Література. 1. Бойок О. Д. Історія України: Посібник

1. Бойок О. Д. Історія України: Посібник. – ДО.: «Академвідав», 2003. – 656 з. (Альма-матер)

Народність, народ, етнос – синоніми.

Традиційно виділяють наступні історичні спільності людей:

§ Рід

§ Плем'я

§ Народність

§ Нація

Нагадаємо основні етапи формування Українського етносу.

I етап – це формування перших ознак (елементів) етносу (кінець XI – XIII в.). Це період феодальної роздробленості Київської Русі. Саме тоді сформувалися:

– територіальний ареал;

– діалектні особливості мови, побуту, культури.

Важлива роль у формуванні нової історичної спільності людей – народності належить державі. Виникнення Київської Русі стало важливим етапом у формуванні української народності. В умовах єдиної держави відбувалося руйнування племінної замкнутості, зближення і консолідація різних племен і народів. Але ступінь цієї консолідації і її результати ще потребують глибокого дослідження.

Етнічна консолідація східного слов'янства в VI – початку XII в. реалізувалася переважно на регіональному рівні. Іншими словами, переростання родоплеменних зв'язків в нову спільність типу народності відбувалася в межах окремих регіонів, а не в масштабі всієї Київської Русі.

Населення східно-слов'янських земель VI – XIII в., яке склало етнічну основу формування української народності (поляни, мешканці півночі, древляни, викрий, тіверци, білі хорвати і їх нащадки), можуть бути названі як протоукраїнци. Цей термін указує на факт наявність основних етнічних ознак сучасної української нації вже на переломі I – II тисячоліття (особливості мови, звичаї і традиції, риси матеріальної культури), але попереджає, що у той час формування народності не завершилося; про існування ж єдиної східно-слов'янської народності говорити зовсім не доводиться.

Довгий час перші етапи формування української народності подавалися офіційною історіографією в деформованому виді теорій, які штучно підганялися під глобальні державні доктрини чи то Російської, чи то радянської імперії. Найпоширенішою серед них була теза про існування «староруської народності». У радянській історіографії затвердилося положення про те, що в Київській Русі сформувалася єдина староруська народність, з якою після роздробленості Русі в XIV – XV в. сформувалася українська, російська і білоруська народності.

Але немає достатніх підстав вважати, що за історично короткий час – одне-два сторіччя – на безмежних просторах могла сформуватися єдина народність і приблизно за такий же час – розпастися. Територіальна єдність тоді була відносною. В умовах панування натурального господарства Київська Русь була конгломератом різних племен і народів. Староруська територія була заселена нерівномірно. У таких умовах єдність всієї староруської території усвідомлювалася тільки на рівні державних структур, до того ж ця єдність носила своєрідний і відносний характер: Новгород постійно протистояв Київ, київським князям постійно доводилося втихомирювати непокірних периферійних князів. Дані лінгвістики свідчать, що східно-слов'янські діалекти розрізнялися між собою не менше, ніж сучасні українська, російська і білоруська мови.

Схожість мови, релігії, культури існувало тільки але офіційному, наднаціональному рівні. Воно створювалася і підтримувалося державними структурами і було направлене церковними структурами. Але ця спільність виходила за межі Русі, розповсюджуючись також на Болгарію і Візантію, і тому вона не могла стати основою формування саме «староруської народності».

Причому в кожному регіоні люди мали свої культурні традиції, віковічні звичаї і обряди своїх предків, свій фольклор і духовний світ. Християнство затвердилося як пануюча релігія тільки в містах, а села почали християнізувати тільки після монголо-татарського нашестя.

Твердження, що їх жителі відчували «спільність свого походження і розвитку» і усвідомлювали «територіальну цілісність і єдність мови, культури і віра», є дуже сміливим. Відсутність єдиного інформаційного поля на такій величезній, розчленованій непрохідними лісами і болотами території, якою була Київська Русь, виключає можливість появи свідомості такого типу. Можна сказати більше – навряд взагалі основна маса населення (а не князі і їх наближені) мала хоча б приблизне уявлення про розміри Русі.

Таким чином, прихильники тези про існування «староруської народності» спільність княжо-боярської верхівки Русі видають за етнічну спільність всіх східних слов'ян.

Поява окремих східно-слов'янських народностей була результатом не розділу так званої староруської народності, а консолідації декількох суміжних і споріднених груп східно-слов'янських територіально-племінних об'єднань в компактні культурно-етнографічні масиви, які унаслідок подальшої консолідації поступово переросли в українську, російську і білоруську народності. Цей об'єктивний процес був не породжений феодальною роздробленістю, а тільки стимулюючий нею, а почався він значно раніше – з VI – VII ст. н.е.

II етап – формування основних ознак (елементів) етносу – XIV – перша половина XVI вв. Так, у середині XVI століття (1556 – 1561 рр.) було створене Пересопніцкоє Євангеліє. Це перший переклад Євангеліє «простою мовою». По суті це переклад Євангеліє на українську мову. Ця книга збереглася і є святинею українського народу. Вона є частиною процедури інавгурації Президентів України. Формується і українська культура. Величезний внесок в збереження і формування українського етносу внесло українське козацтво.

III етап – Друга половина XVI – XVIII в. – остаточне формування українського етносу. Термін «Україна» вже означає не околиця, а стає географічним поняттям. Петро сагайдачний в листах польському королю говорить про Україну і український народ (почало XVII в.), збереглися географічні карти, де територія між московією і Польщею позначена – Україна.

Поняття «Русь» носило книжково-офіційний характер. На «народному» рівні існувало самоназваніє території – «Україна», відштовхуючись від праоснови «край».

Назва «Україна» в письмових творах з'являється в останній чверті XII в. Вперше воно використане в Київському літописі під 1187 р. У розповіді про смерть переяславського князя Володимира Глібовича: «У тому ж поході розболівся Володимир Глібович недугою важким, від якого він і помер… і плакали після нього всі переясловци. Оскільки він любив дружину, і золото не збирав, майна не жалів, а давав дружині; був же він князь доблесний і сильний в бою, і мужністю міцною відрізнявся, наповнений доброчесністю. За ним же Україна багато сумувала».

Таким чином, український етнос формувався в складних умовах. Населення проживало в декількох державах, випробовувало постійні набіги кримських татар і турок. Все ж таки і в цих умовах сформувалися культура, і мова, особливості побуту, багатющий фольклор корінного населення, сформувався український народ.

Дата добавления: 2015-07-20