до божества, на зміну їй приходили емоції благоговіння і преклоніння. Страх, який і раніше випробовувала людина перед богами, став набувати іншого характеру, це — страх перед далеким і «несповідимим».

З піднесенням богів з рангу племінних в ранг національних і універсальних повинні були мінятися їх «спеціальність» і «професія». Енотеїстичний племінний бог повинен був у однаковій мірі піклуватися про військові перемоги своїх підопічних, про врожайність їх земель і виноградників, про угодованість їх худоби, про належні темпи розмноження самих людей.

Бог, що став рядовим членом супремотеїстичного пантеону, не повинен піклуватися про долю народу — ця функція розповсюджується на весь пантеон, а глава пантеону, який раніше, міг мати ту або іншу «вузьку спеціальність», тепер виявляється в ролі координатора діяльності підлеглих йому богів. Рядовий же член пантеону стає «фахівцем».

Племінних місцевих божеств змінюють, таким чином, функціональні: покровителі полювання або землеробства, ремесла, торгівлі, мореплавання. З'являється необхідність і в богах-покровителях невиробничої сфери людської діяльності: виникають боги і богині любові і домівки, цілителі, покровителі дітей і дитинства. Деякі боги виявляються покровителями окремих сторін суспільного життя — війни, народних зібрань. Разом з тим набувають нового значення такі стародавні амплуа богів, як уособлення стихій і сил природи. Якщо на стадії енотеїзма відповідні божества ставали союзниками-покровителями окремих племен, причому поступово стирався їх зв'язок із стихіями, то тепер, звільнившись від обов'язку тотального заступництва тій або іншій етнічній спільності або полісу, відповідний божественний персонаж став знаходити своє колишнє обличчя представника і персоніфікації грози, океану, сонячного світла, земних надр і т.д. В супремотеїстичному пантеоні уособлення сил природи починало нове життя.

В процесі поєднання функцій богів виявлялися різні закономірності. Перш за все слід зазначити з'єднання в одних і тих же персонажах уособлення сил природи і суспільних явищ. Грецький Гефест (у римлян — Вулкан) спочатку був богом підземного вогню. У міру того як в господарській діяльності людей вогонь набував більшого значення, а це мало місце в процесі розвитку металургійної і ковальської техніки, уособлення вогню набувало все більш виробничого сенсу і спеціальності Гефеста-Вулкана виявилася сумісною із заступництвом ковальському ремеслу і взагалі всім видам виробництва, пов'язаним з вогнем.

Показова в даному зв'язку еволюція Аполлона. Найбільш стародавні його епікліси (Лікейській — Вовчий, Смінтей — Мишачий) виявляють тотемістичні витоки цього бога. Надалі зв'язок образу Аполлона з тваринним світом одержує нову форму (охорона людей і стад від вовків, урожаю — від мишей). Роль охоронця від всяких бід пов'язує Аполлона з образами інших богів, що несуть аналогічні або споріднені функції, наприклад з Асклепієм (лікарює); ця функція починає приписуватися і Аполлону. Неможливо прослідкувати всю історію збагачення цього бога новими функціями. На якихось етапах він стає охоронцем сухопутних і морських доріг, покровителем землеробства, музики і поезії, предводителем муз. При цьому він залишався уособленням сонця і був богом-воїном, його військовою спеціальністю була стрілянина з лука.

Спеціалізація богів і наділ їх новими спеціальностями диктувалися, проте, не стільки логікою спонтанного розвитку самих образів богів, скільки ходом соціальної історії народів, тими змінами, які в цій історії відбувалися, і тим значенням, якого набували в ході цих змін різні форми і сторони життя людей. Приведемо приклад такого роду. Бог війни Арей не займав особливо важливого місця в релігії греків, якщо не рахувати войовничих спартанців: у житті решти полісів війна не грала такої істотної ролі. У римлян же Марс, який спочатку був сумлінним землеробським божеством, в період, коли війна стала основним знаряддям політики Римської республіки, придбав функцію бога війни і, злившись з непримітним у греків Ареєм, перетворився на одного з найшанобливіших богів.

Антропоморфність стародавніх божеств виглядає надзвичайно виразно у всіх літературних і археологічних пам'ятках того часу. Прикладом можуть служити персонажі Олімпу. Єдине, чим принципово відрізнялися грецькі боги від людей, — безсмертя. Але і ця відмінність їх не є абсолютною, бо людям в грецькій міфології теж іноді вдавалося завойовувати безсмертя; втім, тоді вони ставали богами. Володіли безсмертям і деякі герої божественого або напівбожественого походження.

Грецькі боги багато в чому перевершували людей. Вони були більше розмірами, міцніше статурою, володіли набагато гучнішим голосом. Місце крові в їх організмі займала якась божественна рідина; їли вони не звичайну людську їжу, а амброзію, пили не воду і вино, а нектар. На відміну від людей боги володіли властивістю перевтілення, могли робитися невидимими, переміщатися в світовому просторі з недоступною для людей швидкістю. Але всі їх відмінності від людей — кількісні, а не якісні. Вони можуть одержувати рани і навіть каліцтва. Коли Зевс, розсердившись на Гефеста, шпурнув його одного разу з Олімпу на острів Лемнос, той пошкодив собі ноги і після цього, обслуговуючи бенкети олімпійців, накульгував. Боги нерідко вступають у фізичну боротьбу з людьми і навіть часом терплять поразку в цій боротьбі — Арес і Кипріда були поранені Діомедом.

Гомерівські боги не всемогутні. Який не сильний Зевс, йому іноді доводиться вести боротьбу з іншими богами і докладати немало зусиль, щоб уникнути поразки. Боги не всесильні і відносно долі людей. Їм не завжди вдається визначити долю людей відповідно до своїх бажань. Та і над ними тяжіє доля, що втілюється мойрами. Жоден з богів не в змозі розповсюдити свою владу на весь Всесвіт: Зевсу підвідомче небо над Олімпом, Посейдону—море.

Взаємини богів олімпійського пантеону будуються по типу суспільних і сімейних відносин людей того часу. У клані богів існують дружба і ворожнеча, любов і ненависть, бушують ревнощі, діють інтриги і склоки. Там один у одного крадуть, там хитрять, одурюють, сваряться і миряться, зраджують дружинам і чоловікам, мстять. Такого ж антропоморфного типа боги всіх даних релігій. Старозавітний Яхве антропоморфний по зовнішньому вигляду і по властивостях свого організму, по характеру і темпераменту. Такі ж і Ахурамазда і Митра, і всі боги римського пантеону.

Разом з людиноподібними божествами існувало безліч зооморфних божеств. Велику роль відігравав культ тварин в Єгипті. Коли Марієтт в 1851р. відкрив мемфіський Серапеум, він виявив там 64 мумії биків — Апісів. Обожнювалися Хатхор — корова, Бастет — кішка, Тот — ібіс або павіан, Гор— сокіл. Навіть в період римського еллінізму культ тварин був ще сильний. Про це свідчать назви міст, що виникли в цей час, - Крокоділопіль («місто крокодилів»), Ліонтопіль («місто левів»). Почиталися не тільки перераховані вище тварини, але і баран, землерийка, змія, жаба, скарабей.

Зооморфний характер носили боги і у інших народів. Критський Зевс зображався биком, Пан — козлом, акропільська Афіна була пов'язана з образом змії, Аполлон— з образом миші, Артеміда в одних місцях зображалася у вигляді ведмедиці, в інших — в образі лані. Олімпійські боги мали зооморфні емблеми: для Зевса — орел, для Афіни — сова, для Афродіти—голуб.

Якнайдавніший образ Яхве теж має зооморфний характер. Він зображався левом, биком («тельцем»). Ймовірно, в якійсь мірі зооморфними представлялася і решта елохим.

Зіставляючи зооморфність характерну для стародавніх божеств, з такою ж характерною антропоморфністю, не слід проводити різкої грані між ними, необхідно бачити їх зв'язок і взаємопроникнення. Зовнішній вираз такого взаємопроникнення видно в комбінованих образах: ассиро-вавилонські крилаті бики з головою людини, кентаври, козлоногі сатири, такий же Пан. У єгиптян Бастет у вигляді жінки з котячою головою, Тот - людина з головою ібіса, Анубіс— з головою шакала або собаки.

Віра в можливість перетворення людей в богів широко використовувалася сильними світу цього, особливо владиками стародавніх держав для створення ореолу навколо власної особи. В ряді стародавніх держав царі ототожнювалися з богами, і їм присвіячувався справжній релігійний культ. У Єгипті фараони обожнювалися вже в період Стародавнього царства. Кожний з них оголошувався іпостассю того або іншого бога і додавав до свого імені найменування останнього. Обожнювання царя в деяких релігіях полегшувалося тим, що боги самі оголошувалися царями. Так, Ахурамазда в зороастризмі вважався небесним царем, покровителем земного.

В одних випадках ранг бога одержував цар тільки після своєї смерті, а за життя був лише кандидатом в боги, в інших він одержував це звання при житті. Фараони були живими богами, і в їх пишній тітулатурі фігурував такий елемент, як «бог милостивий і великий». У Римі імператори за життя були лише напівбогами, хоча в славослов’ях могли ототожнюватися з Гелієм, Геркулесом і т.п. Справжніми богами вони ставали після смерті, коли удостоювалися апофеозу, жертвопринесень і інших елементів релігійного культу.

Відсутність різкої грані між людьми і богами зробила можливим уявлення про те, що боги можуть піддаватися неприємностям і стражданням так само, як люди. Міфи про страждання і смерть богів входять складовою частиною в систему вірувань ряду стародавніх релігій. Як правило, в цих міфах гинучи боги врешті-решт воскресають.

У вавілонян в ролі гинучого і воскресаючого бога виступали Таммуз, син Еа, і Мардук, бог міста Вавилона, що піднісся потім над рештою богів як верховний бог Всесвіту. Дослідники відзначають точки зіткнення міфу про «пристрасті» Мардука з відповідними пізнішими євангельськими сюжетами. Аналогічним вавілонському Таммузу у фінікійській міфології був бог Адоніс. У Фрігії міфу про Адоніса і його культу відповідали міф і культ Аттіса. Будучи пов'язаний з культом Кибели — «великої матері» богів, культ Аттіса набув поширення в Римі і звідти по всьому Середземномор'ю. У Фракії аналогом Аттіса був Діоніс, в єгипетській релігії відповідний культ був пов'язаний з ім'ям Осиріса.

У всіх міфах і церемоніалах, пов'язаних з уявленням про страждаючого, гинучого і воскресаючого бога, є загальні елементи, що дозволяють встановити витоки і первинний сенс цих культів. Істотним тут слід вважаати ту обставину, що, як правило, свято воскресіння божества приурочувалося до весни і символізувало, таким чином, весняне відродження природи, а траурні церемонії в основному доводилися на осінь або пізнє літо.

Як правило, страждаючий бог в стародавніх релігіях — блага і добра істота, готова допомагати людям. Більш того, в деяких рисах його просліджується образ рятівника людей від всіх злиднів і лих, що знайшов своє втілення у вченні про месію.

Дата добавления: 2015-07-20